Плутонія

ТРОПІЧНА ГРОЗА

Так за жвавою розмовою непомітно минув час, і обидва човни причалили до місця стоянки, де Папочкін і Громеко чекали на них з вечерею. Порося у вареному і смаженому вигляді, приправлене дикою цибулею, зібраною ботаніком на горбі, було дуже смачне. Спільно вирішили, що надалі треба звертати більше уваги на їстівні плоди, коріння і трави, щоб зробити їжу різноманітнішою. Всі овочеві і борошняні консерви залишили в юрті і з собою з харчів взяли тільки чай, цукор, каву, трохи сухарів та приправи, як сіль, перець, екстракти. Полювання і рибальство повинні були давати основну частину їжі, яку продукти місцевої флори могли поліпшити.

На час сну поблизу намету розіклали велике вогнище і по черзі вартували, бо зустріч з тигром примушувала стерегтися нападу хижаків. Кожний вартовий справді чув у сусідньому лісі різний шелест, тріск, злітання і крики наляканих птахів, а Генерал часто нащулювався і гарчав.

Другого дня в перші години плавання місцевість зберігала той самий характер: ішли горби, лісисті з півночі, степові з півдня, і суцільний ліс по берегах ріки. Опівдні для стоянки причалили до лівого берега, на який Каштанов і Громеко полізли після обіду.

В складі флори було багато нового: траплялися вже вічнозелені рослини — мирти, лаври, лавровишні. Горіхове дерево досягало величезних розмірів, не поступаючись перед дубами, буками і в’язами; на південному схилі зустрічалися бук, кипариси, туї і тис. Прекрасні магнолії розпустили свої великі білі запашні квіти. В хащі понад річкою попадався бамбук і різні ліани. Громеко захоплювався на кожному кроці.

Температура повітря в тіні цього дня вже досягала +25°, бо північний вітер, який досі був супутником мандрівників, ущух. Повітря стало важке, насичене випарами густих лісів. Дослідники ледве продиралися по схилу горба, обливаючись потом, хоч сонце світило тьмяно крізь пелену хмар.

Від спеки вся природа ніби зомліла й завмерла; птахи і звірі притаїлися в тіні.

На вершині горба Каштанов і Громеко присіли відпочити і, повернувшись лицем на північ, щоб оглянути місцевість, виявили причину нестерпної спеки: на горизонті підносилася зубчастою стіною з фантастичними баштами величезна темно-лілова грозова хмара. Її облягав синьо-багровий вал клубуючих хмар, під якими спалахували сліпучі блискавки. Цей вал швидко наближався;

— Треба бігти до човнів! — вигукнув ботанік. — Злива, мабуть, буде тропічна!

Обидва зійшли вниз схилом, плутаючись ногами у високій траві і ковзаючись на більш крутих місцях. За десять хвилин вони добігли до табору, де Макшеєв і Папочкін уже нетерпляче чекали на них, не знаючи, що робити. Намет міг не витримати потоків дощу і ударів дуже ймовірного граду. Ріка могла виступити з берегів, потягти вирвані дерева, тому і в човнах було б небезпечно. Доцільнішим здавалося вивантажити все на берег, витягти човни і сховатися в кущі:

Обговорюючи цей план з товаришами, Папочкін пригадав, що під час маленької екскурсії, коли гнався вниз по річці за великою водяною змією, він бачив в кінці горба навислу скелю, яка могла захистити їх від дощу. Але треба було поспішати, — гроза швидко наближалася! Всі стрибнули в човни, попливли до скелі, і за кілька хвилин все вивантажили і перенесли під навіс, який був достатньо просторий, щоб вмістити не тільки людей, собаку й речі, а й самі човни, якими відгородилися від вітру.

Вигнавши кількох невеликих змій, що примостилися в розколинах скелі, мандрівники могли вже спокійно спостерігати величаве видовище атмосферної катастрофи.

Синьо-багровий вал докотився вже до половини неба і заступив сонце; знизу він здавався тепер зовсім чорним. Це була якась безодня, яку раз у раз розтинали сліпучі зиґзаґи блискавок, що супроводжувались таким гуркотом грому, якого ніхто з мандрівників ще не чув. То розлягалися один за одним оглушливі вибухи, то тріск, ніби рвались на частини величезні куски міцної матерії, то постріли сотень важких гармат.

Сусідній ліс глухо шумів під першими поривами вітру. З півночі насувався ще якийсь жахливий гуркіт, що примушував здригатися; він поступово заглушав навіть гуркіт грому. Здавалося, що звідти мчить велетенський поїзд, який трощить все на своєму шляху.

Мандрівники зблідли і з тривогою озиралися навкруги.

Вихор уже налетів. У повітрі кружляла безліч листя, квіти, сучки, гілки, цілі кущі, вирвані з корінням, і птахи, які не встигли сховатися в глибині лісу. Ставало чимраз темніше. Навкруги свистіло, шипіло, тріщало в проміжках між оглушливим гуркотом грому. Великі краплини дощу і окремі градини плюхались об землю і воду, що вирувала й пінилася. Потім настала цілковита темрява, і лише при світлі блискавок інколи на мить розгорталася жахлива картина: здавалося, що весь ліс знявся в повітря і мчить з потоками дощу й граду. Гуркіт заглушував навіть голосний крик у вухо.

Але ця катастрофа тривала тільки хвилин з п’ять. Швидко почало світлішати, пориви вітру ослабли, шум і гуркіт віддалялися на південь, а дощ тільки накрапав. Зате річка одразу надулася, стала червоно-бурою й брудною, вкрилася піною і несла листя, сучки, гілки і цілі дерева. По небу мчали ще клапті сірих хмар, але Плутон уже виглядав, освітлюючи сліди спустошення, залишені бурею.

Мандрівники вилізли з-під навісу і озирнулися. Виявилось, що біля човнів нанесло цілу купу листя, гілок і сучків, змішаних з градинами завбільшки з волоський горіх. Кілька загострених сучків були кинуті з такою силою, що пробили парусинові боки човнів. Треба було негайно зайнятися їх лагодженням. Дістали голки й нитки, клаптики просмоленої парусини і взялися до роботи.

Лагодження човнів забрало близько години, а за цей час річка ввійшла знову в свої береги, звільнилася від уламків. Плавання можна було продовжувати. Чорна хмара вже зникла на півдні за горбами, і мандрівники вперше могли спостерігати безхмарний темно-синій небозвід.

— І подумати тільки, — сказав Папочкін, уже сидячи в човні, — що просто над нами, над цим синім небом, на віддалі приблизно десяти тисяч кілометрів, є така ж земля з лісами, річками та різними звірами. Як цікаво було б бачити її над головою!

— Віддаль дуже велика, — зазначив Каштанов. — Шар повітря такої товщини з пиловими частинками і водяною парою не може бути достатньо прозорим, а земля, вкрита зеленню, відбиває мало світла, — вона недосить яскрава.

— А чи звернули ви увагу, — запитав Макшеєв, — коли ми вчора оглядали навкруги місцевість з порівняно невисокого горба, що в далечінь видно далеко краще, ніж там, нагорі? Ми могли спостерігати лісисту рівнину, мабуть, кілометрів на сто завдяки тому, що поверхня, на якій ми перебуваємо, не опукла, як Земля, а ввігнута. Здавалося, що ми стоїмо на дні плоскої чаші.

— Теоретично кругозір наш мусив би бути необмежений, ми повинні були б бачити не на сто, а на п’ятсот або тисячу кілометрів місцевість, що підіймається чимраз вище до неба. Але на великій віддалі нижні шари повітря стають уже недостатньо прозорими, і обриси предметів стають поступово розпливчастими й зливаються один з одним.

— Отже, лінія горизонту тут не може бути такою різкою й виразною, як там, нагорі. По суті, тут немає горизонту, а ми бачимо поступовий перехід землі в небо!

— Але тільки до цього часу хмари або туман, що низько слалися над землею, не давали нам можливості звернути увагу на цей факт.

Надвечір річка стала значно ширша, але зате текла вона повільніше, через що доводилося весь час працювати веслами, щоб швидше просуватися вперед.

В зелених стінах обох берегів подекуди видно було розриви, куди йшла частина води у вигляді вузьких рукавів або звідки ця вода поверталася до головного русла. Серед цього русла з’явилися острови, облямовані густим комишем, що підносився над водою.

Огинаючи один такий острів, мандрівники помітили розрив пояса комишів, у глибині якого було видно стежку, що йшла в зелену гущину. Макшеєв спрямував свій човен у розрив, щоб висісти на берег і оглянути острів. Але щойно човен м’яко штовхнувся носом об мулкий укіс, як із зеленої гущини визирнула голова шабельного тигра. Двоє сліпучо-білих іклів, завдовжки не менш як тридцять сантиметрів, звисали з верхньої щелепи, як у моржа. Звір, очевидно, був ситий і не мав наміру нападати; він широко роззявив пащу, ніби позіхаючи, потім голова зникла в хащі. Присутність цього страшного хижака примусила відмовитися від наміру висісти на острів.

Другого дня річка знову звузилася, і течія стала швидша.

Рослинність набувала чимраз більш субтропічного характеру: дуби, буки, клени зникли. Їх зовсім витіснили магнолії, лаври, каучукове дерево та багато інших, які ботанік знав тільки по назвах та по миршавих екземплярах оранжереї. Проте юки, віялові й сагові пальми було неважко визначити і з човна.

Горби з’являлися зрідка і стали нижчі, але ширші. На схилах вони заросли розкішними травами, до пояса заввишки, і окремими деревами або групами їх, що нагадували галерейні ліси Центральної Африки.

Суцільна хаща тягнулася понад берегами ріки, займаючи більш низинну місцевість.

На обід зупинилися поблизу такого горба, щоб зробити більш тривалу екскурсію для вивчення флори. Макшеєв згодився вартувати човни, а решта троє після обіду попрямували до горба.