Повітряний замок

Розділ восьмий,

Щойно сонце залило біло-рожевим світлом піщані дюни, Абдулла витягнув корок із пляшки з джином.

З горлечка цівкою піднялася пара і перетворилася на струмінь, що злетів угору, набувши синьо-багряних обрисів джина, який здавався ще сердитішим, ніж до того, якщо таке взагалі можливо.

— Я сказав — одне бажання на день! — проговорив голос, подібний до завивання вітру.

— Так-так, але оце щойно настав новий день, о синьо-

бузковий ясновельможний джине, а я твій новий повелитель, — сказав Абдулла. — До речі, бажання в мене дуже просте. Я хочу, щоби ці пута зникли.

— Навряд чи на таке варто було витрачати бажання! — презирливо кинув джин і моментально зник у пляшці.

Абдулла вже збирався заперечити, що хоча джинові таке бажання і могло здатися нікчемним, проте йому самому позбутися ланцюгів надзвичайно важливо, як раптом виявив, що тепер здатний легко рухатися і при цьому не дзеленчати. Він опустив очі й побачив, що ланцюги зникли.

Абдулла дбайливо заткнув пляшку корком і піднявся. Усе його тіло жахливо заніміло. Щоби змусити себе поворухнутися, йому довелося спершу подумати про прудконогих верблюдів із вершниками, які мчать у бік оази, а потім — про те, що станеться, якщо розбійники, які зараз сплять, прокинуться і побачать, що він стоїть без ланцюгів. Це змусило його зрушити з місця. Шкутильгаючи, немов старий дідуган, він підійшов до столу, за яким вчора їли і пили розбійники. Щосили намагаючись не потривожити головорізів та обірванців, які позасинали, уткнувшись носами у скатертину, Абдулла набрав трохи їжі й загорнув її в серветку. Ще двома серветками він прив’язав до пояса сулію вина і пляшку з джином. Останню серветку він взяв із собою, щоб захистити голову від сонячного удару — мандрівники розповідали, що в пустелі це може бути справжньою небезпекою, — і подався, накульгуючи, з оази на північ.

Від ходьби затерпле тіло розім’ялося. Тепер іти стало майже приємно — принаймні першу половину ранку Абдуллі йшлося легко: він думав про Квітку-в-Ночі, гриз на ходу зачерствілі булочки й посьорбував вино. Друга половина ранку була вже гіршою. Сонце нависало над головою. Сліпуче небо побіліло від пекучого жару, усе навкруги втратило чіткі обриси і замерехтіло. Абдулла почав шкодувати, що не вилив вина і не набрав води з каламутного озерця. Вино нітрохи не вгамовувало спрагу, навпаки, від нього хотілося пити ще сильніше. Абдулла змочував вином серветку й клав її ззаду на шию, але серветка висихала із запаморочливою швидкістю. Перед полуднем Абдулла вирішив, що вмирає. Пустеля розгойдувалася в нього перед очима, сліпуче світло різало очі. Він почував себе не людиною, а головешкою.

— Здається, Долі захотілося, щоби я наяву пережив усі свої мрії! — прохрипів він.

Досі Абдулла вважав, начебто продумав свою втечу від Кабула Акби, передбачивши всі деталі, але тепер йому стало зрозуміло, що він анітрохи не усвідомлював, яке це пекло: брести по розжареній пустелі, коли піт заливає очі. Він не мав жоднісінького уявлення, як воно є, коли пісок дивовижним чином проникає всюди, у тому числі в рот. До того ж, у мареннях Абдулли нічого не говорилося про те, як важко звіряти напрямок руху за сонцем, якщо сонце висить просто над головою. Маленька цяточка тіні під ногами нітрохи не допомагала визначати напрямок. Абдуллі доводилося раз у раз озиратися і перевіряти, чи рівна за ним залишається вервечка слідів. Це непокоїло його, бо забирало час.

Зрештою Абдуллі довелося, навіть попри те, що він намагався йти якомога швидше, зупинитися й відпочити, присівши в улоговині між барханами, куди не сягало палюче сонце. Почував він себе, як і раніше, шматком м’яса на Джамаловій жаровні. Він змочив серветку в вині й прикрив нею голову, дивлячись, як на його найкращій одежі залишаються червоні патьоки. Єдине, що утверджувало його в думці, що він ще не вмирає, — це віщування про Квітку-в-Ночі. Якщо Доля постановила, щоби Квітка-в-Ночі вийшла за нього заміж, тоді він мусить вижити, адже він іще не оженився.

Тут він почав пригадувати собі те віщування, яке записав його батько. У пророцтва могло бути кілька тлумачень. Щиро кажучи, Абдулла не виключав, що воно вже збулося: хіба він не піднісся понад усіма жителями цієї країни, полетівши на килимі-самольоті? Чи все-таки це стосувалося сорокафутової палі?

Ця думка змусила Абдуллу підвестися й рушити далі.

Після полудня стало ще гірше. Абдулла був молодим і міцним юнаком, однак життя торговця килимами не передбачає довгих прогулянок. У бідолахи боліло все — від п’ят до маківки, при тому що пальці на ногах він понатирав до живого м’яса. До того ж один черевик немилосердно намуляв у тому місці, де була потайна кишеня для грошей. Абдулла так втомився, що ледве пересував ноги. Проте він твердо знав, що, доки розбійники не почали його шукати або доки не показалася вервечка бігових верблюдів, треба зробити так, щоб його від оази відділяла лінія обрію. А оскільки Абдулла не знав, як далеко ця лінія, він усе чвалав і чвалав.

До вечора він ледве тримався на ногах, та й то лише тому, що сил йому додавала думка про те, що завтра він побачить Квітку-в-Ночі. Це стане його наступним бажанням, яке муситиме виконати джин. Крім того, Абдулла зарікся пити вино, а вигляд піску став для нього абсолютно нестерпним.

Коли споночіло, він звалився на бархан і заснув.

До ранку Абдулла так змерз, що почав клацати зубами і не на жарт стривожився, чи не відморозив, бува, собі чого-небудь. Виявилося, що вночі в пустелі не менш холодно, ніж удень — спекотно. Однак Абдулла розумів, що незабаром усім його бідам прийде кінець. Він присів на теплішому боці бархана, вдивляючись у золоту світанкову заграву, і трохи поїв, визбиравши останні крихти, та проковтнув кілька останніх крапель остогидлого йому вина.

Зуби в Абдулли перестали клацати, однак у роті залишився такий присмак, наче то була пащека Джамалового пса.

Ну от. Зараз прийде край усім його бідам. Абдулла витягнув корок із пляшки з джином.

Назовні вирвався пурпуровий димок, який згустився в недоброзичливу фігуру джина.

— Чому ти посміхаєшся? — запитав голос, який нагадував завивання бурі.

— Я посміхаюся своєму сьогоднішньому бажанню, о аметисте серед джинів, досконаліший від гіацинтів красою барв, — відповів Абдулла. — Хай освіжиться твій подих ароматом фіалок. Я бажаю, щоби ти доставив мене до моєї майбутньої нареченої, до Квітки-в-Ночі.

— Та що ти кажеш? — джин склав на грудях імлаві руки й повернувся навколо своєї осі, щоби подивитися навсібіч. Абдулла зацікавлено спостерігав, як нижня частина джина, занурена в горлечко пляшки, скрутилася через цей рух, наче штопор. — А де, власне, перебуває ця дівчина? — роздратовано поцікавився джин, знову повертаючись лицем до Абдулли. — Я ніяк не можу її знайти.

— Якийсь див викрав її із нічного саду в палаці султана Занзібського, — пояснив Абдулла.

— Тоді зрозуміло, — сказав джин. — Я не можу виконати це бажання. На землі її немає.

— Значить, вона перебуває у царстві джинів, — стривожився Абдулла. — А ти, о ліловий принце серед джинів, безумовно, знаєш це царство як свої п’ять пальців!

— Цими словами ти лише показуєш своє невігластво, — заявив джин. — Джин, який ув’язнений у пляш-

ці, позбавлений доступу до всіх духовних царств. Якщо твоя дівчина там, доставити тебе туди я не можу. Послухай-но, що я тобі пораджу: закрий мою пляшку корком і поспіши своєю дорогою. З півдня сюди рухається досить великий загін вершників на верблюдах.

Абдулла вискочив на вершину бархана. І справді: просто на нього м’яким галопом мчала вервечка верблюдів — саме тих, яких він так боявся. Оскільки відстань була ще доволі значною, верблюди і вершники на них здавалися сірувато-синіми тінями, однак за обрисами цих тіней Абдулла зрозумів, що вершники озброєні до зубів.

— Бачиш? — запитав джин, витягнувшись так, що його очі опинилися на одному рівні з очима Абдулли. — Звичайно, вони можуть тебе і не знайти, але я в цьому сумніваюся!

Джина ця думка явно тішила.

— Тоді виконай інше моє бажання! — сказав Абдулла.

— А оце вже ні, — заперечив джин. — Одне бажання на день. Ти вже своє загадав.

— Безумовно, о найрозкішніший з пурпурових димів, — відчай змусив Абдуллу не сперечатися, — однак я загадав бажання, яке ти не зміг задовольнити. А твої умови (а я їх чудово запам’ятав і затямив у мить, коли ти їх висловив) передбачають, що ти зобов’язаний задовольняти одне бажання свого власника на день. Цього ти не зробив.

— Хай бережуть мене небеса! — роздратовано вигукнув джин. — Цей юнак — доморощений юрист!

— Звичайно! — з деяким роздратуванням відповів Абдулла. — Я — громадянин Занзіба, де кожна дитина знає, як захищати свої права, оскільки більше ніхто їх, безумовно, не захищатиме! І я заявляю, що сьогоднішнього мого бажання ти ще не задовольнив!

— Це казуїстика, — скривився джин, схрестивши руки на грудях і елегантно погойдуючись перед Абдуллою. — Бажання ти все ж висловив.

— Але ти його не задовольнив! — не здавався Абдулла.

— Ти сам винен, що зажадав від мене нездійсненного, — сказав джин. — Я можу доставити тебе до мільярда інших красунь. Можу доставити тебе навіть до русалки, якщо тобі подобаються зеленоволосі. Чи, може, ти не вмієш плавати?

Поки вони отак розмовляли, вервечка верблюдів неабияк наблизилася.

— Подумай про себе, о темна перлино магії, і пом’якши своє серце, — поспішно сказав Абдулла. — Адже найманці, які так поспішають сюди, наздогнавши мене, відберуть у мене цю пляшку. А якщо вони віддадуть тебе султанові, він змусить тебе щодня здійснювати по подвигу; ти доставлятимеш йому зброю, війська й підкорятимеш його ворогів — адже це страшенно виснажливо. Якщо ж найманці залишать тебе собі (а вони можуть це зробити, адже не всі найманці вирізняються чесністю), ти переходитимеш з рук у руки, і тобі доведеться виконувати щодня багато бажань, по одному на кожного воїна в загоні. Так чи інакше, трудитися тобі доведеться значно більше, ніж якби ти працював на мене, бо я прошу тебе тільки про якісь незначні дрібниці.

— Яке красномовство! — фиркнув джин. — Хоча деяка логіка в цьому є. Але чи не спадало тобі на гадку, що робота на султана або на його воїнів дасть мені безмежні можливості сіяти спустошення?

— Спустошення? — перепитав Абдулла, не відриваючи стривоженого погляду від верблюдів, які невблаганно наближалися.

— Я ніколи не казав, ніби бажання, які я виконую, мають піти будь-кому на користь, — повідомив джин. — Насправді я поклявся, щоб вони завжди завдавали якомога більше всілякої шкоди. От, наприклад, ці розбійники — за те, що вони вкрали страви із султанової учти, їх запроторять у в’язницю (хоча, може, на них чекає ще гірша доля). Бо вчора ввечері найманці їх таки знайшли.

— Але в моєму випадку ти спричиняєш значно більше спустошення тим, що не задовольняєш мого бажання! — вигукнув Абдулла. — А я, на відміну від розбійників, нітрохи на це не заслуговую!

— Ну, значить, можеш вважати себе невдахою, — відрізав джин. — Тоді нас таких буде двоє. Я ж бо також не заслуговую на те, щоб сидіти замкненим у пляшці.

Тим часом вершники наблизилися настільки, що помітили Абдуллу. Він почув віддалені крики й побачив, як вершники виймають шаблі.

— Тоді виконай моє завтрашнє бажання, — поспішно проговорив Абдулла.

— Що ж, а це таки справді вихід, — несподівано погодився джин. — То чого ти бажаєш?

— Перенеси мене до найближчої людини, яка може допомогти мені знайти Квітку-в-Ночі, — попросив Абдулла, а тоді зісковзнув з бархана й узяв пляшку в руки. — Але поквапся, — додав він, піднявши погляд на джина, що нависав над ним.

Джин виглядав трохи здивованим.

— Дуже дивно. Зазвичай, мій дар віщування мене не зраджує, але тут я нічого не розумію, — зауважив він.

Зовсім неподалік пісок проорала куля. Абдулла кинувся бігти, тримаючи пляшку із джином перед собою, немов свічку з величезним синьо-багряним язиком полум’я.

— Перенеси мене до цієї людини! — закричав він.

— Мабуть, мені таки дійсно варто це зробити, — мовив джин. — Може, принаймні тобі вдасться з’ясувати, що тут до чого.

Абдулла відчув, ніби земля крутнулася під його ногами. За мить йому здалося, що він біжить величезними стрибками, а земля мчить йому назустріч. Від цього стрімкого руху все довкола заряхтіло в його очах — все, крім джина, який безтурботно погойдувався над горлечком пляшки. Абдулла розумів, що за лічені секунди залишив усіх султанових бігових верблюдів далеко позаду. Він усміхнувся й помчав далі, насолоджуючись свіжим вітром і почуваючи себе майже так само безтурботно, як джин. Мчав він, судячи з усього, доволі довго. А потім усе зупинилося.

Абдулла стояв, намагаючись віддихатися, посередині якогось путівця. Звикнути до нового місця вдалося не зразу. Тут було прохолодно — десь так, як навесні у Занзібі, і світло тут виявилося цілком інакшим. Хоча із синього неба яскраво сяяло сонце, це світло було якесь темніше і ніби блакитніше, ніж звик Абдулла. Може, так здавалося ще й через те, що уздовж дороги росло надзвичайно багато дерев із розкішними кронами, які відкидали на все довкола мереживну тінь. А може, через яскраво-зелений колір трави, яка росла на узбіччях. Абдулла почекав, щоби очі хоч трохи звикли до цього світла, і став роззиратися в пошуках чоловіка, який, очевидно, повинен був допомогти йому в пошуках Квітки-в-Ночі.

Однак навколо не було нічого вартого уваги, крім чогось на кшталт придорожнього трактиру, напівзахованого в гущавині дерев. Абдуллі подумалося, що це, либонь, якась жалюгідна діра. Ця халупа була дерев’яною, покритою білим тиньком, як найбідніші оселі найубогіших мешканців Занзіба, а його чи то господарі, чи то власники, вочевидь, не могли дозволити собі кращого даху, аніж туго перев’язані пучки трави. Видно, хтось усе ж намагався хоч трохи прикрасити цю місцину, посадивши вздовж дороги червоні й жовті квіточки. Трактирна вивіска, яка теліпалася на високій жердині, застромленій серед квітів просто в землю, свідчила про відчайдушні зусилля недолугого художника намалювати лева.

Абдулла поглянув на пляшку із джином: він збирався тепер, прибувши на місце, добряче її закоркувати. Та, як на зло, виявилося, що корок він, здається, загубив — чи то десь у пустелі, чи то під час свого шаленого бігу. «Можливо, так навіть краще», — подумав він. І підняв пляшку на рівень очей.

— То де ж та людина, яка допоможе мені шукати Квітку-в-Ночі? — запитав він.

Із пляшки піднялася цівка диму, яка у променях сонця цієї надзвичайно загадкової країни здавалася ще синішою, ніж доти.

— Ця людина спить на лаві перед «Червоним Левом», — роздратовано проказала цівка диму і затяглася назад у пляшку.

А тоді з пляшки до вух Абдулли долинув гучний голос джина:

— Він мені подобається. Ще б пак, шахрай шахраєм!