Плутонія

ЕПІЛОГ

Настав і минув травень, але він не приніс ще довгожданої весни. Хоч сонце вже не зникало з горизонту, тільки трохи спускаючись на півночі і піднімаючись на півдні, але гріло воно слабо, і сніг розтавав тільки на південному боці корпусу судна та на крутих берегових скелях. Крім того, сонячні дні часто змінювались похмурними; здіймався вітер, кружляв сніг, нерідко розгулювалася справжня пурга, і, здавалося, поверталася зима. Цей свіжий сніг постійно затримував розтавання старого, який вже осів і готовий був перетворитися на воду вже при перших достатньо теплих днях. Вони настали тільки в першій половині червня і принесли, нарешті, довгождану весну.

Із скель стікали численні струмки, на маленьких звільнених від снігу площинках з’явилися крихітні квіти, що розпускалися перед очима. В калюжах, зігрітих сонцем, ворушилися якісь водяні комахи, що невідомо звідки взялися. Але море, міцно скуте кригою, ще дрімало. Проте в тихі дні з вершечка щогли можна було бачити далеко на півдні темну смугу води.

— В цьому році весна тут запізнилася! — сказав якось капітан мандрівникам, які зібралися на палубі. Їм через воду, що майже скрізь вкривала кригу, тепер доводилося більшу частину дня перебувати на судні.

— Так, торік ми в цей час уже підпливали до берега цієї землі

— Бо сильні вітри розхвилювали море і розбили кригу. А тепер ось уже десять днів як зовсім тихо або повіває тільки легенький південний вітерець.

— Чи не доведеться зимувати вдруге, якщо море не скресне? — поцікавився Папочкін, якому ставало нудно.

— Ну, ні! В липні, найпізніше в серпні, море звільниться, навіть якщо вітрів не буде.

— В липні або серпні! — вигукнули Громеко і Макшеєв. — Половину літа просидимо ще тут?

— Так, у полярних плаваннях на це треба зважати. В погані роки тут тільки один або півтора місяця залишається для навігації; в гарні — два-три місяці.

Терпіння людей «Полярної зорі» справді зазнало довгих випробувань. Червень був тихий, але в другій половині хмарний і холодний. Вночі підмерзало, іноді йшов сніг, і в такі дні здавалося, що літо вже минуло.

Нарешті на початку липня налетіла зі сходу буря. Вона хоч і засипала все снігом, але розламала кригу, і судно, давно вже обколене, готове до плавання, попрощалося салютом з сумною Землею Нансена і попрямувало на південь.

Але погода і далі стояла хмарна і сира, часто йшов дощ або сніг; іноді тумани примушували стояти годинами.

Тільки на початку серпня «Полярна зоря» вирвалася з полону і повним ходом пішла Берінговою протокою. Всі вільно зітхнули. Залишалося два-три тижні плавання до Владивостока.

У половині серпня пливли на широті гирла річки Камчатки; здалека добре було видно береги півострова, конуси вулканів і димучу Ключевську сопку. День був напрочуд тихий і ясний, і бурхливе Берінгове море розгорталося, немов дзеркало, до горизонту. Крізь прозоре осіннє повітря на південному сході ледве виднілися вершини острова Берінга, найближчого з групи Командорських. З цього боку повним ходом ішло велике судно, яке ніби прямувало на Нижнє-Камчатськ.

— Мабуть російський крейсер, що вартує в цих водах, — відповів Макшеєв на запитання товаришів, які зібралися на палубі.

Море було спокійне, плавання відбувалося успішно, і всі вони були в чудовому настрої.

— Кого ж тут вартувати? — поцікавився Каштанов.

— Хижаків — американців та японців. Командорські острови відомі як краще, коли не єдине в світі, лежбище цінного морського котика, кількість якого через нещадне винищення почала швидко зменшуватися. Тим-то наш уряд дозволяє бити котика тільки в певний час року і з різними обмеженнями щодо самиць та молодняка. Але пожадливі промисловці намагаються знехтувати заборону. Тому острови часто відвідують судна військового флоту, які мають право зупиняти підозрілі судна, що плавають у цих водах.

— Чого доброго, вони й нас оглянуть! — вигукнув Труханов. — Крейсер іде прямо на нас.

Справді, крейсер, велике трищоглове судно, йшов повним ходом навперейми «Полярній зорі». На ньому вже можна було розпізнати блискучі жерла гармат, групу людей на капітанському містку. І раптом із однієї з гармат вихопився клуб диму, пролунав гуркіт пострілу і одночасно на щоглі звився сигнал «Зупиніться, а то стрілятиму».

«Полярна зоря» слухняно застопорила машину. За морськими правилами капітан, помітивши крейсер, зараз же наказав підняти російський прапор. Але крейсер цього не зробив.

Пасажири скупчилися біля борту, розглядаючи красиве судно, яке швидко наближалося.

— Що таке? Це не російський крейсер, він називається «Фердинанд» і назва зроблена латинськими літерами! — вигукнув капітан, який спостерігав у підзорну трубу.

— Яке ж право він має зупинити російське судно в російських водах? — здивувався Каштанов.

— Якої національності цей «Фердинанд»? Німецький, очевидно?

— Зараз довідаємося! — відповів капітан, проглядаючи кишеньковий морський календар.

— Знайшов! «Фердинанд» — крейсер австро-угорського військового флоту, збудований у 1909 році, його водотоннажність ось така, десять гармат ось такого калібру і т. д., 250 чоловік команди, швидкість ходу тощо.

В цей час крейсер зовсім наблизився, сповільнив хід і зупинився за кабельтов від «Полярної зорі»; з нього зараз же спустили шлюпку, і можна було бачити, як чоловік дванадцять матросів, озброєних гвинтівками, і два офіцери зійшли трапом. Шлюпка попрямувала до «Полярної зорі», пасажири якої, капітан і вся команда скупчилися біля борту, нічогісінько не розуміючи. Але для прийому непроханих гостей довелося, хоч-не-хоч, спустити трап.

На палубу зійшли обидва офіцери і десять матросів.

— Це руський судно? — запитав старший із гостей, підносячи праву руку до козирка кашкета.

— Російське. Яхта «Полярна зоря», приватна власність, — відповів Труханов.

— Ві сам капітан?

— Ні, я власник судна.

— Торговій судно чи китобій?

— Ні те, ні друге. «Полярна зоря» везе наукову експедицію з плавання по Льодовитому океану. Але я хотів би знати, на якій підставі ви зупиняєте російське судно в російських водах і починаєте нас допитувати!

— На підставі військово-морський прав і воєнний стан.

— Що таке? Який воєнний стан? В чому річ? — посипалися запитання надзвичайно збентежених пасажирів.

Офіцер посміхнувся.

— Ви нічого не знайт? Ви давно плавайт на Льодовитий океан?

— З весни минулого року.

— Diese Russen sind wie vorn Himmel gefallen (Ці росіяни ніби з неба впали), — звернувся австрієць до свого товариша, який, очевидно, погано розумів російську мову, а тепер теж посміхнувся і відповів:

— Sie wissen gar nichts vom Kriege (Вони нічого не знають про війну)?

Потім старший продовжував:

— Так я вам оголошуйт, що Австро-Угорська імперія і Німецька імперія вже цілий рік ведуть війна з Росією, і мі, крейсер імператорські флот «Фердинанд», будемо взять ваш судно, як воєнний приз. Розумійт?

— Але моя яхта не військове судно, а наукове, мирне. Приватних суден не конфіскують.

— Мирний судно? А це що таке? — австрієць показав на маленьку гармату на носі, що служила для салютів і сигналів. — Це гармат!

Труханов тільки посміхнувся.

— Всякий мирний судно, — продовжував австрієць, — можна озброювайт, привозити десант, воєнний вантаж, військову пошта. Мирний судно треба забирайт, нішого не поробляйт!

— Чи не можна мені переговорити з командиром крейсера?

— А ві німецьку мову говорить, розумійт?

— Ні, але розмовляю французькою і англійською.

— Карашо! Поїдем крейсер.

Офіцер сказав щось напівголосно своєму товаришеві і потім зійшов з Трухановим у шлюпку, яка помчала до крейсера. Другий офіцер і озброєні матроси залишилися на «Полярній зорі».

Каштанов, який добре розмовляв німецькою мовою, заговорив з офіцером. Той охоче відповідав на запитання і ознайомив пасажирів з головними подіями, які призвели в липні 1914 року до європейської війни. Непомітно минув час до повернення Труханова. Останній прибув з двома офіцерами і ще кількома неозброєними матросами.

— Нам доведеться висадитись на берегу Камчатки, — сказав він. — Ходімо в каюти складатися, поки «Полярну зорю» поведуть під конвоєм до берега. Її конфіскують безумовно, з усім вантажем.

В каюті без австрійців, які залишилися порядкувати на палубі, Труханов розповів таке:

— Командир крейсера сказав мені те саме, що й цей офіцер. Спершу він, порадившись із своїми помічниками, хотів нас забрати як полонених. Адже я прекрасно розмовляю і розумію німецьку мову, — пояснив Труханов. — Але навмисне приховав це, щоб довідатися, про що вони говоритимуть між собою з приводу своїх намірів. І ось я дізнався, що в них мало харчів, і вони розраховують поживитися нашими запасами. Тому зайві роти, як-от полонені, їм не потрібні. Хоч один з помічників наполягав, що вони повинні забрати з собою принаймні всіх, хто молодший від 45 років, як військовозобов’язаних, тобто всіх, крім мене, але командир заспокоїв його тим, що, поки ми дістанемося з Камчатки до Москви, війна мабуть закінчиться розгромом Росії і Франції.

— Отже, — продовжував Труханов, — вони вирішили висадити всіх, але дозволяють взяти з собою тільки необхідний одяг, трохи харчів і належні кожному гроші, але не експедиційну касу. Вона і все інше підлягає конфіскації.

— Як, і всі колекції, всі результати експедиції? — вигукнув Папочкін з обуренням.

— Так, все безумовно! Щоденники ми, звичайно, поховаємо по кишенях, але фотографії, черепи, шкіри, гербарії і ін. доведеться залишити. Вони обіцяють, що все це цілим доставлять у Відень і віддадуть нам по закінченні війни.

— Якщо по дорозі туди їх не пустить на дно французький або російський підводний човен чи міна! — з обуренням сказав Боровий.

— Це цілком можливо! — продовжував Труханов, — тим більше, що у війну встряла Англія…

— Одне слово, експедицію пограбовано до нитки, як тоді, коли нас обібрали мурахи, — сумно посміхнувся Макшеєв.

— Є деяка можливість повернути наше майно, — сказав Труханов. — 3 їх натяків я догадався, що в них поблизу є база, більш за все на Командорських островах, звідки йшов до нас крейсер. Вони відведуть туди «Полярну зорю». Прибувши до Владивостока, ми повідомимо це нашим військовим суднам і базу застукають.

— Ну, коли ж то ми доберемося туди!

— В усякому разі це єдина надія, а тепер давайте складатися.

Всі розійшлися по каютах. «Полярна зоря» йшла вже на повний хід до Камчатки під конвоєм крейсера, тримаючи курс на Усть-Камчатськ, перше жиле місце на північ від Петропавловська на березі моря. Незабаром засмучені пасажири зібралися з своїми чемоданами та клунками на палубі, де австрійці побіжно оглянули багаж, але не рилися в ньому і не лазили по кишенях. Тому Макшеєв уник небезпеки втратити своє золото, яке він пересипав у широкий шкіряний пояс шукачів золота, що, являв собою довгий і вузький мішечок. Навантаживши на себе цілий пуд, інженер став дуже неповороткий. Але ковбаса, начинена золотом, що нею він підперезався, була схована під кухлянкою, і австрійці не звернули уваги на незграбність її носія. Колекція і все експедиційне майно, давно запаковані в ящики для перевезення залізницею, були здані австрійцям за описом. Про те ж, де справді побувала експедиція, їм, звичайно, не сказали.

— Ми побували в Чукотській землі, зимували на острові Врангеля, — сказав Труханов офіцерові, що приймав майно. Той співчутливо похитав головою й сказав:

— Мій батько був у полярна експедиція, Земля Франц-Йосиф, австрійський корвет Тегетгоф, ві, звичайно, чіталь?

— Ну, ясно! — посміхнувся Труханов.

Надвечір обидва судна зупинилися біля довгої коси в гирлі річки Камчатки, за якою розташувалось невелике рибальське селище. Швидко зсадовили пасажирів та знесли їх багаж на три шлюпки і відвезли на берег. Іголкін і капітан негайно пішли до селища роздобувати засоби пересування. Решта стояла на березі і з сумом дивилася, як підняли на борт шлюпки і як обидва судна повернулися і на повний хід пішли в море. Вже смерком, перш ніж прийшли люди з конем — єдиним у селищі — судна зникли у вечірній імлі.

Нашим мандрівникам довелося прожити в Усть-Камчатську цілих десять днів, бо не було засобів пересування. Рідке населення по річці Камчатці посилено рибалило, бо саме почався осінній хід риби. Тому залишати промисел, який дає людям і собакам прокорм на всю зиму, і везти численну компанію в батах (видовбаних човнах) проти течії ніхто, звичайно, не мав ні найменшого бажання. Тільки Іголкін, який поспішав до дружини в Петропавловськ, взявши з собою Генерала, поїхав цим шляхом і повіз лист до губернатора. В цьому листі Труханов повідомляв про конфіскацію «Полярної зорі», про ворожу базу на Командорських островах і просив допомоги.

Наприкінці серпня японська рибальська шхуна зайшла в Усть-Камчатськ і погодилася приставити в Японію, за великі гроші, всіх висаджених. Щоб очистити місце для пасажирів, їй довелося залишити частину свого вантажу.

Ця подорож, що тривала три тижні, була далеко не з приємних. Одні розмістилися на палубі, інші в трюмі між бочками з рибою. Харчувалися по-японському — рибою, рисом і чаєм. Мучила сильна качка, тумани, дощі й хуртовини. Біля Курильських островів трохи не зазнали аварії на рифах під час бурі; в затоці Терпіння японці хотіли всіх висадити під приводом, що японський Сахалін — та ж Японія, і погодилися везти далі тільки за додаткову плату.

У Вакканаї, на північному краї Хоккайдо, північного з японських островів, змучені пасажири самі залишили шхуну, бо далі, до порту Хакодате, можна було їхати залізницею швидше й зручніше.

Із Хакодате — на південному краї острова і майже на широті Владивостока — сполучення з останнім було досить часте і правильне. Після ряду допитів і формальностей, викликаних тим, що і Японія приєдналась до воюючих держав на стороні Антанти, поштовий пароплав швидко приставив усю компанію до Владивостока.

Велике було здивування мандрівників, коли вони, під’їжджаючи до пристані, помітили серед суден на рейді «Полярну зорю», на палубі якої манячив вартовий. Швидко з’ясували, що губернатор Камчатки, одержавши лист Труханова, але не маючи суден достатньої величини для нападу на австрійський крейсер, телеграфував у Владивосток. Посланий звідси швидкохідний крейсер виявив на Командорських островах «Полярну зорю», але австрієць устиг завчасно зникнути.

Командир порту, який дав ці відомості, тут же розчарував наших мандрівників, які сподівалися, що їх колекції повернулися. «Полярну зорю» австрійці обібрали до нитки. Вони забрали колекції, спорядження, харчі, навіть меблі з кают і цінні частини машини, і тому судно довелося тягнути на буксирі. Без ремонту воно не могло вже плавати, і Труханову довелося погодитись на пропозицію морського відомства віддати судно на час війни для сигнальної служби.

Пригнічені мандрівники сіли в сибірський експрес і поїхали на батьківщину. Обговоривши становище, яке створилося, вони вирішили, що до закінчення війни, на близькість якого все ще сподівалися, і до повернення колекцій та фотографій про експедицію в Плутонію треба мовчати. Чим вони могли довести, крім своїх слів, що Плутонія з її чудесами існує і що в неї можна проникнути? Всяка розсудлива людина вважала б їх доповідь від початку до кінця фантазією, а доповідачів — брехунами або божевільними.

Але війна затяглася, за нею настала революція та інші події… Минуло десять років, учасники експедиції розсіялись; одні були вбиті на фронтах, інші померли. Колекція і документи невідомо де перебувають. Труханов, який знову приїхав до своєї обсерваторії на Мунку-Сардику і живе там самітником, уже втратив надію, що вони колись повернуться.

Випадково до рук автора потрапив щоденник та малюнки одного з померлих учасників експедиції. За цими матеріалами і складена ця книга.