Повітряний замок

Розділ сьомий,

Абдулла покліпав ще трохи, щоб на повіках зовсім не залишилося піску, і витріщився на чоловіка з пістолем. Цей чоловік був точною копією злого розбійника з його марень. Напевно, звичайний збіг.

— Стократ прошу у вас пробачення, о повелителі цієї пустелі, за те, що я настільки грубо порушив ваше усамітнення, — надзвичайно поштиво сказав він, — але чи не розмовляю я, бува, з найблагороднішим і славнозвісним у всьому світі розбійником, незрівнянним Кабулом Акбою?

Інші розбійники, які зібралися довкола нього, вочевидь, здивувалися.

Абдулла виразно почув, як один із них поцікавився: «А він же звідки знає?»

Однак вусань із пістолем тільки презирливо посміхнувся. Його лице особливо добре надавалося саме для таких гримас.

— Це дійсно я, — відповів він. — А що, я такий знаменитий?

«Ну нічого собі збіг», — подумав Абдулла. Що ж, тепер він принаймні знав, де перебуває.

— На жаль, о шляхетні мандрівці пустищ, — почав він, — я, як і ви, вигнаний і пригноблений. Я заприсяг помститися Рашпухту. А прибув я сюди для того, щоб об’єднатися з вами і послужити вам силами мого розуму та моїх рук.

— Та невже! — засумнівався Кабул Акба. — А як ти сюди потрапив? З неба, чи що, звалився разом з ланцюгами?

— За допомогою чарів, — скромно відповів Абдулла. Він вирішив, що так йому буде легше справити відповідне враження на людей цього штибу. — Я і справді впав із неба, о найблагородніший із номадів.

На жаль, його слова не справили на обірванців того враження, на яке він розраховував. Більшість із них розреготалася. Кабул Акба легким кивком голови послав двох людей на гребінь дюни — дослідити місце прибуття Абдулли.

— То ти вмієш чаклувати? — уточнив він. — А ці ланцюги якось стосуються твоїх чарів?

— Звичайно, — відповів Абдулла. — Я настільки могутній чарівник, що сам султан Занзібський закував мене в кайдани, остерігаючись того, що я можу накоїти. Розкуйте ці ланцюги і зніміть із мене кайдани — і ви побачите надзвичайні речі, — краєм ока Абдулла зауважив, що ті двоє повертаються, несучи килим. Абдулла дуже сподівався, що це радше добре, ніж погано.

— Як ви знаєте, залізо позбавляє чарівника його сили, — продовжував він серйозно. — Щойно ви мене розкуєте, перед вами відкриється нове життя.

Решта бандитів дивилися на нього з підозрою.

— У нас немає зубила, — сказав хтось. — І кувалди також немає.

Кабул Акба повернувся до двох розбійників, які принесли килим.

— Там було тільки це, — доповіли вони. — І жодних слідів копит і коліс. Ані знаку.

Почувши це, ватажок розбійників пригладив вуса. Абдулла мимоволі подумав, чи не заплутуються вони, бува, у кільце в носі.

— Гм, — промовив ватажок. — Тоді я ладен закластися, що килим цей чарівний. Я його забираю, — і він з тією ж глумливою посмішкою повернувся до Абдулли. — Мені не хотілося б тебе сердити, о чарівниче, але оскільки ти був так люб’язний, що прибув сюди закутий у ланцюги, я збираюся залишити тебе тут, як є, у кайданах. Я сам подбаю про твій килим — просто аби чогось не сталося. Якщо ж ти і справді збираєшся до нас приєднатися, спочатку покажи, який нам із тебе хосен.

Абдулла, на своє здивування, виявив, що радше злий, ніж наляканий. Мабуть, так сталося через те, що всі запаси страху він вичерпав нині вранці під час розмови з султаном. А може, тому, що в нього боліло все тіло. Абдулла весь був у синцях і подряпинах після того, як ізсунувся з дюни, а один із залізних браслетів жахливо натер йому ногу.

— Я ж вам сказав, — зневажливо нагадав він, — що в ланцюгах з мене не буде ніякої користі.

— А нам від тебе не чари потрібні, а те, що тобі відомо, — озвався Кабул Акба.

Він підкликав до себе чоловіка, який був залазив в озерце.

— Скажи нам, що це за штукенція, і тоді ми, можливо, розкуємо тобі ноги.

Чоловік, котрий щойно побував в озерці, присів навпочіпки й показав Абдуллі каламутно-синю черевату пляшку.

Абдулла злегка підвівся на ліктях й ображено на неї подивився. На вигляд пляшка здавалася зовсім новою. Крізь тьмяне скло її шийки просвічував чистий новенький корок, запечатаний свинцевою печаткою, також новісінькою на вигляд. Пляшка чимось нагадувала великий флакон з-під парфумів, від якого відклеїлася етикетка.

— Вона зовсім легка, — пояснив чоловік, трясучи пляшкою, — і всередині ніщо не шарудить і не хлюпає.

Абдулла ламав собі голову, як би за допомогою цієї пляшки позбутися кайданів.

— Це пляшка із джином, — заявив він. — Знайте ж, о поселенці пісків: це може бути дуже небезпечно. Вам треба всього лише звільнити мене з ланцюгів, і я приборкаю джина, який сидить усередині пляшки, і зроблю так, щоби він виконував усі ваші бажання. Крім того, думаю, що ніхто не повинен торкатися цієї пляшки.

Чоловік з пляшкою злякано випустив її з рук, однак Кабул Акба тільки розсміявся й підняв її.

— Більше схоже на те, що там пречудова випивка, — сказав він і кинув її іншому розбійнику. — Відкривай.

Розбійник відклав шаблю, витягнув довгий ніж і почав ним відколупувати свинцеву печатку.

Абдулла відчув, що втрачає нагоду звільнитися з кайданів. І навіть ще гірше: його от‑от назвуть шахраєм.

— Це й справді вкрай небезпечно, о рубіни серед розбійників, — запротестував він. — Якщо вже зламаєте печатку, то принаймні в жодному разі не витягайте корка!

Не встиг він договорити, як розбійник здер печатку й упустив її на пісок. Він став тягнути корок, тоді як другий розбійник тримав пляшку.

— Якщо вам аж так кортить вийняти корок, — пробелькотав Абдулла, — то принаймні простукайте по пляшці правильне, містичне число і змусьте джина всередині пляшки заприсягти, що…

У цю мить корок вискочив. Чпок! З горлечка заструменіла тонесенька цівочка бузкового туману. Абдулла з надією подумав, що ця пляшка повна отрути. Однак туман майже відразу ж згустився у невелику щільну хмарку, яка почала вириватися з пляшки, немов пара з чайника, у якому саме закипіло щось бузково-сизе. Пара набула обрисів обличчя — великого, лютого і синього — потім рук, а пізніше і довгого вузького тулуба, з’єднаного з пляшкою, і виривалася з пляшки буйним струменем, доки не сягнула десяти футів заввишки.

— Я дав обітницю! — скривилося обличчя джина, причому його голос прозвучав, немов завивання морської бурі. — Той, хто випустить мене, поплатиться! Ось вам! — імлаві руки виконали якісь паси.

Розбійники, які відкрили пляшку, моментально безслідно зникли. Пляшка покотилася по землі, від чого джина віднесло трохи вбік. Із синього туману виповзли дві чималенькі жаби і почали роззиратися, немов були страшенно здивовані.

Джин поволі випрямився і злетів понад пляшкою, склавши на грудях імлаві руки, а на його туманному обличчі застиг вираз глибокої ненависті.

На цей час усі вже встигли порозбігатися, крім Абдулли й Кабула Акби: Абдулла залишився на місці тому, що, закутий у ланцюги, не міг поворухнутися, а Кабул Акба — тому, що несподівано виявився справді відважною людиною.

Джин просвердлив їх поглядом.

— Я раб пляшки, — оголосив він. — І хоча все це викликає в мене глибоку огиду, змушений повідомити, що власник пляшки має право на одне бажання кожного дня, і я зобов’язаний його задовольняти.

Сказавши це, джин погрозливо додав:

— Яким буде ваше бажання?

— Я… — почав Абдулла.

Та Кабул Акба миттєво затулив йому рот рукою.

— Бажаю тут я, о джине, — сказав Кабул Акба, — і прошу це твердо запам’ятати!

— Я слухаю тебе, — відгукнувся джин. — І яке ж це бажання?

— Хвилиночку, — відповів Кабул Акба. Він притулив губи до вуха Абдулли. З рота в нього смерділо ще гірше, ніж від його рук, хоча Абдулла мусив визнати, що ні те, ані друге не йшло в жодне порівняння з псом Джамала. — Що ж, чарівниче, — прошепотів розбійник, — ти довів, що знаєш, про що говориш. Порадь мені, чого побажати, і я поверну тобі волю й зроблю почесним членом нашої банди. Але якщо ти спробуєш побажати чого-небудь сам — я тебе вб’ю. Зрозуміло? — Він приставив дуло пістоля до голови Абдулли й відняв руку від його рота. — Чого ж мені побажати?

— Що ж, — сказав Абдулла, — найбільш мудрим і милосердним було би побажати, щоби ці дві жаби зно-

ву перетворилися на людей.

Кабул Акба здивовано глянув на жаб. Ті розгублено повзали по замуленому березі озерця, либонь, міркуючи, чи вміють вони плавати.

— Це би значило змарнувати бажання, — заявив він. — Подумай-но ще.

Абдулла копирсався в пам’яті у пошуках того, що могло би найбільше сподобатися ватажкові розбійників.

— Звісно, ти можеш зажадати безмежних багатств, — мовив Абдулла, — але тоді тобі доведеться возити гроші за собою, тому спочатку, вочевидь, варто побажати табун витривалих верблюдів. Крім того, скарби треба буде охороняти. Тож, можливо, першим твоїм бажанням мала би стати партія славнозвісної північної зброї, або…

— То чого ж мені побажати? — наполягав Кабул Акба. — Кажи скоріше. Джин уже втрачає терпець.

Це була правда. Звичайно, ногами джин не тупотів, оскільки ніг він не мав і тупотіти не було чим, але вираз його насупленого темно-синього лиця явно давав зрозуміти, що варто йому ще хоч трохи почекати — і в озерці стане на дві жаби більше.

Абдуллі не довелося довго думати, щоб зрозуміти: кайдани кайданами, але якщо він стане жабою, то його становище неабияк погіршиться.

— Чому б тобі не побажати розкішної учти? — затинаючись, запропонував він.

— Оце вже краще! — пробурчав Кабул Акба. Він ляснув Абдуллу по плечу і жваво підхопився на ноги. — Бажаю якнайрозкішнішої учти, — оголосив він.

Джин поклонився — немов полум’я свічі хитнулося на протязі.

— Виконано, — кисло відповів він. — І нехай ця їжа піде вам на користь.

Сказавши це, джин обережно влився назад у пляшку.

Бенкет був такий, що ні в казці сказати, ні пером описати. Страви з’явилися в ту ж таки мить: вони з глухуватим ляскотом виникли на довгому столі під смугастим навісом від сонця, а разом зі стравами звідкись узялися і ліврейні раби — прислужувати бенкетникам. Решта розбійників досить швидко перебороли страх і примчали назад, щоби повсідатися на подушки і скуштувати вишуканих страв із золотих тарелів, покрикуючи на рабів: «Ще, ще, ще!»

Абдуллі вдалося перемовитися слівцем з деким зі служників, і виявилося, що це були раби самого султана Занзібського, і вся ця учта також призначалася султанові.

Від цієї звістки Абдуллі стало бодай трішечки легше. Доки тривала учта, він залишався закутий у ланцюги, притулившись спиною до стовбура пальми. Хоча нічого іншого від Кабула Акби Абдулла і не чекав, однаково йому було дуже важко. Одна втіха: іноді Кабул Акба згадував про Абдуллу — і царським помахом руки посилав до нього раба з золотим тарелем або глечиком вина.

Адже їжі й питва було дуже багато. Раз у раз лунало приглушене «пух!» — і з’являлася наступна переміна страв, яку приносила чергова партія ошелешених рабів, або добірні вина із султанських льохів на прикрашеному самоцвітами возику, або шоковані переміщенням музиканти. Щоразу, коли Кабул Акба посилав до Абдулли рабів, той переконувався, що вони вельми охоче відповідають на питання.

— Чесно кажучи, о шляхетний бранцю короля пустелі, — сказав один із рабів, — коли перша й друга переміни страв зникли у настільки таємничий спосіб, султан страшенно розгнівався. Перед третьою переміною, до якої входив і цей смажений павич, який зараз лежить ось тут у мене на таці, султан наказав приставити до нас по дорозі з кухні сторожу з найманців із півночі, але коло самих дверей до зали учт ми були викрадені у них з-під носа й відразу ж опинилися далеко від палацу — в цій оазі.

«Напевно, — подумав Абдулла, — султан дедалі голодніший і голодніший».

Потім з’явилася зграйка дівчат-танцівниць — їх так само викрали. Це, мабуть, розлютило султана ще більше. Танцівниці нагнали на Абдуллу хвилю тужливої меланхолії. Він подумав про Квітку-в-Ночі — вона була вдвічі вродливіша, аніж будь-яка з цих дівчат, — і сльози навернулися йому на очі.

Веселощі за столом були саме в розпалі, а дві жаби сиділи на мілководді коло берега і тужно квакали. Поза сумнівом, усе, що відбувалося довкола, тішило їх не більше, ніж Абдуллу.

Коли над пустелею запала ніч, усі раби, музиканти й танцівниці нараз зникли, однак залишки їжі й вина зосталися на місці. До того часу розбійники наїлися-напилися, а тоді набили собі черева іще раз. Майже всі вони позасинали там же, де сиділи. Проте Кабул Акба, на превелике розчарування Абдулли, піднявся — правда, трохи нетвердо, — підібрав пляшку з джином

з-під столу і перевірив, чи вона добре закоркована. Потім він, похитуючись, побрів до килима-самольота і влігся на нього долілиць із пляшкою в руці. І майже зразу заснув.

Абдулла сидів, притулившись спиною до пальми, охоплений страшною тривогою. Якщо джин повернув викрадених рабів у занзібський палац — а найімовірніше, саме так воно і було, — то хтось неодмінно захоче задати цим рабам гнівні питання. І всі вони розповідатимуть одну й ту саму історію про те, як їх змусили прислужувати зграї грабіжників, а розкішно одягнений юнак, закутий у кайдани, сидів під пальмою і спостерігав за ними. Султан же не дурень: він відразу додасть два і два. Можливо, уже зараз загін солдат на бігових верблюдах вирушає прочісувати пустелю в пошуках однієї маленької оази.

Але найбільше Абдуллу тривожило навіть не це. На сплячого Кабула Акбу він дивився з іще більшим занепокоєнням. Він от‑от позбудеться килима-самольота, а заодно й надзвичайно корисного джина.

І справді, десь через півгодини Кабул Акба перекотився на спину, рот у нього відкрився. І, як і пес Джамала, як, мабуть, і сам Абдулла (хоч той, напевно, не міг робити це аж настільки голосно), Кабул Акба видав оглушливе і скреготливе хропіння. Килим здригнувся. У місячному світлі Абдулла чітко бачив, як килим піднявся приблизно на фут від землі й завис, вичікуючи. Абдулла зробив висновок, що килим розшифровує сон, який зараз бачить Кабул Акба. Що може снитися ватажкові розбійників, Абдулла не мав жоднісінького уявлення, проте килим це знав. Він підійнявся ще вище й полетів.

Абдулла провів поглядом килим, який плавно ковзав над верхівкою пальми в нього над головою, і зробив останню відчайдушну спробу якось на нього вплинути.

— О найнещасніший з килимів! — стиха гукнув він. — Я б обходився з тобою набагато краще!

Можливо, килим його почув. А можливо, це сталося випадково. Тільки раптом щось округле, тьмяно поблискуючи, перекотилося через край килима та з неголосним «тум» упало на пісок за кілька футів від Абдулли. Це була пляшка з джином. Абдулла квапливо потягнувся до неї, намагаючись при цьому не надто бряжчати та дзенькати ланцюгами, а тоді сховав пляшку між власною спиною і пальмовим стовбуром. Тоді він став сидіти і чекати ранку, відчуваючи, що надії в нього дещо побільшало.