Повітряний замок

Розділ одинадцятий,

Солдат піднявся на лікті і вирячився на Абдуллу:

— І що ж це мало би означати?

— Нічого, — відповів Абдулла, — окрім того, що моє життя сповнене розчарувань.

— Ви краще виговоріться, — запропонував солдат. — Вилийте душу. Я ж вам, зрештою, про себе розповів.

— Ви мені не повірите, — заперечив Абдулла. — Моя печаль тяжча навіть від вашої, о войовничий мушкетере.

— А ви спробуйте, — лагідно припросив солдат.

Виявилося, що розповідати про себе дуже навіть легко: цьому сприяли і призахідне світло сонця, і туга, яку це призахідне світло розбудило в Абдуллі. Так що поки замок неспішно розпливався, перетворюючись на дюни на березі небесної лагуни, а сонце на заході повільно перетворювалося на пурпурову, а потім і коричневу заграву, а тоді й узагалі на три темно-червоні смуги, схожі на ще не загоєні подряпини на обличчі солдата, Абдулла оповідав супутникові свою історію. Або принаймні уривки з неї. Зрозуміло, він не розводився про матерії настільки особисті, як мрії, ані про те, що останнім часом вони почали збуватися в найнеприємніший спосіб, крім того, він старанно уникнув навіть найменшого натяку на джина. Він не міг бути певний, що солдат не зникне вночі, прихопивши його пляшку, до того ж у редагуванні сюжету йому неабияк допомагала непохитна підозра, що солдат також не розповів про себе всієї правди. Переказувати кінець історії, усунувши з неї джина, виявилося особливо важко, однак Абдулла зумів упоратися і з цим завданням. Він постарався, щоб у його співрозмовника склалося враження, начебто позбутися пут і втекти від розбійників Абдуллі вдалося суто зусиллям волі й начебто всю дорогу на північ, в Інгарію, він пройшов пішки.

— Гм, — сказав солдат, коли Абдулла договорив до кінця. Він замислено підкинув у багаття, полум’я якого стало тепер єдиним джерелом світла, ще кілька пахучих гілок. — Ну й життя. Однак, скажу я вам, якщо людині судилося оженитися на принцесі, це має надихати. Я й сам завжди уявляв собі, що непогано було б знайти милу й чарівливу принцесу із клаптиком королівства, з доброю вдачею… Чесно кажучи, є в мене така мрія.

Абдуллу раптом осяяла блискуча думка.

— А чому б і ні, — неголосно зауважив він. — Того дня, коли ми зустрілися, я мав видіння, в якому до ме-

не опустився імлавий ангел лавандового кольору і показав мені на вас, о найпроникливіший із хрестоносців, сплячого на лаві коло готелю. Він сказав, що ви могли би неабияк допомогти мені в пошуках Квітки-в-Ночі. Отож якби ви це зробили, сказав мені той ангел, то в нагороду ви самі також оженитеся на принцесі — на іншій принцесі.

Абдулла переконував себе, що це чистісінька правда — або принаймні що це могло би виявитися чистісінькою правдою. Треба тільки завтра заявити джинові про відповідне бажання. Тобто післязавтра, нагадав він собі, адже джин змусив його витратити завтрашнє бажання сьогодні вранці.

— То ви мені допоможете? — запитав він, не без тривоги дивлячись на освітлене полум’ям лице солдата. — За таку щедру винагороду?

Солдат особливої запопадливості не виявив, але й не

злякався. Він почав обдумувати всі обставини.

— Не зовсім розумію, чим я міг би вам допомогти, — сказав він нарешті. — Почнімо з того, що я не фахівець у питанні джинів. Не думаю, щоби нам вдалося натрапити на одного з них тут, на півночі. Крім того, здалося б запитати в кого-небудь із оцих проклятих інгарійських чаклунів, що джини роблять із принцесами після того, як їх викрадають. Чаклуни напевно про це знають. Я можу допомогти вам вибити з них ці відомості, якщо хочете. Та ще й із величезним задоволенням. А щодо принцес — то вони, щоб ви знали, на дорозі не валяються. Найближча, швидше за все, — дочка інгарійського короля, але й вона живе далеко звідси, у Кінгсбері. Якщо цей ваш імлавий ангел мав на увазі саме її, тоді нам із вами варто спуститися в долину — ну, а тоді побачимо, що з того вийде. Підручні королівські чаклуни в основному живуть також десь у тих же краях, принаймні мені так казали, тож маршрут цей вам цілком підходить. Що ви на це?

— Чудово, о мій безстрашний товаришу! — радісно відгукнувся Абдулла.

— Ну, то домовилися; тільки запам’ятайте, що насправді я вам нічого не обіцяю, — підсумував солдат. Він витягнув з ранця дві ковдри і запропонував підкинути дров у багаття, а тоді лягати спати.

Абдулла відчепив від пояса пляшку з джином і дбайливо поставив її на гладкий камінь — якомога ближче до себе та якнайдалі від солдата. Потім він загорнувся в ковдру і поринув — ні, не в сон, радше в неспокійну дрімоту. Тверда скеля муляла боки. І хоча холод був не до порівняння з тим, який Абдуллі довелося витерпіти минулої ночі в пустелі, все ж, оскільки в Інгарії було вогко, тремтіти довелося анітрохи не менше. До того ж варто було йому закрити очі, як з’ясувалося, що дикий звір з печери в ущелині страшенно його тривожить. Абдуллі ввижалося, що звір ходить навколо їхнього табору і щось винюхує. Кілька разів Абдулла відкривав

очі, і йому уявлялося, ніби за межею світла від багаття щось рухається. Тоді він сідав і підкидав у вогнище сучків та паліччя, після чого вогонь спалахував і ставало видно, що зовні немає ніякого звіра. Заснути Абдулла зміг не скоро. Коли ж він заснув, йому приснився жахливий сон.

Йому приснилося, що десь на світанку прилетів джин і сів йому на груди. Абдулла відкрив очі, щоби прогнати його, і побачив, що це ніякий не джин, а той звір із печери. Двома величезними передніми лапами звір сперся йому на груди й дивився просто в лице очима, які на тлі чорного оксамиту хутра здавалися блакитнуватими світильниками. Наскільки Абдулла зрозумів, це був демон у подобі гігантської пантери.

Абдулла з криком сів.

Природно, ніякого звіра ніде не було. Займалася зоря. У передранковій сірості багаття здавалося вишневою плямою, а солдат — темно-сірим горбком, який тихенько похропував по той бік багаття. Уся долина ховалася за білим пасмом туману. Абдулла втомлено підкинув у багаття ще трохи гілля і знову заснув.

Розбудили його нажахані крики джина.

— Проженіть її! Заберіть її від мене!

Абдулла підхопився. Солдат підхопився. Уже давно розвидніло. Помилитися в тому, що вони обоє побачили, було неможливо. Коло пляшки з джином, саме біля того місця, де була голова Абдулли, поки він спав, увивалася невелика чорна кішка. Кішка ця була чи то напрочуд цікавою, чи то просто вирішила, що в пляшці є якась їжа, — так чи інакше, вона акуратно, але щільно встромила ніс у горлечко пляшки. Джин просочувався назовні, оминаючи зграбну чорну голову кішки, десятьма-дванадцятьма нерівними цівочками синього диму, які перетворювалися то на руки, то на обличчя, то знову на дим.

— Рятуйте! — кричав він усіма своїми ротами. — Вона збирається мене зжерти або я не знаю що!

Кішка тим часом не звертала на джина ніякісінької уваги. Вона й далі поводилася так, ніби з пляшки до її носа долинав невимовно привабливий аромат.

У Занзібі кішок терпіти не можуть. Слава в них ненабагато краща, ніж у пацюків і мишей, якими вони живляться. Підійде до тебе кішка — копни її, а всіх кошенят, які потраплять тобі до рук, треба топити. Отож і Абдулла побіг до кішки, на бігу приміряючись, щоб її копнути.

— Киш! — закричав він. — Тпрусь!

Кішка відскочила. Їй якось вдалося вислизнути з-під удару ноги Абдулли і втекти на вершину скелі, яка нависала над майданчиком. Уже звідти вона грізно подивилася на Абдуллу і засичала. «Значить, не глуха», — подумав Абдулла, подивившись їй ув очі. Очі в кішки були блакитні. То, значить, це вона вночі сиділа в нього на грудях! Він підібрав камінь і замахнувся для кидка.

— Не смійте! — гаркнув солдат. — Бідолашна тваринка!

Кішка не стала чекати, коли Абдулла кине камінь. Вона метнулася вбік і зникла.

— Ніяка вона не бідна, — заперечив Абдулла. — Невже м’якосердий стрілець не усвідомлює, що ця жахлива тварина вчора ввечері мало не видряпала йому око?

— Усвідомлюю, — м’яко відповів солдат. — Вона просто захищалася, бідолашечка. А оце у вас у пляшці — джин, так? Це він — ваш імлавий синій друг?

Один мандрівник, який мав килим на продаж, якось розповів Абдуллі, що більшість жителів півночі чомусь неймовірно сентиментальні, коли йдеться про тварин. Абдулла знизав плечима, понуро повернувся до пляшки — і виявив, що джин прошмигнув у неї, не сказавши ні слова на знак вдячності. Що ж, цього слід було чекати! А от пляшку тепер доведеться стерегти як зіницю ока.

— Так, — підтвердив він.

— Я так і подумав, — заявив солдат. — Чував я про джинів. Ви тільки подивіться, га? — Він нагнувся й дуже-дуже акуратно та обережно підняв капелюх, і на обличчі його з’явилася дивна, лагідна усмішка.

Цього ранку з солдатом явно щось сталося: за ніч у нього розм’якшилися мізки. Абдуллі подумалося, що це, напевно, через подряпини, хоча вони вже майже зникли. Він стривожено поспішив до солдата. Кішка негайно з’явилася на вершині скелі й почала видавати щось на кшталт скреготу залізних коліс, кожним вигином невеликого чорного тіла виражаючи страх і лють водночас. Абдулла не звернув на неї уваги і подивився на капелюх. Із зашморганих нутрощів капелюха, наче з гнізда, на нього глянуло двійко круглих блакитних очей. Маленька рожева пащека сердито засичала, і на криси капелюха, помахуючи для рівноваги хвостиком-морквиною, виповзло малюсіньке чорне кошеня.

— Ну хіба не чудо? — замилувано пробелькотів солдат.

Абдулла подивився на кішку на скелі, завмер від подиву, а тоді кинув на неї ще один обережний погляд. Звірюка стала просто-таки величезною. На скелі височіла величезна чорна пантера, вищирюючи на нього могутні білі ікла.

— О мій відважний супутнику, ці тварини, напевно, належать якій-небудь відьмі, — тремтячим голосом проговорив він.

— Якщо навіть і так, значить, відьма вмерла або, може, ще щось трапилося, — сказав солдат. — Ви ж бачили, вони живуть самі собі в печері. Киця-мама мусила вночі тягнути кошеня в зубах усю дорогу сюди. Оце просто чудо, га? Так, ніби вона знала, що ми їй допоможемо! — Він підняв очі на величезну тварину, яка гарчала на скелі, ніби й не помітив, яка вона завбільшки. — Спускайся, лапонько! — солодко проспівав він. — Ти ж знаєш, що ми ні тобі, ні твоєму котеняточ-ку нічого поганого не заподіємо!

Киця-мама зістрибнула зі скелі. Абдулла придушено охнув, пригнувся й важко осів на землю. Гігантська чорна туша пролетіла в нього над головою — і тут, на його превеликий подив, солдат почав реготати. Абдулла обурено підняв голову — і побачив, що тварина знову стала невеличкою чорною кішкою, яка ніжно-преніжно пританцьовувала на широкому плечі солдата і терлася об його щоку.

— Ти просто чудо, маленька Північ! — радісно сміявся солдат. — Ти ж знаєш, що заради тебе я не кину твого Дряпчика в біді! А таки-так… Ото розмуркалась…

Абдулла з непереборним відчуттям презирства піднявся й відвів погляд від цього торжества любові. Каструльку за ніч ретельно вилизали. Олов’яну миску просто-таки відполірували. Абдулла пішов і сердито вимив посуд у струмку, сподіваючись, що солдат незабаром забуде про цих небезпечних відьомських тварин і почне думати про сніданок. Проте коли солдат нарешті поклав капелюх і дбайливо зсадив кицю-маму з плеча, задумався він перш за все про сніданок для кицьок.

— Їм треба молока, — заявив він, — і добру миску свіжої рибки. Скажіть цьому вашому джинові, нехай принесе.

З горлечка пляшки зметнулася цівка лілувато-синього диму й згустилася в роздратоване лице джина.

— Оце вже ні! — вигукнув джин. — Моє правило — одне бажання на день, а сьогоднішнє вже витрачено вчора. Підіть наловіть риби в струмку.

Солдат люто накинувся на джина.

— Так високо в горах ніяка риба не водиться! — сказав він. — Крихітка Північ умирає від голоду, а їй же іще кошеняточко годувати!

— Тим гірше! — заперечив джин. — І не треба мені погрожувати, солдате. Декому траплялося перетворюватися на жаб і за менші провини.

Солдат був чоловіком безумовно хоробрим — або, подумалося Абдуллі, безумовно дурним.

— Тільки спробуй, і я розіб’ю твою пляшку — у будь-якій подобі! — гаркнув він. — Я ж не для себе прошу!

— Волію егоїстів, — заперечив джин. — То що, ти справді хочеш стати жабою?

З пляшки вирвалося ще кілька клубів диму, з них утворилися руки й узялися робити паси, які Абдулла, на свій жах, упізнав.

— О ні, молю тебе, зупинися, о діаманте серед духів! — поспішно сказав він. — Грець із ним, із солдатом; а я тебе прошу змилоститися і як велику люб’язність виконати з випередженням на день іще одне моє бажання — щоби ми змогли нагодувати цих звірів.

— І тобі кортить стати жабою? — поцікавився джин.

— Якщо у віщуванні сказано, що Квітка-в-Ночі вийде заміж за жабу, зроби мене жабою, — благочестиво відповів Абдулла, — тільки спочатку, о великий джине, принеси молока й риби.

Джин невдоволено крутнувся:

— А щоб воно запалося, те віщування! Нічого не можу з ним подіяти. Добре. Я виконаю твоє бажання, але за це мене треба залишити у спокої на найближчі два дні.

Абдулла зітхнув. Дивовижне марнотратство.

— Добре.

На скелю біля його ніг із дзенькотом гепнувся глечик молока й продовгувата таця із цілим лососем. Джин нагородив Абдуллу поглядом, сповненим найглибшого презирства, і втягся в пляшку.

— Молодець! — похвалив солдат і взявся з великою помпою кришити скибочки лососини в молоко, перевіряючи, аби в них не було кісточок, щоби кицька не подавилася.

Абдулла звернув увагу, що весь цей час кішка мирно лежала в капелюсі, вилизуючи кошеня. Вона ніби й не помітила, що поблизу перебуває джин. А от лосося вона помітила. Як тільки солдат заходився зі своїм готуванням, вона облишила кошеня і стала увиватися навколо свого благодійника — тонка, нетерпляча, нявкуча.

— Зараз, зараз, мій чорний скарбе! — жебонів солдат.

Абдуллі залишилося тільки припустити, що чари кішки й чари джина виявилися настільки різними, що один одного вони не відчували. У цій ситуації для нього була одна радість — лосося й молока явно вистачало і на людей. Поки кішка елегантно втамовувала голод, а її кошеня хлебтало, фиркало — і невміло, але з якнайбільшим старанням намагалося напитися молока із запахом лосося, солдат з Абдуллою влаштували собі справжній бенкет з молочної каші та смаженого лососевого філе.

Після такого сніданку Абдулла став добрішим до світу. Він сказав собі, що кращого супутника, ніж цей солдат, джин йому знайти не міг. Цей джин був не такий уже й поганий. До того ж, Абдулла не сумнівався, що зовсім скоро побачиться із Квіткою-в-Ночі. Він саме дійшов думки, що й султан, і Кабул Акба, загалом, не такі вже й погані хлопці, коли виявив, до свого роздратування, що солдат збирається забрати кішку й кошеня з собою в Кінгсбері!

— Однак, о найдоброзичливіший з бомбардирів і найпередбачливіший з кірасирів, що ж станеться з вашими планами власного збагачення? — запротестував він. — Ви не зможете грабувати грабіжників з кошеням у капелюсі!

— Ви ж пообіцяли мені принцесу, тож я більше не муситиму займатися розбоєм, — незворушно відповів солдат. — А залишити Північ і Дряпчика голодувати на цій горі — просто неможливо. Це жорстоко!

Абдулла зрозумів, що програв суперечку. Він похмуро прив’язав пляшку з джином до пояса й зарікся надалі обіцяти солдатові хоч що-небудь. Солдат зібрав свій ранець, розкидав багаття й дбайливо підняв капелюх із кошеням. Зробивши це, він почав спускатися схилом уздовж струмочка, свиснувши Півночі, ніби та була собакою.

Однак Північ мала власну думку. Коли Абдулла рушив услід за солдатом, вона стала йому на дорозі, багатозначно дивлячись в очі. Абдулла не звернув на неї уваги й спробував її обійти. І тут-таки вона знову стала величезною. Шлях Абдуллі перегородила чорна пантера, ще більша, ніж раніше (якщо тільки це взагалі можливо), і загарчала. Він зупинився, по-справжньому перелякавшись. І тварюка стрибнула на нього. Абдуллі було так страшно, що він навіть не скрикнув. Він просто заплющив очі й став чекати, коли йому перегризуть горло. Ось тобі й Доля, ось тобі й пророцтва!

Замість цього до його горла ніжно доторкнулося щось м’яке. Маленькі міцні лапки ступили йому на плече, а друга пара таких самих лапок уперлася в груди. Абдулла розплющив очі й виявив, що Північ знову стала котячого розміру й учепилася в його куртку. Синьо-зелені очі дивилися йому в лице, немов говорячи: «Неси мене. Бо інакше — пошкодуєш».

— Гаразд, о підступне котоподібне, — здався Абдулла. — Тільки постарайся більше не дерти пазурами вишивку. Колись це було моє найкраще вбрання. І, будь ласка, пам’ятай, що я несу тебе з почуттям глибокого спротиву. Я не люблю котів.

Північ преспокійно вилізла Абдуллі на плече і сиділа там, гордовито балансуючи, поки Абдулла брів, послизаючись, схилом гори, всю решту дня.