Плутонія

ЛІС ХВОЩІВ

Піщано-гальковий пляж моря від суші відмежовувала густа рослинність; один біля одного стояли величезні хвощі, що досягали восьми-десяти метрів у висоту. Зелені гілки їх починалися невисоко від землі, а тому попід ними можна було пробиватися тільки плазом або дуже зігнувшись. Між хвощами росла деревоподібна папороть різних видів. Загалом утворювалась хаща, майже непрохідна для людини.

Папочкін і Громеко почали шукати тропу або природний розрив у хащі і, нарешті, знайшли вузьке сухе русло, що йшло між скелями і лісом. Недалеко від моря русло роздвоїлося: лівий рукав ішов далі між скелями і лісом, правий — у глибину хащі. Рослинність тут трохи змінилась: крім хвощів та папороті, траплялися сагові і інші пальми, які здіймалися на кілька метрів вище від хвощів. Ґрунт у лісі був укритий дрібною травою, жорсткою, як щетина. Вздовж русла понад краєм лісової гущини тулилися й інші рослини. Громеко раз у раз називав їх і дедалі більше проймався ботанічним запалом.

— Чи знаєте, — вигукнув він нарешті, — в якому геологічному періоді ми тепер перебуваємо?

— Часом чи не в кам’яновугільному? — пробурчав зоолог, який не мав поки що ніякої наукової здобичі в лісі і тільки поколов собі руки об колючу траву.

— Ого куди сягнули! Хіба іхтіо— і плезіозаври водилися в кам’яновугільний час? Товаришування з геологами допомогло нам стати вже освіченими в цій справі. Ні, батечку, ми тепер в юрському періоді. Дивіться, ось типова для нього папороть, ось струнке деревце гінгко, а цю жорстку травицю знайшов уперше в юрських відкладах Іркутської губернії на березі річки Ангари геолог Чекановський, ім’ям якого вона й названа.

— Ну й диво! Варто їй було давати його ім’я! Вона гірша за нашу кропиву і нею може живитися хіба що який-небудь ящер з полудженою пелькою.

— Про вовка промовка! — перебив Громеко свого сердитого супутника. — А гляньте на цей маленький слідок, це вже швидше за вашою спеціальністю.

Він зупинився серед русла, показуючи пальцем на ґрунт. На дрібному піску видно було глибокі сліди величезних лап з трьома пальцями, що закінчувались тупими кігтями; кожний слід мав більш як тридцять сантиметрів завдовжки.

— Ну й страховище ж тут пройшло! — з легким тремтінням у голосі вигукнув зоолог. — Це, звичайно, ящер! Але цікаво б знати — травоїдний чи хижак? В останньому разі зустріч з ним буде не дуже приємна.

Папочкін уважно розглядав сліди, що були видні на піску і зникали там, де пісок змінювався галькою.

— Дивно, що всі сліди мають однакові розміри, — сказав Громеко. — Передні лапи завжди бувають менші від задніх, як мені відомо. А що це за смуга між слідами правих і лівих ніг? Можна подумати, що тварина тягла за собою велику колоду.

Папочкін розсміявся.

— Це слід від хвоста ящера. І порівнюючи його розміри з відбитками ступнів однакової величини, я гадаю, що тварина гуляла тільки на задніх ногах, спираючись на хвіст.

— Хіба подібні двоногі ящери відомі?

— Відомі, і саме з юрського періоду. Наприклад, ігуанодон, що скидався на величезного кенгуру і мав великі задні і маленькі передні ноги.

— А чим же він живився?

— Рослинами, як видно з форми його зубів. Якщо ці сліди справді належать ігуанодонові, нам боятися нема чого, хоч це страховище досягало в юрський час від п’яти до десяти метрів у довжину.

— Ну й добре! — зітхнув ботанік. — Я все ще пам’ятаю того відворотного ящера, який збирався повечеряти мною або Макшеєвим на річці.

Від місця, де русло роздвоїлося на два рукави, мандрівники вирішили йти правим з них, що йшов до підніжжя скелі. Там швидше можна було натрапити на джерело води, а це було основною метою екскурсії. Справді, далі вгору цим рукавом ґрунт ставав чимраз вогкіший, а дрібна рослинність понад ним — розкішнішою і різноманітнішою.

Незабаром спереду між стеблинами рослин у руслі заблищала вода.

— Ми врятовані! — вигукнув Папочкін. — Джерело недалеко від нашої стоянки.

— А може вода солона? — подратував його Громеко.

— Покуштуйте! На вигляд вона прісна.

— Як же ви розпізнаєте на вигляд прісну і солону воду? Я щось не вмію.

— Ви — ботанік, а не знаєте, які рослини бувають навколо солоної води!

— По-перше, тут юрський період, а які рослини росли навколо юрської солоної води, ми ще не знаємо. По-друге, ви сказали, що розпізнаєте воду з її вигляду, а не з вигляду навколишніх рослин.

— Я не так висловився, треба було сказати: з вигляду русла. Якби в джерелі була солона вода, все русло було б вкрите відкладами різних солей.

Обмінюючись цими зауваженнями, Папочкін і Громеко швидко йшли вгору руслом, яке скоро врізалося вузькою щілиною у високі скелі і мало тут маленький струмок прісної води, що поступово зникав у піску. На останньому багато було великих і малих слідів ящерів, які приходили на водопій.,

— Скільки їх тут ходить! — вигукнув Громеко. — Так і дивись, щоб не здибатися з таким двоногим страховищем.

Утамувавши спрагу, мисливці обережно, приготувавши на» всякий випадок рушниці, пішли далі ущелиною вздовж струмка. Вона швидко розширювалась і перетворилась в улоговину, оточену майже вертикальними темно-червоними скелями, що гарно відтіняли зелень кущів і дерев, які росли вздовж їх підніжжя. Серед зеленої галявини на дні улоговини блищало маленьке озеро, на дні якого, очевидно з ґрунту, виходили джерела. До озера через галявину йшла широка, добре протоптана стежка. Дно було ледве помітне крізь прозору воду.

Набравши води в принесений з собою жерстяний посуд, мисливці вирішили сховатися в кущах улоговини і почекати, чи не з’явиться яка-небудь тварина на водопій. Але хвилини минали за хвилинами, а ніхто не з’являвся. Тільки в повітрі над улоговиною ширяло кілька бабок, ще більших від тих, що оживляли річку Макшеєва. Папочкін стежив за ними і раптом схопився за рушницю.

— Що ви, чи не бабок хочете стріляти розривною кулею? — розсміявся Громеко.

— Тихше, дивіться туди, на скелю! — прошепотів зоолог, показуючи на кручі, що здіймалися над входом в улоговину.

На невеличкому майданчику стояв на задніх лапах, спираючись на довгий і товстий хвіст, невеликий ящер, дуже схожий на кенгуру; але тільки він був темно-зеленого кольору з бурими плямами, а голова його нагадувала голову тапіра з навислою хоботоподібною верхньою губою.

— Мабуть, ігуанодон! — прошепотів Папочкін.

— Шкода, що не кенгуру, — зазначив ботанік. — Кенгуру ми б з’їли за вечерею, а ящера їсти, певно, не наважимося.

— Любий мій, не забувайте, що ми в юрському періоді і птахів або ссавців не знайдемо для харчів. Якщо ми не хочемо померти з голоду, нам доведеться перейти на м’ясо ящера. Незважаючи на ваш ботанічний запал, ви поки що не знайшли їстівного коріння, плодів або трав. Не жувати ж нам хвощі або цю погану Чекановську траву!

— А риба? Адже в морі риба водиться.

— Чому ви не боїтесь їсти рибу, а боїтесь споживати м’ясо травоїдного ящера? Це все забобони, які доводиться забути в цьому підземному царстві.

Гримнув постріл. Тварина зробила стрибок і важко повалилася на галявинку. Коли вона перестала тріпотіти, мисливці вилізли з своєї засідки і підійшли до неї.

Молодий ящер був на зріст вищий за людину; його незграбне тіло спиралося на товсті і довгі задні ноги та товстий, що одразу тоншав на кінці, хвіст; передні ноги були короткі й тонкі і мали по п’ять пальців з невеликими гострими кігтями, тоді як на задніх було по три пальці з великими, але тупими кігтями. З усієї будови тіла було очевидно, що тварина віддавала перевагу вертикальному положенню над горизонтальним, бо при горизонтальному положенні його задня половина піднімалася значно вище від передньої. Голова була велика, досить відворотна на вигляд, з обвислими м’ясистими губами і маленькими оченятами. Тіло було зовсім голе, як у жаби, а шкіра на дотик така ж слизька і холодна.

— На вигляд він не дуже апетитний! — вигукнув Громеко, штовхаючи чоботом товсте стегно ящера. — Щось ніби велика жаба!

— Якщо французи з задоволенням їдять фрикасе з жаб, то чому б російським мандрівникам не попоїсти біфштекса з ігуанодона? Але займемося спершу його описом, а потім — четвертуванням.

Обмірявши, описавши і сфотографувавши ящера, мисливці відрізали в нього м’ясисті задні ноги, що важили кожна майже шістнадцять кілограмів, і пішли назад до стоянки, добре навантажені харчами і водою.

М’ясо ящера, підсмажене шматочками на сковороді, було таке смачне й ніжне, що навіть Громеко, який почував огиду до всяких плазунів і земноводних, поїв його з апетитом.

За вечерею обговорювали план дальшої подорожі. Спосіб пересування на човнах, що до останнього часу був у такій великій пригоді, тепер був непридатний, якщо тільки з півдня в море не впадала річка, якою можна було б пливти проти води. Передусім і треба було шукати гирла такої річки. Під час шукань можна було оглянути й місцевість по цьому берегу і, залежно від її характеру, вирішити питання про дальший маршрут на той випадок, якщо ніякої річки не буде. Тоді довелося б іти далі пішки, що, звичайно, дуже обмежувало подорож.