Повітряний замок

Розділ п’ятнадцятий,

— Хочете знати, що я думаю? — запитав солдат, похмуро кидаючи ранець на килим-самоліт. — Цей паскудник нітрохи не кращий за свого брата. Ну, це якщо, звичайно, у нього взагалі є брат.

— О ні, брат у нього є, — заперечив Абдулла. — Диви не брешуть. Проте вони надміру схильні ставитися до смертних зі зверхністю — причому навіть добрі диви. А ім’я Хазруеля і справді значиться в Списках Добрих Сил.

— Ти диви, а на перший погляд же і не скажеш! — зазначив солдат. — Ну, а де ж наша Північ? Перелякалася, мабуть, страшенно.

І він здійняв страшенний гармидер навколо пошуків Півночі в чагарях поблизу, тож Абдулла не став навіть намагатися втовкмачити йому основи знань про джинів та дивів, які кожна занзібська дитина засвоює ще в школі. Крім того, він боявся, що солдат має рацію. Може, Хазруель і приніс Сім Клятв, які дозволили йому ввійти до Воїнства Добра, однак його брат надав йому пречудову можливість порушити їх усі. Добрий чи злий, Хазруель був явно дуже задоволений собою й тим, як усе склалося.

Абдулла взяв пляшку з джином і поставив її на килим. Пляшка зразу ж повалилася набік і покотилася.

— Обережніше! — закричав зсередини джин. — На цьому я не полечу! Як ви думаєте, чому я з нього впав? Саме тому, що боюся висоти!

— Знов стара пісня? — докорив йому солдат. У руках він тримав Північ, яка відбивалася, кусалася, дряпалася й взагалі з усіх сил показувала, що кішки й килими-самольоти — непримиренні вороги. Уже це могло зіпсувати настрій кому завгодно, проте Абдулла розумів, що похмурість солдата пояснюється в основному тим, що принцесі Валерії, як оце допіру з’ясувалося, всього лише чотири роки. Солдат мріяв стати її нареченим. А тепер, природно, він почував себе страшенно незатишно.

Абдулла міцно затиснув пляшку з джином і всівся на килимі.

Він вирішив тактовно промовчати про заклад із солдатом, хоча було цілком очевидно, що він виграв без застережень. Авжеж, килим вони собі повернули, але оскільки йому заборонено переслідувати дива, для порятунку Квітки-в-Ночі він ніяк не придасться.

Після тривалого змагання солдатові вдалося більш-менш надійно влаштуватися на килимі й примостити там же і Північ, і свій капелюх із Дряпчиком.

— Наказуйте, — сказав він. Його смагляве лице почервоніло.

Абдулла хропнув.

Килим плавно піднявся в повітря — і водночас Північ завила й почала борсатися, а пляшка в руках Абдулли здригнулася.

— О витончене мереживо чарів, — сказав Абдулла, — о килиме чаклунської вроди, молю тебе рушити на помірній швидкості у бік Кінгсбері, але при цьому нехай найбільша мудрість, уплетена у твою тканину, подбає про те, щоби нас ніхто не побачив.

Килим слухняно піднявся і помчав крізь туман, прямуючи угору й на південь. Солдат притулив Північ до грудей. Із пляшки пролунав тремтячий хрипкий голос:

— І обов’язково було отак безсоромно його підлещувати?

— Цей килим, — відповів Абдулла, — на відміну від тебе, просякнутий чарами настільки витонченими й чистими, що дослухається лише до найбільш квітчастих промов. У душі він — поет серед килимів.

Килим явно запишався. Він випрямив порвані краї й плавно понісся до золотого сонячного світла понад туманом. З горлечка пляшки висунувся малюсінький синій язичок — і панічно писнувши: «Жах!» — зник усередині.

Спочатку килиму було дуже легко дбати про те, щоби ніхто його не бачив. Він просто летів понад туманом, що розлився внизу, білим і густим, як молоко. Але сонце піднімалося дедалі вище, і крізь туман стали проглядати поля, що зблискували зеленим і золотим, а потім внизу забіліли дороги й розсіяні там-сям будиночки.

Дряпчик здавався приголомшеним. Він стояв на краю килима, роздивляючись навсібіч, і був настільки близький до того, щоби беркицьнутися вниз, що солдатові доводилося міцно тримати його за малюсінький пухнастий хвостик.

Це виявилося дуже до речі. Килим метнувся до вервечки дерев уздовж ріки. Північ учепилась у нього всіма своїми кігтиками, а Абдуллі лише дивом удалося врятувати солдатський ранець.

У солдата, судячи з усього, почалася морська хвороба.

— Невже нам настільки важливо, щоби нас не помітили? — запитав він, коли вони помчали повз дерева, виляючи, немов волоцюга, який ховається в живоплоті.

— Думаю, так, — відповів Абдулла. — Як свідчить мій досвід, побачити цього орла серед килимів — значить захотіти ним заволодіти. — І він розповів солдатові про вершника на верблюді.

Солдат погодився з міркуваннями Абдулли, проте зауважив:

— Однак ми через це надто вже сповільнилися. Як на мене, нам треба чимшвидше добратися до Кінгсбері й попередити короля, що за його дочкою полює див. За такі відомості королі, зазвичай, щедро винагороджують.

Очевидно, тепер, коли солдатові довелося попрощатися з думкою про шлюб із принцесою Валерією, він взявся винаходити інші способи знайти своє щастя.

— Не переживайте, ми неодмінно так і зробимо, — відповів Абдулла. І знову промовчав про їхній заклад.

Шлях до Кінгсбері зайняв решту дня. Килим летів над руслами річок, петляв понад гаями та лісами і набирав швидкості лише тоді, коли земля внизу здавалася зовсім порожньою. Коли вони, уже надвечір, добралися до міста — великого скупчення веж, обгородженого високими стінами, яке перевершувало Занзіб розмірами десь утричі, якщо не більше, — Абдулла наказав килиму знайти для них готель чимближче до королівського палацу й спустити їх на землю там, де ніхто не за-

підозрить, у який спосіб вони сюди прибули.

Килим послухався і став ковзати понад стінами, немов змія. Потім він полетів над дахами, повторюючи їх вигини так, як камбала повторює вигини морського дна. Абдулла, солдат і кішки також зачудовано дивилися вниз і навсібіч. Вулиці — і вузькі, і широкі — були запруджені розкішно одягненими людьми й дорогими каретами. Кожен будинок здавався Абдуллі палацом. Він дивився на склепіння, шпилі, багате різьблення, золоті куполи й мармурові хідники, яким позаздрив би сам султан Занзібський. Бідніші будинки — якщо таку пишноту взагалі можна назвати бідністю — були ошатно прикрашені кольоровими візерунками. Що ж до крамниць і магазинів, то тутешнє розмаїття і якість товарів привели Абдуллу до переконання, що занзібський Базар — насправді всього лиш убоге, нікчемне торговище. Не дивно, що султан так прагнув союзу з інгарійським принцом!

Готель, який підшукав для них килим, виявився розташованим неподалік величезних мармурових будівель у самому центрі Кінгсбері. Будівничий рясно прикрасив його рельєфними зображеннями різноманітних плодів, розмальованими яскравими фарбами із щедрою позолоттю. Килим м’яко опустився на похилий дах готельної стайні, спритно сховавши мандрівників за золотою башточкою з позолоченим флюгером-півником на шпилі. Вони сиділи й роздивлялися всю цю розкіш, чекаючи, поки двір унизу спорожніє. По дворі готелю вешталося двоє слуг. Вони мили позолочену карету й теревенили.

Теревенили вони в основному про хазяїна готелю, котрий, судячи з усього, був дуже ласий до грошей. Проте коли вони вже стомилися нарікати один одному на свою жалюгідну платню, один із них сказав:

— А чи щось чувати про того чужокрайнійського солдата, що пограбував силу-силенну люду на півночі? Подейкували, начебто він прямує в наші краї.

На що другий відповів:

— Авжеж, куди ж йому ще направлятися, як не в Кінгсбері? Усі так роблять. Але біля міських воріт на нього вже чекають. Далеко не втече.

Абдулла й солдат перезирнулися.

— У вас є інший одяг? — пошепки запитав Абдулла.

Солдат кивнув і взявся люто порпатися у своєму ранці. Невдовзі він витяг звідти дві селянські сорочки — зі складками й вишивкою на грудях і на спині. Абдулла поцікавився, звідки вони в солдата.

— Сушилися коло хати на околиці, — відповів солдат, дістаючи одежну щітку й бритву. Прямо на даху він переодягся в одну із сорочок і доклав усіх старань, щоб відчистити штани і не здійняти при цьому зайвого шу‑му. Однак найважче виявилося безшумно поголитися, не маючи в розпорядженні нічого, крім бритви. Двоє слуг раз у раз піднімали голови і прислухалися до сухого скреготу, що долинав з даху.

— Мабуть, птах, — сказав один.

Абдулла натягнув сорочку просто поверх куртки, котра тепер уже була схожа на що завгодно, тільки не на його найкраще вбрання. Стало трохи зажарко, але йому не вдалося би витягти з куртки всі сховані гроші так, щоби солдат не дотямив, скільки їх у нього. Абдулла зачесався одежною щіткою, пригладив вуса (судячи на дотик, там тепер було не менше ніж дюжина волосків), а потім тією-таки щіткою обтріпав штани. Після цього солдат подав Абдуллі бритву й мовчки показав на кіску.

— Жертва велика, але мудра, мій друже, — прошептав Абдулла. Він відрізав кіску й сховав її у золотому півнику.

Вигляд солдата цілковито змінився. Тепер він виглядав достоту як заможний фермер із пишною шевелюрою. Абдулла сподівався, що сам він схожий на молодшого брата фермера.

Тим часом двоє слуг закінчили мити карету й стали затягувати її до возівні. Проходячи під дахом, на якому лежав килим, один із них запитав:

— А як тобі ота плітка, буцімто хтось хоче викрасти принцесу?

— Та, мабуть, таки не брешуть, — відповів другий, — якщо ти про це запитуєш. Кажуть, придворний маг зі шкіри пнеться, аби попередити короля, а він не з тих, котрі здіймають галас без потреби.

Абдулла й солдат знову перезирнулися. Солдат беззвучно вилаявся.

— Нічого, — прошептав Абдулла. — Є й інші способи заслужити нагороду.

Вони зачекали, поки слуги пройдуть назад через двір і зайдуть до готелю. Тоді Абдулла наказав килиму спуститися у двір. Килим слухняно спустився. Абдулла згорнув килим, замотавши всередину пляшку з джином, а солдат прихопив ранець і кішок. Вони ввійшли до готелю, намагаючись виглядати нецікаво й солідно.

Їх зустрів сам хазяїн. Абдулла, пам’ятаючи, про що говорили слуги, знічев’я вертів у пальцях золотий. Хазяїн так і вирячився на монету. Його суворий погляд ні на мить не відривався від золотого, а на обличчя нових постояльців хазяїн, здається, навіть не глянув. Абдулла тримався надзвичайно ґречно. Хазяїн теж. Він показав їм приємну простору кімнату на третьому поверсі і погодився надіслати в номер вечерю й влаштувати ванну.

— А для кицьок… — почав було солдат. Абдулла копнув солдата в гомілку. З усієї сили.

— І це все, о леве серед власників готелів, — сказав він. — Однак, о найпомічніший із хазяїв, якби ваші моторні й старанні служники могли надати нам кошик, подушку й блюдо лосося, то одна могутня чаклунка, якій ми збираємося завтра доправити цих двох винятково обдарованих кішок, поза сумнівом, якнайщедріше винагородила би благодійника.

— Подивимося, що я зможу для вас зробити, пане, — відповів хазяїн.

Абдулла недбало кинув йому золотий.

Хазяїн низько поклонився й позадкував з кімнати, залишивши Абдуллу в стані крайнього самовдоволення.

— Годі бундючитися! — повернув його до тями солдат. — Що нам тепер робити? Мене розшукують, а королю, як видно, відомо про дива!

Абдуллі було приємно відчути, що тепер командує він, а не солдат.

— Так, але чи відомо королю, що в нього над головою ширяє замок, повний принцес і готовий прийняти його доньку? — зазначив він. — Ви забуваєте, мій друже, що король, на відміну від нас, не мав можливості поговорити з дивом віч-на-віч. Ми могли би скористатися цим…

— Як? — запитав солдат. — Чи можете ви придумати, як зашкодити цьому диву поцупити дівчинку? Або, якщо вже на те пішло, як проникнути в замок?

— Ні, але можу припустити, що магові все це відомо, — відповів Абдулла. — Гадаю, нам треба відмовитися від початкових намірів. Замість того, щоби розшукувати одного з придворних магів і напосідатися на нього, можна вивідати, котрий із них кращий, і заплатити йому за допомогу.

— Добре, тільки робіть це без мене, — сказав солдат. — Кожен чаклун, якщо тільки він не марно їсть свій хліб, негайно розпізнає в мені чужокрайнійця — і я й оком не зморгну, як він покличе поліцію.

Почастунок для кішок хазяїн приніс особисто. Він вбіг у кімнату з мискою вершків, старанно очищеною від кісточок лососиною й тарілкою мальків. За ним ішла дружина, жінка з таким самим суворим поглядом, що й у чоловіка, несучи м’який очеретяний кошик і вишиту подушку.

Абдулла щосили намагався не виглядати надто само-

вдоволеним.

— Дякую, о найосвіченіший покровителю заїздів, — сказав він. — Я неодмінно розповім чаклунці про твою незрівнянну турботу.

— Дуже добре, пане, — відповіла господиня. — Ми тут,

у Кінгсбері, уміємо шанувати тих, хто знається на чаклунстві.

Самовдоволення змінилося жахом. Абдулла подумав, що треба було прикинутися, ніби він і сам чарівник. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, він сказав:

— Сподіваюся, ця подушка набита виключно павичевим пір’ям? Бо ця чаклунка вельми прискіплива.

— Авжеж, пане, — кивнула господиня. — Я знаюся на таких речах.

Солдат кахикнув. Абдулла здався:

— Нам із другом довірено доставити не тільки кішок, а й листа. Він адресований будь-якому чарівникові, проте ми воліли би передати його самому придворному магові. Однак дорогою сюди до нас дійшли чутки, начебто його спіткало якесь лихо…

— Так і є, — втрутився хазяїн, відштовхнувши дружину. — Один із придворних магів і справді зник, але, на щастя, у нас їх двоє. Я міг би направити вас до того, що залишився, себто до чарівника Салімана… якщо ваша ласка, пане, — і він багатозначно подивився на руки Абдулли.

Абдулла зітхнув і дістав свою найбільшу срібну монету. Хазяїн дав йому якнайдокладніші вказівки й узяв монету, запевнивши, що ось-ось буде і ванна, і вечеря. Ванна, яка справді невдовзі прибула, виявилася гарячою, а вечеря — смачною. Абдулла був задоволений. Поки солдат купався й мив Дряпчика, Абдулла переклав свій маєток з куртки в пояс для грошей, і йому зразу стало легше.

Солдатові, мабуть, теж стало легше. Після вечері він сів, поклавши ноги на стіл, і закурив свою довгу глиняну люльку. Він відв’язав шнурок від шийки пляшки із джином і став похитувати ним перед Дряпчиком, щоб побавитися з ним.

— Справді, що й казати, — зауважив він, — у цьому місті гроші вирішують усе. А коли ви збираєтеся поговорити з придворним магом — вже сьогодні? Як на мене, що скоріше, то краще.

Абдулла погодився.

— Цікаво, скільки він заправить за послуги, — сказав він.

— Багато, — відповів солдат. — Хіба що вам вдасться повернути все так, ніби це ви робите йому ласку, переповівши все, що нам наговорив див. Так чи інакше, — замислено вів далі він, висмикуючи шнурок з моторних пазуристих лапок Дряпчика, — гадаю, що, якщо буде змога, не треба говорити йому про джина й килим. Маги кохаються в чарівних штукенціях так само, як наш хазяїн — у золоті. Не можна допустити, щоб він попросив їх як плату за працю. Тож, може, залишите їх тут, поки сходите туди й назад? А я за ними припильную.

Абдулла зупинився. Звучало це розумно. Однак солдатові він не довіряв.

— До речі, я винен вам золотий, — додав солдат.

— Справді? — недовірливо перепитав Абдулла. — Якщо так, то це найдивовижніша новина, яку мені довелося почути відтоді, як Квітка-в-Ночі заявила, начебто я жінка!

— Ми ж побилися об заклад, — нагадав солдат. — Килим приніс дива, а він обіцяє нам навіть більше неприємностей, ніж зазвичай вдається влаштувати нашому джинові. Ви виграли. Ось, — і він кинув Абдуллі через кімнату золоту монету.

Абдулла впіймав її, сховав у кишеню й засміявся. Солдат справді був чесною людиною, тільки по-своєму. Абдулла весело збіг додолу, поринувши в думки про те, що невдовзі він зможе нарешті рушити слідом Квітки-в-Ночі, а внизу його перехопила господиня й ще раз докладно розповіла, як потрапити до будинку придворного мага Салімана. Абдулла був у такому радісному настрої, що без жодних застережень вручив їй ще одну срібну монету.

Будинок виявився недалеко від готелю, але вже у Старому Місті, а це означало, що шлях туди пролягав лабіринтом провулків і потайних двориків. Уже запали сутінки, і в темно-блакитному небі над шпилями й куполами загорілися дві-три яскраві розпливчасті зірки, однак вулиці Кінгсбері були яскраво освітлені великими світляними срібними кулями, які плавали над головою, немов місяці. Абдулла дивився на них, чудуючись, чи це, бува, не чаклунські пристрої, як раптом помітив чорну чотирилапу тінь, що скрадалася біля нього дахами. Це могла бути будь-яка чорна кішка, що вийшла на полювання, однак Абдулла знав, що це Північ. Помилитися було неможливо: Північ мала неповторну манеру скрадатися. Спочатку Північ зникла в глибокій пітьмі слухового віконця, й Абдулла вирішив, що вона шукає голубине гніздо чи щось подібне, щоби почастувати Дряпчика. Але вона з’явилася знову, коли Абдулла пройшов до половини наступний провулок, беззвучно пробігла карнизом у нього над головою, і він зрозумів, що вона йде за ним.

Коли ж Абдулла перетнув вузький дворик, посередині якого росли деревця в кадовбах, і побачив її силует на тлі неба — вона стрибала з однієї ринви на іншу, щоб теж потрапити у цей дворик, — йому стало зрозуміло, що вона його переслідує. Навіщо — Абдулла не розумів. Він поглядав на неї, йдучи двома наступними провулками, але помітив її лише раз — на вершині арки над дверима. Коли ж він повернув у двір, мощений кругляком, де стояв будинок придворного мага, Півночі видно не було. Абдулла знизав плечима й рушив до входу в дім.

Це був гарний вузький будинок з ромбовидними шибками у вікнах і переплетеними магічними символами, намальованими на старих нерівних стінах. Із латунних чаш обабіч вхідних дверей високо здіймалися язики жовтого полум’я. Абдулла схопив калатало, зроблене у вигляді хитрої морди з кільцем у зубах, і хоробро постукав.

Двері відчинив слуга з довгою кислою фізіономією.

— Вибачте, пане, але маг дуже зайнятий, — сказав слуга. — Аж до подальших розпоряджень він нікого не приймає, — мовивши це, слуга почав зачиняти двері.

— О найясніший з лакеїв і найсвітліший зі слуг, зачекайте! — вигукнув Абдулла. — Я маю розповісти надзвичайно важливу річ, яка стосується небезпеки, що загрожує королівській дочці!

— Магові про це все відомо, пане, — відповів слуга й продовжив зачиняти двері.

Абдулла спритно всунув у щілину ногу.

— Вислухайте мене, о премудрий служнику! — заблагав він. — Я прийшов…

За спиною в слуги пролунав молодий жіночий голос:

— Зачекайте, Манфреде! Я впевнена, це важливо!

І двері знову розчинилися.

Коли слуга зник з порога й виник десь у глибині вітальні, Абдулла просто остовпів. Замість слуги на порозі стояла неймовірно чарівна юна жінка з темними кучерями й живим личком. Абдулла з першого ж по-

гляду визнав, що на свій північний лад вона не

менш вродлива, ніж Квітка-в-Ночі, однак після цього він відчув, що мусить скромно відвести очі. Не можна було не помітити, що жінка чекала дитини. Занзібські жінки у такому стані не з’являються на людях. Абдулла не знав, куди сховати очі.

— Я дружина мага, Летті Саліман, — сказала ця молода жінка. — Із чим ви прийшли?

Абдулла поклонився. Так йому було легше не відводити погляду від порога.

— О плодоносний місяцю прекрасного Кінгсбері, — промимрив він, — хай вам буде відомо, що я Абдулла, син Абдулли, торговець килимами з далекого Занзіба, і приніс я новини, які ваш чоловік забажає почути. Передайте йому, окрасо чаклунського дому, що сьогодні вранці я розмовляв з могутнім дивом Хазруелем стосовно найдорогоціннішої доньки короля.

Судячи з усього, занзібські звичаї були для Летті незвичні.

— О небеса! — вигукнула вона. — Тобто — яка ґречність! І ви ж говорите щиру правду! Думаю, вам треба негайно порозмовляти з Беном. Заходьте, будь ласка.

Вона відступила, щоби пропустити Абдуллу в будинок. Абдулла, все ще скромно опустивши очі, ступив досередини. І тут щось гепнулося йому на спину. Потім це щось відштовхнулося пазуристими лапами й майнуло в нього над головою, з розмаху приземлившись на показний животик Летті. Вітальню наповнив звук, схожий на скрегіт коліс.

— Північ! — сердито крикнув Абдулла, хитнувшись уперед.

— Софі! — закричала Летті, хитнувшись назад з кішкою в обіймах. — Ой, Софі, я мало не збожеволіла від хвилювання! Манфреде, біжіть чимшвидше по Бена! Мені байдуже, чим він там зайнятий, — це терміново!