Плутонія

ПРИГОДИ НА ГОРБІ

Місце стоянки вибрали біля підніжжя високого горба, що був відокремлений від правого берега річки неширокою смугою високостовбурового лісу. Підживившись чаєм і закускою, пішли вчотирьох до горба. Біля намету залишили Генерала, прив’язаного на довгій вірьовці до дерева. Через ліс знайшли стежку, поза якою хащі підлісся були такі густі, що без сокири не можна було пробитися й на крок, — різноманітні кущі і виткі рослини спліталися в суцільну зелену масу, відгороджуючи тропу з обох боків. Крізь зелене склепіння над головами пробивалися тільки окремі промені червонуватого кольору.

Мисливці посувались один заводним мовчки, з рушницями напоготові, дивлячись то вперед, то вгору на дерева, де могли несподівано з’явитися цікава здобич або небезпечний ворог. Але, крім дрібних птахів і білок, нікого не було видно.

До схилу горба дісталися без перешкод і почали підійматися на нього. Трава була не вище колін, і Громеко, відстаючи від інших, захопився збиранням рослин.

Поки зоолог оглядав і описував забиту ним велику змію, Каштанов ледве відбив зразок породи. Це була якась дивна, дуже, в’язка порода жовто-зеленого кольору з дрібними вкрапленнями сріблясто-білого металу; розглянувши її крізь лупу, геолог вигукнув із здивуванням:

— Чи знаєте ви, з чого складаються ці скелі? Вони мають такий самий склад, як і аероліти[19] із ряду мезосидеритів, півзалізних, з олівіновою основною масою і включенням нікелевого заліза.

— Що це значить? — запитав Макшеєв.

— А це значить, що гіпотези геологів про склад більш глибоких частин земної кори справджуються. Ми, очевидно, перебуваємо в межах так званого олівінового пояса[20] — пояса важких кам’яних порід, які багаті на залізо і за складом є тотожні з кам’яними метеоритами, що падають на нашу Землю з міжпланетного простору, являючи осколки дрібних планет. Треба думати, що ми натрапимо ще на суцільні металічні гірські породи.

Коли підійшов Громеко, який набрав цілу в’язку різних рослин, почали підійматися вище по схилу, обережно ступаючи по траві, де могли ховатися отруйні плазуни. Іноді з боків справді чулося шарудіння, віддаляючись від мандрівників, які не мали бажання переслідувати втікачів.

На вершині горба тяглася скеляста гряда, і на скелях грілися проти сонця численні великі ящірки жовто-зеленого кольору з темними плямами; вони так були схожі на виступи каміння, що Каштанов навіть схопив рукою одну з них, за що вона його боляче вкусила за палець. Після цього він спершу випробовував молотком всі такі виступи, боячись помилитися ще раз.

Північний схил горба, обернений до вологих вітрів, був укритий густим лісом, пройти в глибину якого без сокири було важко. Південний схил, що його оглянули мисливці, являв собою луг з окремими деревами. З вершини горба можна було оглянути місцевість на далеку віддаль: на південь, схід і захід йшли такі ж або вищі горби до горизонту, а на північ вони нижчали і розбігалися, і на цій стороні, в далечині, на рівнині видно було суцільну смугу лісів, тільки подекуди розірваних сріблястими стрічками річок.

Мисливці сиділи на вершині горба, дивлячись у далечінь, коли з лісу, що закінчувався на північному схилі за кілька метрів від гребеня, з’явилося стадо диких свиней. Передній кабан з високою щетиною вздовж хребта; з величезними білими іклами, зупинився й підняв голову; очі його злісно блищали, п’ятачок витягувався і втягувався, нюхаючи повітря. За ним збилися свині й поросята різного віку. Ці багатокопитні зовні були відмінні від знайомих зоологові диких свиней хіба тільки більшими розмірами.

— Ну ось і вечеря сама прийшла до нас! — сказав Макшеєв. — Я думаю, що дике порося на рожні має бути дуже смачним.

— Особливої потреби в м’ясі немає, — відповів Громеко, який завідував провізією. — У нас є ще оленятина.

— Але мати запас не шкодить, полювання не завжди буває вдале.

— А ви знаєте, що стріляти свиней небезпечно, — попередив Папочкін, — розлючений кабан — страшний супротивник.

— Піднімемося вище на скелі, куди вони не можуть дістатися, і підстрелимо пару поросят, — запропонував Каштанов.

Злізли на самий гребінь; Макшеєв заклав патрон з картеччю і вистрелив у поросят. Стадо, за винятком трьох поросят, що корчилися в траві, метнулося в різні сторони; але потім вожак і свині підбігли до скелі і почали кружляти навколо її підніжжя, роблячи марні спроби зіскочити на гладенькі уступи, що ще більше розлючувало тварин. Завдяки цій осаді мисливці могли оглянути свиней на дуже близькій віддалі. Коли зоолог задовольнив свою допитливість, виникло запитання, що робити далі.

— Адже вони можуть протримати нас тут цілу добу! Корм у них під носом, а в нас немає, та й сидіти незручно, — сказав Каштанов. — Доведеться відганяти їх пострілами.

В цей час Макшеєв, який давно вже спостерігав за узліссям, вигукнув:

— До нас чи до кабанів понад узліссям підкрадається великий звір; я бачу тільки його жовту спину.

— Де, де він?

Он там щойно було видно його спину, перед тим кущем, що виступив на галявину; дивіться тепер праворуч від куща.

Всі звернули погляди на вказаний кущ, і справді праворуч від нього повільно рухалася буро-жовта маса, на якій можна було розглядіти більш темні поперечні смуги.

— Знову ведмідь? — висловив здогад Макшеєв.

— А може цього разу буде тигр, — сказав Папочкін. — Він підкрадається по-котячому.

— Я думаю, пора стріляти, — промовив Каштанов.

— В кого ж стріляти, в звіра, чи в кабанів?

— Краще в кабанів. Якщо вони побіжать у ліс, то наскочать прямо на хижака, і він займеться їх переслідуванням. Якщо вони повернуть в іншу сторону, він змінить свою позу, і ми зможемо краще роздивитися його або підстрелити, коли він стане зручніше. А тепер видно тільки спину — і можна не влучити.

— Вистрелимо спершу раз у кабанів, а три рушниці хай стежать за хижаком.

Зоолог, який сидів на виступі скелі, націлився у вожака, коли той скочив передніми ногами на уступ, намагаючись дістати іклами чобіт Макшеєва. Постріл на близькій відстані одразу повалив кабана, решта злякалась і кинулася тікати до лісу. Коли вони майже добігли до узлісся, ліворуч від них швидко підвелося буро-жовте тіло хижака і наздогнало кабанів стрибком на кілька метрів завдовжки. Два з них затріпалися під лапами ворога, решта з кувіканням зникла в лісі.

— Це не ведмідь, а тигр! — вигукнув Папочкін, що спостерігав хижака під час його стрибка.

— Звичайно, — підтвердив Каштанов, — мабуть з породи шабельних, зважаючи на величезні ікла верхньої щелепи. Ця порода була дуже поширена в третинний період, але в кінці його, очевидно, зникла.

— Цей втече від нас, на жаль. Дивіться, він потяг свою здобич у ліс, мабуть відчуває, що наше сусідство небезпечне! — вигукнув Макшеєв.

— Ну і хай, сьогодні в нас досить матеріалу, — сказав Папочкін, що заходився обмірювати забитого кабана. — Потягнемо ми цього диявола теж до човна чи обмежимося поросятами?

— Якщо він жирний, то сало не шкодило б захопити, — зазначив Громеко. — Тоді можна буде смажити м’ясо на сковороді. Ну, ви кінчайте з ним, а я назбираю ще рослин.