Повітряний замок

Розділ четвертий,

Абдулла ніяк не міг зрозуміти, чого ж від нього хоче Хакім. Родичі першої дружини його батька зазвичай з’являлися в його наметі раз на місяць, одначе цей візит уже відбувся два дні тому.

— Що привело тебе сюди, Хакіме? — втомлено крикнув він.

— Само собою, я хочу з тобою поговорити! — крикнув Хакім у відповідь. — Терміново!

— То розсунь заслони й заходь, — сказав Абдулла.

Хакім просунув своє опецькувате тіло поміж заслонами.

— Мушу сказати, якщо це твої хвалені заходи безпеки, о сину чоловіка моєї тітоньки, — прокректав він, — то я про них невисокої думки. Адже хто завгодно міг зайти сюди й застати тебе, сплячого, зненацька!

— Собака надворі загавкав і попередив мене про твій прихід, — відповів Абдулла.

— А що з того? — презирливо поцікавився Хакім. — От що би ти зробив, якби я виявився злодієм? Задушив би мене килимом? Ні-ні, я все одно не схвалюю твоїх заходів безпеки!

— Що ти хочеш мені сказати? — запитав Абдулла. — Чи ти просто прийшов сюди, як завжди, щоби сказати мені, в чому я неправий?

Хакім гордовито всівся на стос килимів.

— Тобі бракує твоєї звичайної вишуканої чемності, о мій зведений двоюрідний брате, — зауважив він. — Якби син дядька мого батька почув тебе, він був би дуже незадоволений.

— Я не мушу виправдовуватися перед Ассіфом за свою поведінку, і взагалі! — вибухнув Абдулла.

Він почував себе глибоко нещасним. Душа його рвалася до Квітки-в-Ночі, а в цю мить дівчина була для нього цілком недосяжною. Ні про що інше він зараз не міг думати.

— Тоді я не стану турбувати тебе тим, що мав повідомити, — бундючно заявив Хакім, піднімаючись.

— От і добре! — відповів Абдулла і подався в дальній кут свого намету, щоб умитися.

Однак було зрозуміло, що Хакім не забереться геть, доки не переповість того, з чим прийшов. І справді, коли Абдулла нарешті вмив обличчя й обернувся, Хакім усе ще стояв у наметі.

— Тобі би здалося переодягнутися й навідатися до цирульника, о мій зведений двоюрідний брате, — порадив він Абдуллі. — Тому що в цю мить ти виглядаєш зовсім не так, як повинна виглядати людина, достойна відвідати нашу крамницю.

— А чого б то я мав її відвідувати? — здивовано запитав Абдулла. — Ви вже давно дали мені зрозуміти, що мені там ніхто не радий.

— Тому що несподівано знайшлося віщування, зроблене, щойно ти народився, — почав пояснювати Хакім. — Воно лежало у скриньці, де, як усі ми вважали, зберігалися коштовні пахощі. Якщо ти докладеш зусиль, щоби прибути до нас у крамницю в достойному вигляді, ми вручимо тобі цю скриньку.

Віщування Абдуллу нітрохи не цікавило. До того ж, Абдулла ніяк не міг второпати, чому це він повинен сам іти по те віщування. На його думку, Хакім мав би принести його з собою.

Він уже був готовий відмовитися, та раптом його осяяв здогад, що якщо сьогодні вночі, уві сні, йому вдасться вимовити чарівне слово (Абдулла не сумнівався, що все ж таки зможе це зробити, адже він робив це вже аж двічі), то вони з Квіткою-в-Ночі, вочевидь, утечуть разом. А на власному весіллі чоловікові личить бути належним чином одягненим, умитим і поголеним. Відтак, раз йому однаково доведеться йти до лазні та до цирульника, він по дорозі додому і справді може заскочити до родичів та забрати це дурне віщування.

— Гаразд, — сказав він. — Чекайте мене за дві години до заходу сонця.

Хакім насупився:

— А чому так пізно?

— Тому що в мене справи, о мій зведений двоюрідний брате, — відповів Абдулла.

Думка про майбутню втечу переповнила його такою радістю, що він усміхнувся Хакімові й чемно схилився перед ним у поклоні.

— Хоча я надзвичайно зайнятий і хоча в мене є тільки дуже небагато часу, аби слухати і робити те, що ти кажеш, я прийду, не хвилюйся.

Хакім, як і раніше, супився. Уже виходячи, він похмуро поглянув на Абдуллу через плече. Було очевидно, що Хакім сердиться і що він щось запідозрив. Проте Абдулла на це не зважав. Щойно Хакім зник з очей, Абдулла з радістю віддав Джамалові половину тих грошей, які в нього ще залишилися, аби той до вечора постеріг його намет. У відповідь йому довелося прийняти від Джамала, якого аж розпирало від вдячності, сніданок, що складався з усіляких печених і смажених делікатесів. Проте від хвилювання в Абдулли зовсім не було апетиту. Їжі було стільки, що Абдулла, аби не образити Джамалові почуття, потайки згодував більшу частину псові, з великою обережністю, тому що Джамалів пес славився не тільки кусючістю, а й дратівливістю. Однак пес, як здалося Абдуллі, був вдячний не менше, аніж його господар. Він поштиво метляв хвостом, з’їв усе, що йому пропонував Абдулла, а насамкінець спробував лизнути його в щоку.

Від цього вияву відданості Абдулла ухилився. З па-

щеки пса відгонило вчорашніми кальмарами. Абдулла обережно погладив Джамалового пса по кутастій голові, подякував Джамалові — й почимчикував на Базар. Там він вклав решту грошей у те, аби орендувати возика. На цей возик він акуратно повантажив найкращі та найдивовижніші, найрідкісніші килими зі своїх запасів (і квітчастий з Очінстану, і яскраво прикрашений з Інхіко, і золототкані з Фарктану, і вигадливо орнаментовані килими з далекої пустелі, і пару килимів із симетричним узором з далекого Таяку) і потягнув усе це до найбільших крамниць у самісінькому серці Базару, де торгували найбагатші купці. Попри все своє хвилювання, Абдулла міркував практично. Батько Квітки-в-Ночі мусив бути великим багатієм, тому що лише найзаможніші люди можуть собі дозволити дати за дочкою таке придане, щоби зробити її дружиною принца. Отож Абдулла усвідомлював, що втікати їм із Квіткою-в-Ночі доведеться дуже далеко, інакше її батько постарається влаштувати їм великі неприємності. Проте Абдулла також розумів,

що Квітка-в-Ночі звикла завжди мати все найкраще.

Їй не сподобається жити в бідності. Тому Абдуллі потрібні були гроші. Відтак він схилився в шанобливому поклоні перед торговцем у найбагатшій з багатих крамниць і, назвавши його скарбом серед купців та найвеличнішим з-поміж торговців, запропонував йому квітчастий очінстанський килим за воістину гігантську суму.

Як на те, цей торговець був другом батька Абдулли.

— Чому ж, о сину найславетнішого з торговців Базару, — поцікавився він, — ти бажаєш розпрощатися з тим, що, судячи з ціни, є перлиною твоєї колекції?

— Я відкриваю новий напрям у своїй справі, — відповів йому Абдулла. — Ти, мабуть, уже чув, що я скуповую картини та інші твори мистецтва. Щоби звільнити для них трохи місця, я мушу позбутися деяких із найменш коштовних килимів. І ось мені раптом подумалося, що ти, о продавцю божественних тканин, зробиш таку ласку і погодишся допомогти синові свого друга збути цю жалюгідну квітчасту ганчірку за втратною ціною.

— Гм, отже, у майбутньому в твоєму наметі залишаться тільки найдобірніші товари, — зауважив торговець. — Дозволь запропонувати тобі половину того, що ти просиш.

— О найскупіший зі скнар! — відповів Абдулла. — Навіть втратна ціна — це все-таки гроші. Але заради тебе я скину два мідяки.

День був довгий і спекотний. Однак до вечора Абдулла розпродав усі свої найкращі килими — і виручив за них майже удвічі більше, ніж колись був заплатив сам. За його підрахунками, тепер у нього було достатньо грошей, щоби забезпечити Квітці-в-Ночі розумну розкіш десь так на три місяці. А пізніше, він сподівався, або нагодиться ще якийсь заробіток, або ж її лагідна вдача допоможе їй примиритися з бідністю.

Отож Абдулла пішов до лазні. Пізніше — до цирульника. Тоді — до парфумера, в якого напахнився ароматними маслами. Потім він повернувся в намет і пере-

вдягнувся в найкращий свій одяг. У цьому одязі, як і взагалі в одязі більшості торговців, було багато різноманітних і хитромудрих вставок, вишивок і облямівок, які насправді були ніякими не вставками, вишивками і облямівками, а ретельно замаскованими кишенями для грошей. Абдулла розподілив усе виторгуване за килими золото по цих схованках — і нарешті визнав, що він готовий. У колишню крамницю свого батька він пішов без ніякої охоти. Йому довелося переконати себе, що іде він туди тільки тому, що так йому швидше минатиме час перед утечею.

З дивними відчуттями він піднявся пологими кедровими сходами і ввійшов туди, де провів більшу частину свого дитинства. Запах кедрового дерева й дорогих пахощів, а також важкий маслянистий дух вовняних килимів — усе це було Абдуллі настільки знайомим, що, заплющивши очі, він міг уявити себе десятирічним хлопчиком, який грається за згорнутими в сувої килимами, доки його батько торгується з покупцем. Але з відкритими очима Абдулла бачив щось цілком інше. Сестра першої дружини його батька відзначалася хворобливою любов’ю до пурпурового кольору. Стіни, ґратчасті перегородки, крісла для покупців, прилавок і навіть конторка — геть усе було пофарбоване в улюблений колір Фатіми.

Того ж таки кольору вбрання було і на самій Фаті-мі, яка вийшла назустріч Абдуллі.

— Ой, Абдулла! Як ти вчасно прийшов! І як ти чудово виглядаєш! — вигукнула вона таким тоном, ніби давала зрозуміти, що чекала його із запізненням й одягненого в лахміття.

— Виглядає так, наче вбрався до шлюбу! — підхопив Ассіф, наближаючись до Абдулли з посмішкою на жовчному обличчі.

Бачити Ассіфа усміхненим було настільки незвично, що Абдуллі здалося, ніби йому продуло шию й оце він тепер так кривиться від болю. Але тут Хакім хи-

хикнув — і тільки тоді Абдулла зрозумів, що саме сказав Ассіф. На превеликий жах, Абдулла відчув, що червоніє. Йому довелося низько вклонитися, щоби ніхто не побачив його лиця.

— Ну навіщо ж змушувати хлопчика соромитися! — вигукнула Фатіма. І, звичайно, після цих її слів Абдулла почервонів ще сильніше. — Абдулло, а що це за чутки, що дійшли до нас, нібито ти ні з того ні з сього вирішив зайнятися картинами?

— І розпродуєш свої найкращі килими, щоби звільнити місце для цих картин, — додав Хакім.

Абдулла перестав червоніти. Він зрозумів, що його покликали сюди, аби укотре розкритикувати. Він упевнився в цьому остаточно, коли Ассіф докірливо мовив:

— Ми почуваємося дещо обділеними, о сину племінниці мого батька, адже ти, очевидно, навіть і не подумав про те, що ми теж могли би зробити тобі ласку й узяти в тебе декілька килимів…

— Найдорожчі мої родичі, — сказав Абдулла, — звичайно ж, я не міг би продати вам свої килими. Адже моєю метою було отримати прибуток, і навряд чи я дозволив би собі обшахрувати тих, кого так любив мій батько.

Він страшенно розлютився, а тому повернувся й зібрався було йти геть — але тут виявилося, що Хакім нишком зачинив двері й позасував засуви.

— Навіщо дозволяти всякому і кожному заглядати сюди? — мовив Хакім. — Ми ж говоритимемо про сімейні справи…

— Бідний хлопчик! — вигукнула Фатіма. — Він іще ніколи так не потребував родинної підтримки, щоби привести до ладу свої думки!

— Отож-бо, — кивнув Ассіф. — Абдулло, Базаром ходить чутка, начебто ти збожеволів. Нам це дуже не подобається.

— Абдулла і справді поводиться украй дивно, — погодився Хакім. — Ми не бажаємо, щоби про когось з-поміж нашої всіма шанованої рідні ходили такі розмови.

Це було набагато гірше, ніж зазвичай.

Абдулла відповів:

— З моєю головою все гаразд. Я знаю, що роблю.

І, до речі, я збираюся зробити так, щоби ви більше ніколи не могли до мене прискіпуватись. Можливо, це станеться ще сьогодні. Хакім сказав, що мені потрібно прийти сюди, тому що несподівано знайшлося віщування, отримане при моєму народженні. Це правда — чи всього лише привід?

До того Абдулла ніколи не поводився настільки грубо з ріднею першої батькової дружини, але зараз він страшенно розсердився, отож вирішив: так їм і треба.

На диво, всі три родичі першої дружини його батька не тільки не розгнівалися на нього у відповідь, а навпаки, схвильовано забігали по кімнаті.

— Та де ж ця скринька? — занепокоїлася Фатіма.

— Шукайте, шукайте! — повторював Ассіф. — Там дослівно записано, що сказав віщун, якого бідний батько Абдулли привів до ложа своєї другої дружини через годину після народження сина! Абдулла мусить це побачити!

— Написано рукою твого батька, — сповістив Абдуллі Хакім. — Для тебе це величезна цінність!

— Ось вона! — вигукнула Фатіма, переможно знімаючи з верхньої полиці різьблену дерев’яну скриньку. Вона передала скриньку Ассіфові, а вже той вручив її Абдуллі.

— Відкривай, відкривай! — схвильовано закричали всі троє.

Абдулла поставив скриньку на пурпуровий прилавок і клацнув замочком. Вічко відкинулася, зі скриньки запахло старою пилюкою. Там не було нічого, окрім складеного аркушика жовтуватого паперу.

— Діставай! Читай! — сказала Фатіма у ще більшо-му хвилюванні.

Абдулла не розумів, чому здійнялося стільки галасу, однак папірець розгорнув. Там було кілька рядків, бурих від часу, вицвілих і таки явно написаних рукою його батька. З листком у руках Абдулла повернувся до світильника. Оскільки вхідні двері Хакім зачинив, розібрати написане виявилося досить непросто.

— Він нічого не бачить! — дорікнула Фатіма.

— І не дивно, тут же зовсім темно, — відповів Ассіф. — Відведіть-но його в задню кімнату. Там відкриті віконниці.

Вони з Хакімом підхопили Абдуллу під лікті й узялися підштовхувати його в задню частину крамниці. Абдулла так захопився, намагаючись прочитати вицвілий кострубатий батьків почерк, що покірно дозволяв себе штовхати аж до самих закритих жалюзі вікон житлової кімнати за крамницею. Там було трохи світліше. Тільки тепер Абдулла зрозумів, чому батько в ньому розчарувався. У документі говорилося:

«Ось слова мудрого віщуна: «Цей син не успадкує твоєї справи. Через два роки після твоєї смерті він, іще зовсім юнак, вознесеться понад усіма жителями нашої країни. Так постановила Доля, а я тільки повідомляю про це її рішення».

Майбутнє мого сина — величезне розчарування для мене. То нехай же пошле мені Доля інших синів, які б успадкували мою справу, бо інакше виходить, що я даремно витратив на це віщування сорок золотих».

— Як бачиш, дорогий наш хлопчику, на тебе чекає велике майбутнє, — сказав Ассіф.

Хтось захихотів.

Абдулла ошелешено підняв голову від паперу. У повітрі чувся якийсь різкий запах. Прямо перед ним знов почулося хихотіння. У два голоси.

Абдулла підняв очі. Він просто відчував, як вони вилазять з орбіт. Перед ним стояли дві невимовно товсті молоді жінки. Вони зустрілися з поглядом його вирячених очей і знову захихотіли — уже манірно. Обидві вони були із приголомшливою розкішшю одягнені в блискучий атлас і майже невагомий шовк: рожевого кольору — на лівій, жовтого кольору — на правій, — і увішані намистами і браслетами так, аж не вірилося, що все це можна підняти. До того ж, на чолі рожевої, товстішої, просто під акуратно накрученим чубчиком теліпалася підвіска з перлів. Жовта, яка відрізнялася тільки тим, що її не можна було назвати найгрубішою, мала на голові щось на кшталт бурштинової діадеми і ще сильніше накручене волосся. На обох був макіяж — настільки ж густий, як і недоречний. Тільки-но дівчата впевнилися, що привернули увагу Абдулли (а це таки було правдою, тому що він заціпенів від жаху), кожна з них потягнулася по вуаль (ліва — по рожеву, а права — по жовту), і обидві вони сором’язливо прикрили обличчя.

— Вітаємо тебе, о наш найдорожчий чоловіку! — хором вимовили вони з-під вуалей.

— Що?! — закричав Абдулла.

— Ми прикриваємо обличчя вуалями, — пояснила рожева.

— Тому що ти не повинен бачити наших облич, — пояснила жовта.

— Доки ми не одружимося, — закінчила рожева.

— Це якесь непорозуміння! — вражено вигукнув Абдулла.

— Анітрохи, — заявила Фатіма. — Це племінниці моєї племінниці, і вони приїхали сюди, щоби вийти за тебе заміж. Хіба ти не чув, як я казала, що збираюся підшукати тобі парочку дружин?

Племінниці знову захихотіли.

— Він такий гарненький, — зауважила жовта.

Після доволі-таки затяжної паузи, упродовж якої Абдулла переводив дух і з усіх сил намагався себе опанувати, він дуже поштиво промовив:

— Скажіть же мені, о родичі першої дружини мого батька, наскільки давно ви знаєте про віщування, зроблене відразу ж після мого народження?

— Сто років, — відповів Хакім. — Ти що, маєш нас за дурнів?

— Твій дорогий батько показав його нам іще тоді, коли писав заповіт, — сказала Фатіма.

— Отож, природно, у нас не було наміру позбавляти родину такого блискучого майбутнього, — заявив Ассіф. — Ми дочікувалися дня, коли ти відмовишся продовжувати батькову справу, бо це явна ознака того, що султан хоче зробити тебе візиром, або що він збирається запросити тебе командувати своїми військами, або, можливо, планує ще якось тебе вивищити. А тоді ми вжили заходів, щоби причаститися твого успіху. Обидві твої наречені — найближчі родички усіх нас трьох. Природно, на шляху нагору ти не забудеш і про нас. Так що, любий юначе, залишається тільки представити те‑бе чиновникові з магістрату, котрий, як бачиш, готовий вас одружити.

Досі Абдулла був не в змозі відірвати погляд від масивних, мов кам’яні брили, постатей двох племінниць. Тільки тепер він відвів очі — і зустрівся з цинічним поглядом базарного судді, який вийшов з-поза ширми з книгою реєстрації шлюбів у руках. Абдулла замислився, скільки ж йому за це заплатили. Тим не менше, він поштиво поклонився судді і сказав:

— Боюся, що це неможливо.

— Ах, я так і знала, що він виявиться недобрим і норовливим! — вигукнула Фатіма. — Абдулло, ти тільки подумай, яка це ганьба, яке розчарування для бідних дівчат, якщо ти їх відкинеш! Адже вони приїхали сюди, щоби вийти за тебе заміж. Ти тільки поглянь, як старанно вони причепурилися! Ну як ти можеш, племіннику!?

— А крім того, я позачиняв усі двері, — нагадав Хакім. — Не думай, що тобі вдасться звідси вислизнути.

— Мені не хотілося б ображати почуття цих двох таких показних юних наречених… — почав Абдулла.

Проте обидві наречені вже й так були ображені. Обидві голосно зойкнули. Обидві сховали закутані вуалями обличчя в долоні й тяжко заридали.

— Це жахливо! — схлипувала рожева.

— А я казала, що їм спочатку треба було запитати в нього самого! — квилила жовта.

Абдулла виявив, що вигляд розплаканих жінок — особливо таких величезних, які від ридання тряслися всіма тілесами, — змушує його почуватися бовдуром і негідником. Йому стало соромно. Дівчата ж бо насправді ні в чому не винні. Ассіф, Фатіма й Хакім використали їх так само, як і Абдуллу. Але він здавався собі бовдуром і негідником навіть не через це, а головним чином тому, що йому хотілося змусити дівчат припинити цю виставу, замовкнути і перестати трясти тілесами. В усьому іншому Абдуллі було байдуже до їхніх почуттів. Він знав, що якби порівняти їх із Квіткою-в-Ночі, вони викликали б у нього невимовну огиду. Сама думка про одруження з ними ставала йому поперек горла. Його майже нудило. Але оскільки наречені безперервно пхинькали, шморгали носом та йойкали перед ним, він раптом упіймав себе на думці, що, зрештою, три дружини — це не так уже й багато. Племінниці могли б скласти Квітці-в-Ночі компанію, коли вони опиняться далеко від дому та від Занзіба. Йому тільки треба буде все їм пояснити, посадити на килим-самоліт і…

Ці думки повернули Абдуллу до дійсності. З грюкотом. З грюкотом, з яким падає на землю килим-самоліт, навантажений двома настільки товстими жінками, — звичайно, якщо припустити, що йому спершу все-таки вдасться з таким вантажем відірватися від землі. Бо, що тут казати, племінниці були просто неймовірно товсті. А щодо думки, начебто вони могли скласти компанію Квітці-в-Ночі, — яка нісенітниця! Вона освічена, розумна і добра, до того ж гарна (і струнка). А ці дві племінниці щойно довели йому, що в них одна мозкова клітина на двох. Вони просто прагнуть вийти заміж, а всі ці ридання — лише засіб змусити його погодитися на це. А крім того, вони хихотіли. Він жодного разу не чув, щоби Квітка-в-Ночі хихотіла.

І тут Абдулла майже вражено виявив, що по-справжньому кохає Квітку-в-Ночі — не менш палко і пристрасно, ніж він колись сам себе переконував, а може і більше, адже тепер він нараз зрозумів, наскільки її пова-жає. Він збагнув, що помре без неї. А якби він погодився оженитися на цих товстих племінницях, йому довелося би жити без неї. Тому що вона назвала б його скнарою, як очінстанського принца.

— Мені надзвичайно прикро, — голосно сказав він, насилу перекрикуючи оглушливі схлипи наречених. — Ви й справді мусили би спершу переговорити зі мною, о родичі першої дружини мого батька, а також о найшанованіший та щонайчеснотніший суддя. Тоді ми б уникнули цього непорозуміння. Зараз я оженитися не можу, тому що дав обітницю.

— Яку ще таку обітницю? — почали сердито перепитувати його всі присутні, в тому числі й товсті наречені, а суддя поцікавився:

— А ти зареєстрував цю свою обітницю? Щоб обітниця набрала чинності, її треба зареєструвати у магістраті.

Оце вже був клопіт. Абдулла взявся гарячково міркувати.

— Звичайно, ця обітниця зареєстрована, о незмірно точні терези правосуддя, — сказав він. — Батько звелів мені скласти обітницю і привів мене у магістрат, щоби зареєструвати її. Я тоді був іще зовсім малим хлопчиком. Тоді я ще нічого не розумів, а зараз бачу, що це бу‑ло пов’язано з віщуванням. Мій батько, чоловік вельми розсудливий, не хотів, аби його сорок золотих пропали дарма. Він змусив мене урочисто заприсягтися, що я не оженюся, поки Доля не піднесе мене понад усіма в цій країні. Тому… — Абдулла сховав руки в рукави свого найкращого вбрання та з засмученим виразом обличчя поклонився обом товстим нареченим, — тому зараз я не можу оженитися з вами, о дві найсолодші карамельки, але настане час…

— Ну, якщо так… — більш чи менш невдоволено вимовили всі присутні і (на превелике полегшення Абдулли) відвернулися від нього.

— Я завжди знала, що твій батько все дуже правильно вловлює, — додала Фатіма.

— Навіть із того світу, — погодився Ассіф. — Що ж, будемо чекати, коли наш дорогий хлопчик вивищиться.

Однак суддю пояснення Абдулли не вдовольнило.

— А хто був той чиновник, перед яким ти склав цю обітницю? — запитав він.

— Я не знаю, як його звали, — натхненно збрехав Абдулла, вдавши, ніби йому страшенно прикро. Він аж спітнів. — Я був тоді ще зовсім малим, і мені здалося, що він старий, з довгою сивою бородою. — Абдулла вирішив, що цей опис пасуватиме до будь-якого чиновника, у тому числі й до того, котрий у цю власне мить стояв перед ним.

— Мені доведеться перевірити всі записи, — роздратовано зауважив суддя. Він повернувся до Хакіма, Ассіфа й Фатіми та офіційно і досить-таки прохолодно попрощався з ними.

Абдулла пішов разом із суддею, заледве не чіпляючись за його суддівську стрічку, так йому хотілося якнайскоріше покинути крамницю і двох товстих наречених.