Абдулла полежав ще трохи, втиснувшись у землю, але оскільки істоти так і не повернулися, він знову поповз — навмання, безцільно, сподіваючись зрозуміти, що з ним сталося. Щось таки сталося, от тільки йому тепер явно бракувало розуму, щоб з’ясувати, що саме.
Абдулла повз і повз, а мряка тим часом розсіялася, і це страшенно його засмутило, бо волога чудово освіжала шкурку. З іншого боку у промені світла закружляла муха, а потім сіла на листочок дзвіночка неподалік. Абдулла жваво вистрелив довжелезним язиком, збив муху і проковтнув її. «Дуже смачно», — подумав він. І тут же його жахнула інша думка: «Але ж мухи — нечисті істоти!» Ще більше занепокоївшись, він обповз наступний кущик дзвіночків.
Там був ще хтось — такий самий, як він.
Цей хтось здався йому бурішим, присадкуватішим, бородавчастішим, із жовтими очима на голові. Помітивши Абдуллу, він відкрив великий безгубий рот, різко і страшно крикнув і почав надуватися. Абдулла не став чекати, що буде далі. Він повернувся й поповз геть так швидко, як тільки дозволяли його кривуваті лапи. Тепер він зрозумів, ким став. Жабою. Злостивий джин влаштував так, що йому доведеться бути жабою, поки Північ його не розшукає. От тільки, розшукавши, вона напевно його з’їсть, у цьому Абдулла не сумнівався.
Він заповз під найближчу арку з дзвіночкових листків, що нависли над землею, і зачаївся…
Десь через годину листя розійшлося, і всередину проникла гігантська чорна лапа. Скидалося на те, що Абдулла її зацікавив. Лапа втягла пазурі й поплескала його по спині. Абдулла так перелякався, що спробував відскочити назад. Після чого він виявив, що лежить горілиць серед дзвіночків.
Спочатку Абдулла примружився на дерева, намагаючись звикнути до відчуття, що в голові знову з’явилися думки. Деякі з цих думок були досить неприємні: про двох розбійників, які плазували берегом озера в оазі, перетворені на жаб, про те, як він з’їв муху і як його мало не розтоптав кінь. Потім він озирнувся — й побачив солдата, який зіщулився поруч, виглядаючи не менш приголомшеним, ніж сам Абдулла. Поруч із ним лежав ранець, а ще далі Дряпчик робив відчайдушні спроби вибратися із солдатського капелюха. Біля капелюха бундючно височіла пляшка з джином.
Джин висунувся з пляшки малесеньким язичком, схожим на полум’я спиртівки, і сперся імлавими руками на горлечко.
— Задоволені? — в’їдливо поцікавився він. — Як я вас,
га? Ото щоби знали, як надокучати мені зайвими бажаннями!
Раптове перетворення Абдулли і солдата дуже налякало Північ. Вона вигнулася маленькою сердитою дугою й засичала на них. Солдат простягнув до неї руку і почав заспокійливо сюсюкати.
— Ще раз так налякаєш Північ, — пригрозив він джинові, — і я тобі пляшку розіб’ю!
— Ти це вже казав, — відрізав джин, — та однаково нічого би в тебе не вийшло! Ця пляшка зачарована.
— Тоді я влаштую так, — пригрозив солдат, тицяючи великим пальцем в Абдуллу, — що наступного разу він звелить тобі самому перетворитися на жабу!
Почувши це, джин занепокоєно зиркнув на Абдуллу. Той нічого не сказав, але вирішив, що ідея гарна і що таким чином можна буде тримати джина в покорі. Абдулла зітхнув. Так чи інакше, а перестати марнувати бажання якось ніяк не вдавалося.
Вони піднялися, зібрали манатки й рушили далі. Одначе йшли вони тепер набагато обачніше: старалися триматися найнепомітніших путівців і стежок, та й на ніч цього разу зупинилися не в готелі, а влаштувались у старому порожньому сараї. Було дуже тихо, але зненацька Північ нашорошила вуха, насторожилася й раптово зникла в темному куті. Через якийсь час вона прибігла назад із мертвою мишею, яку акуратно поклала в солдатський капелюх для Дряпчика. Дряпчик не дуже втямив, що з нею робити. Врешті-решт він вирішив, що це така іграшка, на яку треба люто наскакувати і вбивати її. Північ знову подалася на полювання. Абдулла майже всю ніч чув якісь шерехи й писки.
Незважаючи на упольовану Північчю мишу, вран-ці солдат затурбувався, чим би йому нагодувати своїх кішок. Наступного ранку він доскіпався до Абдулли, щоби той пішов на найближчу ферму й купив там молока.
— Вам треба — ви і йдіть, — відрізав Абдулла.
Та вже за мить на превелике своє здивування виявив, що крокує дорогою до ферми, причому з одного боку на поясі в нього хилитається бляшанка з солдатського ранця, а з іншого — пляшка з джином.
Точнісінько те ж саме повторилося й у наступні два ранки, з тією лише невеликою різницею, що ці дві ночі вони провели під копицями та що одного ранку Абдулла купив прекрасну свіжу паляницю, а другого — яйця. Того-таки ранку, повертаючись до копиці, Абдулла намагався відповісти собі на питання, чому він почувається все більше роздратованим і обдуреним.
Справа була не тільки в тому, що весь цей час він був утомлений, вичавлений і змоклий. І не тільки в тому, що купа часу йшла на виконання дрібних доручень для солдатових кішок, — хоча, безумовно, деякий вплив на настрій Абдулли це все ж мало. Однак великою мірою винною була Північ. Абдулла розумів, що повинен бути їй вдячний, адже це вона врятувала їх від поліції. Ну, він і був вдячний, але вжитися з нею не міг. Щодня вона зверхньо, зарозуміло, гордовито їхала в нього на плечі — й при цьому явно давала йому зрозуміти, що, з її точки зору, Абдулла є всього лише різновидом коня. Терпіти таке від звичайнісінької тварини було досить непросто.
Абдулла сумовито розмірковував про це та про інші подібні речі весь день, крокуючи путівцями з Північчю, яка елегантно обгорнулася навколо його шиї, і дивлячись, як попереду бадьоро тупоче солдат. Не те щоб Абдулла не любив кішок. Він до них уже звик. Іноді Дряпчик здавався йому таким самим милим створінням, як і солдатові. Ні, поганий настрій був пов’язаний радше із тим, як солдат вкупі з джином весь час змушують його відкладати пошуки Квітки-в-Ночі. Та Абдулла розумів, що якщо він не займеться цим нарешті, то до кінця життя так і крокуватиме путівцями й так ніколи і не добереться до Кінгсбері. Якщо ж навіть і добереться, то йому ще ж доведеться розшукувати чаклуна. Ні, так діла не буде.
Того вечора вони розташувалися на нічліг у руїнах кам’яної вежі. Це було набагато краще, ніж під копицею. Тут вони могли розвести багаття й пригоститися гарячою їжею із солдатових пакетів, а Абдулла нарешті зігрівся й обсохнув. У нього покращився настрій.
Солдат теж збадьорився. Він сидів, спершись на кам’яну стіну, і милувався заходом сонця, а поруч із ним у капелюсі спав Дряпчик.
— Я оце ось про що думаю, — промовив солдат. — Вам же завтра, наскільки я пам’ятаю, належиться бажання від цього вашого імлавого синього друга. І знаєте, яке найпрактичніше бажання ви могли б замовити? Побажайте назад свій килим-самоліт. Отоді наші справи могли би по-справжньому просунутися.
— Так само легко ми можемо попросити перенести нас прямо в Кінгсбері, о премудрий піхотинцю, — зазначив Абдулла (правду кажучи, досить-таки похмуро).
— Авжеж, але тепер-то я нарешті розкусив цього джина і впевнений, що він це бажання виконає так, що ми самі не раді будемо, — парирував солдат. — Я от що хочу сказати: ви ж знаєте, як працює цей килим, тож змогли би й самі доставити нас у столицю без особливих клопотів, а на випадок якихось непередбачуваних ускладнень у нас би залишалося в запасі бажання.
Звучало це доладно. Проте Абдулла у відповідь тільки буркнув щось нерозбірливе. Річ у тому, що солдат виклав свою пораду в такий спосіб, що тепер Абдулла побачив все у зовсім новому світлі. Хто б сумнівався, що солдат розкусив джина. На це він був здатний. Він був неабиякий мастак змушувати інших чинити всупереч їхній волі. Єдиною істотою, здатною змусити солдата вчинити всупереч його волі, була Північ, а сама Північ чинила всупереч своїй волі тільки тоді, коли щось треба було Дряпчику. Це ставило кошеня на самісіньку вершину командного ланцюжка. «Кошеня!» — подумав Абдулла. А оскільки солдат розкусив джина, а джин очевидним чином перебував в ієрархії вище від Абдулли, то Абдулла опинявся на самому низу. То чи ж дивно, що йому весь час здається, ніби його використовують! І йому зовсім не полегшало, коли він зрозумів, що з родичами першої дружини його батька усе було точнісінько так само. Тому-то Абдулла й буркнув солдатові щось нерозбірливе. У Занзібі це вважалося би обурливою брутальністю, але солдат цього не знав. Він радісно показав на небо:
— Знову чарівний захід сонця. Погляньте, ще один замок.
Солдат мав рацію. У небесах розлилися жовті озера, розкинулися острови і миси, а над одною довгою синьо-фіолетовою хмарою-мисом нависла прямокутна хмара, схожа на фортецю.
— Це інший замок, не той, що раніше, — зауважив Абдулла. Він відчував, що настав час самоствердитися.
— Звичайно, ні. Хмари ніколи не повторюються, — відповів солдат.
Наступного ранку Абдуллі вдалося прокинутися першим. Край неба ще палав світанком, коли він підхопився, схопив пляшку із джином і відніс її на деяку відстань від руїн, де вони ночували.
— Джине, — покликав він. — З’явися!
З горлечка пляшки піднявся клаптик диму — незадоволений і примарний.
— У чім річ? — поцікавився він. — Чому ти не розводишся про самоцвіти, квіти і тому подібне?
— Ти сказав мені, що цього не любиш. От я й пере-
став, — відповів Абдулла. — Тепер я став реалістом. І бажання, яке я збираюся загадати, відповідає моєму новому світогляду.
— А, — відгукнувся клаптик джина. — Ти хочеш зажадати назад килим-самоліт.
— Зовсім ні, — сказав Абдулла.
Ця заява так ошелешила джина, що він виліз із пляшки цілком і витріщився на Абдуллу широко роз-
плющеними очима, які у світлі світанку здавалися щільними, блискучими й узагалі майже людськими.
— Поясню, — вів далі Абдулла. — Отже, Доля явно вирішила відкласти мої пошуки Квітки-в-Ночі. І це попри той факт, що Доля ж таки постановила, що я маю одружитися з Квіткою-в-Ночі. Усі мої спроби піти всупереч Долі призводять до того, що ти стараєшся зробити так, аби мої бажання нікому не приносили добра, зазвичай вони також призводять до того, що мене переслідують вершники на верблюдах або на конях. Або солдат змушує мене витратити бажання намарне.
А оскільки я ситий по горло і твоєю злостивістю, і тим,
як солдат постійно наполягає на своєму, я вирішив кинути виклик Долі. Відтепер я збираюся свідомо марнувати всі бажання. Тоді Доля буде змушена втрутитися в хід подій, інакше віщування щодо Квітки-в-Ночі ніколи не збудеться.
— Ти поводишся як дитя, — докорив джин. — Або як герой. Або, можливо, як ідіот.
— Ні, як реаліст, — заперечив Абдулла. — Надалі я кину виклик і тобі — тим, що буду витрачати бажання так, щоб хоч десь і хоч комусь вони пішли на користь.
Джин поставився до слів Абдулли з відвертим сарказмом.
— І яким буде твоє сьогоднішнє бажання? Будинки сиротам? Прозріння сліпим? Чи, може, ти просто побажаєш відібрати всі гроші світу в багатих і роздати їх бідним?
— Я подумав, — відповів Абдулла, — що міг би побажати, щоб ті два розбійники, яких ти перетворив на жаб, повернулися до попередньої подоби.
По обличчю джина розплилася злостива радість.
— Міг би загадати і щось гірше. Це твоє бажання я виконаю із задоволенням.
— А яка ж побічна дія цього бажання? — поцікавився Абдулла.
— Та так, нічого особливого, — сказав джин. — Просто зараз у тій оазі став на постій загін султанових воїнів. Султан переконаний, що ти досі десь у пустелі. Його люди в пошуках тебе прочісують всю округу, але я впевнений, що вони викроять хвильку на двох розбійників — бодай для того, аби довести султанові свою старанність.
Абдулла обміркував ці слова.
— А чи немає в пустелі ще когось, хто може опинитися в небезпеці через ці пошуки?
Джин скоса глянув на нього:
— Тобі аж так не терпиться змарнувати бажання, га? Нема там нікого, крім кількох килимарів, одного чи двох пророків — ну і, звичайно, Джамала з його псом…
— Ага, — сказав Абдулла, — тоді я витрачу це бажання на Джамала і його пса. Я бажаю, щоб Джамал і його пес були негайно перенесені туди, де вони матимуть легке й сите життя як… дай поміркую… як палацовий кухар і сторожовий собака в найближчому до Занзіба королівському палаці.
— Ото вже ти справді постарався, щоби твоє бажання не можна було повернути на зло, — жалібно протягнув джин.
— Саме цього я й хочу, — відповів Абдулла. — Якщо мені вдасться з’ясувати, як зробити так, щоб жодне з моїх бажань не можна було повернути на зло, це буде мені великим полегшенням.
— Ти міг би загадати відповідне бажання, — підказав джин.
Це прозвучало настільки тужно, що Абдулла відразу зрозумів, про що йдеться джинові. Він хоче звільнитися від закляття, яке прив’язало його до пляшки. Змарнувати таким чином чергове бажання було б легко, розсудив Абдулла, але тільки за умови, якби він міг розраховувати, що джин буде настільки вдячний, що пізніше допоможе Абдуллі розшукати Квітку-в-Ночі. Але щодо цього конкретного джина це видавалося мало-
ймовірним. Крім того, якщо Абдулла звільнить джина, йому доведеться відмовитися від ідеї кинути виклик Долі, а щодо цього він уже мав тверді наміри.
— Я подумаю над цим бажанням трохи згодом, — сказав він. — Сьогоднішнє моє бажання стосується Джамала і його пса. То що, тепер вони в безпеці?
— Так, — похмуро відповів джин.
Подивившись, із яким виразом на імлавому лиці джин зник у пляшці, Абдулла занепокоєно подумав, що той міг примудритися повернути на зло навіть і це бажання, але, звичайно, Абдулла не мав змоги це з’ясувати. Абдулла обернувся — і виявив, що за ним спостерігає солдат. Він не мав уявлення, скільки саме солдатові вдалося підслухати, але приготувався до суперечки. Однак солдат лише кинув: «Щось я не зовсім розумію вашу логіку», — а тоді запропонував вирушати, бо, можливо, по дорозі їм вдасться натрапити на ферму, де можна буде купити чого-небудь на сніданок.
Абдулла знову посадив Північ на плече, й вони поплелися далі. Весь цей день вони брели глухими стежками. Хоча навкруги не було ні сліду поліції, ніщо не вказувало й на те, що вони хоч трохи наблизилися до Кінгсбері. І справді — коли солдат запитав якогось чолов’ягу, котрий копав канаву, чи далеко до Кінгсбері, той відповів, що чотири дні пішки.
«Доля!» — подумав Абдулла.
Наступного ранку він пішов за копицю, під якою вони ночували, і побажав, щоб ті дві жаби в оазі перетворилися назад у людей.
Джин дуже розсердився:
— Ти що, не чув, як я сказав, що перший, хто відкриє мою пляшку, перетвориться на жабу?! І ти вимагаєш, щоб я сам же зруйнував свою чудову роботу?!
— Так, — підтвердив Абдулла.
— Незважаючи на те, що султанові воїни досі там і напевне повісять розбійників? — уточнив джин.
— Я думаю, — сказав Абдулла, пригадавши свої враження від перебування в жаб’ячій подобі, — що і в такому разі вони воліли би бути людьми.
— Ну що ж, дуже добре! — скорботно вигукнув джин. — Ти не можеш не розуміти, що таким чином моя помста розпадається на друзки. Але хіба тебе це обходить? Я ж для тебе всього лише щоденне бажання в пляшці!