Плутонія

ЛЬОТЧИК МИМОВОЛІ

Каштанов зайнявся знову вивченням скель, Макшеєв і зоолог заходилися біля кабана і поросят, а Громеко перейшов на південний схил горба і повільно спускався вниз, захоплюючись збиранням рослин, серед яких знаходив багато нових видів і родів.

Раптом по горбу промайнула величезна тінь, ніби від хмарки, що заступила сонце; зоолог і його помічник здригнулися і підвели голови. Вони побачили дуже великого, схожого на орла темного птаха, що кружляв над галявиною.

Раптом птах шугнув униз, схопив за спину ботаніка, що саме нахилився, і поніс його. Але ноша була надто важкою навіть для цього дужого пернатого. Натужно махаючи крилами, птах летів на висоті тільки чотирьох метрів, не маючи сил знятися вище, але й не бажаючи кинути свою здобич, що звисла немічно в його кігтях.

Папочкін і Макшеєв схопили рушниці, але перший одразу ж опустив свою, сказавши:

— У мене патрон з картеччю, і я можу поранити товариша.

Макшеєв, який зарядив рушницю кулею, призначуваною для тигра, націлився і вистрелив, коли птах зрівнявся з ним. Він шугнув униз, випустив ботаніка і, пролетівши трохи, впав на скелі.

Мисливці побігли до Громека, який лежав непритомний на схилі, лицем униз. Його товста в’язана куртка була подерта кігтями птаха, але тому, що вона не щільно облягала тіло, а лежала вільними складками, кігті захопили тільки її, хоч дуже подряпали тіло.

Ботаніка привели до притомності, перев’язали рани, і коли він очуняв, Папочкін і Макшеєв полізли на гребінь горба за птахом. Це був гриф[21] небаченої величини. Розмах крил його становив більше чотирьох метрів, від кінця хвоста до дзьоба було майже півтора метра. Оперення було темно-буре зверху і світло-буре з темними смужками знизу. Майже голу шию навкруги прикрашував комірець з брудно-білих пір’їн, а на початку великого дзьоба виступав великий жовтий наріст.

Такий птах міг вільно понести барана, козу, невелику свиню, але людина вагою в сімдесят кілограмів була для нього надсильною ношею, і він, очевидно, помилився, вважаючи ботаніка за бурого чотириногого звіра, що бродив по траві.

Грифа обміряли й сфотографували з простягненими крилами на скелі, куди зліз і Громеко, щоб оглянути свого кривдника. Він пояснив товаришам, що, коли птах несподівано вп’явся йому в спину, боляче вдаривши з розгону своїм тілом, він подумав, що став жертвою тигра, і знепритомнів.

— Чи не повернемося ми тепер до стоянки? — сказав Папочкін.

— Сьогодні ми вже зазнали нападу кабанів, грифа, бачили поблизу тигра, — чи не досить вивіряти долю?

Усі стомилися від ходьби і хвилювань і з задоволенням пішли назад, навантажені поросятами, окороками й жирними боками кабана, гірськими породами та рослинами.

Наближаючись до намету, мисливці почули шалений гавкіт Генерала і поспішили до нього на допомогу. Вибігши на галявину річкового берега, вони побачили, що собака гавкає з-за намету, а наполовину в воді, наполовину на суші стоїть великий гіпопотам. Страховище, очевидно, хотіло попастися і покачатися на лужку, але було спантеличене лементом, що його зняв собака. Гіпопотам тупо дивився на цього невідомого, неспокійного звіра своїми маленькими оченятами і час від часу роззявляв жахливу пащу з рідкими довгими зубами і величезним рожевим язиком. Бачачи цю пащу, Генерал починав вити і скавчати від переляку.

Помітивши людей, які вибігли на лужок, страховище незграбно повернулося передом тіла, м’яко бухнуло у воду і попливло вниз річкою, виставляючи широку жирну спину з дрібними бородавками.

— Добре, що ми повернулися додому, — сказав Громеко, відв’язуючи Генерала. — Це страховище могло б нам завдати прикростей: пошматувати намет, перетоптати всі речі і затопити або продірявити човни.

— А чи цілі ще човни? — вигукнув Макшеєв і побіг до берега, звідки зараз же почувся його голос: — Один на місці, а другий зник! Чи не порвала ця потвора його причалу?

— Треба погнатися за ним зараз, поки він не відплив далеко! — сказав Каштанов, який теж підбіг до берега.

Обидва сіли в човен, що залишився, захопивши на всякий випадок рушниці, і попливли за водою. Незабаром вони побачили втікача, але човен, замість пливти спокійно за водою, крутився на одному місці посеред річки. Вони швидко наблизилися, і Каштанов хотів уже зачепити його багром, коли човен, немов живий, раптом відскочив набік і помчав далі, але швидше від течії. Довелося знову гнатися; Макшеєв гріб щосили, а Каштанов стояв з багром у руках.

— Та його хтось тягне! — вигукнув він, коли човен, що був зовсім близько, знову почав віддалятися поштовхами.

— Чи не зачепив його гіпопотам? Він міг заплутатися ногою або захопити зубами причал.

— Він і є! — скрикнув Каштанов, помітивши тепер попереду човна широку спину і голову тварини, що спливла подихати.

— Коли ми стрілятимемо в цю тушу, вона попливе ще швидше або затягне човен на дно.

— Залишається наздогнати його і перерізати вірьовку, інакше ми не звільнимо човна.

Макшеєв знову наліг на весла. Незабаром йому пощастило зачепити втікача багром і підтягнутися вздовж нього до його носа, пливучи на буксирі в гіпопотама. Каштанов швидко перерізав туго натягнуту вірьовку, кінець якої одразу ж зник під водою.

— Ще трохи, і я б знесилився, — сказав Макшеєв, зводячи дух після перегонів. — Коли б не шкода заряду, треба було б послати цій потворі кулю в спину за такі штуки.

— Ми відпливли далеко від намету, — зазначив Каштанов. — Тепер доведеться гребти проти води. Давайте я сяду на весла, а ви відпочивайте.

Помінялися місцями, взяли на буксир спійманий човен і попливли.

— Глибокою стала наша річка, — сказав Макшеєв, стараючись підштовхувати човен багром, але не дістаючи дна, до якого було більш як два метри. — Недарма у ній з’явилися такі великі тварини. Тепер нам, для обережності, доведеться витягувати човни на ніч і під час екскурсій на берег.

Тихо посуваючись проти течії, обидва човни пливли темною водою між двома зеленими стінами кущів і дерев, що утворили непроглядні хащі. Деякі кущі, підмиті річкою, нахилилися і звішували свої віти у воду. На великих, яскраво-червоних квітах якоїсь незнайомої виткої рослини гойдалися красиві великі метелики і дзижчали бджоли.

Вода дзюркотіла під носом човна, весла розмірено плескали, з гущини долинало щебетання і спів птахів. Макшеєв схилився над бортом і дивився у воду, стежачи за рибами, які подекуди з’являлися і зникали в глибині.

— Яка гарна тут природа, коли спостерігати її з човна, — промовив він. — А зійдеш на берег — не проб’єшся через гущавину, не ступиш і кроку, щоб не натрапити на якого-небудь отруйного чи хижого звіра. Просто важко повірити, що після багатоденної боротьби з льодами, туманами і хуртовинами ми пливемо річкою, яка тече по внутрішній поверхні нашої Землі. І так близько від цих льодів природа, що нагадує незаймані ліси Африки або Південної Америки. Цікаво б знати, під якою широтою Північної Америки ми зараз перебуваємо?

— Це неважко визначити, якщо прокласти на карті наш маршрут, починаючи від льодового валу. Я думаю, що ми ще тільки під морем Бофора, під дуже високими широтами або, в кращому разі, під тундрою північного берега Аляски. Там лютий холод, крига, білі ведмеді, а тут розкішна рослинність, тигри, гіпопотами, змії.

В цей час Макшеєв побачив у воді ясний відбиток сонця, швидко підняв голову і вигукнув:

— Ач, червоне сонечко, нарешті, показалося на чистому небі. Дивіться лишень!

Мандрівники, які звикли бачити Плутона тільки крізь більш-менш густу пелену туману або хмар, ще не мали уявлення про колір неба і справжній вигляд цього світного ядра Землі. Тепер же ця пелена розривалась, утворюючи купчасті хмари, в проміжках між якими видно було чисте небо, але не блакитне, як над зовнішньою поверхнею Землі, а темно-синє.

В зеніті стояв Плутон, діаметр якого здавався трохи більшим від видимого сонячного.

Це підземне, або «внутріземне», світило загалом нагадувало Сонце, що світить перед заходом або незабаром після сходу через товстий шар атмосфери. На його дискові можна було помітити досить багато темних плям різної величини.

— Це центральне світило, або справжнє ядро нашої Землі, перебуває вже в останній стадії свого горіння, являючи собою згасаючу червону зірку. Ще трохи — і воно згасне! На внутрішній поверхні запанує темрява і холод, і все це розкішне життя поступово загине, — сказав Каштанов.

— Добре, що ми встигли дістатися сюди і вивчаємо її! — вигукнув Макшеєв. — Трохи пізніше нам довелося б повернутися назад, ми побачили б тільки чорну ніч перед собою.

— Ну, я сказав «трохи» в геологічному розумінні. Коли перевести на земні роки, то це може дорівнювати цілим тисячоліттям, тим-то наші далекі потомки матимуть ще змогу вивчати цю внутрішню поверхню і навіть колонізувати її.

— Щиро дякую! Переселитися в країну, засуджену на загибель у темряві вічної ночі!