Плутонія

ПО СЛІДАХ ГРАБІЖНИКІВ

Макшеєв і Громеко пішли пішки, Каштанов і Папочкін поїхали в човнах, не відстаючи від пішоходів, але й не випереджаючи їх. На щастя, погода була тиха, і море ледве хлюпотіло на пляжі. Макшеєв ішов попереду по слідах грабіжників, часом зупиняючись і обмінюючись зауваженнями з ботаніком. В одному місці, наприклад, було видно відбитки багатьох пограбованих речей, що їх грабіжники клали на землі, очевидно, під час відпочинку; в другому — були помітні ясні відбитки плоту, побачивши які, Макшеєв вигукнув:

— Загадка з плотом теж вияснилась: грабіжники понесли і його на собі.

— На якого біса? — запитав Громеко.

— А на якого біса їм потрібний був наш намет, постіль та інші речі? Адже вони забрали навіть зразки золотої й залізної руди, що ми з Петром Івановичем вчора зібрали.

— Просто незрозуміло, що це за звірі! Можна подумати — розумні істоти. Мене не здивує, якщо вони поставлять намет, спатимуть на нашій постелі і їстимуть з нашого посуду.

— Все може бути в цій чудесній країні минулих геологічних періодів. Хіба не могли деякі комахи в юрські часи піднятися до високого ступеня розумового розвитку і відігравати роль царів природи?

— Але ж і в сучасному періоді є розумні комахи, що, живуть громадами за певними законами, наприклад, бджоли або мурашки.

— Стривайте, ви мені подали думку! Чи не мурашки загарбали наше майно?

— А чому не бджоли або оси?

— Якщо взяти до уваги вдачу мурашок зовнішньої поверхні нашої планети, то їм більше личить роль грабіжників. Адже мурашки тягнуть у свій мурашник всякий мотлох, навіть зовсім їм непотрібний, і надзвичайно сильні порівняно з своєю величиною.

— Так, бджоли далеко слабші і збирають у вулик тільки мед і віск, а оси тягнуть їстівне. Крім того, і ті і другі — крилаті, а наші грабіжники, очевидно, безкрилі.

— Я теж так думаю, хоч і крилаті комахи могли тягти по землі такі предмети, які надто важкі, щоб переносити їх в повітрі.

— Одне слово, ми, здається, на правильному шляху: перша підозра — на мурашок, друга — на ос, третя — на бджіл.

— І ті, і другі, і треті належать до комах, які кусаються або жалять і впускають у рану отруту. Я гадаю, що саме вони вжалили Генерала, коли він захищав від них намет.

— Правильно! Укуси цих комах викликають опух, сильний біль; коли ж узяти до уваги їх величину, то можна припустити і тимчасовий параліч під впливом отрути.

Так, обмінюючись міркуваннями з приводу природи грабіжників, наші мандрівники йшли години дві і за цей час дуже втомилися, бо пісок пляжу був пухкий і йти ним було важко.

— Ну, я більше не можу! — сказав, нарешті, Громеко, зупиняючись і витираючи піт, що заливав йому очі. — Сьогодні надзвичайно душно і ні найменшого вітерця.

— Зате море спокійне, і наші товариші не відстають від нас.

— Чи не помінятися нам з ними? Ми втомилися працювати ногами, а вони — руками.

— А чи зуміють вони йти по слідах грабіжників? А проте спробуємо.

Макшеєв гукнув на товаришів, що пливли в човнах. Коли вони пристали, він показав Каштанову й Папочкіну сліди комах і деякий час ішов з ними, стежачи, як вони розбиратимуться в цих слідах. Потім він і ботанік полізли в човни і взялися за весла.

Місцевість зберігала попередній характер. Понад берегом моря йшов піщано-гальковий пляж на сотню-дві кроків завширшки, який, очевидно, заливало хвилями під час великої бурі. Понад пляжем ішла суцільна стіна хвощів та папороті, в якій тільки зрідка можна було помітити вузький розрив — сухе русло, подібне до того, яке оглядали напередодні. На піску під промінням сонця вигрівалися ігуанодони, які при наближенні людей і човнів тікали в ліс. На морі інколи з’являлися плезіозаври і плавали, граціозно вигнувши шиї, наче величезні чорні лебеді. Над лісом часто пролітали летючі ящери, розглядаючи, чи нема поживи на березі моря.

Години через дві після того, як Макшеєв і Громеко сіли в човни, попереду показалися червонуваті горби, що доходили до берега моря, перериваючи стіну лісу. Тут знайшли більш глибоке й широке сухе русло. Воно йшло в глиб країни, відмежовуючи ліс від горбів, що являли собою скупчення дрібного червонуватого піску. Сліди грабіжників повертали вгору руслом і пішоходи гукнули товаришам, які сиділи в човнах, щоб ті пристали до берега.

Переконавшись, що грабіжники справді повернули з морського берега в глиб країни, мандрівники почали радитися. Їм доводилося тепер залишити човни і продовжувати переслідування пішки.

Але за цілий день екскурсії, ходьби, клопоту та хвилювань вони дуже потомилися; крім того, Генерал був ще дуже слабий. Тим-то вирішили відпочити кілька годин на березі моря, що давало певну прохолоду, на яку не можна було розраховувати далеко від води в цей страшенно душний і палючий день.

Витягши човни на берег, швидко розклали багаття, підсмажили м’ясо і скип’ятили чай. Генералові знову зробили холодні компреси.

Підкріпивши свої сили, троє полягали спати просто на піску, а четвертий залишився на варті, бо треба було вжити застережних заходів проти нападу ящерів або таємничих комах.

Три години минули спокійно. Остання варта припала Каштанову. Він лежав на піску, майже біля самого берега, міркуючи про дальшу долю експедиції, яка буде сумною, коли не пощастить відбити свого майна в грабіжників. Помалу, під впливом нестерпної задухи, він почав дрімати і раптом прокинувся від кошмару: йому приснилось, що на нього навалився велетенський ящер і великим липким язиком лиже лице. Пройнятий жахом, він із стогоном розплющив очі і побачив прямо над собою морду Генерала, який поклав одну лапу йому на груди і жалісно скавчав.

Вірний пес недаремно розбудив Каштанова. Підвівши голову, Каштанов побачив, що горизонт на півночі зовсім потемнів: насувалася тропічна гроза, якої вже зазнали мандрівники на річці Макшеєва. Чувся безперервний гуркіт, і темну стіну хмар безупинно краяли яскраві блискавки.

Гаятися не було часу. Треба було відійти далі від берега моря, яке мало розгулятися не на жарт.

Каштанов розбудив товаришів. Вирішили бігти до горбів, бо в лісі було не менш небезпечно, ніж на березі моря. Човни поволокли за собою, побоюючись, що хвилі змиють і понесуть їх.

Зійшовши на гребінь першої гряди горбів, у яких Каштанов одразу виявив морські дюни[32], мандрівники побачили, що за нею розгортається глибока долина, паралельна берегові моря і зовсім неродюча, як і обидва схили гряди. Скрізь було видно той самий червонуватий пісок; він палав під промінням Плутона, якого ще не заступила грозова хмара.

В цій долині мандрівники вирішили переждати грозу. Перекинувши човни дном догори, вони сховалися під ними. Це був їх єдиний захист від зливи, бо непромокальні плащі, як і інший одяг, були пограбовані.

Гроза не примусила довго на себе чекати. Синьо-багровий вал насунувся вже на половину неба. Плутон сховався, швидко темнішало, і перші пориви вітру пронеслися над долиною, Триваючи з гребеня дюн струмини піску. Дюни наче димом взялися, повітря сповнилося гарячим піском і стало ще задушливіше. Але ось налетів і ураган. Каштанову, який виглянув з-під човна, здалося, що вся перша гряда дюн знялася в повітря і ринула в долину. Піщинки сипалися цілими потоками на човни. Ліс хвощів, що його було видно в широкому гирлі долини, тремтів під. натиском бурі, ніби тростинні хащі. Стрункі стовбури хвощів гнулися майже до землі, віти звивалися в повітрі, як косма зеленого волосся; летіли зірвані верховіття, гілки, стебла. Сутінок раз у раз зникав у сліпучих спалахах блискавок, після чого здавався ще густішим. Грім гуркотів, не вгаваючи.

Але ось по човнах заторохтіли великі краплі дощу і полила злива, яка одразу очистила повітря від піску й пилу. Хоч вітер ще бушував, але намоклий пісок вже не здіймався в повітря. Незважаючи на масу води, що лила на землю, із схилів дюн стікали тільки невеликі струмки, які швидко зникали, бо пісок жадібно вбирав воду.

Швидко промчала гроза. Плутон почав проглядати крізь розірвані хмари. Дощ перестав, і мандрівники хотіли вилізти з-під човнів, де їм доводилося напівлежати в задусі. Та ба — човнів не можна було підняти. Вони були придавлені купами піску, нанесеного бурею і намоченого водою, під вагою якого їх дно вгиналося.

— Ми заарештовані під човном! — вигукнув Папочкін. — Допоможіть нам звільнитися.

— Ми самі заарештовані! — відповів Макшеєв, що сидів з Каштановим і Генералом під другим човном.

— Що ви думаєте робити?

— Збираємося прокопати собі прохід у пухкому піску під бортом човна.

— Ідея! Ми зробимо те ж саме.

Деякий час було тихо, тільки чулося сопіння людей, які прокопували собі хід у піску, наче кроти.

Потім з-під носа одного човна виліз на животі брудний і розпатланий Макшеєв, слідом за ним Каштанов, і, нарешті, Генерал, а з-під другого човна з’явилися зоолог і ботанік.

Далі довелося звільняти човни від нанесеного на них піску і тягти їх униз долиною до сухого русла. Але, діставшись русла, мандрівники зупинилися в здивованні: тут велика річка котила свої бурхливі, жовто-червоні води. Річкою не можна було пливти, але й перебрести теж було неможливо.

— Продовжувати переслідування неможливо! — засмучено сказав Громеко. — Доведеться чекати, поки спаде вода.

— Це не так страшно, — зазначив Макшеєв. — Далеко сумніше те, що вода в руслі і дощ скрізь знищили сліди грабіжників, і ми не знатимемо, куди вони подались.

— І навіщо ми тільки зробили привал! — з серцем сказав Папочкін. — До зливи ми, напевне, встигли б пройти десяток кілометрів і, можливо, дісталися б уже до сховища, грабіжників.

— Ну, зробленого не повернеш! Я гадаю, що шукати це сховище доведеться недовго. Не могли ж вони тягти наші речі цілі десятки кілометрів, — заспокоював Каштанов.

Вода в руслі спадала перед очима мандрівників і через півгодини залишились тільки калюжі в заглибинах ґрунту.

— В дорогу! Вода стекла! — сказав Макшеєв.

— Але що ж ми робитимемо з човнами? Не тягти ж їх за собою в глиб країни невідомо скільки кілометрів! — сказав Каштанов.

— Доведеться їх залишити поблизу моря, але тільки треба сховати якось від тих же таємничих грабіжників.

— Закопаємо їх у пісок, — запропонував Громеко.

— Добра думка! Пісок пухкий, і, хоч доведеться працювати руками, іншого виходу немає.