Повітряний замок

Розділ перший,

Далеко на південь від Інгарійських земель, у Рашпутських султанатах, у місті Занзібі жив собі молодий торговець килимами на ім’я Абдулла. І, як це часто трапляється з торговцями килимами, був він зовсім

не багатий. Батько не покладав на нього ніяких надій, а тому відписав йому у заповіті дуже небагато грошей. Батьківської спадщини вистачило тільки на скромний намет у північно-західному закутку Базару та на сякий-такий товар. Уся решта грошей і чудова крамниця з розкішними килимами у самісінькому центрі Базару відійшли до родичів першої батькової дружини.

Ніхто так і не пояснив Абдуллі, чому, власне, в ньому розчарувався батько. Це якось було пов’язано з віщуванням, що його батько Абдулли почув зразу після народження сина. Одначе про що говорилось у цьому пророцтві, Абдулла не знав, а з’ясовувати — лінувався. Натомість ще навіть будучи зовсім малим, Абдулла часто нестримно фантазував, уявляючи, що би це могло бу-

ти. У мріях Абдулла бачив себе загубленим сином мож-

новладного правителя — наприклад, ясновельможного князя, — із чого, звичайно, незаперечно випливало, що його батько насправді його батьком не був. Поринати у такі мрії — майже завжди — однаково, що будувати повітряні замки, Абдулла прекрасно це розумів. До того ж усі довкруги раз у раз повторювали, що він — викапаний батько. Дивлячись у дзеркало, він бачив, що не кажи, а таки вродливого парубка з подовгуватим лицем і орлиним носом, і йому думалося, що він таки справді як дві краплі води схожий на батька замолоду, з тією лише різницею, що в батька на той час уже були розкішні вуса, тоді як Абдулла ще й дотепер щоранку зішкрябував зі своєї верхньої губи шість волосків, щоправда, не втрачаючи надії на те, що вже незабаром їх суттєво побільшає.

Як на зло, всі навкруги раз у раз повторювали ще одну річ, а саме: що характер Абдулла успадкував від своєї матінки — другої дружини батька. Вона була жінка боязка, мрійлива, а відтак чомусь усі думали, що вона ну зовсім нікчемна. Щоправда, Абдулла цим майже не переймався. Торговець килимами має відносно небагато можливостей виявити свою відвагу — що загалом Абдуллу дуже навіть влаштовувало. Отож, намет у нього був хоч і невеличкий, але розташований доволі вдало: зовсім не далеко від Західних кварталів, де у величезних будинках, оточених розкішними садами, жили багатії. І, що ще краще, саме з цього боку на Базар зазвичай приходили майстри-килимарі, які прибували в Занзіб через пустелю на півночі. Звичайно, і майстри-килимарі, і багатії прямували до солідних крамниць у центральній частині Базару, однак біля намету молодого торговця килимами вони зупинялися напрочуд часто, тим більше що цей молодий торговець кидався їм навперейми, надзвичайно чемно і неймовірно вишукано пропонуючи вкрай привабливі угоди та всілякі знижки.

А відтак Абдуллі доволі часто вдавалося купувати найкращі килими, поки їх ніхто не бачив, випереджуючи всіх інших торговців, і вигідно їх перепродавати. У вільний від купівлі-продажу час він сидів у своєму наметі, бив байдики та споруджував повітряні замки, і ці два заняття йому страшенно подобалися. Чесно кажучи, життя Абдулли затьмарювали тільки родичі першої батькової дружини, які раз на місяць незмінно навідувались у намет до молодого торговця килимами, щоби звернути його увагу на численні огріхи.

— Ти ж нічого не заощаджуєш зі свого прибутку! — розкричався на Абдуллу одного чудового доленосного дня син брата першої батькової дружини Хакім (якого Абдулла недолюблював).

Абдулла пояснив, що коли йому вдається отримати прибуток, то на ці гроші він зазвичай купує гарний килим. Отож, хоча він вкладає весь прибуток у товар, зате цей товар стає дедалі кращим. А на життя йому вистачає. Крім того, — адже він уже не раз казав про це батьковим родичам — більше йому наразі й не потрібно: він же іще не одружений.

— Але ти вже мав би бути одружений! — закричала сестра першої дружини батька Абдулли Фатіма (яку Абдулла недолюблював іще сильніше). — Я вже не раз казала і знову скажу: такому, як ти, молодикові вже пора би мати не менше двох дружин! — і, оскільки просто висловитися з цього приводу Фатімі було замало, вона заявила, що цього разу особисто займеться пошуками дружин для Абдулли. Почувши це, Абдулла нажахано затремтів.

— Ну, а я тобі скажу, що чим коштовніший у тебе товар, тим певніше тебе пограбують, або й гірше: може статися пожежа, і тоді ти втратиш геть усе! Чи ти про це хоч думав? — пробурчав син дядька першої дружини батька Абдулли Ассіф (цього чоловіка Абдулла ненавидів сильніше, ніж перших двох, разом узятих).

Абдулла запевнив Ассіфа, що завжди спить у наметі, а зі світильниками поводиться вкрай обережно. На що Хакім, Фатіма й Ассіф — родичі першої дружини його батька — всі разом похитали головами, поцокали язиками і вийшли з намету. Зазвичай це означало, що вони дали йому спокій на найближчий місяць. Абдулла полегшено зітхнув і знову поринув у свої фантазії.

До певного часу його мрії були продумані до найменших подробиць. У мріях Абдулла був сином могутнього князя, що жив у далекій східній країні, такій далекій, що в Занзібі навіть і не здогадувались про її існування. Але у два роки Абдуллу викрав лютий розбійник на ім’я Кабул Акба. У Кабула Акби був гачкуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, а в ніздрі він носив золоте кільце. Крім того, у нього був інкрустований сріблом пістоль, яким він погрожував Абдуллі, а в тюрбані полум’янів криваво-червоний самоцвіт, який давав його власникові понадлюдські властивості. Малий Абдулла так боявся Кабула Акби, що втік від нього в пустелю, де його і знайшов чоловік, якого він став називати своїм батьком. Щоправда, фантазії Абдулли не враховували того незаперечного факту, що батько Абдулли ніколи в житті не бував у пустелі: навпаки, він постійно повторював, що кожен, хто наважується вийти за межі Занзіба, безумовно, несповна розуму. Проте Абдулла чітко уявляв собі кожний страхітливий дюйм цього проходу пустелею: і як йому несамовито пекло у підошви, і як пересохло в роті, і як розболілися ноги, поки він не набрів на доброго торговця килимами. Між іншим, палац, звідки його викрали, він також бачив надзвичайно докладно: і тронний зал із колонами, вимощений зеленим порфіром, і жіночу половину, і кухні; і все це вражало несказанною розкішшю. На даху палацу було сім куполів, критих кованим золотом.

Однак із часом мрії зосередилися в основному на принцесі, з якою Абдуллу заручили відразу після народження. Вона була не менш знатного роду, ніж сам Абдулла, і за роки його відсутності виросла у казкову красуню з правильними рисами лиця і з величезними темними очима, вкритими паволокою. Жила вона в палаці, такому ж розкішному, як і палац Абдулли. До палацу вела алея, уздовж якої височіли ангельської краси статуї, а вхід знаходився за анфіладою із семи мармурових двориків, у кожному з яких струменів фонтан — що далі, то коштовніший і пишніший, починаючи від хризолітового й закінчуючи платиновим, інкрустованим смарагдами.

Але саме того дня Абдулла зненацька зрозумів, що все це не надто його влаштовує. Це почуття часто виникало в нього після візитів родичів першої батькової дружини. Йому раптом спало на думку, що пристойний палац повинні оточувати прекрасні сади. Сади Абдулла любив, хоча майже нічого про них не знав. В основному його знання про сади ґрунтувалися на парках Занзіба — з їхніми повитоптуваними газонами і нечисленними квітами. У цих парках Абдулла, шукаючи прохолоди, не раз проводив обідню пору, якщо міг собі дозволити заплатити сусідові, одноокому Джамалові, аби той доглянув за наметом. У Джамала був лоток із печеним м’ясом — і за мідяк чи два він прив’язував перед входом до намету Абдулли свого пса. Абдулла розумів, що вифантазувати належний сад він не в змозі, але, оскільки абсолютно все, без винятку, було краще, ніж думати про двох дружин, яких намагалася знайти йому Фатіма, він поринав у мрії — а значить, у тінисту зелень, в напоєні пахощами глухі закапелки садів своєї принцеси.

Цього разу Абдулла також поринув у мрії — ну, майже поринув. Бо не встиг Абдулла добре замріятись, як його повернув до дійсності розкошланий високий і брудний чоловік із дуже потертим килимом.

— Чи купуєш ти килими на продаж, о нащадку великого роду? — злегка поклонившись, запитав незнайомець.

Як на того, хто хоче продати килим у Занзібі, де продавці й покупці спілкуються між собою якомога вишуканішою та квітчастою мовою, манери цього чоловіка були занадто сухі. Правда, Абдулла й без цього був надзвичайно сердитий, адже усі його мрії розсипалися на порох, не витримавши напору прикрої дійсності. Тому він стримано відповів:

— Так, я справді купую килими, о падишаху пустелі. Чи ти бажаєш щось купити в мене, жалюгідного торговця?

— Купити, о володарю купи циновок? — перепитав незнайомець.

«Циновок?!» — подумки обурився Абдулла. Це була образа. Один із килимів, виставлених перед наметом Абдулли, був напрочуд рідкісний — з гаптованим рослинним орнаментом, привезений із самої Інгарії (чи то пак Очінстану, як цю країну називали в Занзібі), а всередині намету знайшлися би щонайменше два килими, з Інхіко та з Фарктану, що ними і сам султан не погребував би прикрасити якусь із невеликих кімнат свого палацу.

Але висловити цього вголос Абдулла, звичайно, не міг. Занзібські правила доброго тону не дозволяють розхвалювати самого себе. Замість цього Абдулла більш ніж стримано вклонився.

— Можливо, серед моїх убогих і невибагливих запасів знайдеться те, що ти шукаєш, о перлино серед подорожніх, — сказав він, окинувши при цьому критичним поглядом запилюжений плащ незнайомця, іржаву сережку в його ніздрі та подерту куфію в нього на голові.

— Вони більш ніж невибагливі, о великий продавцю циновок, — погодився незнайомець. Він махнув рукою з потертим килимом у бік Джамала, який, весь у синіх клубах пропахлого рибою диму, смажив кальмарів. — Невже достойна якнайповажнішої поваги діяльність твого сусіда не впливає згубно на твої склади, обтяжуючи їх стійким ароматом смаженого восьминога? — поцікавився він.

У глибині душі Абдулла аж закипів від люті, а тому йому довелося улесливо скласти долоні, щоб хоч якось цю свою лють приховати. Говорити про такі речі взагалі не прийнято. А легкий запах кальмарів, можливо, тільки пішов би на краще тій ганчірці, яку йому намагається втелющити незнайомець, подумав Абдулла, розглядаючи бурий, потертий килимок у руках співрозмовника.

— Твій покірний слуга ретельно обкурює дорогоцінними пахощами все, що є у його наметі, о князю мудрості, — мовив він. — Можливо, попри воістину всепереможну чутливість твого незрівнянного носа, ти все-таки дозволиш твоєму покірному слузі продемонструвати свій товар?

— Аякже, о ліліє серед скумбрій, — зморщив носа незнайомець. — Інакше чого б то я стирчав тут стільки часу?

Абдулла знехотя розсунув заслони й запросив незнайомця до намету. Там він запалив світильник, який звисав із центральної жердини, але, принюхавшись, вирішив, що дорогоцінні пахощі на цього чоловіка витрачати не варто. У наметі ще зберігся досить сильний аромат учорашніх пахощів.

— Що ж за безцінний витвір ти збираєшся розгорнути перед моїми недостойними очима? — недовірливо поцікавився він.

— Ось цей, о перепродувачу скарбів! — відповів чоловік — і одним невловимим і хитромудрим рухом руки спритно розстелив килим по підлозі.

Абдулла теж так умів. Торговці килимами чудово знають усі ці штучки. Тому враженим Абдулла не був. Він сховав руки в рукави, демонструючи покірну стриманість, і оглянув товар. Килим був невеликий. Розгорнутим він здавався ще більш зачовганим, аніж Абдуллі здавалося спочатку, хоча орнамент і справді виглядав дуже по-особливому — або виглядав би, якби не був настільки затертим. Те, що від цього орнаменту залишилося, було страшенно брудне, а краї килима геть пообтріпувалися.

— На жаль, за цю найрозкішнішу із циновок бідний купець здатний викласти не більше ніж три мідяки, — заявив Абдулла. — І навіть це буде величезною наругою для мого бідного гаманця. Часи нині важкі, о володарю безлічі верблюдів. Чи прийнятна для тебе така ціна?

— Я прошу п’ятсот, — сказав незнайомець.

— П’ятсот чого? — уточнив Абдулла.

— Золотих монет, — відповів незнайомець.

— Повелитель усіх розбійників, що промишляють грабежем у пустелі, либонь, жартує, — зареготав Абдулла. — Чи, може, на його думку, у моєму скромному наметі немає нічого, крім запаху смажених кальмарів, а тому він хотів би забратися звідси геть і знайти заможнішого покупця?

— Ще не дуже хочу, — відповів незнайомець. — Хоча, якщо тобі нецікаво, я, напевно, піду, о сусіде копчених оселедців. Бо, як на те пішло, килим цей — чарівний.

Щось таке Абдулла чув уже не раз. Він поклонився, склавши на грудях руки, заховані у рукавах.

— Кажуть, начебто килими мають численні й різноманітні достойні якості і властивості, — погодився він. — Яка ж із них притаманна ось цьому, на думку поета пісків? Можливо, він вітає власника, коли той повертається до свого намету? Чи, може, приносить мир у домівку? Або, можливо, — сказав він, багатозначно торкнувши обтріпаний край носаком туфлі, — має властивість ніколи не старіти?

— Він літає, — сповістив незнайомець. — Він летить туди, куди йому наказує власник, о найжалюгідніший з убогих телепнів.

Абдулла підняв погляд на похмуре лице незнайомця, на якому пустеля проорала глибокі зморшки. Той усміхнувся — і зморшки стали ще глибшими. Абдулла зрозумів, що цей чоловік не подобається йому навіть більше, ніж син дядька першої батькової дружини.

— Тобі доведеться переконати мене, недовірка, — промовив він. — Якщо килим пройде відповідне випробування, о повелителю брехні, тільки тоді ми зможемо укласти угоду.

— Прошу дуже, — сказав високий незнайомець і ступив на килим.

У цю мить на лотку з печеним і смаженим м’ясом по сусідству здійнявся шарварок — один із тих, що повто-рювалися день у день. Напевно, вуличні хлопчаки знову примудрилися поцупити трохи смажених кальмарів. Так чи інакше, пес Джамала розгавкався, різні люди, а серед них і Джамал, розкричалися, одначе грюкіт сковорідок і шипіння гарячого жиру заглушили і одне, і друге.

Шахрайство в Занзібі — це спосіб життя. Абдулла не дозволив собі ні на мить відволіктися від незнайомця з його килимом. Не виключено, що цей чоловік підкупив Джамала спеціально для того, щоби відвернути увагу Абдулли. До того ж незнайомець згадував Джамала настільки часто, що Абдуллі почало здаватися, ніби той весь час має його на думці. Абдулла не зводив очей з високої фігури, а особливо — з брудних ніг на килимі. Однак краєм ока він все-таки спостерігав і за лицем незнайомця — а відтак побачив, що в нього заворушилися губи. Чуйні вуха Абдулли, незважаючи на страхітливий рейвах по сусідству, вловили слова «два фути вгору». За тим, як килим плавно злетів з підлоги і завмер на рівні колін Абдулли, так що поношена куфія на голові незнайомця ледь не торкнулася верху намету, Абдулла спостерігав ще уважніше. Він перевірив, чи знизу нема якихось потайних підпорок. Він поводив рукою у повітрі, щоб упевнитися, чи не приладнані до верху які-небудь невидимі шнури. Він узявся за світильник і похитав його з боку в бік, щоби посвітити і на килим, і під нього.

Поки Абдулла перевіряв усе це, незнайомець стояв на килимі, схрестивши руки на грудях і сяючи усмішкою.

— Ну, тепер бачиш? — запитав він. — Тепер я переконав тебе, о найнедовірливіший з недовірків? То що, я в повітрі чи ні?

Йому доводилося кричати. Зовні оглушливо галасували.

Абдуллі довелося визнати, що килим, очевидно, таки справді висить у повітрі без будь-якої видимої опори.

— Я майже задоволений! — крикнув він у відповідь. — А тепер, щоби я справді в усьому переконався, тобі треба зійти на підлогу, а мені — піднятися на твоєму килимі!

— Для чого б це? — насупився незнайомець. — Що всі інші твої чуття можуть додати до свідчення твоїх очей, о драконе сумнівів?

— А раптом цей килим привчений до твого голосу? — закричав Абдулла. — Як деякі собаки!

Пес Джамала зовні заходився гавкотом, так що це спало на гадку Абдуллі якось само собою. Пес Джамала кусав кожного, хто намагався до нього наблизитися, крім самого Джамала.

Незнайомець зітхнув.

— Опустись, — звелів він, і килим плавно опустився на підлогу. Незнайомець зійшов з нього й, уклонившись Абдуллі, кивнув на килим. — Він у твоєму розпорядженні, перевіряй, о шейху проникливості.

Абдулла з помітним хвилюванням ступив на килим.

— Піднімися на два фути, — наказав або радше проревів він.

Судячи з криків, тепер до крамнички Джамала збіглася вся міська сторожа. Стражники бряжчали зброєю і, перекрикуючи усіх, вимагали, щоб їм негайно пояснили, у чім річ.

Килим Абдуллу послухався. Він злетів на два фути так плавно, що в Абдулли кевкнуло в животі. Абдулла поквапливо сів. Сидіти на килимі було неймовірно зручно — немов у дуже туго натягнутому гамаку.

— Мій несамовито загальмований розум схиляється до того, аби тобі повірити, — зізнався він незнайомцеві. — То скільки ти просиш, о взірцю щедрості? Двісті срібних?

— П’ятсот золотих, — поправив його незнайомець. — Накажи-но килиму спуститися, і ми все обговоримо.

— Ляж на підлогу, — наказав Абдулла килиму — і килим так і вчинив, позбавивши Абдуллу останніх підозр, що, може, коли Абдулла вперше ступив на килим, незнайомець устиг щось промурмотати, та його слова заглушив галас по сусідству. Абдулла схопився на ноги, і вони почали торгуватися.

— У моєму гаманці лише сто п’ятдесят золотих, — мовив він, — та й то — якщо я повністю його витрушу і понишпорю по всіх його швах.

— Що ж, тоді можеш вийняти інший гаманець чи навіть понишпорити під матрацом, — відповів незнайомець, — тому що межа моєї щедрості — чотириста дев’яносто п’ять золотих, а дешевше я не продам цей килим навіть за крайньої нужди.

— Що ж, я міг би дістати ще сорок п’ять золотих з підметки моєї лівої туфлі, — відповів Абдулла, — і це жалюгідні рештки мого колишнього багатства, які я приберіг на випадок виняткових обставин…

— Подивися ще в правій туфлі, — порадив незнайомець. — Чотириста п’ятдесят.

І так далі. Через годину незнайомець покинув намет із двомастами десятьма золотими, зробивши Абдуллу щасливим власником справжнісінького — нехай і трохи потертого — килима-самольота. При цьому Абдулла якось ніяк не міг повірити своєму щастю. Він не міг

уявити, щоби хтось — хто завгодно, нехай навіть пустельник-аскет, розлучився зі справжнім килимом-самольотом, нехай і пошарпаним, менше ніж за чотири сотні золотих. Адже це така корисна річ — це краще за верблюда, адже годувати килим не потрібно, — а ціна доброму верблюдові чотириста п’ятдесят золотих, і не менше!

Тут мусив критися якийсь підступ. Абдулла навіть чув про один такий трюк. Зазвичай його проробляли з кіньми або собаками. Приходить хтось — і неймовірно дешево продає довірливому селянинові або ж мисливцеві воістину чудову тварину, пояснюючи, що робить це тому, що опинився на межі голодної смерті. Щасливий селянин (або ж мисливець) на ніч поміщає коня у стайню (або пса — у псарню). До ранку тварина втікає, оскільки її навчили вислизати з вуздечки (чи то з нашийника) і тієї ж ночі повертатися до хазяїна. Абдуллі подумалося, що достатньо слухняний килим також можна навчити чогось подібного. Тому, перш ніж покинути намет, Абдулла ретельно обернув килим довкола однієї з жердин, які підпирали намет, і обмотав його цілим клубком мотузки, кінці якої прив’язав до залізного кілочка в кутку.

— Думаю, тобі буде нелегко звідси виплутатися, — сказав він килимові й пішов подивитися, що ж там коїлось у Джамала.

У Джамала вже все було тихо і прибрано. Сам Джамал сидів за прилавком, скорботно обіймаючи пса.

— Що трапилося? — запитав Абдулла.

— Ці злодійкуваті хлопчиська покрали мені всіх кальмарів, — поскаржився Джамал. — Усе, що я наготував на цілісінький день, — пропало, позатоптуване в пилюку!

Абдулла був такий задоволений покупкою, що дав Джамалові два срібняки на нових кальмарів. Джамал просльозився від вдячності й обняв Абдуллу. Пес Джамала не тільки не став кусати Абдуллу, а навіть лизнув йому руку. Абдулла заусміхався. Життя здавалося йому прекрасним. Посвистуючи, він пішов смачно повечеряти, а пес залишився сторожувати намет.

І тільки коли вечір залив червоним світлом куполи й мінарети Занзіба, Абдулла повернувся в намет, як і раніше, посвистуючи, леліючи плани продати килим самому султанові за неймовірну ціну. Килим був на місці. «А чи не краще буде знайти підхід до великого візира, — думав Абдулла, умиваючись. — І чи не забажає візир подарувати килим султанові? Тоді можна буде попросити за килим ще більше…» При думці про те, яким дорогим стає його килим, Абдулла згадав про коней, научених утікати зі стаєнь, і знову розхвилювався. Переодягаючись до сну, Абдулла раптом виразно уявив, як килим випручується з пут і летить геть. Килим був старий і надзвичайно звинний. Напевно, у нього дуже непоганий вишкіл. Він, мабуть, міг би вислизнути з-під мотузки. А якби й не зміг, однаково ця думка тепер не дасть Абдуллі заснути аж до світанку.

Врешті-решт Абдулла обережно розрізав мотузку й розстелив килим на стосі найцінніших циновок, який завжди слугував йому постіллю. Потім Абдулла натягнув нічний ковпак (це було необхідно, тому що вночі з пустелі дув холодний вітер і в наметі гуляли протяги), вкрився ковдрою, загасив світильник і заснув.