Повітряний замок

Розділ десятий,

Абдулла виявив, що йти швидко йому не вдається. У холодному інгарійському кліматі він з незвички дуже мерз, до того ж, від сидіння зовсім без руху його тіло жахливо закоцюбло, а після вчорашньої цілоденної ходні йому стугоніли ноги. Потайна кишенька в лівій туфлі натерла йому на п’ятці болючий пухир. Абдулла не встиг пройти і ста ярдів, як по-справжньому закульгав. Одначе він так непокоївся про солдата, що заповзято крокував уперед — як тільки міг швидко. Він прошкутильгав повз кілька хатинок під трав’янистими дахами й вийшов за межі села. Тепер дерев коло дороги поменшало. Там він і побачив солдата: той, не кваплячись, брів далеко попереду, прямуючи туди, де дорога піднімалася на пагорб, вкритий гущавиною розкішних дерев — очевидно, цілком звичайних для цих країв. Саме там четверо молодиків збиралися влаштували свою засідку. Абдулла постарався шкутильгати швидше.

Із пляшки, яка теліпалася в нього на поясі, висунувся роздратований синій димок.

— Ти конче мусиш так мною трясти? — запитав він.

— Так, — відсапнув Абдулла. — Чоловік, про якого ти сказав, що він може допомогти мені, тим часом сам потребує моєї допомоги.

— Гм! — відповів джин. — Тепер я розумію. Ти нізащо не позбудешся романтичного ставлення до життя. Твоїм наступним бажанням виявиться сліпучо-осяйний обладунок.

Солдат брів дуже повільно. Абдулла скоротив відстань між ними й увійшов у лісочок майже відразу за солдатом. Однак дорога раптом запетляла поміж деревами, щоби легше було підніматися по схилу, тож Абдулла згубив солдата з очей, поки не дошкандибав до останнього повороту і побачив його за якихось кілька ярдів. І саме цієї миті негідники вирішили напасти.

Двоє вистрибнули з одного боку дороги — просто з-за солдатової спини. Ті двоє, котрі вистрибнули з другого боку, опинилися просто перед ним. На якусь мить чи дві зав’язалась запекла бійка, посипалися нищівні удари. Абдулла поспішив на допомогу, однак поспішав він не кваплячись, оскільки ще ніколи в житті нікого не вдарив.

Поки він наближався, сталося декілька дивних речей водночас. Двоє з нападників, які заходили зі спини, розлетілися в протилежні боки від дороги, де один врізався головою в дерево і вже більше нікого не турбував, а другий розпластався на землі, розкинувши руки і ноги. Один із тих двох, які вистрибнули перед солдатом, майже відразу ж заробив досить пікантне каліцтво й зігнувся у три погибелі, щоби помізкувати над цим. Другий, на превеликий подив Абдулли, злетів у повітря і ненадовго повиснув на гілляці, наче ганчірка. З грюкотом звідти звалившись, він розлігся до сну просто на дорозі.

Зненацька зігнутий навпіл нападник розігнувся — і пішов на солдата з довгим вузьким ножем. Солдат схопив його за зап’ястя озброєної руки. Якусь мить вони

з глухим гарчанням вовтузилися, причому Абдулла твердо вірив, що поєдинок невдовзі закінчиться на користь солдата. Він саме подумав, що його переживання за цього пройдисвіта-солдата були абсолютно марними, як раптом нападник, що досі лежав розпластаний на землі, різко зібрався й кинувся на солдата ззаду з іще одним довгим вузьким ножем.

Абдулла поспішно зробив найпотрібнішу в цю мить річ. Він ступив крок уперед і вперіщив парубка по голові пляшкою з джином.

— Ой! — заволав джин.

А грабіжник повалився на землю, як зрубаний дуб.

Почувши грюкіт, солдат обернувся, на мить відволікшись від свого заняття, яке, вочевидь, полягало у в’язанні вигадливих вузлів з іншого грабіжника. Абдулла квапливо відступив. Йому не сподобалася ні швидкість, з якою солдат обернувся, ні те, як той тримав долоні: щільно стуливши пальці, так що вийшли два тупі, проте смертоносні знаряддя.

— Я чув, як вони домовлялися вбити вас, о доблесний ветеране, — швидко пояснив Абдулла, — і поспішив попередити вас або допомогти вам.

Його вразив погляд солдата: очі були так само дуже сині, але тепер уже нітрохи не простодушні. Чесно кажучи, навіть на занзібському Базарі такі очі назвали би проникливими. Вони з голови до ніг пильно вивчали Абдуллу. На щастя, те, що вони побачили, їх, здається, задовольнило.

— Що ж, спасибі, — сказав солдат, звертаючись до Абдулли, а тоді різко повернувся назад, аби копнути по голові того парубка, з якого він в’язав вузли. Той також нерухомо завмер, склавши компанію своїм друзям.

— Може, — припустив Абдулла, — варто сповістити про це сторожу?

— Навіщо? — озвався солдат. Він нагнувся і, дещо здивувавши Абдуллу, швидко й уміло обшукав кишені парубка, якого щойно копнув по голові. Результатом обшуку стала чималенька жменя мідяків, які солдат із задоволеним виглядом запакував у власну кишеню.

— Нікудишній ніж, — зауважив він, переламуючи клинок. — Раз ви вже тут, чому б вам не обшукати того, кого ви стукнули, поки я займуся оцими двома? Судячи з вигляду, ваш вартий цілу срібну монету, а то й дві.

— Ви хочете сказати, — недовірливо запитав Абдулла, — що звичаї цієї країни дозволяють грабувати грабіжників?

— Ніколи не чув про такий звичай, — спокійно відповів солдат, — але однаково саме це я й збирався зробити. А чого б іще, як ви думаєте, я так старанно бряжчав золотими монетами у тому трактирі? Завжди знайдеться два-три паскудники, переконані, що старого дурня-солдата не гріх і потрусити. І майже в усіх при собі є грошенята.

Він перейшов дорогу і став обшукувати того парубка, який гепнувся з дерева. Повагавшись, Абдулла нагнувся й узявся до неприємного завдання — став обстежувати кишені того, якого вгамселив пляшкою. Свою думку про солдата він черговий раз переглянув. Як би там не було, а чоловіка, здатного впевнено відбити напад чотирьох головорізів, краще мати за друга, а не за ворога. А в кишенях непритомного парубка дійсно знайшлися аж три срібні монети. Ніж у нього також був. Абдулла спробував зламати клинок, як це зробив солдат з попереднім ножем.

— Е ні, — застеріг солдат. — Це добрий ніж. На нього ви зможете покластися.

— Щиро кажучи, досвіду в мене немає зовсім, — сказав Абдулла. — Я людина мирна.

— Тоді в Інгарії ви далеко не зайдете, — мовив солдат. — Залиште ніж собі, можете хоч м’ясо ним різати, якщо вам так більше подобається. У мене в ранці шість ножів, ще кращих, ніж цей, усі вони відібрані в різних головорізів. Та й срібло собі візьміть, хоча, судячи з того, що вам було зовсім не цікаво, коли я похвалявся золотом, із грошима у вас усе гаразд, чи не так?

«Цей чоловік воістину дуже проникливий і спостережливий», — подумав Абдулла, запихаючи срібло в кишеню.

— Не настільки гаразд, щоби відмовлятися від доходів, — розсудливо сказав він. Потім, відчуваючи, що ввійшов у курс справи, Абдулла розшнурував черевики парубка і шнурівками якомога міцніше прив’язав до пояса пляшку з джином.

У цей час парубок поворушився і застогнав.

— Очухуються, — обернувся солдат. — Нам час іти. Коли вони прийдуть до тями, то перебрешуть усе так, ніби це ми на них напали. А оскільки це їхнє село, а ми з вами обоє чужинці, повірять їм, а не нам. Я збираюся зрізати навпростець через пагорби. Послухайте моєї ради, робіть, як я.

— О найвеликодушніший із бійців, я матиму за честь, якщо мені буде дозволено супроводжувати вас, — відповів Абдулла.

— Та будь ласка, — знизав плечима солдат. — Для мене це буде навіть розвагою — мати в дорозі супутника, якому не треба брехати.

Він підняв із землі ранець і капелюх — судячи з усього, перед сутичкою йому вистачило часу навіть на те, аби акуратно покласти їх під деревом, — і занурився у лісову хащу.

Якийсь час вони завзято крокували між деревами. Дивлячись на солдата, Абдулла сам собі здавався ганебно кволим. Солдат ступав легко й швидко, ніби насправді спускався з пагорба, а не підіймався на нього. Абдулла шкутильгав слідом. Ліва п’ята в нього, судячи з відчуттів, була стерта до крові. Нарешті солдат зупинився на галявині та почекав на нього.

— Вам муляє цей ваш розцяцькований черевик? — запитав він. — Присядьте на камінь, роззуйтеся. — Із цими словами він розстебнув ранець. — У мене тут є доволі незвичайна аптечка, — повідомив він. — Напевно, на полі бою хтось загубив. Так чи сяк, а я її ще в Чужокрайнії підібрав.

Абдулла сів і стягнув з ноги черевик. Полегкість, яку він при цьому відчув, випарувалася від одного лише погляду на п’ятку. Вона дійсно була стерта в кров. Солдат хмикнув і наклав на неї якусь білу ганчірочку, яка відразу сама ж і прилипла: її навіть прибинтовувати не довелося. Абдулла зойкнув. Але тут від ганчірочки стала поширюватися блаженна прохолода.

— Це якісь чари? — запитав Абдулла.

— Можливо, — не став заперечувати солдат. — Ці інгарійські чаклуни, як мені здається, постачали такі набори цілій армії. Ану, взувайте черевик. Тепер ви зможете йти. Нам треба опинитися подалі звідси, доки татусі цих хлопців не кинулися шукати нас верхи.

Абдулла з деяким острахом запхав ногу в туфлю. Шматинка таки напевне була чарівна. За відчуттями п’ятка стала як новенька. Тепер Абдулла міг іти майже нарівні з солдатом — і дуже до речі, тому що солдат ішов собі і йшов уперед і вгору, аж Абдуллі здалося, що вони пройшли нітрохи не менше, ніж він сам учора пройшов у пустелі. Час від часу Абдулла не витримував і стривожено обертався, щоби перевірити, чи не скачуть за ними вершники. Він повторював собі, що ці вершники будуть на конях, а не на верблюдах, і що це все ж якесь розмаїття, однак було б набагато краще, якби — задля того ж таки розмаїття — його взагалі ніхто не переслідував. Замислившись над цим, Абдулла раптом збагнув, що навіть на Базарі родичі першої дружини його батька теж безнастанно його переслідували: відтоді, як помер батько. Абдулла розізлився сам на себе, що не зрозумів цього раніше.

Тим часом вони забралися настільки високо, що ліс змінився жорстким чагарником серед скель. А коли звечоріло, вони йшли вже серед самих тільки скель, під вершиною гірської гряди, де з розламів вибивалися лише поодинокі кущики. «Теж по-своєму пустеля», — думав Абдулла, пробираючись за солдатом по вузькій ущелині між високих стрімчаків. Було зовсім не схоже, що в такому місці, як це, можна розжитися на вечерю.

Проходячи через ущелину, солдат раптом зупинився і зняв із плечей ранець.

— Пригляньте-но за ним, — попросив він. — Із цього боку в скелі видніє щось схоже на печеру. Залізу-но я туди і гляну, чи придатне це місце для нічлігу.

Коли Абдулла втомлено підняв очі, то побачив, що над головами у них дійсно темніє діра. Як там можна спати, він собі не уявляв. На вигляд там було холодно й жорстко. Хоча, мабуть, навіть це краще, ніж лягти просто на камені під голим небом, вирішив він, понуро спостерігаючи за тим, як солдат легко підтягується й зазирає в діру.

Пролунав дикий виск. Приблизно так міг би завищати металевий шків, що збився з осі.

Абдулла побачив, як солдат відсахнувся від печери, затуливши обличчя рукою, і мало не гепнувся спиною на каменяччя. Однак йому вдалося вивернутися, і він із прокльонами з’їхав униз, на стежку, тягнучи за собою цілу лавину дрібних камінців.

— Там дикий звір! — видихнув він. — Ходімо далі.

З восьми довгих подряпин на ньому цебеніла кров. Чотири з них починалися на чолі, перетинали долоню й далі тяглися через усю щоку, аж до самого підборіддя. Ще чотири йшли під роздертим рукавом від ліктя до зап’ястя. Напевно, солдат ледве встиг прикрити лице долонею, а то міг би лишитися без ока. Він був настільки ошелешений, що Абдуллі довелося підібрати із землі ранець і капелюх, а тоді, не гаючись, повести свого супутника вниз ущелиною. Зустрітися зі звіром, який зумів так жорстоко розправитися із солдатом, Абдуллі зовсім не хотілося.

Через сотню ярдів ущелина скінчилася. І скінчилася вона чудовим місцем для ночівлі. Тепер вони опинилися по той бік гір, де перед ними відкрився прекрасний краєвид на тамтешні землі — золоті й зелені, трохи імлаві в променях призахідного сонця. Ущелина впиралася у великий скелястий майданчик, який переходив у щось дуже схоже на печеру, тому що над похилою долівкою щільно нависали скелі. До того ж, по каменях дзюркітливо стікала вода з непримітного, малесенького джерельця.

Хоча як прекрасно тут було, проте Абдуллі зовсім не подобалася думка про нічліг настільки близько від того дикого звіра в печері. Однак солдат наполіг на своєму. Глибокі подряпини боліли. Він ліг на похилу і доволі гладку кам’яну долівку й витягнув із чаклунської аптечки якийсь бальзам.

— Розведіть багаття, — звелів він, змазуючи зіллям рани. — Дикі звірі бояться вогню.

Абдулла скорився і пішов збирати пахуче гілля на розпал. На скелях нагорі колись гніздився орел або якийсь інший великий птах. Його старе покинуте гніздо дало Абдуллі кілька оберемків хмизу й кілька більших сухих гілок, тож палива назбиралося чимала купа. Коли солдат закінчив намащуватися бальзамом, він вийняв коробочку з трутом і розпалив на похилій долівці невелике вогнище. Полум’я весело стрибало й потріскувало. Дим, запахом схожий на пахощі з намету Абдулли, плив аж на край майданчика і розсіювався в променях сонця, яке вже почало рожевіти, віщуючи прекрасну призахідну заграву. Абдулла подумав, що якби багаття при вході справді відлякало того печерного звіра, то місце тут майже ідеальне. На жаль, тільки майже, оскільки на багато миль довкола немає ні крихти їжі. Абдулла зітхнув.

Солдат витягнув зі свого ранця металеву банку.

— Будьте ласкаві, налийте сюди води, — сказав він, не зводячи очей із причепленої до пояса Абдулли пляшки з джином. — Якщо, звичайно, у вас у пляшечці немає запасу чогось міцнішого, ніж вода.

— На жаль, ні, — відповів Абдулла. — Це реліквія, рідкісне матове скло із Сінгіспату. Я ношу її з собою, бо маю на це сентиментальні причини. — Він не збирався говорити про джина такій непевній особі, як цей солдат.

— Шкода, — мовив солдат. — Тоді принесіть водички, і я приготую для нас вечерю.

Тепер усе стало майже зовсім чудово. Абдулла з радістю побіг до джерельця.

Коли він повернувся, виявилося, що солдат вийняв каструльку й висипає в неї з пакетів сушене м’ясо і квасолю. Додавши води і якихось загадкових кубиків, він прилаштував каструльку над багаттям варитися. За разюче короткий час суміш перетворилася на густу печеню. І казково запахла.

— Це теж чарівне? — запитав Абдулла, коли солдат вивалив половину печені в олов’яну миску й простягнув йому.

— Гадаю, так, — кивнув солдат. — Я це також підібрав на полі бою.

Решту печені він забрав собі просто в каструльці й звідкись видобув дві ложки. Подорожани прилаштувалися їсти, приязно поглядаючи один на одного, вогнище поміж ними потріскувало, небо помалу ставало рожевим, багряним і золотим, а земля внизу синішала.

— А ви не звикли до такого життя, га? — зауважив солдат. — У вас ошатне вбрання, красиве взуття — от тільки, судячи з його трохи обшарпаного вигляду, останнім часом вам довелося довгенько його поносити. А з вашої манери висловлюватися та із засмаги можна зробити висновок, що ви мешкали далеко на південь від Інгарії, правда?

— Правда, о напрочуд спостережливий воїне, — не став вдаватися у подробиці Абдулла. — А про вас я знаю лише, що ви з Чужокрайнії і що ви маєте дивну манеру мандрувати цією країною, підбиваючи людей грабувати вас, бо розмахуєте в них перед носом золотими монетами з вашої платні…

— Платні, хай їй трясця! — сердито перебив його солдат. — Та я не дістав ні пенні — ні від Чужокрайнії, ні від Інгарії! Я ризикував головою у цих війнах (як і всі ми), а потім нам врешті-решт сказали: «Добре, хлопці, війна закінчена, всім спасибі!» — і послали вмирати з голоду! Тут-то я і сказав собі: «Добре — авжеж, добре! Дехто винен мені за мою роботу — і я вважаю, що це народ Інгарії! Це вони залучили чаклунів і нечесним шляхом здобули перемогу!» От я й вирішив самотужки зібрати з них свою платню — саме в такий спосіб, як ви оце сьогодні побачили. Можете називати це шахрайством, якщо вам хочеться, але ви бачили все на власні очі, тож і судіть. Я забираю гроші тільки в тих, хто сам намагається мене пограбувати!

— Звертаю увагу, що слово «шахрайство» не злітало з моїх губ, о мужній ветеране, — щиро сказав Абдулла. — Я вважаю ваш метод напрочуд оригінальним і думаю, що мало кому, крім вас, вдалося б його реалізувати.

Було видно, що солдатові це полестило. Він замислено дивився в блакитну далечінь під ногами.

— Там, унизу, — сказав він, — Кінгсберійська рівнина. Там мені вдасться по-справжньому розжитися на золото. А знаєте, коли я почав свою подорож у Чужокрайнії, в мене була тільки срібна трипенсова монета і мідний ґудзик, який я видавав за золотий соверен.

— Значить, ви отримали величезний прибуток, — сказав Абдулла.

— Так, а отримаю ще більший, — пообіцяв солдат.

Він акуратно відклав каструльку і витягнув з ранця два яблука. Одне він дав Абдуллі, а в друге вгризся сам, лежачи на спині і дивлячись, як над рівниною повільно згущуються сутінки. Абдулла вирішив, що той підраховує золото, яке зуміє одержати із жителів цих земель. Його неабияк здивувало, коли солдат сказав:

— Мені завжди подобалося розбивати табір надвечір. Тільки гляньте, як заходить сонце. Колосально!

Було і справді колосально. Хмари набігли з півдня і простяглися по небу, немов рубінова гірська гряда. Абдулла спостерігав, як спалахнула червоно-брунатною барвою частина пурпурових гір, як з ущелини, немов із жерла вулкана, піднявся жовтогарячий дим, як розлилося за горами тихе рожеве озеро. А вдалині, на тлі безбережної глибини синьо-золотого неба-моря, пропливали острови, рифи, бухти й миси. Здавалося, ніби вони задивилися на берег небес або на країну, що на заході межує із самим раєм.

— А ота хмара — показав солдат, — правда ж, виглядає зовсім як замок?

І справді, хмара була зовсім як замок. Замок височів на скелі над небесною лагуною — диво з див, з безліччю струнких золотистих, рубінових і темно-синіх веж. Проблиск золотавого неба у найвищій з веж був достоту наче вікно. Це до болю нагадало Абдуллі хмару, яку він бачив над палацом султана, коли його тягнули в темницю. Хоча цього разу вигляд у хмари був зовсім інший, мука і туга повернулися до Абдулли з такою силою, що він з болем заволав:

— О Квітко-в-Ночі, де ж ти?