Плутонія

ПОЯС БОЛІТ І ОЗЕР

Після триденного плавання через країну сухих степів мандрівники досягли її південного краю, де рослинність одразу змінилася. Береги ріки вкрилися зеленими хащами хвойних дерев, сагових пальм[26] та папороті численних видів, здебільшого цілком нових, що досягали висоти людини. Високі зарості рослин, схожих на комиш, росли у воді понад берегом, а плоскі обмілини були вкриті хвощами заввишки в півтора метра і з поперечником більш як двадцять п’ять міліметрів. Із глибини заростів чулося безугавне стрекотання, а над водою кружляли дивні комахи. Вони були схожі на бабок, але розмах крил їх досягав майже сорока сантиметрів. Тіло їх, що відсвічувало металічним блиском, було завдовжки сантиметрів з двадцять; одні були золотисто-жовті, другі сталево-сірі, треті ізумрудно-зелені, четверті темно-голубі, п’яті вогнисто-червоні. В сонячному промінні вони пурхали, ширяли, ганялися одна за одною, і їх мелодійна тріскотнява нагадувала цокання кастаньєтами.

Вражені цією красивою картиною, мандрівники поклали весла. Човен повільно плив за водою, а гребці милувалися незвичайним видовищем. Папочкін добув сачок і після довгих спроб спіймав одну бабку. Але коли він виймав бабку з сачка, вона боляче вкусила за палець зоолога своїми щелепами, і вчений, розгубившись, випустив її з рук.

Суцільний зелений бар’єр, обступивши береги, не давав змоги причалити, і мандрівники, стомлені довгим плаванням, марно шукали очима хоча б невелику чисту галявину для ночівлі.

Тимчасом голод давав уже себе взнаки, а зелені стіни хвощів ставали чимраз густіші.

— Ех, треба було зупинитися в кінці степу! — сказав Громеко.

— Вдруге будемо розумніші, — засміявся Макшеєв.

Кілометр минав за кілометром, а зелені стіни не переривались. Нарешті за поворотом ріки, на рівному березі її побачили низьку зелену смужку. У воду виступала довга вузька коса, яка потім переходила в обмілину і поросла тільки хвощами. Не маючи кращого, вирішили зупинитися тут і розчистити собі майданчик. Човни завели в маленьку затоку між косою і берегом, витягли мисливські ножі і почали воювати з хвощами. Але це була нелегка справа: товсті стебла, тверді від великого вмісту кремнезему, погано піддавалися ударам ножа, а зрізані залишали колючі пеньки, на яких не можна було ні сидіти, ні лежати.

— Спробуємо вирвати їх з корінням, — запропонував ботанік. — Вони не повинні міцно сидіти в м’якому річковому намулі.

Порада була добра: хвощі легко виривались із ґрунту, і через півгодини мандрівники розчистили м’який майданчик для намету і вогнища. Але вогнища не було з чого розкладати: зелені хвощі не горіли. Не можна було не тільки приготувати вечері, а навіть скип’ятити собі чай. Крім того, з хвощів знялися цілі рої стривожених комарів, завбільшки в двадцять міліметрів, відбитися від яких можна було тільки димом вогнища.

— Стривайте, — сказав Громеко, — Зовсім поблизу, підпливаючи сюди, я помітив стовбур сухого дерева, що стирчав над гущиною. Треба його добути!

Озброївшись сокирами та вірьовкою, Громеко і Макшеєв відв’язали один з човнів від плоту і попливли проти течії. За сотню-дві кроків від стоянки побачили товсте засохле дерево з кількома гілками, що стовбичило в зеленій хащі: але дерево це було на такій висоті над водою, що його не можна було дістати ні рукою, ні сокирою.

— Спробуємо закинути вірьовку за гілляку, можливо вона відламається, — запропонував Макшеєв.

Громеко стримував човен на місці, ухопившись за хвощі, а Макшеєв перекинув вірьовку через товсту гілляку і почав її тягти; гілляка не відламувалась, але все дерево почало тріщати.

— Пустіть човен, допоможіть тягти! — гукнув він товаришеві.

Тепер обидва ухопились за вірьовку, стоячи в хиткому човні, і сіпнули щосили. Дерево повалилось, ударивши з розмаху по носу човна, який під вагою почав занурюватись у воду. Громеко ледве встиг схопитися за хвощі і підтягти до них корму, як ніс човна зник під водою.

— Скандал! Що ми тепер робитимемо? — вигукнув Макшеєв.

Обидва сиділи на кормі, ногами у воді, однією рукою трималися за хвощі, а другою за вірьовку, яка не давала злощасному дереву попливти за водою.

— Вилізти на берег не можна, вичерпати воду нема чим, залишається кликати кого-небудь на допомогу, — сказав Громеко.

Обидва почали аукати й гукати. Спочатку ніхто не озивався, але потім почувся голос Каштанова, який запитував, у чому справа.

— Пливіть до нас хто-небудь на допомогу, захопіть відро, наш човен затонув!

— Зараз приїду, — почулось у відповідь.

В цей час із води біля затонулого носа човна з’явилася величезна голова зелено-бурого кольору з короткою й широкою мордою та маленькими очима під плоским черепом. Тварина деякий час дивилася на остовпілих від несподіванки людей, а потім, роззявивши пащу і оголивши кілька рядів гострих зубів, почала лізти на ніс човна, який під її вагою почав занурюватися глибше. З’явилася коротка і товста шия, далі частина голого тулуба; широкі передні лапи кігтями чіплялися за борт човна.

Ідучи по дрова так близько від стоянки, мисливці не взяли з собою рушниць і тепер стояли беззбройні віч-на-віч з якоюсь рептилією невідомої породи, безумовно м’ясоїдною і дужою їхні сокири залишилися на носі і тепер були у воді, вже під лапами ворога.

— Швидше прив’язуйте свій ніж до держака весла! — вигукнув Макшеєв, — а я спробую затримати страховище другим веслом.

Він вийняв свій ніж і взяв його в зуби, а потім, схопивши весло, встромив його з усього розмаху лопаттю в напівроззявлену пащу. Сильний удар по піднебінню та язику приголомшив тварину, яка конвульсійно стиснула щелепи. Почувся тріск, гострі зуби трощили дерево і впивалися в жерстяну оковку лопаті. Макшеєв штовхав весло чимраз далі в пащу, але воно коротшало, бо щелепи працювали й випльовували забарвлені кров’ю кусочки дерева.

Але ось Громеко, який устиг прив’язати великий мисливський ніж з допомогою ремінців від чобіт до держака другого весла, підвівся позад Макшеєва і вдарив цим імпровізованим списом в око страховища. Воно, збожеволівши від болю, рвонуло в бік, вирвало весло з рук Макшеєва і зникло в річці, показавши на мить свою широку, буро-зелену спину з подвійним рядом лусок уздовж хребта та короткий товстий хвіст, який ударив по воді з такою силою, що обох мисливців з ніг до голови облило струмками й бризками води.

Човен, відірваний рухом страховища від берега, остаточно занурився у воду.

В цей час Каштанов, що поспішав на допомогу, був уже недалеко від місця катастрофи; випливаючи з-за повороту, він побачив водяний смерч, піднятий страховищем, але не розумів, що трапилося. Повз нього, гойдаючись на хвилях, пірнаючи і випливаючи, промчало сухе дерево. Гребець думав, що це крокодил і хотів ударити багром. Але в цей час почувся вигук Громеко, який не хотів втрачати здобич, що коштувала таких зусиль.

— Колоду, ловіть колоду! Це наші дрова!

Каштанов зачепив дерево багром, узяв його на буксир і підплив, нарешті, до товаришів, які стояли до пояса у воді.

Після деякої мороки човен підняли, вичерпали з нього воду і разом із здобиччю повернулися до намету, де Папочкін шалено відмахувався від комарів, а Генерал, ховаючись від них, заліз по вуха у воду.

Швидко витягли колоду на берег, нарубали дров, і незабаром весело запалало вогнище. Накидані на нього хвощі дали такий уїдливий дим, що комарі одразу повтікали, а в Макшеєва і Громека, які сушилися біля вогню, градом покотилися сльози.

Вислухавши їх оповідання про напад водяного страховища, Каштанов зазначив:

— Я думаю, що це був ящер, представник родини, яка вимерла до третинного періоду на поверхні нашої планети.

— Іхтіозавр[27], чи що? — запитав Макшеєв, який пам’ятав дещо з курсу палеонтології, пройденого на гірничому факультеті.

— Ні, не він, судячи з вашої розповіді. Іхтіозавр був далеко більший, мав іншу форму голови і жив раніше, в юрський час. Ваш приятель скидається швидше на невеликого крейдяного крокодила.

— Авжеж, з іхтіозавром ви б так легко не впоралися, — сказав Папочкін, — а плезіозавр мав шию, довшу від вашого весла і живо підчепив би вас прямо з води, а не ліз би в човен.

— Можна сподіватися, що ми з часом зустрінемося і з цими величезними ящерами, — сказав Каштанов, — бо, посуваючись униз річкою, ми зустрічаємо представників чимраз давнішої фауни. Тепер ми вже опинилися посередині або навіть на початку крейдяного періоду.

— Так, і тваринний і рослинний світ стає дедалі більше несхожий на те, що ми звикли бачити на поверхні землі, — додав Громеко. — Зміна відбувається поступово, і ми одразу навіть не усвідомлюємо її. А коли подумати, то навколо нас усе нове: зникла безліч листяних дерев, квітів, злаків, переважають пальми, осокові і голонасінні, з’явилося багато безквіткових[28].

— Це підземне царство таїть ще багато несподіваного, і нам треба бути обережнішими. Ні кроку без рушниці з розривною кулею!

— Я думаю, нам треба тільки трохи відпочити, поки звариться вечеря, попоїсти і вирушити далі до більш зручного місця. На велике багаття для захисту від хижаків у нас не вистачить дров, — сказав Громеко.

Всі погодилися з цією думкою. Витягли потерпілий човен, щоб просушити його і полагодити, повечеряли, поспали години дві навколо димокура і знову попливли, захопивши з собою решту дров. Ще години дві тягнулася та ж непроглядна хаща з смугою комишів і хвощів. У тихих місцях риба плескалася й вихоплювалася з води, тікаючи від переслідування. Іноді можна було помітити, як услід за цією рибою з води на мить з’являлася огидна морда ящера з роззявленою пащею, після чого вир і кола, які розходилися по поверхні, виявляли, що у водну безодню швидко занурилося велике тіло. Часом бабки, що безтурботно ширяли в повітрі, розліталися в усі сторони, ховаючись у листі і комиші від великого голубого птаха з величезним дзьобом, який налітав звідкись з великим шумом і на льоту хапав комаху, що заґавилась.

Нарешті, зелені стіни почали розсуватися, течія річки стала повільніша і водяна гладінь розширювалася чимраз більше — ріка перетворилась на озеро, серед якого видно було острови. Один з островів привернув до себе увагу мандрівників. Тільки одна половина його була зайнята високими хащами лісу, а друга являла досить велику галявину з кількома, почасти засохлими, деревами. До неї і поспішили причалити.

Ця лугова половина острова була вкрита низькою, але жорсткою травою, що, як виявилося, була особливим видом плауна. Галявина лежала у вищій половині острова, а вітерець віяв униз за течією. Палива було вдосталь. Тому вирішили зробити вздовж узлісся кілька добрих димокурів, щоб вигнати з острова всіх хижаків і забезпечити собі спокій.

Коли запалали вогнища і клуби диму потягнули в глиб гущавини, з неї почали вилітати дрібні птахи та різні комахи; деякі падали на землю і дали зоологові можливість зібрати цікаву колекцію незнайомих видів. Потім на галявину вибігла дивна й страшна істота, що дуже нагадувала дикобраза, але завбільшки з доброго бика, — її голки були завдовжки близько метра.

Настовбурчившись і перетворившись у щось ніби в велику колючу кулю, тварина пробігла повз остовпілих людей і зникла в комишах.

Слідом за нею короткими й високими стрибками вискочила з хащі тварина, вигляд якої нагадував хижака. Вона була темно-жовтої масті, з котячою головою, досить довгим і товстим хвостом, короткими ногами й тупою мордою, що вищирила гострі зуби. Загалом вона була схожа на велику — майже в два метри завдовжки — річкову видру, але відрізнялась від неї тільки більш помітними вухами і короткою гривою. Хоч тварина і не виявляла наміру нападати і кралася понад узліссям до води, але вигляд її так зацікавив Каштанова, що він поклав хижака вдалим пострілом.

Звір справді був цікавий: у його пащі не можна було розрізнити ні плоских різців, ні гострогорбкуватих кутніх зубів, як у хижаків пізніших часів. Усі зуби були більш-менш гострі, конічні, як у плазунів. Тільки передні, що замінювали різці, були дещо менші від інших і трохи стиснуті; ті, що були з боків щелепи — трохи більші, а ікла були більші за решту і виступали над ними в обох щелепах, надто у верхній.

— Ось цікавий зразок первісного ссавця, який має ще зуби ящера, але вже з початком тієї диференціації, що розвинулася в пізніші періоди, — сказав геолог.

Із хащів ніхто більше не з’являвся, і мандрівники могли зрештою скористуватися заслуженим відпочинком, звичайно, під охороною чергового вартового, який підтримував димокури, що захищали від жалячих комах. Завдяки цьому спали спокійно.

Другого дня місцевість була того ж характеру, що й минулого вечора. Ріка остаточно перетворилась на озеро з безліччю островів, течії майже не було помітно, і весь час доводилося працювати веслами. Над водою і лісом ширяли різнобарвні бабки і величезні рогаті жуки, що досягали тридцяти сантиметрів у довжину; пролітали метелики, кожне крило яких могло закрити руку людини. Часом з являлися дивні дрібні й великі птахи синювато-сірого кольору, що трохи нагадували чаплю, тільки з коротшими ногами, довшим хвостом і коротшим дзьобом, в якому можна було розглядіти дрібні зуби.

Одного птаха вдалося підстрелити на льоту, і Каштанов демонстрував своїм супутникам це дивне пернате, яке становило перехідну форму між ящерами і птахами. Воно мало розміри журавля і було вкрите синьо-сірим пір’ям. Його довгий хвіст складався не тільки з пір’я, як у птахів, але й з численних хребців, тобто мав будову хвоста плазунів, а пір’я росло по обох боках цього хвоста. На крилах було по три довгих пальці з такими ж кігтями, як і на ногах, а тому цей птах міг лазити по деревах і по скелях, хапаючись за них передніми кінцівками. Огляд тварини привів Каштанова до висновку, що вона належала до роду археоптериксів, але відрізнялась від екземплярів, знайдених у верхньоюрських відкладах Європи, значно більшою величиною.

На кінець дня берег став цілком низовинний і на великому протязі являв собою болото, що поросло хвощами й папороттю, над якими де-не-де підносилися групи дивних дерев, пристосованих до існування у воді. Ці зарості давали притулок різним жалячим комахам, які люто нападали на мандрівників при кожній спробі їх причалити до зеленої стіни заради колекціонування, а потім ще деякий час переслідували на воді. Комарі, завдовжки в двадцять п’ять міліметрів, мухи, завбільшки з джмеля, оводи та ґедзі, більші від чотирьох сантиметрів, змагалися в цих крилатих атаках на людей, які змушені були ганебно відступити і почали вже непокоїтися при згадці про близьку ночівлю серед хмар цих мучителів.

Кілька годин пливли цією болотистою місцевістю, налягаючи дружно на весла, щоб швидше з неї вибратися. Тваринний світ тут, як видно, обмежувався комахами, первісними птахами в повітрі, рибами та ящерами, що таїлися в темній глибокій воді і виявляли себе сплесками та вирами. Існування чотириногих наземних тварин у болотистих заростях, очевидно, було неможливе.

— І яка б це наземна тварина могла витримати укуси цього страшного гнуса? — сказав Громеко, вживаючи сибірський вираз для визначення жалячих кровопивць.

Але ось з півдня війнуло прохолодою і час від часу можна було почути якийсь рівномірний шум, що долинав звідти.

— Спереду велике відкрите озеро з голими берегами або море, — сказав Макшеєв.

Він перший уловив цей шум.

— Море? — здивувався Папочкін. — Невже в Плутонії є навіть море?

— Якщо є річки, в чому ми не можемо мати сумніву, то вони повинні впадати кінець кінцем у якийсь басейн з стоячою водою. Не можуть же річки текти безконечно.

— А хіба річки не можуть губитися в болотистих озерах, подібних до того, яким ми їдемо, або висихати в пісках?

— Цілком вірно! Та коли води багато, ймовірніше існування відкритого басейну, тоді як напівзаросле озеро, яким ми пливемо, — це тільки його переддвер’я.