Повітряний замок

Розділ дев’ятий,

Отож Абдулла попрямував до трактиру. Підійшовши ближче, він побачив, що на одній з дерев’яних лав, виставлених перед трактиром, і справді хтось спить. Поруч розташувалися столи, і це наводило на гадку про те, що тут подають їжу. Абдулла сів за один зі столів на лаву і скоса зиркнув на сплячого.

Цей чоловік виглядав як типовий негідник. Навіть у Занзібі (і навіть серед розбійників) Абдулла ніколи не бачив настільки нечесної, настільки підступної мармизи, як засмагле обличчя цієї людини. Чималенький ранець, який лежав на землі біля незнайомця, спочатку навів Абдуллу на думку, що його власник — лудильник, тільки от надто вже гладко і чисто він був поголений. Єдиними безбородими й безвусими чоловіками, яких Абдуллі доводилося бачити, були султанові найманці-північани. Не виключено, що і цей чоловік — найманий солдат. Одяг його — вочевидь, жалюгідні залишки чогось на кшталт мундира, а волосся — заплетене в кіску, точнісінько як у людей султана. Кіски, такі, як оця, завжди здавалися занзібцям огидними, бо подейкували, начебто найманці їх ніколи не розплітають, а відтак і волосся не миють. Глянувши на кіску цього чоловіка, перекинуту через спинку лави, Абдулла легко повірив цим чуткам. Ні саму кіску, ні будь-що інше в нього аж ніяк не можна було назвати чистим. Проте на вигляд незнайомець здавався сильним і витривалим, хоча і був уже немолодим, навіть літнім. Волосся під шаром бруду, судячи з усього, було сталево-сивим.

Будити цього типа Абдулла не наважився. Той не викликав ані найменшої довіри. До того ж, і джин відверто зізнався: він виконує бажання Абдулли так, щоби посіяти якнайбільше спустошення. «Що ж, цей чоловік і справді може привести мене до Квітки-

в-Ночі, — подумав Абдулла, — однак по дорозі він мене пограбує».

Поки він вагався, що ж йому робити, на порозі трактиру з’явилася жінка у фартуху. Напевно, вона вийшла подивитися, чи немає зовні клієнтів. Вбрання робило її схожою на товстезну клепсидру, що, як на смак Абдулли, було досить незвично і неприємно.

— Ох! — сказала жінка, зауваживши Абдуллу. — Ви чекаєте, щоб вас обслужили, добродію? Вам треба бу‑ло по столі постукати. Тут усі так роблять. Чого бажаєте?

Говорила вона з тим самим варварським акцентом, що й найманці-північани. Тож Абдулла зробив висновок, що потрапив, власне, на батьківщину цих найманців. Він посміхнувся жінці.

— А що ви можете запропонувати, о придорожня коштовносте?

Очевидно, цю жінку ще ніхто і ніколи не називав коштовністю. Вона почервоніла, розплилася в кокетливій усмішці і почала обсмикувати фартух.

— Ну, якщо зараз, то хліб і сир, — відповіла вона. — Але обід уже готується. Якщо зволите почекати з півгодинки, добродію, то я подам вам чудовий пиріг з дичиною й овочами з нашого городу.

Абдулла подумав, що це звучить справді чудово, набагато краще, ніж можна було сподіватися від трактиру під трав’яним дахом.

— Тоді я з радістю почекаю півгодини, о квітко серед господинь, — звернувся він до жінки.

Вона подарувала йому ще одну кокетливу усмішку:

— Може, вип’єте чого-небудь, поки чекаєте, добродію?

— Звичайно, — відповів Абдулла, бо в роті йому після пустелі було, як і перше, сухо. — Може, ви ласкаво принесете мені чашу шербету або, якщо його нема, якого-небудь фруктового соку?

Жінка забідкалася:

— Ой, добродію, я… Ну, до соку ми тут якось не дуже привчені, а про оте інше я й не чула ніколи. Може, вип’єте добрий кухоль пива?

— А що таке пиво? — обережно поцікавився Абдул-

ла.

Це питання спантеличило жінку остаточно.

— Я… Ну, я… це… е-е-е…

Незнайомець на лавці прокинувся й позіхнув.

— Пиво — єдине годяще питво для чоловіка, — повідомив він. — Прекрасна штука.

Абдулла обернувся, щоби ще раз подивитися на нього. Він втупився в пару круглих прозорих блакитних очей, чистих як скельце. Тепер, коли незнайомець прокинувся, на його смаглявому лиці не було ані натяку на нечесність.

— Пиво варять із ячменю й хмелю, — додав незнайомець. — Поки ви тут, добродійко господине, я б і собі попросив ще пінту.

Вираз лиця господині трактиру раптом різко змінився.

— Я вам уже казала, — заявила вона, — що не стану нічого подавати, поки не побачу, якого кольору у вас грошенята.

Незнайомець нітрохи не образився. Його блакитні очі сумовито глянули просто в очі Абдуллі, потім він зітхнув, узяв білу глиняну люльку, яка лежала коло нього на лаві, й став неквапливо її набивати і розкурювати.

— То що, принести вам пива, добродію? — запитала господиня, звертаючись до Абдулли з кокетливою усмішкою.

— Якщо ваша ласка, о втілення щедрої гостинності, — відповів він. — Принесіть мені цього напою, але додайте належну міру й для цього добродія.

— Гаразд, добродію, — сказала вона і пішла в дім, кинувши вкрай несхвальний погляд на чоловіка з кіскою.

— Я сказав би, що з вашого боку це надзвичайно люб’язно, — звернувся незнайомець до Абдулли. — Ви наче здалеку?

— Так, я з далеких південних країв, шановний мандрівцю, — обережно відгукнувся Абдулла. Він не забув, що цей суб’єкт уві сні виглядав як справдешній шахрай.

— А, з-за кордону? Я так і подумав, де ж би ще ви так засмагли, — зауважив незнайомець.

Абдулла був цілком переконаний, що чоловік із кіскою намагається вивудити з нього інформацію, аби вирішити, варто чи не варто його пограбувати. Тому він неабияк здивувався, коли незнайомець раптом облишив розпитування.

— Знаєте, я теж не тутешній, — сказав незнайомець, пихкаючи своєю варварською люлькою і випускаючи з рота великі клуби диму. — Я з Чужокрайнії. Старий солдат. Після того як Інгарія нас побила, я дістав свою платню і тепер тиняюся світом. Ви й самі бачили — тут, в Інгарії, до мого мундира ще й дотепер ставляться упереджено.

Ці слова він сказав просто в обличчя господині, яка саме повернулася з двома кухлями коричневуватої пінистої рідини. Але розмовляти з незнайомцем вона не стала. А тільки з розмаху поставила перед ним один кухоль, а другий поштиво й акуратно подала Абдуллі.

— Обід буде за півгодини, добродію, — промовила вона і вийшла.

— За ваше здоров’я, — сказав солдат, піднімаючи кухоль. Він зробив великий ковток.

Абдулла був вдячний старому солдатові. Завдяки ньому він дізнався, що перебуває в країні, яка називається Інгарія. Тому він теж сказав: «За ваше здоров’я», — і з деякою осторогою підняв свій кухоль. Йому здавалося, що рідину в кухоль налили просто з верблюжого міхура. Запах загадкового напою нітрохи не розвіяв цю підозру. Тільки жахлива спрага змусила Абдуллу взяти цю рідину. Він обережно відсьорбнув з кухля. Що ж, рот йому таки вдалося зволожити.

— Смачно, правда? — запитав старий солдат.

— Досить неординарно, о капітане серед воїнів, — відповів Абдулла, намагаючись не пересмикнутися.

— Кумедно, що ви назвали мене капітаном, — зауважив солдат. — Я, само собою, ніякий не капітан. Вище капрала не дослужився. Хоча боїв набачився чимало — і таки справді розраховував на підвищення. Але тут нас здолав ворог, і не так сталося, як гадалося. Страшна була битва, може, ви чули. На нас напали ще на переході. Ніхто не чекав, що ворог дістанеться до нас так швидко. І хоча тепер вже все у минулому і після бійки кулаками не махають, але я вам прямо скажу: інгарійці билися нечесно. Вони мали двійко чарівників, от ті й начарували інгарійцям перемогу. А що простий солдат, от як я, може вдіяти проти чаклунства? Нічого. Хочете, я намалюю вам план битви?

Тільки тепер Абдулла зрозумів, у чому полягала підступність джина. Цей чоловік, який мав би йому допомогти, з усією очевидністю виявився неймовірним занудою.

— О сповнений доблесті стратег, я абсолютно не знаюся на військовому мистецтві, — твердо сказав Абдулла.

— Це не має значення, — підбадьорив його солдат. — Можете мені повірити, нас загнали в пастку. Ми кинулися втікати. Інгарія нас завоювала. Підкорила всю країну. Наша королівська сім’я, нехай буде благословенна, теж утекла, тому на престол посадили брата інгарійського короля. Говорилося, що все це можна було б узаконити, якби оженити його на нашій принцесі Беатрисі, та вона втекла разом з усією сім’єю (нехай буде благословенна на многая і благая літа!), і її годі було знайти. Але, уявляєте, новий принц виявився не таким уже й поганим. Перш ніж розпустити чужокрайнійську армію, видав усім платню. А хочете, я вам скажу, що я збираюся зробити зі своїми грошиками?

— Тільки якщо ви й справді бажаєте розповісти, о найхоробріший з-поміж ветеранів, — погодився Абдулла, ледь тамуючи позіхання.

— Я вирішив подивитися Інгарію, — повідомив солдат. — Подумав, а чого б мені не перейтися країною, яка нас перемогла. Зрозумію, на що вона схожа, а тоді й осяду де-небудь. Платню-бо мені видали доволі нічогеньку. На всю дорогу вистачить, якщо не тринькати.

— Мої вітання, — сказав Абдулла.

— А половину виплатили золотом, — додав солдат.

— Авжеж, — сказав Абдулла.

Для нього стало величезним полегшенням, що до трактиру саме прибули нові відвідувачі — місцеві жителі. Більшість із них були хлібороби в перемазаних штанях до колін і дивних сорочках чужоземного покрою, що нагадав Абдуллі його власну нічну сорочку, а також у величезних грубих черевиках. Усі вони здавалися дуже веселими, голосно говорили про косовицю — яка, судячи з їхніх слів, аж кипіла, — і гамселили кулаками по столах, вимагаючи пива. Господині, а з нею й маленькому хазяїнові, який весь час підморгував, доводилося постійно бігати в будинок і назад з повними кухлів тацями, тому що з цього моменту у трактир почали прибувати нові й нові відвідувачі.

А солдат — Абдулла не знав, чи з цього приводу він має відчувати полегкість, досаду чи, може, радість, — так ось, солдат раптом втратив до Абдулли будь-який інтерес і вдарився в серйозні розмови з новоприбулими. І, судячи з усього, їм було з ним анітрохи не нудно. І, судячи з усього, їх анітрохи не хвилювало, що перед ними — ворожий солдат. Хтось із новоприбулих відразу ж приніс йому ще пива. Чим більше люду сходилося до трактиру, тим більшою популярністю користувався солдат. Невдовзі перед ним уже стояв цілий ряд кухлів із пивом. Обід для нього замовили вже давно, і з-за

спин юрби, яка оточувала солдата, до Абдулли долинали уривки фраз на кшталт: «Велика битва… Ваші чаклуни забезпечили їм перевагу, ось дивіться… наша кавалерія… обхопили наш лівий фланг… відрізали наших на пагорбі… інфантерії довелося відступити… бігли як зайці… і то ненайгірші… оточили і видали нам платню…»

Тим часом господиня принесла Абдуллі оповитої парою, гарячої страви, а також, хоч він і не просив, іще пива. Абдулла ж, як і раніше, так страшенно хотів пити, що навіть пиву був радий. А обід його і справді вразив: він був не менш смачним, ніж страви із султанової учти. Якийсь час Абдулла віддавав йому належне і не звертав уваги на солдата. Коли ж він нарешті знову на нього поглянув, то виявив, що солдат, чиї блакитні очі аж сяяли щирим ентузіазмом, нахилився над своєю спорожнілою тарілкою і завзято совгає по столі кухлями й полумисками, щоби якомога наочніше показати глядачам, як саме відбувалася битва за Чужокрайнію.

Незабаром солдатові забракло кухлів, тарілок, виделок і ложок. Оскільки для ролі короля Чужокрайнії та його головнокомандувача солдат уже задіяв сільничку й перечницю, для короля Інгарії, його брата й чаклунів у нього нічого не залишилося. Але солдата це не зупинило. Він поліз у кишеню на поясі, витягнув дві золоті монети і жменю срібних та з дзенькотом кинув їх на стіл, щоби зобразити короля Інгарії, його чаклунів і генералів.

Абдулла не міг не подумати, що це страшно дурний учинок. І оті два золоті викликали масу розмов. Четверо юнаків якнайбільш неотесаного вигляду з-за найближчого столу розвернулися на своїх лавах і стали дуже зацікавлено спостерігати за подіями за сусіднім столом. Однак солдат був весь поглинутий розповіддю про битву і не звернув на них жодної уваги.

Нарешті більшість люду попідводилася з місць і подалася до своїх робіт. Солдат теж піднявся, закинув на плечі ранець, натягнув на голову брудний солдатський капелюх, який доти був застромлений під клапан ранця, і запитав дорогу до найближчого міста. Поки всі навперебій пояснювали солдатові, як туди дістатися, Абдулла намагався підкликати господиню, щоб розплатитися за їжу і пиво. Одначе та чомусь не поспішала. Коли ж вона нарешті вийшла, солдат уже зникнув з очей за поворотом дороги. Абдулла за ним не жалкував. Що би там джин не думав стосовно допомоги з боку цього чоловіка, Абдулла відчував, що обійдеться й без неї. Він був радий, що вони з Долею принаймні у чомусь зійшлися.

Абдулла не став повторювати дурницю, яку зробив солдат, і розрахувався найдрібнішою срібною монеткою. Однак навіть вона, судячи з усього, була солідною сумою в цих краях. Господиня пішла з нею в будинок, щоби розміняти її й видати решту. Поки Абдулла на неї чекав, він мимохіть підслухав розмову чотирьох неотесаних юнаків. Їхня дискусія була коротка й недвозначна.

— Якщо побігти старою верховою стежкою, — сказав один, — можна перестріти його в лісі на вершині пагорба.

— А там сховаємося в кущах на узбіччях, — погодився другий, — і нападемо на нього з двох боків.

— Гроші поділимо на чотирьох, — наполягав третій. — Золота в нього куди більше, ніж він показав, це точно.

— Спочатку треба його прикінчити, — сказав четвертий. — Ми ж не хочемо, щоби він розпатякався.

Троє інших сказали: «Так!», «Так-так!» і «Таки-так!», — а тоді піднялися і пішли, а тим часом господиня вибігла з будинку й винесла Абдуллі дві жмені мідяків.

— Сподіваюся, добродію, решту я порахувала правильно. Південне срібло трапляється в нас рідко, і мені довелося запитати чоловіка, скільки коштує ваша монета. Він сказав, сотню наших мідяків, а ви мали заплатити п’ять, так що…

— Благословення на вас, о найкраща з куховарок і пивоварко божественного пива, — поспішно відповів Абдулла й замість довгої задушевної розмови, на яку господиня явно розраховувала, повернув їй одну жменю мідяків. Залишивши її в заціпенінні, він щодуху помчав наздоганяти солдата. Звісно, цей безбородько — страшенний ледар і неймовірний зануда, але це не значить, що він заслуговує на те, щоби через його золото на нього напали в лісі й убили.