Повітряний замок

Розділ дванадцятий,

До вечора Абдулла вже майже призвичаївся до Півночі. Пахло від неї, на відміну від Джамалового пса, винятковою чистотою, до того ж, вона явно була чудовою матір’ю. Злазила з Абдулли тільки для того, аби погодувати кошеня. Абдулла навіть подумав, що якби не прикра звичка лякати його величезними розмірами щоразу, коли він їй чимсь не догоджав, уже невдовзі Абдулла привчився би терпіти її товариство. А кошеня в киці-мами, як йому довелося визнати, було просто чарівне. Дряпчик грався кінчиком солдатової кіски, а коли вони зробили привал на обід, намагався полювати на метеликів, похитуючись і перекочуючись. Решту дня котик провів за пазухою солдатського мундира, пильно вдивляючись у траву, дерева й облямовані папороттю водоспади, що їх вони проминали на шляху до рів-

нини.

Однак Абдуллу надзвичайно роздратував гармидер, який солдат здійняв із приводу своїх нових улюбленців, коли вони зупинилися на нічліг. Переночувати товариство вирішило у заїзді, на який вони вийшли, щойно спустилися в долину, бо солдат твердо постановив, що його кицьки повинні мати все найкраще.

Господар заїзду і його дружина поділяли думку Абдулли. Це були звичайні простолюдини, до того ж із самого ранку їм зіпсувало настрій загадкове викрадення глечика молока й цілого лосося. З виразом суворого осуду вони снували туди-сюди, підшукуючи потрібної форми кошик і м’яку подушку, щоби покласти її на дно. Вони похмуро вбігали до кімнати з вершками, курячими нутрощами й рибою. Вони невдоволено давали солдатові якісь трави, які, як він сказав, запобігають виразкам у котячих вушках. Вони сердито посилали по інші трави, які повинні були вигнати в кицьки і кошеняти глистів. Але найбільш скептично господар заїзду і його дружина поставилися до солдатової вимоги нагріти води для купання тільки то‑му, що солдатові приверзлося, ніби Дряпчик підхопив блоху.

Абдулла відчув себе зобов’язаним взятися за переговори.

— О принце і принцесо заїжджих дворів, — сказав він. — Змиріться з ексцентричністю мого вельмишановного супутника. Говорячи про купання, він, звичайно, має на увазі ванну для себе й для мене. Ми обоє дещо запилилися в дорозі й будемо раді чистій гарячій воді — за яку, ясна річ, додатково доплатимо, скільки належиться.

— Що? Я? Купатися? — обурився солдат, коли хазяїн заїзду і його дружина затупотіли геть, щоб поставити кип’ятитися величезні чайники.

— Так. Ви, — відрізав Абдулла. — Інакше з цього ж вечора я рішуче пориваю відносини й з вами, і з вашими кішками. Пес мого занзібського друга Джамала володіє хтозна чи різкішим ароматом, ніж ви, о немитий воїне, а Дряпчик, попри блохи, куди чистіший.

— Але якщо ви нас кинете, як же бути з моєю принцесою й вашою дочкою султана? — запитав солдат.

— Доведеться що-небудь придумати, — відповів Абдулла. — Однак я волів би, щоб ви прийняли ванну — якщо хочете, візьміть із собою Дряпчика. Саме для цього я й замовив ванну.

— Купання виснажує, — нерішуче замислився солдат. — Але мені здається, що заодно можна буде викупати й Північ.

— Прошу дуже, можете застосовувати їх обох замість губок, якщо це вам до вподоби, о божевільний від любові піхотинцю, — відповів Абдулла й пішов насолоджуватися власною купіллю.

У Занзібі купаються вельми часто, бо клімат там дуже жаркий. Абдулла звик відвідувати громадські лазні не рідше ніж через день, тож тепер йому цього неабияк бракувало. Навіть Джамал раз на тиждень ходив до лазні, причому подейкували, начебто він бере з собою

у воду і свого пса.

Абдулла вирішив, що коли гаряча вода заспокоїть солдата, той буде одурманений своїми кицьками не більше, ніж Джамал — своїм псом. Він сподівався, що Джамалу і його псові вдалося врятуватися і що якщо це так, то зараз їм не доводиться терпіти незгоди пустелі.

Після купання солдат не виглядав якимось особливо виснаженим, хоча коричневий відтінок його шкіри помітно посвітлішав. Північ, як видно, утекла, заледве помітивши воду, однак Дряпчик насолодився кожною хвилиною, проведеною у ванні, — принаймні так стверджував солдат.

— Він бавився мильними бульбашками! — замріяно повідомив він.

— Сподіваюся, ти вважаєш, що достойна всіх цих клопотів, — сказав Абдулла Півночі, коли вона сіла на його ліжку, акуратно вмиваючись після вершків і курчати. Північ обернулася й нагородила його презирливим поглядом, широко розкривши очі, — ще б вона не була достойна! — а тоді повернулася до свого надзвичайно серйозного заняття — миття вушок.

Рахунок наступного ранку їм принесли просто гігантський. Основна частина доплати припадала на гарячу воду, однак подушки, кошики й трави теж немало потягли в підсумку. Абдулла, здригнувшись, розплатився й стривожено поцікавився, чи далеко до Кінгсбері.

«Шість днів, — відповіли йому, — якщо йти пішки».

Шість днів! Абдулла мало не застогнав. Шість днів таких видатків — і коли він знайде Квітку-в-Ночі, то зможе собі дозволити утримувати її лише в стані глибокої убогості та злиденності. А ще ж доведеться цілих шість днів терпіти весь цей гармидер, що його солдат здійняв навколо кішок, перш ніж у них з’явиться можливість упіймати чаклуна і спробувати розпочати пошуки. Ну ні, подумав Абдулла. Його наступним бажанням, яке він висловить джинові, буде переправити їх усіх у Кінгсбері. Це означає, що доведеться протриматися ще тільки два дні.

Заспокоєний цією думкою, Абдулла покрокував дорогою. Північ умиротворено їхала в нього на плечі, а пляшка з джином гойдалася на поясі. Сяяло сонце. Зелень полів особливо тішила око після пустелі.

Абдуллі навіть почали подобатися хатки під трав’яними дахами. Біля них були дуже милі садочки з в’юнкими рослинами, а чимало ґаночків були облямовані трояндами та іншими квітами. Солдат пояснив, що трав’яні дахи — місцевий звичай. Їх називають стріхами, і, як запевняв солдат, вони справді захищають від дощу, хоча Абдуллі було якось важко в це повірити.

Незабаром Абдулла поринув у чергову мрію — про те, як вони із Квіткою-в-Ночі живуть у такій-от хатинці під стріхою і з увитим трояндами ґаночком. Абдулла влаштував би такий сад, що йому заздрили б усі на багато миль навколо. Він навіть уже почав розплановувати цей сад.

На жаль, ближче до полудня у його мрії втрутилися щораз частіші й більші краплі дощу. Півночі це зовсім не сподобалося. Вона почала голосно нарікати, нявкаючи просто у вухо Абдуллі.

— Сховайте її під куртку, — порадив солдат.

— Це не до мене, о любителю тварин, — відповів Абдулла. — Вона любить мене не більше, ніж я — її. І вона, безсумнівно, скористається нагодою залишити в мене на грудях борозни.

Солдат вручив Абдуллі капелюх із Дряпчиком, старанно накритий бруднуватою хустинкою, і заховав Північ під свою куртку. Так вони пройшли ще з півмилі. Дощ уперіщив на повну силу.

Джин висунув з горлечка пляшки довгий розсмиканий язичок синього диму:

— Чи не міг би ти зробити що-небудь з усією цією водою, яка ллється на мене?

Дряпчик на всю міць свого писклявого голосочка заявляв приблизно те ж самісіньке. Абдулла відгорнув з очей мокрі пасма волосся і відчув, що дійшов до краю.

— Треба знайти, де би сховатися, — сказав солдат.

На щастя, за другим поворотом виявився трактир. Подорожани, хлюпаючи водою у взутті, пройшли до шинквасу, причому Абдулла з радістю переконався, що трав’яні дахи і справді чудово захищають від дощу.

І тут солдат знову взявся за своє (Абдулла вже почав

до цього звикати): зажадав окрему кімнату з каміном, щоби кицькам було зручно, і обід на всіх чотирьох. Абдулла теж узявся за своє (до чого теж уже почав звикати): став думати, скільки з них візьмуть цього разу, хоча був змушений визнати, що камін їм усім зараз дуже до речі. Він стояв перед вогнем, стікаючи водою, з кухлем пива (саме у цьому трактирі пиво на смак було таке, немов його націдили з не вельми здорового верблюда) і чекав на обід. Північ вилизала досуха спочатку кошеня, а потім себе. Солдат простягнув чоботи до вогню, так що від них пішла пара, а пляшка з джином стояла біля ґрат і з неї теж ледь-ледь струменіла пара. Навіть джин не скаржився.

Знадвору долинуло іржання й цокіт копит. У цьому не було нічого дивного: більшість жителів Інгарії подорожували верхи, якщо мали таку можливість. Не було нічого дивного й у тому, що вершники, як видно, вирішили зупинитися в трактирі, адже вони, напевно, теж промокли. Абдулла саме думав, що вчора таки треба було наполягти і замість молока й лосося попросити в джина коней, як почув, що вершники за вікном їхнього номера вимагають, щоби до них вийшов хазяїн.

— Двоє… Чужокрайнійський солдат і чорнявий хлопець у чудернацькому одязі… розшукуються за розбій

і грабіж… Не бачили таких?

Не встигли вершники докричати, як солдат опинився біля вікна, притулившись спиною до стіни, так що ззовні його видно не було, зате сам він міг скоса подивитися, що там діється, причому в одній руці в нього якимсь чудом виявився ранець, а в іншій — капелюх.

— Їх там четверо, — повідомив він. — Судячи з мундирів, поліція.

Абдулла не міг зміркувати нічого кращого, ніж стояти, ошелешено роззявивши рота і думаючи: «От що буває, коли здіймаєш галас навколо котячих кошиків і ванн і даєш господарям привід гарненько тебе запам’ятати». «А ще вимагаєш окремої кімнати», — додав він подумки, почувши, як згаданий господар догідливо покректує десь віддалік — мовляв, так-так, авжеж, вони обоє тут, у малій світлиці.

Солдат простягнув капелюх Абдуллі:

— Кладіть сюди Дряпчика. А тоді беріть Північ і будьте готові вистрибнути у вікно, як тільки вони зайдуть у трактир.

Саме в цю мить Дряпчик вирішив гарненько розвідати, що там діється під дубовою лавою. Абдулла пірнув за ним. Виповзаючи з-під лави з кошеням, яке звивалося в нього в руці, він почув, як у залі тупотять важкі чоботи. Солдат саме відчиняв вікно. Абдулла кинув Дряпчика в простягнений капелюх й оглянувся в пошуках Півночі. Він побачив пляшку з джином, що грілася біля каміна. Тим часом Північ вибралася на високу полицю на іншому кінці кімнати. Становище було безнадійне. Гупання чобіт уже наближалося до дверей світлиці. Солдат гупав кулаком по рамі — вікно, видно, заклинило.

Абдулла схопив пляшку із джином.

— За мною, Півноче! — покликав він і побіг до вікна, де й зіткнувся із солдатом, який саме зробив крок назад.

— Відійдіть, — наказав солдат. — Вікно заїло. Мушу копнути.

Абдулла відступив — і тут двері розчинилися й у світ-

лицю ввірвалися троє кремезних чоловіків у мундирах. Тієї ж миті чобіт солдата з хрускотом врізався у віконну раму. Стулка розчахнулася, і солдат поліз через підвіконня. Троє закричали. Двоє з них кинулися до вікна, а один метнувся до Абдулли. Абдулла жбурнув їм під ноги дубову лаву, а потім стрибнув до вікна й перемахнув через підвіконня прямо під дощ, не встигши ні про що подумати.

І тільки тоді він згадав про Північ. І обернувся.

Північ знову стала величезною — ще більшою, ніж будь-коли. Вона велетенською чорною тінню маячила за вікном, вищиряючи на трьох поліцаїв гігантські білі ікла. Поліцаї, задкуючи до дверей, попадали один на одного. Абдулла радо поспішив за солдатом. Той уже завертав за ріг трактиру. Четвертий поліцай, який залишився надворі при конях, рвонувся було за ними, але відразу ж збагнув, яка це дурниця, і кинувся назад до коней, а ті, побачивши, що він на них біжить, кинулися навсібіч. Пробираючись слідом за солдатом по розмоклому городу, Абдулла чув крики всіх чотирьох поліцаїв, які намагалися впіймати своїх коней.

Солдат мав хист до втеч. Спочатку він знайшов дорогу з городу в сад, а звідти — хвіртку в широке поле, і все це — не втрачаючи ні секунди. Удалині за полем обіцяв безпечний сховок ліс — весь у густій дощовій імлі.

— Північ з вами? — запитав солдат, коли вони захлюпали по мокрій траві.

— Ні, — відповів Абдулла. Йому бракувало дихання пояснити все докладніше.

— Що?! — вигукнув солдат, зупинився й різко обернувся.

Цієї миті четвірка коней з поліцаями у сідлах перестрибнула через живопліт саду й поскакала по полю. Солдат роздратовано вилаявся. Вони з Абдуллою поспішили до лісу. Коли вони добралися до порослого чагарниками узлісся, вершники подолали вже більш ніж половину відстані. Абдулла із солдатом продерлися крізь чагарі й увірвалися в рідколісся, де, на превелике здивування Абдулли, землю всуціль вкривали тисячі тисяч яскраво-блакитних квітів, які килимом тяглися в так само блакитну далечінь.

— Що… це… за… квіти? — просапав він.

— Дзвіночки, — відповів солдат. — Якщо ви загуби-ли Північ, я вас уб’ю.

— Не загубив. Вона нас знайде. Вона виросла. Я ж казав. Чари, — видихнув Абдулла.

Солдат ще ні разу не бачив фокусів Півночі. Він не повірив Абдуллі.

— Біжіть швидше, — звелів він. — Нам доведеться зробити коло й забрати її.

Вони рвонули вперед, притоптуючи та мнучи дзвіночки — і водночас потопаючи в їхньому дивному дикому ароматі. Якби не сіра мряка й вигуки поліцаїв, Абдуллі могло би здатися, ніби він біжить по небесній тверді. Він знову поринув у мрії. Коли він розіб’є сад біля будиночка, де житиме з Квіткою-в-Ночі, то посадить там тисячі дзвіночків, як тут. Але ці думки не завадили йому побачити, що за ними залишається прим’ята смуга поламаних білих стебел і притолочених квітів. І не перешкодили йому почути, як затріщало гілля, коли поліцаї ввірвалися в ліс, переслідуючи їх крок у крок.

— Безнадійно! — вигукнув солдат. — Накажіть цьому вашому джину зробити так, щоби поліція нас загубила!

— Мушу зауважити… о сапфіре серед воїнів… до післязавтра — ніяких бажань… — просапав Абдулла.

— Він може ще раз виконати одне бажання наперед, — відповів солдат.

Із пляшки в руці Абдулли гнівно вирвалася цівка синього диму.

— Я задовольнив ваше останнє бажання виключно з тією умовою, що ви облишите мене в спокої! — заявив джин. — Усе, про що я прошу, — дайте мені спокійно поринути в тугу на самоті в моїй пляшці! І що? Ви облишили мене в спокої? Ні. При щонайдрібніших труднощах ви починаєте скиглити, щоби я вам виконував понаднормові бажання! Цікаво, мої інтереси тут хто-небудь враховує?

— Ми в небезпеці… о гіацинте… о дзвіночку серед джинів, — важко видихнув Абдулла. — Перенеси нас… чимдалі…

— Тільки не це! — втрутився солдат. — Не смійте бажати, щоб ми опинилися чимдалі без Півночі. Нехай він зробить нас невидимими доти, поки ми її не знайдемо!

— О синя яшмо серед джинів… — вихекав Абдул-

ла.

— Якщо і є щось, — перебив його джин, зграбно вигинаючись лавандовою хмаркою, — чого я не люблю більше, ніж мокнути під дощем і вислуховувати настирливі вимоги виконати бажання наперед, — то це коли мене улещують квітчастими промовами. Хочеш, щоб я виконав бажання, — говори прямо!

— Перенеси нас у Кінгсбері, — видихнув Абдулла.

— Зроби, щоб ці хлопці нас загубили, — тієї ж миті сказав солдат.

Вони люто перезирнулися на бігу.

— Ну, то ви вирішіть між собою, — порадив джин. Він склав руки й із презирливим виглядом заструменів за ними. — Мені цілком байдуже, на що ви змарнуєте чергове бажання. Дозвольте лише нагадати, що це буде останнє бажання на найближчі два дні.

— Північ я не залишу, — заявив солдат.

— Якщо вже… витрачати бажання… — задихався Абдулла, — то з користю… нерозумний авантюристе… продовжити… наші пошуки… у Кінгсбері…

— Тоді вирушайте без мене, — відрізав солдат.

— Вершники вже за п’ятдесят футів, — зазначив джин.

Вони озирнулися й виявили, що це щира правда. Абдулла поспішив здатися.

— То зроби так, щоб вони не змогли нас побачити, — просапав він.

— Зроби нас невидимими, поки Північ нас не відшукає, — додав солдат. — А вона відшукає, я впевнений. Їй вистачить розуму.

Абдулла встиг помітити, як на імлавому обличчі джина розтяглася глузлива посмішка і як він виконав імлавими руками паси.

І тут сталася якась мокро-слизька дивовижа. Світ навколо Абдулли раптом втратив пропорції, став величезним, блакитно-зеленим і нечітким. Абдулла повільно повз, припавши до землі, серед чогось схожого на велетенські дзвіночки, насилу переставляючи свої величезні бородавчасті кінцівки, надзвичайно обережно, бо дивитися вниз йому чомусь не вдавалося, лише вгору й уперед. Це було настільки важко, що йому хотілося зупинитися й завмерти на місці, але земля стугоніла. Він відчував, що якісь величезні істоти мчать прямо на нього, тому поповз з усіх сил. Й однаково він ледве встиг відповзти їм з дороги.

Величезне копито, завбільшки з фортечну вежу, до того ж, знизу обкуте залізом, гепнуло об землю просто біля нього. Абдулла так перелякався, що завмер і не міг поворухнутися. Величезні істоти, судячи з усього, теж зупинилися, причому зовсім близько. Від них долинали голосні роздратовані крики, яких він не міг розібрати. Так тривало якийсь час. Тоді знову застукотіли копита, і це тривало ще якийсь час; копита топталися туди-сюди — зовсім близько, аж врешті-решт, коли, здавалося, минув уже майже цілий день, істоти, очевидно, втратили надію його знайти і з тріском і чавканням подалися геть.