Він прокинувся і виявив, що лежить на пагорку (як і раніше, на килимі) у саду, прекраснішому за найрозкішніший з-поміж тих, які він будь-коли собі уявляв.
Абдулла був упевнений, що це сон. Це ж був якраз той сад, що його Абдулла намагався уявити собі саме тоді, коли йому так грубо перешкодив незнайомець із килимом. Місяць, який світив згори, був майже повним. Він плив у небесах, заливаючи густим, білим як молоко світлом сотні дрібнесеньких запахущих квітів у траві навколо килима. На деревах усюди висіли круглі жовті ліхтарики, і їхнє сяйво розсіювало густі чорні тіні — там, куди не сягало проміння місяця. Абдулла вирішив, що ліхтарики на деревах — це дуже гарна ідея. Там, де жовтаве і біле світіння змішувалися, за галявиною, на якій лежав Абдулла, було видно галерею з густого плюща, який тримався на витончених колонах, а звідкись здалеку долинало дзюркотання невидимої води. Це дзюркотання навівало думки про воістину божественну прохолоду, а відтак Абдулла піднявся й вирушив на пошуки джерела. Він пішов через галерею, і на всьому шляху його лиця пестливо торкалися зірчасті квіти, білосніжні, тендітні, вони, наче іскри, дрібно спалахували у місячному світлі, а інші, схожі на дзвоники, наповнювали нічне повітря щонайп’янкішим і щонайніжнішим ароматом. Як у сні, Абдулла погладив пелюстки величезної лілії і пішов до чудової долини чайних троянд. Ніколи раніше йому не снився такий пречудовий сон.
За густими, схожими на папороть кущами, рясно всіяними краплинами роси, Абдулла нарешті побачив, звідки саме долинало оте дзюрчання. Виявилося, що це скромний мармуровий фонтан посередині іншої галявини, залитої світлом гірлянд невеличких ліхтариків, розвішаних по кущах, від чого струмені води здавалися дивовижними півмісяцями — срібними й золотими. Абдулла в захваті кинувся до фонтана.
Тепер тільки одного-єдиного не вистачало йому для цілковитого щастя, і, як то буває в найпрекрасніших снах, у цьому саду виявилося навіть оте одне-єдине. Галявиною назустріч йому йшла, м’яко ступаючи босими ніжками по густій траві, неймовірно вродлива дівчина. Майже невагомі шовки, з яких було пошите її вбрання, не приховували того, наскільки вона струнка і водночас зовсім не худа — точнісінько як принцеса, про яку марив Абдулла. Коли ж дівчина наблизилася ще трохи, Абдулла побачив, що личко в неї не настільки правильне й овальне, яким мало би бути личко його вимріяної принцеси, і що у її величезних темних очах нема ані сліду паволоки. Навпаки, вони дивилися на нього страшенно зацікавлено. Абдулла швиденько вніс у свої мрії відповідні поправки, оскільки дівчина була ну дуже, дуже гарна. А коли вона заговорила, виявилося, що її голос відповідає усім його мріям: він був дзвінкий і веселий, як дзюркіт фонтана, і водночас рішучий і категоричний.
— Ти що, новий різновид служниці? — запитала дівчина.
Абдуллі подумалося, що у снах часто задають такі дивні питання.
— Ні, о шедевре моєї уяви, — відповів він. — Знай, що насправді я загублений син чужоземного принца…
— Ага, — кивнула вона. — Тоді це зовсім інша річ. Чи значить це, що ти не така сама жінка, як я?
Абдулла, дещо здивований, втупився очима в дівчину своєї мрії.
— Я не жінка! — вигукнув він.
— Точно? — запитала вона. — Адже на тобі сукня.
Абдулла опустив погляд — і, як це часто буває уві сні, виявив, що це таки дійсно так: на ньому була його довга нічна сорочка.
— Це таке наше чужоземне вбрання, — поквапливо сказав він. — Моя батьківщина — дуже далеко звідси. Запевняю тебе, я чоловік.
— Ні, — твердо заперечила дівчина. — Ти не можеш бути чоловіком. Ти виглядаєш зовсім не так. Чоловіки вдвічі грубіші від тебе у поясі, а на животі у них жир, який називається черевцем. Лице в чоловіків усуціль вкрите сивим волоссям, а на голові в них гладенька лискуча шкіра. А в тебе на голові — волосся, як у мене, а на лиці волосся майже немає!
Коли ж Абдулла не без обурення торкнувся шести волосків на верхній губі, дівчина поцікавилася:
— Може, у тебе під шапкою також гола шкіра?
— Звісно, що ні! — вигукнув Абдулла, який вельми гордився своєю густою хвилястою шевелюрою. Він підняв руку й скинув з голови убір, який виявився нічним ковпаком.
— Гм, — сказала дівчина. На її гарненькому личку з’явився замислений вираз. — У тебе волосся майже таке ж гарне, як і в мене. Нічого не розумію.
— І я, мабуть, теж, — погодився Абдулла. — Невже тобі не доводилося бачити хоч декількох різних на вигляд чоловіків?
— Звичайно, не доводилося, — відповіла дівчина. — Не говори дурниць! З чоловіків я бачила тільки свого батька! Зате його я бачила стільки, що, як не крути,
а на чоловіках я таки знаюся!
— А… хіба ти ніколи не виходила з дому? — розгублено запитав Абдулла.
Дівчина розсміялася:
— Але ж зараз я зовсім не в домі! Це мій нічний сад. Батько звелів розбити його, щоби сонце не звело нанівець мою вроду.
— Я хотів сказати — чи ти не виходиш у місто, подивитися на людей? — уточнив Абдулла.
— Щиро кажучи, наразі ні, — зізналася дівчина. Вочевидь, ця думка її стривожила. У кожному разі, дівчина відвернулася й присіла на край фонтана. Знову глянувши на Абдуллу, вона продовжила: — Батько говорить, що коли я вийду заміж, то зможу іноді виходити в місто, якщо, звичайно, чоловік не буде проти, тільки це вже буде зовсім інше місто. Батько хоче видати мене за принца з Очінстану. Але доти, ясна річ, мені не можна виходити за межі цих стін.
Абдуллі вже доводилося чути, що деякі багатії в Занзібі тримають своїх дочок — і навіть дружин — у своїх розкішних будинках мало не як в ув’язненні. Він не раз палко прагнув, щоб хто-небудь отак ув’язнив і Фатіму, сестру першої дружини його батька. Однак зараз, у цьому сні, йому здавалося, що такий звичай абсолютно безпідставний, а стосовно настільки чарівної дівчини — ще й несправедливий. Тільки подумати — вона навіть не знає, як виглядає нормальний молодий чоловік!
— Вибач, що я про це запитую, але хіба цей очінстанський принц — не пристаркуватий і досить-таки бридкий? — поцікавився він.
— Ну… — невпевнено мовила дівчина. — Батько каже, що принц зараз у розквіті сил, як і він сам. Але я думаю, що тут уся річ у звіриній природі чоловіків. Батько каже, що якщо який-небудь чоловік угледить мене до того, як мене побачить очінстанський принц, то відразу закохається й викраде мене, а це, природно, зруйнує всі плани мого батька. Батько каже, що ледь не всі чоловіки — звірі. Ти звір?
— Анітрішечки! — запевнив її Абдулла.
— Я так і подумала, — кивнула дівчина і замислено подивилася на нього. — Мені також здається, що ти не звір. І якраз це переконує мене, що насправді ти не чоловік.
Очевидно, ця дівчина належала до тих упертих людей, які, раз уклавши якусь теорію, вже ніколи від неї не відступаються. Подумавши хвильку, вона запитала:
— А чи не могло статися так, що твоя сім’я з якихось причин виростила тебе, нічого не знаючи про твою істинну природу?
Абдуллі сильно кортіло зауважити, мовляв, хто б говорив, але оскільки це було би вкрай нечемно, він просто покрутив головою, думаючи, як це люб’язно з її боку — тривожитися про нього, і що ця тривога робить її чарівне личко іще гарнішим.
— Мабуть, це якось пов’язано з тим, що ти походиш з далекої країни, — вирішила вона, а тоді поплескала долонькою по мармуровій облямівці фонтана поруч із собою. — Присядь-но тут, коло мене, і розкажи мені, яка вона.
— Спочатку скажи мені своє ім’я, — попросив Абдулла.
— Ой, воно таке дурне, — зніяковіла дівчина. — Мене кличуть Квітка-в-Ночі.
Абдулла подумав, що для дівчини його мрії кращого годі й бажати.
Він благоговійно глянув на неї.
— А мене звати Абдулла, — сказав він.
— То тобі навіть дали чоловіче ім’я! — обурено закричала Квітка-в-Ночі. — Ану, сідай-но і негайно все мені розказуй.
Абдулла присів на вологий мармур поруч із нею — і подумав, що сон його з якогось дива надзвичайно правдоподібний. Камінь був справді холодний. Бризки з фонтана намочили його нічну сорочку, а солодкавий аромат трояндової води, який долинав до нього від Квітки-в-Ночі, цілком реалістично змішувався з пахощами квітів у саду. Але це був сон, а отже, мрії Абдулли ставали тут чистісінькою правдою. Тому Абдулла розповів дівчині про палац, у якому жив, будучи принцом, і про те, як його викрав Кабул Акба, і про те, як йому вдалося втекти в пустелю, де його знайшов торговець килимами.
Квітка-в-Ночі слухала його з глибоким співчуттям.
— Жахливо! Неймовірно! — нарешті вигукнула во‑на. — А чи не міг цей твій названий батько, прагнучи тебе обдурити, вступити у змову з розбійниками?
Незважаючи на те, що це був усього лише сон, Абдуллі дедалі чіткіше здавалося, що він домагається прихильності дівчини дещо нечесними шляхами. Він погодився, що Кабул Акба і справді міг підкупити його батька, і швиденько перемінив тему.
— Повернімося до твого батька і його планів, — запропонував він. — Мені у голові не вкладається, що ти збираєшся стати дружиною цього очінстанського принца, так і не побачивши інших чоловіків і не маючи змоги порівняти його з іншими. Як же ти зможеш довідатися, любиш ти його чи ні?
— Тут ти маєш рацію, — погодилася вона. — Мене це також іноді непокоїть.
— Тоді я тобі от що скажу, — вів далі Абдулла. — Давай-но я повернуся сюди завтра вночі — і принесу тобі стільки портретів чоловіків, скільки мені вдасться знайти. Це дасть тобі хоч якесь уявлення про чоловіків загалом, а пізніше сформуєш власне судження і про очінстанського принца.
Абдулла не знав достеменно, сон це чи, може, не сон, однак він анітрохи не сумнівався, що завтра знову повернеться сюди. А портрети давали йому для цього справді чудовий привід.
Квітка-в-Ночі обмірковувала його пропозицію, обхопивши руками коліна і погойдуючись вперед-назад. Абдулла майже бачив, як перед очима її душі проходять нескінченні шеренги лисих сивобородих товстунів.
— Запевняю тебе, чоловіки бувають найрізноманітніші — як на вигляд, так і за розміром, — заговорив він.
— Що ж, у такому разі це буде для мене досить повчально, — погодилася Квітка-в-Ночі. — Принаймні я матиму привід знову з тобою побачитися. А ти належиш до найприємніших людей, яких я будь-коли зустрічала.
Це сповнило Абдуллу ще більшої рішучості повернутися сюди завтра. Він сказав собі, що було б нечесно залишити дівчину в такому невіданні.
— А я те саме думаю про тебе, — сором’язливо вимовив він.
На цих словах, на його превеликий жаль, Квітка-
в-Ночі піднялася, щоби йти.
— Мені час повертатися додому, — заявила вона. — Перший візит не має тривати більше ніж півгодини, а я майже впевнена, що ти тут уже вдвічі довше. Але тепер ми знайомі, тож наступного разу ти зможеш пробути тут щонайменше зо дві години.
— Спасибі, неодмінно, — пробелькотав Абдулла.
Вона усміхнулася і зникла, мов сон, сховавшись за фонтаном і двома розкішними квітучими кущами.
Тої ж миті й місячне світло, і сад, і п’янкі пахощі квітів потьмяніли і зблякли. Абдуллі залишилося хіба що побрести назад тією дорогою, якою прийшов. По дорозі, на залитому місячним світлом пагорку, він раптом наткнувся на свій килим, про який чомусь зовсім забув. Але раз уже його килим чомусь теж опинився разом із ним у його сні, Абдулла ліг на нього і задрімав.
Прокинувся він через кілька годин. Його розбудили сліпучі промені яскравого денного світла, яке струменіло крізь щілини в його наметі. Позавчорашні пахощі, якими просякло повітря в наметі, здалися йому дешевими й задушливими. Та й весь намет здавався йому тепер затхлим, задушливим і нікчемним. До того ж
в Абдулли розболілося вухо, бо серед ночі кудись подівся його нічний ковпак. Зате килим нікуди не дівся: нишпорячи в пошуках ковпака, Абдулла з невимовною радістю виявив його під собою. Це була чи не єдина світла пляма в його житті, яке тепер раптово відкрилося йому як цілком нудне і безрадісне.
Джамал, досі вдячний Абдуллі за два вчорашні срібняки, крикнув знадвору, що приготував сніданок для них обох.
Абдулла втішено розсунув заслони при вході. Десь далеко кукурікали півні. Небо сяяло блакиттю, і сліпучі промені сонця, пробившись у намет, пронизували блакитну пилюку і завісу позавчорашніх пахощів. Навіть при такому яскравому світлі відшукати ковпак Абдуллі так і не вдалося. Отож його життя стало іще похмурішим.
— Скажи, чи доводилося тобі відчувати незбагненний сум? — запитав він у Джамала, коли вони сиділи на осонні, схрестивши ноги, і снідали.
Джамал пригощав пса шматочком глазурованої булочки.
— Якби не ти, я був би сьогодні невимовно сумний, — сказав він. — Гадаю, хтось підкупив цих мерзенних злодюжок, щоби вони поцупили в мене кальмарів. А які настирливі вони були! А на додачу мене ще й оштрафувала міська сторожа! Я тобі говорив? Друже мій, Абдулло, думаю, у мене з’явилися вороги.
Хоча ці слова підтвердили підозри Абдулли щодо незнайомця, який продав йому килим, однак насправді вони нічогісінько не прояснили.
— Можливо, — припустив він, — тобі варто бути більш розбірливим у тому, кого ти дозволяєш кусати своєму псові?
— Ні! — поривчасто заперечив Джамал. — Просто я йо-
му нічого не забороняю. Я вірю у вільну волю. Якщо мій пес вирішив ненавидіти всіх людей на світі, окрім мене, він повинен мати таку можливість.
Після сніданку Абдулла ще трохи пошукав ковпак, але йому довелося визнати, що той безслідно зник. Абдулла спробував пригадати, коли ж він надягав його востаннє. Це було напередодні ввечері — десь тоді, коли Абдулла розмірковував, як би продати килим великому візиру. Після цього йому приснився сон. Уві сні на ньому був ковпак. Абдулла пам’ятав, що зняв його, аби переконати Квітку-в-Ночі (яке чарівне ім’я!), що він не лисий. Потім, наскільки він пам’ятав, ковпак був у нього в руці, аж доки він не присів поруч із дівчиною на краєчок фонтана. Далі Абдулла розповідав їй про те, як його викрав Кабул Акба, і при цьому — це йому надзвичайно виразно пригадувалося — він розмахував обома руками, а отже, у цей час ковпака він у руках уже не тримав. Уві сні предмети часто зникають, Абдулла це чудово знав, однак усе свідчило про те, що він загубив ковпак саме тоді, коли сідав на краєчок фонтана. Невже він залишив його валятися у траві? Але тоді це значить…
Абдулла завмер, зупинившись посередині намету і вглядаючись у сонячні промені, з яких раптом якимось чудом безслідно зникли гидкі клуби пилу і залишки старих пахощів. Тепер це були золотисті клаптики небес!
— То це був не сон! — вигукнув Абдулла.
Препоганий настрій наче рукою зняло. Навіть дихати стало легше.
— Це було насправді! — додав він.
І повернувся, щоб у глибокій задумі подивитися на килим-самоліт. Він же теж був із ним у тому сні. А це значить…
— Виходить, поки я спав, ти переніс мене в сад до якогось багатія! — сказав Абдулла до килима. — Мабуть, я заговорив уві сні та звелів тобі це зробити. Дуже може бути. Адже я так багато думав про сади. Значить, ти набагато цінніший, аніж мені здавалося спочатку!