Плутонія

ПЛАВАННЯ НА ЗАХІД

Після мандрування по Чорній пустині та безводних місцевостях навколо мурашника, де останнім часом з труднощами добували брудну воду з ями, викопаної в руслі струмка, що висох після виверження вулкана, мандрівники з захопленням вітали морський берег і викупалися в чистій воді моря Ящерів. Потім вони відкопали човни і відновили своє плавання.

Каштанов, після знайомства під час екскурсії до вулкана з характером цієї країни, майже не тішив себе надією щодо можливості мандрувати далі на південь, йому здавалося найбільш імовірним, що на південь від моря Ящерів залягла на багато тисяч кілометрів неродюча й безводна пустиня, проникнути в глиб якої при наявних засобах експедиції не можна було й думати.

Але дослідити скільки можливо західний край або західну протяжність моря було цікаво й необхідно.

Пливли понад берегом, що являв собою величезні і неродючі піщані дюни, з якими мандрівники досить ознайомилися під час екскурсії до вулкана. Тим-то не зупинялися, поки не закінчилися піски, що тягнулися понад берегом на двадцять п’ять кілометрів. Море в цій частині було мілке, і в різних місцях крізь воду червоніли великі обмілини, які доводилося об’їжджати, віддаляючись від берега. Поблизу берега плезіозаври та іхтіозаври зовсім не зустрічалися, бо вони віддавали перевагу глибокій воді. Зате між обмілинами видно було безліч дрібної риби, що тут ховалася від хижаків, які нещадно винищували її в інших частинах моря. Подекуди морське дно було поспіль вкрите розкішними й різноманітними водоростями, які давали багату поживу як ботанікові, так і зоологові. Останнього цікавили морські їжаки, зірки, плечоногі, черевоногі та пластинчатозяброві молюски, якими кишіли ці підводні зарості.

Нарешті піски відступили від берега, залишивши місце вузькій смузі лісу хвощів, папороті і пальм. Тут наші дослідники зробили привал на обід, а потім попливли далі. Кількість обмілин у морі дедалі більшала, і з’явилися навіть низинні острови, що поспіль заросли дрібним хвощем і тростиною. Піски відступали чимраз далі, і їх червонуваті гребені вже майже сховалися за береговим лісом, кількість островів усе зростала, і море перетворювалось на велику тиху ріку, поділену на рукави. Навіть вода стала майже прісною.

— Очевидно, з заходу в море впадає велика ріка, і ми вже потрапили в її дельту, — зазначив Каштанов.

— Так, тут уже немає прибою і тому немає піщаного узбережжя, на якому так зручно було ставити намет, — сказав Макшесв.

— І нам доведеться ночувати в хащі серед хмар комах, — пожалівся Папочкін.

Комах справді з’явилося багато. Над водою й зеленню островів ширяли різнобарвні бабки, що їх іноді переслідували невеликі летючі ящери. В хащах хвощів і тростини співали велетенські комарі, звуки яких можна було чути на віддалі кількох метрів. По стеблах лазили величезні жуки — чорні, червоні й бронзові, іноді падали в воду і борсалися в ній, намагаючись вчепитися за нависле листя.

Кілька годин пливли між низовинним південним берегом, що заріс поспіль непрохідним лісом, і лабіринтом островів, які теж не давали зручного місця для стоянки.

Залишалося розташуватися на відпочинок у човнах, причаливши до берега, і обмежитися сухою їжею, бо палива не було зовсім.

Всі посмутніли від перспективи безконечної війни з комарами.

Маленька пригода піднесла настрій мандрівників. Вони пливли дуже близько від заростів великого озера, виглядаючи, чи нема де-небудь сухого дерева серед безкрайої зелені хвощів і дрібної папороті.

— Ура! — вигукнув раптом Громеко, коли човни обійшли виступ і попереду розгорнулася нова смуга берега. — Дивіться, яка чудова колода, і невисоко над водою, ніби для нас приготовлена.

Справді, з зеленої стіни стирчала більш як на два метри товста колода зелено-бурого кольору, очевидно стовбур великого хвоща, повалений бурею. Гребці налягли на весла і спрямували човни до самого краю заростів.

Макшеєв став на носі з багром, а Громеко з вірьовкою, щоб закинути на колоду і втягти її в човен. Він уміло кинув вірьовку, до кінця якої був причеплений тягар, і вона обвилася кількома кільцями навколо колоди. Але колода граціозно вигнулася і зникла в заростях, потягши за собою вірьовку, кінець якої ботанік від несподіванки випустив з рук. Хвощі й папороть тріщали й хиталися, наче серед них рухалося якесь велике тіло.

— От так колода! — вигукнув, сміючись, Макшеєв, який устиг побачити маленьку голову, що нею закінчувалася довга шия. — Михайло Гнатович хотів спіймати ящера арканом. Навіщо ж ви пустили вірьовку? Треба було тягти здобич у човен!

— Так шию ящера[34] ви сприйняли за колоду? Ха-ха— ха! — сміялися Папочкін і Каштанов.

— Він зовсім не рухався, а тіло його було сховане в хащі, — виправдовувався засоромлений ботанік.

— Ха-ха-ха-ха! — зареготали інші.

— Ви даремно смієтесь! — розсердився Громеко. — Я мушу нагадати вам, що і ви робили такі ж помилки. Хтось із вас мамонтів вважав за базальтові горби, а ще хтось проїхався на гліптодоні, якого прийняв за скелю і почав обробляти зубилом.

Але це пригадування тільки ще більше розвеселило всіх, і кінець кінцем Громеко теж зареготав.

Про втому, комарів, відсутність палива — про все це забули, всі навперейми пригадували різні курйозні випадки мандрівки.

Коли сміх на деякий час затих, Макшеєв, прислухаючись, сказав:

— Спереду повинно бути більш відкрите море, я чую шум прибою.

Гребці підняли весла і теж прислухалися; з заходу справді долинав слабкий шум.

— Якщо так, то наляжемо на весла! Там, де є прибій, знайдеться і зручне місце для ночівлі, і дрова для вогнища.

— Але спершу наповнимо наші бляшанки водою, що тепер зовсім прісна, а не то доведеться знову шукати якого-небудь струмка, — зазначив Громеко.

Послухавшись цієї мудрої поради, наповнили водою весь порожній посуд. Потім дружно взялися за весла, і через півгодини випливли з лабіринту островів на відкриту воду. Береги віддалялись в обидві сторони, і море простягнулося на захід за горизонт. Одночасно на південному березі знову з’явився широкий голий пляж, на якому й поставили намет.

Це друге море, сполучене з першим довгою й вузькою протокою з островами та обмілинами, було таке ж, як і перше.

На північному березі видно було тільки зелену смугу лісу, тоді як на південному за лісом йшли темні кручі столової височини. Над дзеркалом вод ширяли бабки, з пронизливим свистом і кваканням кружляли летючі ящери, а часом то тут, то там підводили шиї і голови плезіозаври.

— Чи часом не помилилися ми в лабіринті островів і чи не виїхали назад в море Ящерів? — сказав Папочкін, коли зайшла мова про незвичайну схожість обох морів.

— Схожість, звичайно, велика. Але ви забули про піщані горби південного берега. Коли б ми помилились і поїхали на схід — адже орієнтуватися за цим Плутоном, що вічно стирчить у зеніті, не можна, — ми повинні були б довго їхати на виду цих дюн, — сказав Каштанов.

— Але не видно річки, що текла б з півдня, якою ми могли б дістатися ще в цю сторону, — журився Громеко.

— Майте терпіння, малодушний! Ми щойно в’їхали в це море, а ви вже нарікаєте.

Але терпіння справді зазнало випробувань. Минуло кілька годин, а характер південного берега не змінювався: все той же ліс безперервно, все ті ж кручі плоских висот за ним. Ставало нудно. Плезіозаври, летючі ящери, бабки стали таким звичайним явищем, що на них звертали не більше уваги, ніж на яких-небудь лебедів, ворон, жуків під час плавання на річці земної поверхні. Тільки коли-не-коли іхтіозаври порушували одноманітність і примушували гребців братися за рушниці, коли поблизу човна несподівано з’являлася широка буро-зелена спина або огидна голова цього страшного хижака.