Повітряний замок

Розділ шостий,

Абдуллу ув’язнили в глибокому й смердючому підземеллі, в яке світло падало з манюнього заґратованого віконця у самій стелі, одначе це не було пряме денне світло. Судячи з усього, воно долало дорогу від найдальшого вікна наприкінці розташованого поверхом вище коридору, в підлогу якого і були вправлені ці ґрати.

Усвідомлюючи, що якраз чогось такого і треба було чекати, Абдулла, поки його волочили найманці, намагався увібрати у свої зір і пам’ять якнайбільше образів світла. Він вибрав хвилину, поки найманці відмикали зовнішні двері темниці, й подивився угору та спробував хоч трохи розгледітися навсібіч. Він опинився в невеликому темному дворику, оточеному глухими стінами, які нависали з усіх боків, мов кручі. Задерши голову, Абдулла угледів неподалік струнку вежу, яка вимальовувалася на тлі золота розквітаючого ранку. Його вразила думка про те, що від світанку минула всього лише година. Небо над вежею було яскраво-блакитним, на ньому виднілася одна-єдина хмара. Ранкове світло забарвлювало хмару червоним і золотим, надаючи їй обрисів замку із золотистими вікнами, що стрімко рвався вгору. Золоте світло зблиснуло на крилах білого птаха, який літав навколо вежі. Абдулла був упевнений, що це останній образ краси, який йому судилося бачити у житті. І весь час, доки найманці тягли його в підземелля, він через плече дивився на небо.

Коли Абдуллу замкнули в холодному, сірому підземеллі, він спробував леліяти в душі цей спогад, але це виявилося неможливим. Темниця була зовсім іншим світом. Якийсь час Абдуллі було настільки гірко, що він навіть не помічав, як затерпнуло його тіло, закуте в ланцюги. Коли ж він нарешті помітив це, то став совгатися по холодній підлозі, збрязкуючи кайданами, але це мало що допомогло.

— Я мушу приготуватися до того, що тут, у цій темниці, мені доведеться провести решту мого життя, — сказав він собі. — Якщо, звичайно, ніхто не врятує Квітки-в-Ночі.

Правда, це видавалося йому малоймовірним, адже султан не захотів повірити в дива.

Потім Абдулла постарався розвіяти свою безнадійну тугу мріями. Але чомусь йому нітрохи не полегшало від того, що він уявив себе викраденим принцом. Абдулла знав, що це неправда, і йому дошкуляло усвідомлення, що Квітка-в-Ночі повірила цим його вигадкам. Вона ж, мабуть, і вирішила стати його дружиною саме тому, що вважала його принцом: адже вона й сама була принцесою, як тепер довідався Абдулла. Він просто уявити собі не міг, що коли-небудь наважиться розповісти їй правду. Якийсь час йому навіть здавалося, що він заслуговує на найжорстокіше покарання, яке тільки винайде для нього султан.

Тепер він став думати про Квітку-в-Ночі. Де б вона не опинилася, мабуть, зараз їй теж страшно — не менше, ніж самому Абдуллі. Абдулла прагнув її розрадити. Він так рвався її рятувати, що потратив якийсь час на безрезультатні спроби вивернутися з ланцюгів.

— Адже ніхто, крім мене, навіть і не намагатиметься її рятувати! — бубнів він. — Я мушу вибратися звідси!

Потім Абдулла спробував викликати килим-самоліт, хоча й знав, що це так само смішно і наївно, як і його мрії про Квітку-в-Ночі. Він старанно уявляв собі, як той лежить на підлозі його намету, уголос наказував килиму прилетіти — наказував знову й знову. Він перебрав усі слова, схожі на чарівні, які тільки міг згадати, сподіваючись, що одне з них виявиться власне тим, котре він промовляв у сні.

Нічого не сталося. «Яка дурість — думати, ніби це може спрацювати!» — картав себе Абдулла. Навіть якби килим-самоліт і почув, як Абдулла кличе його з підземелля, навіть якщо припустити, що Абдуллі вдалось би випадково натрапити на потрібне слово — як же килим, нехай і чарівний, протиснеться сюди крізь такі щільні ґрати? А якщо навіть і протиснеться — хіба це допоможе Абдуллі вибратися назовні?

Абдулла облишив даремні зусилля і в напівдрімоті притиснувся до стіни. Його охопив відчай. Настав полу-

день, найспекотніша пора, коли більшість мешканців Занзіба віддаються відпочинку, хоча б і короткому. Сам Абдулла ополудні, якщо тільки не йшов у парк, сидів на стосі не надто цінних килимів у тіні перед крамничкою Джамала, пив фруктовий сік, а якщо міг собі дозволити, то й вино, і ліниво теревенив із Джамалом. «Більше цього ніколи не буде. А це ж іще тільки перший день у підземеллі! — з болем подумав він. — Поки що я рахую години. А як скоро я втрачу лік дням?»

Він заплющив очі. Хоч одне добре. Якщо в пошуках султанової дочки перетрусять дім за домом, це завдасть Фатімі, Ассіфу й Хакіму деяких незручностей, от хоч би й тому, що в Абдулли, окрім них, немає ніяких родичів, і це всім відомо. Він сподівався, що найманці перевернуть пурпурову крамницю догори дном. Він сподівався, що вони обдеруть стіни та порозгортають усі килими. Він сподівався, що найманці заарештують…

На підлогу коло ніг Абдулли щось упало.

«Отже, мені скинули якусь їжу, — подумав Абдулла, — хоч краще я би голодував». Він ліниво розплющив очі. А за мить вони витріщилися — самі собою.

Коло його ніг, на підлозі темниці, лежав килим-самоліт. На ньому мирно спав дратівливий Джамалів пес.

Абдулла втупився у пса й у килим. Він легко міг собі уявити, як пес, втомлений опівденною спекою, приліг у тіні його намету. Він розумів, чому пес влігся на килим: на килимі було зручніше. Але як же псові — псові! — вдалося вимовити уві сні чарівне слово? Це було незбагненно. Раптом Абдулла побачив, що псові почав снитися сон. Його лапи засмикалися. Пес наморщив носа, засопів так, ніби до його ніздрів долинув найсолодший у світі запах, і тихесенько заскиглив, начебто те, що він нюхав уві сні, весь час вислизало від нього.

— Друже мій, — сказав йому Абдулла, — чи може бути так, що тобі приснився я, саме тоді, як я віддав тобі більшу частину мого сніданку?

Пес крізь сон його почув. Він голосно засопів і пробудився. Як і личить псові, він не став гаяти час на те, щоби з’ясувати, як же він потрапив у це дивне підземелля. Пес повів носом і нанюхав Абдуллу. Він із захопленим дзявкотом підхопився, сперся лапами на ланцюги на грудях в Абдулли й радісно вилизав йому лице.

Абдулла засміявся й закрутив головою, уникаючи кальмарового духу із собачої. Він радів зустрічі не менше, ніж пес.

— То ти дійсно бачив мене уві сні! — вигукнув він. — Друже мій, я влаштую так, що тобі щодня даватимуть відро кальмарів! Ти врятував мені життя, а можливо, і Квітці-в-Ночі!

Коли собача радість трохи вляглася, Абдулла почав совгатися в ланцюгах і катулятися по підлозі, аж доки йому не вдалося лягти на килим, обпершись на лікоть. Він глибоко зітхнув. Тепер він був у безпеці.

— Ходи-но сюди, — покликав він пса. — Залазь також на килим.

Однак пес виявив у кутку підземелля запах, який незаперечно свідчив про присутність пацюка. Він, схвильовано похропуючи, побіг туди. При кожному такому похропуванні килим під Абдуллою здригався. Це дало Абдуллі довгоочікувану відповідь на його питання.

— Іди сюди, — знову покликав він пса. — Якщо я залишу тебе тут, тебе знайдуть, коли прийдуть мене допитувати, і вирішать, ніби я обернувся на собаку. Тоді на тебе чекає моя сумна доля. А це ж ти привів до мене килим і відкрив мені його таємницю, я не переживу, якщо тебе настромлять на сорокафутову палю!

Пес ліз у кут і принюхувався. На Абдуллу він не звертав жодної уваги. Нараз Абдулла почув тупіт ніг і брязкіт ключів: він розпізнав їх навіть крізь грубезні стіни підземелля. Сюди хтось ішов. Абдулла облишив умовляти пса і влігся на килим.

— До мене, друже! — сказав він. — Ходи сюди, оближи мені лице!

Оце-то пес зрозумів. Він вискочив із кутка, стрибнув Абдуллі на груди і взявся виконувати прохання.

— Килиме, — прошептав Абдулла, вивертаючись від собачого язика. — На Базар, тільки не приземляйся. Зависни в повітрі біля крамнички Джамала.

Килим піднявся, метнувся вбік — і саме вчасно.

У дверях, що вели до підземелля, заскреготали ключі. Абдулла так і не довідався, як же килиму вдалося все-таки покинути підземелля, тому що пес безупинно лизав йому лице й довелося тримати очі заплющеними. Він відчув, як по ньому пробігла волога тінь (напевно, це було, коли вони пролітали крізь стіну), а потім побачив яскраве сонячне світло. Від світла пес здивовано підняв морду. Абдулла скоса зиркнув убік, поверх ланцюгів, і побачив навислу просто перед ними височенну стіну, яка тут же плавно пішла вниз: килим не став пролітати крізь неї, а просто перелетів. Потім настала черга веж і дахів, чудово Абдуллі знайомих, хоча доти він бачив їх лише уночі. А після цього килим плавно опустився вниз, до самого краю Базару. Адже палац султана був на віддалі усього лише п’яти хвилин ходьби від намету Абдулли.

З’явилася Джамалова крамничка, а поруч — сплюндрований намет Абдулли, навколо якого валялися розкидані на землі килими. Найманці явно шукали тут Квітку-в-Ночі. Джамал, обхопивши голову руками, дрімав між великим киплячим казаном, у якому варилися кальмари, і паруючим мангалом із шашликами. Він підняв голову — й вирячився єдиним своїм оком на килим, який висів у повітрі просто перед його носом.

— Ану вниз, хлопче! — наказав Абдулла. — Джамале, поклич-но пса!

Джамал, мабуть, неабияк налякався. Ще б пак, його крамничка з мангалом опинилася по сусідству з наметом чоловіка, якого султан заповзявся посадити на палю, і це не обіцяло нічого доброго. Джамал онімів. А оскільки пес не звертав на них із Джамалом ніякої уваги, Абдуллі довелося, зібравши останні сили, сісти, брязкаючи і дзенькаючи кайданами та обливаючись потом. Тільки так йому вдалося зіштовхнути пса з килима. Пес зіскочив просто на прилавок Джамала, і той неуважно взяв його на руки.

— Що я можу для тебе зробити? — поцікавився Джамал, розглядаючи ланцюги, у які був закутий Абдулла. — Може, привести тобі коваля?

Цей вияв дружби з боку Джамала Абдуллу дуже зворушив. Однак сівши і трохи зручніше вмостившись, він побачив, що діється між наметами. Він навіть розгледів підошви пари ніг, які, власне, що було сили давали драла, і поли одежі, які розвівалися від швидкого бігу. Судячи з усього, якийсь торговець поспішав покликати сторожу. Щоправда, у фігурі, яка швидко віддалялася, було щось, що страшенно нагадувало Абдуллі Ассіфа.

— Ні, — сказав Абдулла. — Нема часу, — і він з брязкотом витягнув ліву ногу ближче до краю килима. — Зроби краще от що. Поклади руку на вишивку над моїм лівим черевиком.

Джамал слухняно простягнув смагляву руку й дуже обережно торкнувся вишивки.

— Це що, чари? — нервово запитав він.

— Ні, — відповів Абдулла. — Це потайна кишеня. Запхай-но туди руку й вийми гроші.

Джамал нічого не зрозумів, однак обмацав щиколотку Абдулли, заліз у кишеню й витягнув звідти повну жменю грошей.

— Та тут у тебе цілий маєток, — зауважив він. — А що, на ці гроші можна буде викупити тебе з неволі?

— Ні, — заперечив Абдулла. — Це тобі! По тебе і по твого пса обов’язково прийдуть — ви ж бо мені допомагали. Забирай це золото та пса і втікай. Виїдь із Занзіба. Пробирайся до варварів, на північ, там ти зможеш сховатися.

— На північ! — охнув Джамал. — Та що ж мені робити на півночі?

— Купи все, що треба, і відкрий ресторан з рашпухтською кухнею, — порадив Абдулла. — Золота на це вистачить, а кухар ти пречудовий. Там ти зможеш заробити собі цілий маєток!

— Та ну? — засумнівався Джамал, переводячи погляд з Абдулли на жменю золота. — Ти справді так думаєш?

Розмовляючи із Джамалом, Абдулла водночас стурбовано стежив за проходом поміж наметами. Тепер там було повно людей, причому не сторожі, а найманців з півночі, і вони не йшли, а бігли.

— Тільки йди вже, не зволікаючи, — сказав Абдулла.

Джамал почув тупіт солдатських ніг. Він витягнув шию, щоби побачити все на власні очі й у всьому переконатися. Потім він свиснув до пса і щез — та так тихо і вправно, що Абдулла аж здивувався. Джамалові вистачило часу навіть на те, щоби зняти з мангала шашлики. Найманцям залишився лише казан недоварених кальмарів.

— У пустелю, мерщій! — шепнув Абдулла килиму.

Килим зірвався з місця, як і завжди, хитнувшись убік. Абдулла подумав, що він би неодмінно звалився з килима, якби не важкі ланцюги, через які килим прогнувся посередині і став подібним до гамака. А прудкість виявилася дуже доречною. Найманці щось викрикували вслід Абдуллі. Пролунало кілька пострілів. Синє небо зовсім поруч із килимом прохромили дві кулі

й арбалетна стріла, але впали вниз. Килим метався з боку в бік — понад дахами, перелітаючи через стіни, оминаючи вежі, а потім заковзав над верхівками пальм і зовсім низько, понад городами. Нарешті килим-самоліт занурився у розжарену сіру порожнечу над пустелею, яка відблискувала білим і жовтим під неозорим шатром небес, і кайдани на руках і ногах Абдулли стали неприємно нагріватися. Свист вітру затих. Піднявши голову, Абдулла побачив, що Занзіб уже перетворився на несподівано дрібну купку башточок аж ген на обрії. Килим неквапом проплив повз верблюда, чий вершник здивовано повернув йому вслід закутане у куфію лице, і почав опускатися в піски. Тоді вершник повернув верблюда й погнав його в напрямку до килима. Абдулла майже відчував, як вершник на верблюді радісно думає, що ось зараз розживеться на дурничку справжнім і діючим килимом-самольотом, власник якого закутий у ланцюги, а відтак не чинитиме опору.

— Угору, угору! — мало не заверещав Абдулла. — Лети на північ!

Килим важко набрав висоту. Від кожної його ниточки віяло небажанням коритися волі Абдулли. Він описав широке півколо і зі швидкістю пішохода поплив на північ. Вершник на верблюді кинувся навперейми і перейшов на галоп. Оскільки летів килим на висоті якихось дев’яти футів, для вершника на пущеному учвал верблюді він однаково що стояв.

Абдулла зрозумів, що настав час вдатися до хитрощів.

— Обережно! — крикнув він вершникові. — Мене вислали із Занзіба в кайданах, щоби я не поширював у місті страшної зарази!

Однак обдурити вершника виявилося не так легко. Він трохи стримав верблюда і подався услід за килимом дещо повільнішим алюром, виймаючи зі своєї поклажі тичку, якою зазвичай підпирають намети. Цією тичкою вершник явно збирався скинути Абдуллу з килима.

Абдулла поспішно перемкнув свою увагу на килим-самоліт.

— О найдивовижніший з килимів, — зашептав він, — о найбарвистіший і найстаранніше тканий, ти, чий надзвичайний ворс так хитромудро зміцнений могутніми чарами, боюся, що досі я ставився до тебе без належної поваги. Я віддавав тобі грубі накази й навіть кричав на тебе, однак тепер я розумію, що твоя вразлива натура потребує тільки щонайм’якших прохань. Пробач мені, о, пробач!

Килиму це сподобалося. Він злегка напружився і полетів трішки швидше.

— А я, нікчемний пес, — не спинявся Абдулла, — я змушував тебе, так жахливо обтяженого моїми ланцюгами, знемагати, летячи над пекучою пустелею! О найславніший і найелегантніший з килимів, відтепер я думаю тільки про тебе і про те, як би мені швидше позбавити тебе цього нестерпного тягаря. Якби ти тільки погодився не поспішаючи — ну, скажімо, ледь швидше, ніж здатен бігти верблюд, — полетіти до найближчого в цій пустелі поселення десь на півночі, де я знайшов би кого-небудь, хто зняв би з мене ці кайдани, чи не суперечило б це твоїй люб’язній і шляхетній вдачі?

Вочевидь, Абдуллі вдалося знайти правильний підхід. Від килима повіяло гордовитою самовдоволеністю. Він піднявся приблизно на фут, трішки звернув убік — і видав із себе добрі сімдесят миль на годину. Абдулла вчепився за край килима й оглянувся на розчарованого вершника, який залишився далеко позаду і незабаром перетворився на темну цятку в пустелі.

— О найблагородніший із дорогоцінних клейнодів, ти воістину султан серед килимів, а я — твій жалюгідний раб! — безсоромно розпинався Абдулла.

Килиму це так полестило, що він помчав іще швидше. Через десять хвилин він різко пірнув униз, на піщану дюну, і несподівано зупинився коло самого її гребеня з іншого, обривистого боку. Абдулла в хмарі пилюки безпорадно зісковзнув з килима і покотився вниз, гримлячи кайданами, звиваючись, смикаючись, здіймаючи все нові хмари піщаного пилу, аж доки нарешті, ціною відчайдушного зусилля, він не розвернувся п’ятами вперед і не з’їхав піщаним схилом просто на берег озерця посеред оази. Кілька обірванців, що навпочіпки розглядали якусь штукенцію на краю цього озерця, посхоплювалися на ноги й розбіглися, коли Абдулла проорав пісок просто між ними. Абдулла зачепив ногами щось, навколо чого вони юрмилися, мимохіть зіштовхнувши це «щось» назад у ставок. Один із них обурено загорлав і поліз у воду, щоби знову витягти ту штукенцію на сухе. Решта вихопили шаблі й ножі, а один — навіть довгого пістоля, і, грізно насупившись, обступили Абдуллу.

— Переріжте йому горлянку! — сказав хтось.

Абдулла прокліпався від піску і подумав, що йому рідко доводилося бачити настільки злодійські зборища. У всіх були поорані шрамами обличчя, бігаючі очі, зіпсуті зуби та вкрай неприємні гримаси. Той, у кого був пістоль, виявився найнеприємнішим з усіх. У великому гачкуватому носі він мав кільце, а під носом — вельми кущасті вуса. Куфія на його голові з одного боку була заколена яскравим червоним самоцвітом у золотій оправі.

— Звідки це ти вигулькнув? — запитав вусатий і копнув Абдуллу. — Ану, говори.

Почувши це, всі обірванці, у тому числі й той, котрий виходив з озерця з чимось, схожим на пляшку, подивилися на Абдуллу так, що йому відразу стало зрозуміло: говорити доведеться дуже переконливо.

Бо буде непереливки.