Повітряний замок

Розділ чотирнадцятий,

І знову, озирнувшись, Абдулла виявив, що на нього дивиться солдат, однак цього разу солдат узагалі нічого не сказав. Абдулла був упевнений, що його супутник просто вичікує.

Того дня в міру їхнього просування дорога поступово стала підніматися. Стежки з густою травою обабіч поступилися місцем піщанистим путівцям із сухими й колючими кущами по узбіччях. Солдат бадьоро відзначив, що нарешті-то вони потрапили в якусь іншу місцевість. Абдулла у відповідь тільки буркнув щось нерозбірливе. Він твердо вирішив не встрявати у розмови із солдатом.

До вечора вони вибралися на високо розташоване вересовище, за яким розляглася рівнина. Ледь помітний горбочок на обрії, як запевнив солдат (причому все ще дуже бадьоро), було, без сумніву, Кінгсбері.

Коли вони зупинилися на ночівлю, солдат — цього разу навіть іще бадьоріше — покликав Абдуллу подивитися, як чарівно Дряпчик бавиться з пряжками його ранця.

— Це, безсумнівно, зачаровує мене ще менше, — зауважив Абдулла, — ніж горбок на обрії, який може бути Кінгсбері.

Настав ще один густо-червоний захід. За вечерею солдат показав на нього Абдуллі й звернув його увагу на велику червону хмару у формі замку.

— Хіба це не прекрасно? — запитав він.

— Це всього лише хмара, — відповів Абдулла. — Вона не має художньої цінності.

— Друже, — сказав солдат, — гадаю, ви дозволяєте джинові вас використовувати.

— Як так? — здивувався Абдулла.

Солдат показав ложкою на далекий темний горбик на тлі заходу.

— Онде, бачите? — сказав він. — Кінгсбері. Зараз у мене передчуття — та й у вас, гадаю, теж, — що як тільки ми туди доберемося, справа зрушиться з місця. От тільки ніщо не вказує на те, що ми коли-небудь туди доберемося. Не думайте, що я не можу глянути на все це вашими очима: ви молодий парубок, вам не пощастило в коханні, вам нетерпеливиться, отож природно, що вам здається, начебто Доля повстала проти вас. Послухайте мене: Доля, як правило, не буває на чиємусь боці. І джин теж ні на чиєму боці — тобто не більше, ніж сама Доля.

— А чому ви так вирішили? — запитав Абдулла.

— Тому що він усіх ненавидить, — відповів солдат. — Можливо, така вже у нього натура, хоча я б насмілився зауважити, що ув’язнення у пляшці нітрохи її не покращує. Але не забувайте: хоч що б він там не почував і не думав, одначе ваші бажання він справно виконує. То навіщо ж ускладнювати собі життя тільки на те, аби дошкулити джинові? Чому б не загадати найкорисніше з усіх можливих бажань, одержати те, чого потребуєте саме ви, — і змиритися з тим, що джин спробує повернути його на зло? Я довго над цим розмірковував, і от що мені здається: хай би як намагався цей джин накапостити, а все-таки найкраще вам було би побажати назад свій килим-самоліт.

Поки солдат говорив, Північ вибралася Абдуллі на коліна й узялася з муркотінням тертися об його щоку, чим неабияк його вразила. Абдулла був змушений визнати, що це йому полестило. Досі він просто дозволяв їй себе використовувати — як і джинові, і солдатові, не кажучи вже про Долю.

— Якщо я побажаю килим, — сказав він, — то готовий побитися об заклад, що нещастя, які разом із ним пошле нам джин, переважать користь, яку ми від нього одержимо.

— Б’єтеся об заклад? — пожвавився солдат. — Обожнюю закладатися. Ставлю золотий, що від килима буде більше користі, ніж неприємностей.

— По руках, — відповів Абдулла. — І знову ви наполягли на своєму. Ніяк не втямлю, мій друже, чому ви не піднялися в чині до командувача цією вашою армією.

— Я також цього не розумію, — погодився солдат. — Із мене вийшов би чудовий генерал.

Наступного ранку вони прокинулися в густому тумані. Навколо мрячило і все здавалося білим і вогким, і навіть за найближчими кущами нічого не можна було розгледіти. Північ, тремтячи, згорнулася клубочком біля Абдулли. У пляшки з джином, коли Абдулла поставив її перед ними, був виразно похмурий вигляд.

— Виходь, — сказав Абдулла. — Мені треба загадати бажання.

— Я можу виконати його прямо звідси, — гулко відрізав джин. — Ця вогкість мені не до смаку.

— Добре, — відповів Абдулла. — Я хочу одержати назад мій килим-самоліт.

— Готово, — сказав джин. — І нехай це відучить тебе йти на дурні заклади!

Якийсь час Абдулла вичікувально озирався, але нічого не відбувалося. Потім Північ різко підхопилася. Із солдатського ранця виткнулася мордочка Дряпчика, який нашорошив вуха в напрямку півдня. Коли Абдулла глянув у той бік, йому здалося, ніби він чує легесенький шелест, немов від вітру або чогось, що рухається крізь туман. Невдовзі туман сколихнувся і завирував. Килим продовгуватою сірою плямою виникнув над їхніми головами й сковзнув на землю поблизу Абдулли.

На килимі прилетів пасажир. Згорнувшись калачиком, на килимі мирно спав розбійницького вигляду чолов’яга з великими вусами. Його гачкуватий ніс втискався в килим, однак Абдулла розгледів золоте кільце, напівсховане під вусами й брудною куфією. В одній руці чолов’яга затиснув інкрустований сріблом пістоль. Не залишалося жодних сумнівів, що це знову Кабул Акба.

— Здається, я виграв заклад, — прошепотів Абдулла.

Цей тихий шепіт — чи, може, холоднеча від туману — змусив розбійника заворушитися й роздратовано забурмотіти. Солдат приклав палець до губів і покрутив головою. Абдулла кивнув. Якби він був сам, то ламав би собі голову, що ж тепер робити, однак у товаристві солдата він почував себе мало не рівним Кабулу Акбі. Абдулла тихесенько підхропнув розбійнику і шепнув килиму:

— Виберися-но з-під цього чоловіка й зависни переді мною.

Краєм килима пробігли брижі. Абдулла бачив, що той намагається виконати його наказ. Килим сильно сіпнувся, але було очевидно, що Кабул Акба занадто важкий, щоби з-під нього можна було вислизнути. Тоді килим спробував по-іншому. Він піднявся на дюйм у повітря, і перш ніж Абдулла збагнув, що він збирається робити, килим вискочив з-під сплячого розбійника.

— Ні! — шикнув Абдулла, але було вже пізно. Кабул Акба гримнувся об землю й прокинувся. Він сів, розмахуючи пістолем, і заревів якоюсь незрозумілою мовою.

Солдат жваво і невимушено взяв завислий у повітрі килим й обмотав його навколо голови Кабула Акби.

— Заберіть у нього пістоль, — наказав він, обома смаглявими руками втримуючи розбійника, що відбивався.

Абдулла впав на одне коліно і вчепився в могутню руку, що стискала пістоль. Це була надзвичайно могутня рука. Вирвати з неї пістоль Абдулла ніяк не міг. Він міг лише вчепитися в неї й метлятися туди-сюди, бо могутня рука розбійника намагалася його стріпнути з себе. Солдат біля Абдулли теж метлявся туди-сюди. Кабул Акба був просто неймовірно сильний. Теліпаючись у різні боки, Абдулла спробував схопити один розбійників палець і відігнути його від пістоля. Але у відповідь на це Кабул Акба заревів і підхопився на рівні ноги, а Абдулла відлетів убік, причому килим якимось чином виявився обмотаним не навколо Кабула Акби, а навколо нього самого. Ну, а солдат тримався. Він тримався попри те, що Кабул Акба підіймався і підіймався, з таким риком і ревом, немов завалювалося небесне склепіння, а солдатові тепер доводилося втримувати його вже не за плечі, а за пояс, а потім і за коліна. Кабул Акба заревів громовим голосом, піднявся ще вище, став ще більшим, його ноги погрубшали настільки, що обхопити їх стало неможливо, і солдат сповз донизу, відчайдушно вчепившись у гомілку під широчезним коліном. Нога хвицнула, щоби скинути солдата, але це їй не вдалося. Тоді Кабул Акба розгорнув величезні шкірясті крила й спробував злетіти. Однак солдат і далі вперто тримався, хоча й сповз ще нижче.

Абдулла спостерігав за боротьбою, намагаючись виплутатися з килима. Краєм ока він помітив, що Північ височіє над Дряпчиком, захищаючи його, — вона стала ще більшою, ніж навіть тоді, коли лякала поліцаїв. Але й цього було замало. Кабул Акба перетворився на величезного дива — найвеличезнішого з величезних. Верхня його половина губилася в тумані, що вирував під ударами величезних крил, одначе злетіти див не міг, тому що солдат міцно тягнув його додолу за потворну пазуристу ногу.

— Говори, о найвеличезніший з величезних! — гукнув Абдулла в туман. — Сімома Великими Печатями заклинаю тебе: годі боротися, говори!

Див перестав ревіти й люто махати крилами.

— Ти мене заклинаєш, смертний? — прогримів зго-ри гнівний голос дива.

— Так, заклинаю! — відповів Абдулла. — Відповідай, що ти робив із моїм килимом у подобі наймерзеннішого з кочівників! Ти образив мене щонайменше двічі!

— Добре, — сказав див. Він став важко згинати коліна.

— Можете його відпустити, — сказав Абдулла солдатові, котрий, не знаючи законів, яким підкоряються джини й диви, надалі тримався за могутню ступню. — Тепер він зобов’язаний залишитися тут й відповісти на мої запитання.

Солдат обережно відпустив дива й витер піт з лиця. Див склав крила й став на коліна — але навіть так він був не меншим за будинок, а його обличчя, що проступало крізь туман, виявилося вкрай жахливим. Абдулла встиг помітити, як Північ, котра знову повернулася до звичайного котячого розміру, метнулася в кущі, несучи за шкурку Дряпчика. Однак відірватися від обличчя дива було неможливо. Абдулла зрозумів, що він уже бачив раніше, хоч і дуже недовго, цей порожній погляд коричневих очей і золоте кільце в гачкуватому носі — а саме тоді, коли в нього на очах у саду викрали Квітку-в-Ночі.

— Щоби бути іще точнішим, — промовив Абдулла, — скажу, що ти образив мене тричі.

— Ні, либонь, все-таки набагато більше разів, — прогримів у відповідь див. — Стільки разів, що я вже й з ліку збився.

Почувши це, Абдулла несподівано для себе сердито схрестив руки на грудях:

— Поясни.

— Охоче, — погодився див. — Щиро кажучи, я сподівався, що хоч хто-небудь мене таки про це запитає, хоча й очікував розпитувань радше від герцога Фарктанського чи трьох таякських принців-суперників, а не від тебе. Однак ніхто із них не виявив достатньої запопадливості, що мене трохи дивує, бо якраз ти не був великою ставкою в моїй грі. Знай же, що я — один із найбільших у сонмі Добрих Дивів, й ім’я моє — Хазруель.

— Не знав я, що бувають добрі диви, — зазначив солдат.

— Бувають, о недосвідчений мешканцю півночі, — підтвердив Абдулла. — Я чув згадку про це ім’я серед тих, що мало не рівні ангелам.

Див насупився. Це було вкрай неприємне видовище.

— О недосвідчений торговцю, — прогримів він, — я значно вищий за деяких ангелів. Знай же, що мені підкоряються близько двох сотень ангелів нижчого чину. Вони охороняють вхід до мого замку.

Абдулла, який і далі стояв, склавши руки на грудях, тупнув ногою.

— Тим більше ти повинен пояснити, — сказав він, — чому вчинив зі мною аж ніяк не по-ангельському!

— У цьому немає моєї вини, о смертний, — відповів див. — Мене спонукала гостра потреба. Зрозумій і пробач. Знай же, що моя мати, Дазра із Великих Духів, у хвилину слабкості, приблизно двадцять років тому, віддалася одному джинові з Воїнства Зла. Потім вона привела на світ мого брата Дальциеля, котрий народився слабким, блідим і недорозвиненим, адже Добро й Зло погано поєднуються. Мати не зносила його вигляду, тож віддала його мені на виховання. Я дбав про нього як міг, якнайкраще. Тож вам неважко буде уявити собі мій жах і горе, коли виявилося, що він успадкував природу свого злого предка. Досягнувши зрілості, він перш за все викрав моє життя і сховав його, перетворивши мене таким чином на свого раба.

— Заждіть-но! — втрутився солдат. — Чи не хочете ви сказати, що ви мертвий?!

— Аж ніяк ні, — заперечив Хазруель. — Ми, диви, — не те, що ви, смертні, о нерозумна людино. Померти ми можемо лише за однієї умови: якщо загине одна — цілком конкретна — часточка нашого єства. Саме тому більшість дивів завбачливо відокремлюють її від себе й ховають. Але коли я пояснював Дальциелю, як сховати його життя, то, засліплений нерозумною любов’ю, необачно відкрив йому, де сховане моє власне життя. А він відразу захопив його у свої руки — і змушує мене, під страхом смерті, виконувати його накази.

— Ага, отже, тепер ми дійшли до головного, — сказав Абдулла. — Він наказав тобі викрасти Квітку-в-Ночі.

— Уточнюю, — відповів Хазруель. — Розмах ідей мій брат успадкував від матері, великої Дазри. Він звелів мені викрасти всіх принцес на світі. Поміркуйте хвилинку — і ви збагнете, наскільки це мудрий крок. Мій брат досягнув шлюбного віку, однак родовід у нього настільки строкатий, що жодна дівчина ні з джинів, ні з дивів не пройметься до нього почуттям (чи бодай співчуттям). Хоч-не-хоч він змушений опуститися до смертних жінок. А оскільки він усе ж таки хай там який, але див, то пасують йому, природно, лише особи королівської крові.

— Просто серце кров’ю обливається, як послухаю про твого братика, — зауважив Абдулла. — Невже йому справді потрібні всі принцеси, всі до єдиної, — й на менше він не згоден?

— А чого б то йому погоджуватися на менше? — здивувався див. — У його розпорядженні — моя могутність. Він старанно все обміркував. Розуміючи, що принцеси не вміють пересуватися повітрям, як ми, джини й диви, перш за все він наказав мені викрасти Мандрівний Замок, який належав одному інгарійському чарівникові, щоби оселити там своїх наречених, і лише після того зму-

сив мене викрадати принцес. Саме цим я зараз і займаюся. Тим часом, природно, я залагоджую і деякі власні справи. Скажімо, я намагаюся чинити так, щоби за кожною викраденою принцесою стояв ображений коханий або розчарований принц, яких можна буде змусити вирушити на порятунок. А щоби визволити принцесу, закоханому доведеться кинути виклик моєму братові й змусити його виказати, де він ховає моє життя.

— І ось тут-то і настав момент вступити в гру мені — чи не так, о великий комбінаторе? — холодно поцікавився Абдулла. — Я ж також частина плану визволення твого життя?

— Можна і так сказати, — погодився див. — Спершу я покладав надії радше на спадкоємця престолу Альберії або на печинстанського князя, однак ці молоді люди зволили шукати розради в полюванні. Щиро кажучи, всі скривджені виявили неабияку слабкодухість, у то‑му числі й король Верхньої Норландії, котрий просто-напросто взявся укладати каталог домашньої бібліотеки самостійно, без допомоги доньки, — але навіть на нього я надіявся більше, ніж на тебе. Можна сказати, на тебе я ставив в останню чергу. Адже, що не кажи, а те віщування при твоєму народженні й справді є більш ніж двозначним. Та й килим-самоліт я підстелив тобі радше задля забави…

— Хто б міг подумати! — вигукнув Абдулла.

— Мене дуже забавляли кількість і якість мрій, що долинали з твого намету, — пояснив Хазруель.

Незважаючи на холодний туман, Абдулла відчув, як його щоки заливає гарячий рум’янець.

— А потім, — вів далі Хазруель, — коли ти здивував мене тим, що втік від султана Занзібського, мені видалася досить-таки дотепною ідея прийняти подобу персонажа, якого ти вигадав, тобто Кабула Акби, й змусити тебе прожити частину твоїх мрій наяву. Зазвичай я намагаюся, щоби кожному із залицяльників принцес випадали такі пригоди, які відповідають його вдачі.

Попри сум’яття, Абдулла готовий був заприсягтися, що див при цих словах скосив величезні золотаво-карі очі на солдата.

— І скільки ж обманутих принців на сьогодні беруть участь у твоїй грі, о делікатний і охочий до жартів диве? — запитав він.

— Уже майже тридцятеро, — відповів Хазруель, — однак, як я уже згадував, більшість із них мені не вдалося задіяти в цій грі. Я ніяк не перестану дивуватися цьому: адже за народженням і освітою вони незрівнянно вищі за тебе. Однак я втішаю себе тим, що мені залишилося викрасти ще сто тридцять дві принцеси.

— Гадаю, ти можеш зупинитися на мені, — сказав Абдулла. — Хоча моє походження є надзвичайно низьким, Доля, судячи з усього, цього й хотіла. Я можу запевнити тебе в цьому, і то якнайпереконливіше, оскільки зовсім недавно я кинув виклик Долі у цій же справі.

Див посміхнувся — видовище було не менш неприємне, ніж коли він супився, — і кивнув.

— Мені це відомо, — сказав він. — Саме тому я перестав тобі являтися. Учора до мене повернулися два мої служники-ангели: їх повісили в подобі людей. Ця обставина не надто їх втішила, і при цьому вони стверджують, що винен у всьому ти.

Абдулла поклонився.

— Якщо добре все зважити, вони, поза сумнівом, воліли би залишитися безсмертними жабами, — парирував він. — А тепер відповідай мені на останнє питання, о передбачливий викрадачу принцес. Скажи, де я мо-

жу знайти Квітку-в-Ночі, а заодно й твого братика Дальциеля.

Посмішка дива стала ще ширшою, і це зробило її ще неприємнішою, оскільки при цьому оголилося багато надзвичайно довгих іклів. Він показав угору величезним загостреним пальцем.

— Що ж, о приземлений шукачу пригод, вони, ясна річ, перебувають у замку, котрий ви бачили на заході останні кілька днів, — сказав він. — Як я вже говорив, цей замок раніше належав одному місцевому чарівникові. Потрапити туди — не так-то просто, але якщо ти все ж таки там опинишся, то не забувай, що я раб свого брата і буду змушений боротися проти тебе.

— Я тебе розумію, — відповів Абдулла.

Див вперся в землю величезними пазуристими руками й почав підніматися.

— Мушу також зазначити, — сказав він, — що килиму наказано не переслідувати мене. Чи можу я вас покинути?

— Ні, зачекай! — крикнув солдат. Тієї ж миті Абдулла згадав, що забув довідатися про ще одну річ, і запитав:

— А як же джин?

Однак солдат кричав голосніше й заглушив Абдуллу:

— Стій, чудовисько! А чому раптом цей замок тиняється по небу саме тут, га, потворо?!

Хазруель знову посміхнувся й завмер, стоячи на одному могутньому коліні:

— Як це проникливо з твого боку, солдате. Звичайно, він тут не просто так. Він тут тому, що я готую викрадення дочки короля Інгарії, принцеси Валерії.

— Моєї принцеси! — зойкнув солдат. Посмішка Хазруеля перейшла в сміх. Він задер голову і піднявся в туман.

— Сумніваюся, солдате! Дуже сумніваюся! Цій принцесі всього лише чотири рочки! Але хоча тобі від неї ніякої користі, від тебе, гадаю, я користь матиму, і то неабияку. І тебе, і твого занзібського друга я вважаю пішаками на моїй дошці, але пішаками в дуже вигідній позиції!

— Чому ти так думаєш? — обурився солдат.

— Тому що ви допоможете мені її викрасти! — відповів джин і, змахнувши крильми, з оглушливим реготом полетів у туман.