Плутонія

ЖИТТЯ В ПОЛОНІ

Під час цієї подорожі Іголкін і Боровий поступово розповідали про своє життя з первісними людьми, а Каштанов записував їх розповідь.

З того дня, як експедиція пішла на південь, Іголкін і Боровий, залишившись у юрті, взялися будувати метеорологічну будку для встановлення інструментів та робити міцні двері в складі-льодовнику, щоб захистити його від своїх собак та інших хижаків. Покінчивши з цією роботою, вони почали пробивати нову галерею в льоду горба, нижче на схилі, щоб собакам було де ховатися від спеки, яка поступово збільшувалася і примушувала собак бігати на край льодів, що потроху відступали на північ. До закінчення цих термінових робіт на полювання ходили лише зрідка, для поповнення запасу харчів. Але потім почали полювати щодня, щоб запастися м’ясом на зиму: сушеним — для собак і копченим — для людей. Повертаючись із лісу з нартою, завжди набирали дров, а тому поступово запасалися й ними на холодні місяці.

Під час полювання траплялися мамонти, носороги, первісні і мускусні бики, велетенські й північні олені. На річках і в тундрі стріляли гусей, качок та інших птахів, якими в основному й харчувалися. М’ясо великих тварин сушили й коптили. Діла було по горло, і в турботах часто недосипали. На полюванні бували різні пригоди, які, проте, кінчалися щасливо.

Перший час після від’їзду товаришів на південь погода дедалі поліпшувалась, хмарний покрив щодалі частіше розривався, і Плутон світив по кілька годин зряду. Температура підвищилась до 20° у тіні, і в тундрі настало справжнє літо. Але з половини серпня стало повертати на осінь Плутон частіше ховався за хмарами, інколи йшов дощ, після якого в тундрі піднімався туман.

Температура поступово знижувалась, і на початку вересня, коли дули сильні північні вітри, спадала до нуля. Листя почало жовкнути, і до половини вересня вся тундра втратила зелений літній одяг, оголилася, побуріла. Час від часу перепадав сніг.

Готуючись до зими, Іголкін і Боровий переглянули всі запаси, консерви та речі в складі і частину їх перенесли до юрти. Над цим вони працювали другий день, і тільки-но зачинили склад, збираючись обідати, як несподівано на них напали дикі люди, що підкралися з другого боку горба. Боровий і Іголкін, яким і на думку не спадало, що в Плутонії існують люди, крім ножів, не мали при собі зброї. Ті ж, що напали, були озброєні списами, ножами, дротиками, і тому опір був неможливий. Але, розгледівши білих людей, юрту і метеорологічну будку, поставилися до небачених істот з пошаною і повели їх до свого стійбища.

Останнє, як виявилося, було близько — кілометрів за десять від юрти, серед дрібнолісся (згодом полоненики довідались, що орда тільки напередодні перекочувала зі сходу). Коли полонеників привели, первісні люди довго радилися, що з ними робити. Чоловіки пропонували принести їх в жертву богам, але більша частина жінок вирішила інакше. Вони, мабуть, гадали, що присутність незвичайних пришельців в орді зробить її могутньою, забезпечить успіх на полюванні, в сутичках з іншими ордами, і тому вирішили не відпускати полонених, не робити їм нічого лихого, а оселити в окремому наметі посеред стійбища.

Орда в цей час збирала різні ягоди і якісь їстівні корінці в тундрі про запас на зиму і провела кілька днів на одному місці. Але потім великий сніг примусив відкочувати кілометрів на сорок на південь, де вищий ліс захищав їх від холодних вітрів.

Перший час полоненики почували себе дуже погано. Їм давали їсти тільки сире м’ясо, ягоди та корінці. Спати доводилося на грубо вироблених звірячих шкурах і такими ж шкурами вкриватися від холоду. Розумітися з людьми вони могли тільки знаками і все ще не знали, яка на них чекає доля. Втекти не було змоги, бо їх вартували пильно.

Перекочувавши на нове місце — на більшу галявину серед густого лісу — люди почали рубати з сухих тонких дерев жердини для своїх наметів. Скрізь валялися сухі гілки, кора, обрубки жердин. Дивлячись на них, Іголкін пригадав, що в нього в кишені зберігся коробок сірників, бо в складі він засвічував ліхтар. Набравши сухого матеріалу, він розклав собі вогнище. Побачивши вогонь, всі залишили роботу й збіглися до вогнища. Вони були вражені цим небаченим явищем, а коли полум’я присмалило їм руки, то вони почали поклонятися й вогнищеві, і до пришельців, які володіли вогнем, відчули ще більшу повагу. З того часу вогнище горіло біля намету полонених безперестану, і вони почали смажити на паличках м’ясо, яке їм приносили.

Незабаром полоненики навчилися розуміти мову цих людей, дуже нескладну. Коло понять їх було обмежене полюванням, їжею та примітивною обстановкою життя, і мова складалася з односкладових і двоскладових слів без відмін, без дієслів, прислівників, прийменників; вона доповнювалася мімікою і рухами тіла. Рахувати вміли тільки до двадцяти по пальцях рук і ніг.

У кожному наметі жило кілька жінок і чоловіків, зв’язаних груповим шлюбом, а також діти цієї групової сім’ї, в якій дитина мала одну матір і кількох батьків. Чоловіки ходили на полювання і виготовляли скалки кременя для списів, дротиків, ножів і скребачок. Жінки збирали ягоди і корінці, виробляли шкури, брали участь в облавах на великих звірів, коли потрібні були сили всієї орди.

Полювали люди на різних тварин, що їм траплялися, і їли як м’ясо, так і всі нутрощі, а також черв’яків, слимаків, гусінь та жуків. Мисливці наїдалися теплим м’ясом і пили кров щойно забитих тварин, а рештки і шкури приносили додому в стійбище. Великих тварин — мамонтів і носорогів — вони оточували й заганяли у вовчі ями, викопані на звірячих стежках у лісі, і там добивали камінням та списами

На полювання ходили групами — родинами або об’єднувалися по дві-три родини, а на великого звіра, якого треба було заганяти облавою, йшла вся орда, крім двох-трьох жінок, що залишалися вартувати полонених. Ці жінки годували немовлят усіх наметів, матері яких довго не поверталися з полювання.

На полюванні траплялися нещасні випадки. Хижаки, а також мамонти і носороги іноді ранили й калічили своїх переслідувачів. Убитих або тяжко поранених товаришів мисливці з’їдали.

Загальний вигляд первісних людей, за словами Борового, можна було охарактеризувати так: вони мали велику голову на короткому й товстому тулубі з короткими, грубими і сильними кінцівками. Плечі були широкі й сутулуваті, голова й шия нахилені вперед. Коротке підборіддя, масивні надбрівні дуги і спадистий лоб робили їх схожими на людиноподібну мавпу. Ноги були трохи зігнуті в колінах. Первісні люди ходили, нахилившись вперед, і сиділи за їжею і роботою навпочіпки.

На підставі розповідей Борового та Іголкіна про цих людей, а також огляду їх зброї і виробів, Каштанрв прийшов до висновку, що це плем’я мало багато спільного з неандертальцями, які жили в Європі в середньому палеоліті, тобто в старокам’яному віці, одночасно з мамонтом, довгошерстим Носорогом, первісним биком та іншими тваринами льодовикової епохи.

Ці первісні люди мали тільки дуже грубе кам’яне знаряддя, яке виготовляли з крем’яних скалок у вигляді скребачок (для обробки звірячих шкур), сокир і ножів, наконечників до списів і дротиків для полювання. Гострі скалки вставляли також в отвори, видовбані в дрючках, які перетворювались на грізну зброю.

Вогонь, розпалений полонениками, люди називали маленьким сонцем і поклонялися йому. Благодійний вплив вогню вони відчули під час великої перекочівлі на південь, до якої їх примусив початок зими в поясі північного лісу. Тягти з собою жердини для наметів було надто важко, а зрубувати нові на місці кожної ночівлі — надто довго, тим-то під час перекочівлі ночували просто під кущами в лісах, де холодний вітер особливо давав себе взнаки. Підсідаючи до вогнища полонеників, вони скоро переконалися, що він зігріває, і незабаром вся орда почала ночувати навколо вогнища і з великою охотою збирати для нього дрова. Але розпалювати окреме вогнище для себе ніхто з них не наважувався. Полоненики ж не наводили їх на цю думку, щоб лишитися єдиними господарями вогню і не зменшити перед ордою своєї чарівної сили. Вони передбачали, що з часом, якщо звільнення затягнеться, становище стане важким.

Полоненики з дедалі більшою тривогою лічили дні осені, що минали, і все гадали, чи скоро повернуться товариші з півдня та звільнять їх. Зима поступово насувалася з півночі, і в недалекому майбутньому мала відбутися нова перекочівля, ще далі від горба на краю льодів. Тому можна собі уявити, з якою радістю вони почули постріли, цю звістку про близьке звільнення.