Плутонія

ПОГРАБОВАНІ ДОЧИСТА

Але як були всі здивовані, коли, вийшовши з лісу На берег моря, вони побачили, що намет зник.

— Ми певно помилилися і вийшли на інше місце, — висловив здогад Каштанов.

— Не може бути! — відповів Макшеєв. — Ми щойно перелізли через загороду, яку спорудили вчора в гирлі сухого русла поблизу стоянки.

— Правильно, але в такому разі де ж намет?

— А де всі речі?

— Де Генерал?

Збентежені мандрівники побігли до місця, де мав стояти намет. На цьому місці не було нічого: ні намету, ні речей, ні навіть клаптика паперу. Залишились тільки згасле й остигле вогнище та дірки в ґрунті від вийнятих кілочків намету.

— Що це означає? — сказав Громеко, коли всі четверо стовпилися біля слідів свого вогнища, на якому мали намір смажити ігуанодона.

— Рішуче нічого не розумію! — підупалим голосом пробурмотів Папочкін.

— Ясно, як день, що нас дочиста обікрали! — вигукнув Макшеєв.

— Але хто, хто? — закричав Каштанов. — Адже це могли зробити тільки розумні істоти, а ми таких не зустрічали на всьому нашому шляху з того часу, як залишили «Полярну зорю».

— Не могли ж розтягти наших речей ігуанодони!

— Або стегозаври!

— Чи плезіозаври!

— А чи не занесли їх ці проклятущі птеродактилі в свої гнізда? — промовив Громеко, який пригадав випадок із своїм плащем.

— Це неймовірно! І намет, і посуд, і постіль, і всілякий дріб’язок! Я не можу припустити з їх боку такого виявлення розуму і хитрощів, — відповів Каштанов.

— А наші човни? — вигукнув Макшеєв.

Всі побігли на край лісу, де перед тим, як іти в екскурсію, сховали в хащі човни і весла. Те й друге було на місці.

— Ми залишили наш пліт на березі моря проти намету, — зазначив Громеко. — А тепер він теж зник.

— Що ж ми робитимемо? — вигукнув зоолог, висловлюючи загальну непевність. — Без намету, без харчів і одягу, без посуду ми загинемо на березі цього клятого моря!

— Обміркуймо спокійно наше становище, — запропонував Каштанов. — Передусім відпочинемо і підкріпимо хвої сили: втома і голодний шлунок — погані порадники. М’ясо ми принесли з собою, розпалимо багаття і підсмажимо його.

— І поп’ємо водички з цукром! — додав Громеко, показуючи на принесену бляшанку з водою і велику горстку солодкої тростини.

Розпаливши багаття, порізали м’ясо на шматочки, понанизували їх на палички і поставили до вогню смажитися. Сівши поблизу вогнища, посмоктуючи стебла тростини й запиваючи водою, обговорювали далі таємниче зникнення намету.

— Ми тепер в становищі Робінзона на безлюдному острові! — пожартував Макшеєв.

— З тією різницею, що нас четверо і що в нас є рушниці та деякий запас патронів, — зауважив Каштанов.

— Треба порахувати їх і витрачати дуже обережно.

— У моїй фляжці склянки дві коньяку, — заявив Громеко, який носив це питво, як лікар, на випадок крайньої потреби.

— А в мене в сумці маленький чайник, складна склянка і кілька заварок чаю, — додав зоолог, що не ходив в екскурсії без цього запасу.

— Це добре! Принаймні можна буде зрідка поласувати чаєм, — сказав Макшеєв. — У мене в кишенях, на жаль, крім люльки, тютюну, компаса та записної книжки немає нічого.

— І в мене теж, коли не брати до уваги наших молотків.

— Шашлик готовий! — проголосив ботанік, який стежив за паличками з м’ясом.

Кожний узяв свою паличку, і всі почали їсти. Але м’ясо було непосолене і не дуже приємне на смак.

— Доведеться пошукати солі на березі моря! — зазначив Макшеєв. — Треба було хоч умочити м’ясо в морську воду.

Поки їли м’ясо, чайник зоолога закипів, і кожному по черзі припала склянка чаю, підсолоджена соком тростини. Напившись і закуривши люльки, відновили розмову про план дальших дій. Всі погодились, що треба зараз же почати переслідування грабіжників, виявивши напрям, яким вони пішли з речами.

— Треба добре оглянути місцевість навколо нашої стоянки, — запропонував Макшеєв. — Грабіжники могли дістатися сюди й повернутися назад або повітрям, як гадає Михайло Гнатович і що мені здається неймовірним, або водою, скориставшись нашим плотом, або сушею. Але до води вони також повинні були йти сушею. Отже, якщо вони не з’явилися через повітря, то залишили сліди в той чи інший бік від нашого намету.

— Шкода, що ми одразу не подумали про це, а бігали туди й назад і могли вже позатоптувати сліди грабіжників!

— Понад скелями на схід пройти далеко не можна, як ми переконалися вчора, — продовжував Макшеєв. — Руслом вони теж навряд чи пішли: воно загороджене, і, крім того, ми нікого не зустріли і підозрілих слідів не бачили. Отже, слідів грабіжників треба шукати або на самому березі моря, або на захід понад цим берегом.

— Цілком вірно! — зазначив Каштанов. — Ці два напрями найбільш імовірні.

— Отже, приступимо до діла. А тому що у висліджуванні я далеко досвідченіший від усіх вас, — закінчив Макшеєв, — то я попрошу вас посидіти на місці, поки не вивчу місцевості навколо стоянки.

Ставши навколішки, Макшеєв почав старанно вивчати ґрунт навколо того місця, де стояв намет. Потім він пересунувся до берега моря, оглянув місце, де лежав пліт, повернувся назад і пішов на захід понад морським берегом. Відійшовши кроків з двісті, він устромив суху палку в пісок і повернувся до своїх товаришів.

— Наше майно пограбували не люди і навіть не які-небудь ящери. Його викрали якісь великі комахи. Про це свідчать сліди їх ніг, які видно всюди: їх дуже багато, кілька десятків. Спершу я подумав, що речі понесли до плота і повезли водою, але виявилось, що до самої води слід не доходить і немає ознак того, щоб пліт стягували у воду. Він зник якимось незрозумілим способом. Намет і речі почасти понесли, почасти потягли по піску на захід, понад берегом моря. Грабіжники мають шість ніг, а тулуб їх становить близько метра завдовжки, що видно з відбитків на піску.

— Здорові тварюки! — вигукнув Папочкін.

— Але що ж трапилося з Генералом? — запитав Каштанов. — Чи вбили його, чи поволокли живого, щоб там з’їсти, а чи він утік куди-небудь, злякавшись грабіжників?

Слідів Генерала багато навкруги намету, але вони здебільшого перекриті слідами комах і, виходить, старіші від цих. Свіжої крові ніде не видно, немає і будь-яких частин пошматованих собакою комах. Я думаю, що Генерал утік від численних небачених ворогів і ховається в хащі. А проте треба ще дослідити ґрунт понад краєм лісу.

З цими словами Макшеєв знову заходився вивчати сліди від місця, де стояв намет, до узлісся. Понад лісом він пройшов кілька разів назад і вперед, уважно оглядаючи ґрунт, нарешті зупинився і покликав товаришів до себе.

— Ось тут Генерал пішов у хащу, але з ним перед цим щось трапилось: він волік задні ноги по землі.

Обрубавши мисливським ножем нижні гілки хвощів, Макшеєв поповз, зігнувшись, у хащу, весь час кличучи посвистом собаку і зупиняючись, чекаючи на відповідь. Нарешті почулося слабе скиглення і трохи згодом з-під навислих гілок виліз Генерал, але в жахливому вигляді. Все тіло його надулось, а задня половина безсило волочилась по землі.

— Що з тобою, Генерале, бідолашний собачко? — говорив Макшеєв, гладячи по голові тварину, яка привітно скавчала і лизала йому руки. Інженер рачки виліз назад з темної хащі, а слідом за ним виліз і собака, що викликав своїм жалюгідним виглядом загальне співчуття.

— Грабіжники перебили йому хребет? — запитав Папочкін.

— Не думаю, — відказав Громеко, оглядаючи собаку. — Звичайно, ні, — продовжував він, — певніше, що вони поранили Генерала отруйними стрілами. На спині в нього кілька маленьких ранок з загуслою вже кров’ю, а хребет цілий.

— До чого тут стріли? — здивувався Макшеєв. — Адже грабіжники були комахи!

— Я й забув! В такому разі вони пожалили або покусали собаку отруйними щелепами чи жалами.

— Що ж нам робити з Генералом? Можна його вилікувати?

— Я думаю, можна. Коли б отрута була смертельна, собака вже здох би. На нещастя, нашу аптечку вкрадено разом з іншим майном. Доведеться спробувати холодні компреси.

Макшеєв узяв на руки Генерала, що жалісно скавчав, і поніс до берега моря. Громеко почав поливати його тіло водою. Собака спершу пручався й скавчав, але незабаром холод виявив свій вплив, і він вгамувався. Тоді його поклали задньою половиною тіла у воду.

Поки ботанік порався над Генералом, інші витягли з хащі обидва човни та весла, спустили їх на воду і склали в них решту майна, яке під час нещасливої екскурсії було при них. Далі двоє сходили знову до озера в скелях, щоб поповнити запас прісної води, а інші в цей час підсмажували запас м’яса ігуанодона, щоб через готування їжі не припиняти переслідування грабіжників.

За той час, поки мандрівники збиралися, опух у Генерала помітно поменшав, і він почав підводитися на ноги. Вирішили взяти його на човен, двом їхати в човнах з майном понад берегом, а двом іти по слідах грабіжників, поки вони трималися берега. Таким чином човнярі в разі потреби могли подати допомогу пішоходам чи взяти їх у човни, а пішоходи могли зупинити човнярів, якщо сліди відбігатимуть у глиб країни.