Повітряний замок

Розділ шістнадцятий,

Здійнявся неабиякий гармидер і шарварок. З’явилися ще два лакеї, за ними — парубок у довгих синіх шатах, а за ним ще один такий же, судячи з усього — учні мага. Усі ці люди почали гасати туди-сюди, й Летті так само гасала по вітальні з Північчю на руках, викрикуючи розпорядження. Раптом виявилося, що Манфред показує Абдуллі на крісло й урочисто вручає йому келих вина. Оскільки цього від нього, як видно, чекали, Абдулла, дещо збентежений подіями навколо, сів у крісло і став цмулити вино.

Коли він уже був вирішив, що цей шарварок ніколи не закінчиться, усе разом припинилося. Звідкись раптом виник високий владний чоловік у чорному плащі.

— Що тут, заради всього святого, відбувається? — запитав він.

Оскільки це висловлювання якнайкраще відображало почуття самого Абдулли, він відчув певну прихильність до господаря дому. Господар мав рудувате волосся і втомлене лице з грубуватими рисами. Чорний плащ остаточно переконав Абдуллу в тому, що це чарівник Саліман — хоча треба сказати, що він у будь-якому одязі виглядав би як чарівник. Абдулла піднявся з крісла й поклонився. Маг нагородив його поглядом, сповненим грубуватого подиву, й повернувся до Летті.

— Бене, він із Занзіба, — зацокотіла Летті, — і він щось знає про небезпеку, яка загрожує принцесі. А ще він привів Софі. Вона кішка! Бене, ти мусиш негайно перетворити її назад!

Летті належала до тих жінок, які чим більше хвилюються, тим вродливіші стають. Абдулла нітрохи не здивувався, коли чарівник Саліман ніжно взяв її під руку і сказав: «Звичайно, кохана», — а потім поцілував у чоло. Абдулла сумовито замислився, чи матиме він коли-небудь можливість поцілувати (так само поцілувати!) Квітку-в-Ночі — або додати, як додав придворний маг: «Заспокойся, пам’ятай про маля».

Тоді чарівник кинув через плече:

— Чи не міг би хто-небудь зачинити вхідні двері? Про те, що тут діється, знає уже, мабуть, пів-Кінгсбері!

Це ще більше прихилило Абдуллу до мага. Єдине, що досі стримувало його від бажання встати й зачинити двері, це побоювання, що тут може бути такий звичай: у надзвичайній ситуації залишати вхідні двері відчиненими. Він знову поклонився — і виявив, що маг уже обернувся й дивиться на нього.

— То що ж трапилося, хлопче? — запитав маг. — Звідки ви дізналися, що ця кішка — сестра моєї дружини?

Це запитання дещо приголомшило Абдуллу. Він не мав аніякісінького уявлення про людську природу Півночі, не кажучи вже про її родинні зв’язки з придворним магом. Він спробував пояснити це, і навіть кілька разів, однак зовсім не був упевнений, що його хоч хто-небудь почув. Усі були незмірно раді бачити Північ, і тому якнайдовірливіше сприйняли найпростіше для себе пояснення, ніби Абдулла привів її в будинок із суто дружніх спонукань.

Чарівник Саліман не тільки не став вимагати з Абдулли щедрої плати, — навпаки, він поводився так, ніби сам був щось винен Абдуллі, а коли Абдулла став заперечувати, сказав:

— Добре, ходімо подивимося, як вона перетворить-ся назад.

Він сказав це так привітно й довірливо, що Абдулла перейнявся до нього ще більшою симпатією й дав юрбі затягти себе в простору кімнату, яка, за всіма ознаками, мала би бути в задній половині будинку, тільки-от Абдулла ніяк не міг позбутися думки, що насправді вона деінде. Підлога й стіни були тут незвично похилені.

Абдуллі раніше ніколи не випадало спостерігати за чаклунством у дії. Він зачудовано роззирався, оскільки кімната була вщерть наповнена хитромудрими магічними пристроями. Прямо біля нього стояли якісь філігранні фігури, над якими здіймався легесенький димок. За ними в написаних на підлозі загадкових знаках стояли дивні на вигляд грубезні свічі, а ще далі знаходилися незрозумілі картини, зроблені із сирої глини. Віддалік Абдулла помітив фонтан із п’яти струменів, які опадали вигадливими геометричними візерунками й приховували половину таємничих чарівних предметів на тому боці кімнати.

— Тут надто тісно, щоби працювати, — сказав чарівник Саліман, не зупиняючись. — Нехай тут усе крутиться саме собою, а ми підемо до наступної кімнати. Швидше!

Усі кинулися до меншої кімнатки, у якій було зовсім порожньо, тільки по стінах висіли круглі дзеркала. Тут Летті дбайливо посадила Північ на синьо-зелений камінь, що височів посередині кімнатки, де гостя й улаштувалася, ретельно вилизуючи подушечки передніх лапок і вдаючи, ніби все, що тут діється, її нітрохи не стосується, а тим часом усі інші, у тому числі Летті й слуги, взялися гарячково споруджувати над нею щось на кшталт намету з довгих срібних прутиків.

Абдулла розважливо притулився до стіни й став спостерігати. Він уже почав шкодувати, що так легковажно запевнив мага, ніби той йому нічого не винен. Треба було скористатися з нагоди й запитати, як добратися до повітряного замку. Проте він вирішив, що раз уже його однаково ніхто не слухає, варто почекати, поки все вляжеться. Тим часом срібні прутики уклалися в обриси срібних зірок, й Абдулла дивився на метушню, дещо спантеличений тим, як ця метушня відбивалася в дзеркалах: там усі здавалися маленькими, діловитими й скособоченими. Дзеркала були вигнуті так само вигадливо, як стіни і підлога. Нарешті чарівник Саліман ляснув у великі костисті долоні.

— Добре, — сказав він. — Летті допомагатиме мені тут. Усіх решту прошу вийти до сусідньої кімнати й стежити, щоби охоронні чари принцеси залишалися на місці.

Учні й слуги кинулися геть. Чарівник Саліман простяг руки. Абдулла твердо вирішив уважно дивитися й запам’ятати все, що відбуватиметься. Однак чомусь, як тільки почалося чародійство, йому стало геть незрозуміло, що ж тут відбувається. З одного боку, він не мав сумніву, що щось таки відбувається, але з іншого — ніщо не свідчило про те. Це було так, як слухати музику, не розрізняючи висоти звуків. Чарівник Саліман раз у раз викрикував глухі дивні слова, від яких у кімнаті все плило — та й у голові в Абдулли теж, а від цього тільки ставало ще важче спостерігати за тим, що діється. Але найважче Абдуллі було з дзеркалами на стінах.

Ці дзеркала весь час показували круглі картинки, які на перший погляд здавалися відображеннями, але насправді ними не були — принаймні не зовсім. Коли Абдулла дивився у яке-небудь дзеркало, воно показувало візерунок із прутиків, що світилися срібним сяйвом — щоразу новий: то зірку, то трикутник, то шестикутник, то ще який-небудь кутастий таємничий знак, тоді як справжні прутики в кімнаті зовсім не світилися. Раз чи два дзеркало показало чарівника Салімана із простягненими руками (тоді як у кімнаті руки в нього були опущені). Ще дзеркало показувало Летті, яка стояла нерухомо, заламавши руки, з виразно схвильованим виглядом. Але щоразу, коли Абдулла дивився на справжню Летті, вона ходила по кімнаті й робила дивні паси, залишаючись цілком спокійною. Півночі в дзеркалах не було зовсім. Щоправда, у кімнаті її малюсіньку чорну фігурку теж майже не було видно з-під срібних прутиків. А потім усі прутики раптом спалахнули тьмяним сріблом — і простір усередині намету наповнився туманом. Маг приглушено вимовив останнє слово й зробив крок назад.

— От зараза! — долинуло з-за шнурів. — Я ж тепер зовсім не чую вашого запаху!

Маг на ці слова посміхнувся, а Летті розреготалася. Абдулла примружився, щоби роздивитися лице тієї, що так їх потішила, але був змушений майже відразу ж відвести погляд. Молода жінка, яка скулилася під прутиками, взагалі не мала на собі одягу — з огляду на обставини, це було цілком зрозуміло. Однак і швидкого погляду Абдуллі вистачило, щоби зрозуміти, що молода жінка, на відміну від темноволосої Летті, світловолоса, а у всьому іншому — така сама. Летті побігла в куток — і повернулася з убранням чаклунського зеленого кольору. Коли Абдулла наважився підняти очі, молода жінка була задрапірована в плащ, немов у халат, а Летті намагалася одночасно й обійняти її, й допомогти їй вийти зі срібного намету.

— Ох, Софі! То що ж трапилося? — допитувалася вона.

— Зачекай, — охнула Софі. Спочатку їй було важко утримувати рівновагу на двох ногах, але вона обійняла Летті, а потім, похитуючись, пройшла до придворного мага й обійняла також і його. — Без хвоста мені так незвично! — зауважила вона. — Але страшенно тобі дякую, Бене.

Потім вона рушила до Абдулли — йти їй було вже помітно легше. Абдулла втиснувся у стіну, побоюючись, що його вона теж збирається обійняти, але Софі тільки сказала:

— Ви, мабуть, здивувалися, чому я пішла за вами. Річ у тім, що в Кінгсбері я весь час умудряюся заблудитися!

— Радий, що зумів вам прислужитися, о найчарівніша із зачаклованих, — відповів Абдулла трохи знічено. Він мав деякі сумніви, чи із Софі йому вдасться зжитися краще, ніж це вдавалося з Північчю. Зокрема, його неприємно шокувало, наскільки вона свавільна й енергійна, як на таку молоду жінку, — майже як сестра першої дружини його батька Фатіма.

У цей же час Летті й далі випитувала, хто ж перетворив Софі на кішку, а чарівник Саліман, придворний маг, занепокоєно цікавився:

— Софі, невже це значить, що Хаул теж десь блукає у звірячій подобі?

— Ні, ні, — замотала головою Софі — й раптом усім стало зрозуміло, що вона теж дуже тривожиться. — Поняття не маю, де зараз Хаул. Розумієте, це ж він перетворив мене на кішку.

— Що? Рідний чоловік перетворив тебе на кішку?! — вигукнула Летті. — Це що, знову одна з цих ваших сварок?

— Так, але це була сварка не без підстав, — пояснила Софі. — Це було тоді, коли в нас вкрали Мандрівний Замок. Ми дізналися, що це має статися, всього лише за півдня, та й то тільки завдяки тому, що Хаул саме працював над віщуванням для короля. А віщування раптом показало, що щось страшенно могутнє ось-ось викраде спочатку Мандрівний Замок, а потім і принцесу Валерію. Хаул сказав, що негайно попередить короля. До речі, він це зробив?

— Звичайно, — підтвердив чарівник Саліман. — Із принцеси не спускають очей. Я прикликав демонів і наклав у сусідній кімнаті охоронні чари. Яке би створіння не загрожувало принцесі, крізь такий захист йому не пробитися.

— Хвала небесам! — вигукнула Софі. — Просто гора з пліч. До речі, це див — ти знав?

— Навіть диву не пробитися крізь ці охоронні ча‑ри, — запевнив її Саліман. — А що робив Хаул?

— Дуже лаявся, — пояснила Софі. — По-валійськи.

А потім відіслав Майкла й нового учня. І мене теж хотів відіслати. Але я сказала: якщо вони з Кальцифером залишаються, то і я залишаюся, і невже він не може накласти на мене таке закляття, щоби див мене просто не помітив? Ну, і між нами виникла невелика суперечка…

Летті хихикнула:

— І чому мене це зовсім не дивує?

Лице Софі трохи зашарілося, але вона виклично підняла голову:

— Ну, а Хаул все торочив і торочив, що найбезпечніше мені буде в Уельсі, в його сестри, хоча він же знає, що я її геть не зношу, а я йому втовкмачувала, що від мене буде більше користі у замку, якщо злодій не знатиме, що я тут. Ну і, так чи інакше… — тут вона закрила лице руками. — Одним словом, коли з’явився див, ми все ще сварилися. Страшенно загриміло, стало темно, усе переплуталося. Пам’ятаю, як Хаул викрикував котяче заклинання — він так поспішав, що я ні слова не розібрала, — а тоді закричав Кальциферу…

— Кальцифер — це їхній вогненний демон, — поштиво пояснила Летті Абдуллі.

— Закричав, щоб Кальцифер забирався геть і рятувався, тому що з дивом їм навіть удвох не впоратися, — розповідала далі Софі. — І тут замок злетів наді мною, немов покришка із сирниці. А коли я отямилася, то була вже кішкою в горах на північ від Кінгсбері.

Летті і придворний маг здивовано переглянулися над схиленою головою Софі.

— А чому саме в тих горах? — зачудувався чарівник Саліман. — Адже замку поблизу не було…

— Ну, замок був у чотирьох місцях відразу, — відповіла Софі. — Думаю, мене викинуло десь посередині. Могло бути гірше. Там виявилося повно птахів і мишей.

Чарівне личко Летті скривилося від відрази.

— Софі! — вражено вигукнула вона. — Ти їла мишей?!

— А чому б і ні? Кішки їх їдять, — відповіла Софі, знову з викликом піднімаючи голову. — Миші дуже смачні. А от від птахів я не в захваті. Пір’ям можна подавитися. Тільки… — вона схлипнула й знову закрила лице руками. — Тільки для мене це був невдалий час. Морган народився приблизно через тиждень після цього, і він, звичайно, кошеня…

Від цього Летті огорнув ще більший жах, ніж коли вона уявила собі, як її сестра харчувалася мишами.

Вона розплакалася й рвучко обійняла Софі:

— Ой, Софі! І що ж ти робила?

— Те, що й усі кішки, звичайно ж, — сказала Софі. — Годувала й вилизувала. Не переживай, Летті. Я його залишила з одним солдатом, другом Абдулли. Цей чоловік вб’є кожного, хто скривдить його кошеняточко. Однак, — звернулася вона до чарівника Салімана, — думаю, тепер мені треба сходити по Моргана, щоб ти і його перетворив на людину.

Чарівник Саліман виглядав не менш зажуреним, ніж Летті.

— Якби ж я знав це зразу! — вигукнув він. — Якщо він народився в котячій подобі під впливом того самого заклинання, то дуже імовірно, що він уже перетворився. Краще перевірмо це.

Він підійшов до одного з круглих дзеркал на стіні

й став робити руками кругові паси. Дзеркало, точніше всі дзеркала відразу відобразили кімнату в готелі, причому кожне під іншим кутом, немовби висіли на її стінах. Абдулла дивився то в одне, то в інше, і те, що він там побачив, стривожило його не менше, ніж ін-ших. Килим-самоліт з якоїсь причини був розстелений на підлозі. На ньому лежало пухкеньке рожеве голе дитя. Хоча воно було ще зовсім мале, Абдулла відразу помітив, що характер у нього не менш сильний, ніж у Софі. І цей свій характер воно всіляко виявляло. Руки й ноги молотили повітря, лице перекосилося від гніву, а рот здавався сердитою квадратною ямочкою. Хоча звуків із дзеркал не долинало, було зрозуміло, що кімната сповнена вереском.

— А хто цей чоловік? — запитав чарівник Саліман. — Я його колись уже бачив.

— Чужокрайнійський солдат, о творцю чудес, — безпорадно відповів Абдулла.

— Він мені нагадує одного мого знайомого, — зауважив придворний маг.

Солдат стояв біля дитини, яка кричала на все горло, і виглядав дуже переляканим і безпомічним. Імовірно, він сподівався, що джин зуміє щось зробити. Так чи інакше, в одній руці в нього була пляшка. Однак джин виривався із пляшки декількома струмками розгубленого синього диму, а на кінці кожного струмка виднілася голова із затиснутими вухами, і вигляд у всіх голів був такий же безпомічний, як і в солдата.

— Бідне дитинча! — йойкнула Летті.

— Краще скажи — бідний солдатик, — відгукнулася Софі. — Морган розлючений. Він же ніколи не був ніким, крім кошеняти, а кошенята вміють набагато більше, ніж маленькі діти. Він злиться, тому що не вміє ходити. Бене, а чи не міг би ти…

Решту слів Софі заглушив тріск — ніби хтось розірвав величезне шовкове полотнище. Кімната здригнулася. Чарівник Саліман щось крикнув і кинувся до дверей — а там йому довелося поспішно відскочити вбік. Ціла юрба небачених створінь з вереском і завиванням вискочила зі стіни біля дверей і зникла в протилежній стіні. Вони промчали так швидко, що роздивитися їх не вдалося, але жодне з них не було схоже на людину. В Абдулли перед очима промайнула розмита картинка: безліч пазуристих лап, щось текуче й безноге, створіння з одним шаленим оком і створіння з безліччю очей, зібраних ґронками. Він бачив зубасті голови, довгі язики, вогненні хвости. Одне створіння, яке рухалося найшвидше, було просто грудкою болота.

Потім усі вони зникли. Двері різко відчинилися, й до

кімнати вбіг настраханий учень.

— Пане, пане! Чари зруйновані! Ми не змогли втримати…

Чарівник Саліман схопив хлопця за руку й затягнув його назад до сусідньої кімнати, гукаючи через плече:

— Повернуся, коли зможу! Принцеса в небезпеці!

Абдулла подивився в дзеркало, щоб дізнатися, як там солдат з дитиною, але тепер дзеркала не показували нічого, крім стривожених облич — його власного, Софі й Летті, які теж заглядали в них.

— Зараза! — вилаялася Софі. — Летті, ти можеш змусити їх працювати?

— Ні. Вони підкоряються тільки Бенові, — відповіла Летті.

Абдулла подумав про розстелений килим і про пляшку з джином у руці солдата.

— У такому разі, о пара перлин, — сказав він, — і найчарівніші пані, я, з вашого дозволу, поспішу назад у готель, поки там не стали занадто скаржитися на галас.

Софі й Летті хором відповіли, що теж підуть із ним. Навряд чи Абдулла міг би їх винити, однак у наступні хвилини був дуже до цього близький. Адже Летті у своєму делікатному стані, судячи з усього, не могла швидко бігати по вулицях. Коли вони пробиралися через хаотичні розсипи зруйнованих чарів у сусідній кімнаті, чарівник Саліман на мить відволікся від гарячкового будівництва якихось нових пристроїв серед руїн і звелів Манфредові підготувати бричку. Поки Манфред квапливо виконував наказ, Летті повела Софі нагору, щоби переодягти її у більш відповідне вбрання.

Абдуллу залишили міряти кроками вітальню. До честі всіх учасників, чекати йому довелося не більше п’яти хвилин, однак за цей час Абдулла разів з десять підходив до вхідних дверей і сіпав за клямку, щоразу переконуючись, що двері зачаровані й відкрити їх неможливо. Він думав, що збожеволіє. Йому здавалося, що минуло не менше ста років, перш ніж у вітальню спустилися Софі й Летті — обидві в елегантних сукнях для світських візитів, і Манфред відчинив двері, за якими на бруківці вже чекала відкрита бричка, запряжена прекрасним гнідим. Абдуллі кортіло одним стрибком заскочити в бричку й ляснути коня батогом. Але це, звичайно ж, було б зовсім не чемно. Тож йому довелося чекати, поки Манфред підсадить у бричку дам і вмоститься на козлах. Абдулла ще тільки намагався втиснутися поруч із Софі, як бричка вже часто-часто зацокотіла колесами по бруківці, й усе одно йому здавалося, що все це відбувається недостатньо швидко. Йому була нестерпною вже навіть сама думка про те, чим там займається солдат.

— Сподіваюся, Бен зуміє швидко налагодити нові охоронні чари для принцеси, — тривожно повторювала Летті, доки кінь жвавою риссю віз бричку по широкій площі.

Не встигли з її вуст злетіти ці слова, як пролунала ціла низка частих вибухів — так, ніби хтось невміло запустив феєрверк. Десь гнітюче й поспішно задзвонив дзвін: бом-бом-бом.

— Що це? — запитала Софі, а потім сама й відповіла на власне запитання, показуючи в небо: — Ой, хай йому грець! Онде, дивіться!

Абдулла витягнув шию, щоби подивитися, куди вона показує. Він ледь встиг помітити широко розгорнуті чорні крила, що закривали зірки над найближчими куполами й шпилями. Нижче, на вершечках декількох веж, він помітив кілька малюсіньких спалахів

і почув звуки пострілів: солдати намагалися влучити

в крила. Абдулла міг би їм пояснити, що проти дива це нічого не дасть. Див спокійнісінько махав крильми

і здіймався, описуючи над містом кола, дедалі вище, аж поки зник у густій синяві нічного неба.

— Це ваш приятель див, — сказала Софі. — Боюся, даремно ми відволікли Бена в найвідповідальніший момент.

— Див якраз і розраховував, що ви це зробите, о колишня кішко, — відповів Абдулла. — Якщо пам’ятаєте, він сказав, уже відлітаючи, що один із нас допоможе йому викрасти принцесу.

Тепер на сполох почали бити й інші дзвони міста. Городяни повибігали на вулиці й дивилися в небо. Бричка стукотіла по бруківці на тлі наростаючого гулу юрби й котилася все повільніше й повільніше, бо все більше й більше людей висипалося з будинків на вулиці.

Судячи з усього, городянам було достеменно відомо, що саме сталося.

— Принцесу викрали! — долинало до Абдулли. — Принцесу Валерію забрав диявол!

Більшість мешканців міста була приголомшена і перелякана, але довелося почути й один чи два голоси, що висловлювали іншу думку:

— Цей придворний маг заслуговує на шибеницю! За що йому платять?

— Ой, лишенько! — забідкалася Летті. — Король же нізащо не повірить, скільки зусиль Бен доклав, щоби цього не трапилося!

— Не бійся, — сказала Софі. — Як тільки заберемо Моргана, я піду й усе королю розповім. Мені дуже добре вдається про все йому розповідати.

Абдулла їй повірив. Він нетерпляче завовтузився на сидінні.

Минуло, як здавалося, ще зо сто років, хоча насправді, можливо, не більше п’яти хвилин, і бричка протиснулася через заповнений натовпом двір готелю. Усі люди дивилися вгору.

— Я бачив крила! — долинуло до Абдулли. — Це був велетенський птах із принцесою в пазурах!

Бричка зупинилася. Абдулла міг нарешті дати волю нетерпінню. Він зістрибнув на землю і заволав:

— Дорогу, дорогу, люди добрі! Прибули дві відьми у важливій справі!

За допомогою криків і штурханів йому вдалося провести Софі й Летті до дверей і заштовхнути їх усередину. Летті була страшно збентежена.

— Вам не треба було цього казати! — дорікнула вона. — Бен не хоче, щоб усі знали, що я відьма.

— Зараз йому не до того, — відповів Абдулла. Він підштовхнув сестер повз остовпілого хазяїна і далі до сходів.

— Це відьми, про яких я говорив, о володарю райського пристанища, — повідомив Абдулла хазяїнові. — Вони тривожаться за кішок.

Він помчав сходами, перестрибуючи сходинки. Він обігнав Летті, потім Софі й вилетів наверх. Тут він різко відчинив двері номера.

— Не робіть нічого необ… — почав він — і замовк, зрозумівши, що навкруги стоїть цілковита тиша.

У кімнаті нікого не було.