Повітряний замок

Розділ третій,

Абдулла знову акуратно прив’язав килим до жердини й пішов на Базар. Там він відшукав крамницю наймайстернішого з місцевих художників.

Після неодмінних вступних церемоній, під час яких Абдулла назвав художника князем олівця і заклинателем пастелей, а той, своєю чергою, назвав Абдуллу візиром замовників і халіфом проникливості, Абдулла відкрив, що його сюди привело:

— Мені потрібні портрети всіх чоловіків, яких тобі доводилося бачити, — найрізноманітніших на вигляд і за розміром. Намалюй мені царів і жебраків, торговців і ремісників, товстих і худих, молодих і старих, гарних і бридких, а також звичайних і просто пересічних. Якщо когось із них ти не бачив, прошу тебе вигадати їх, о діаманте пензлика. А якщо тебе зрадить твоя уява, хоч я і не можу в це повірити, аристократе серед художників, просто зверни свій погляд на цю базарну площу, дивися і малюй!

Абдулла махнув рукою в бік вируючої юрби покупців на Базарі. Він мало не розплакався, коли зрозумів, що Квітка-в-Ночі ніколи не бачила настільки буденного і пересічного видовища.

Художник замислено провів рукою по скуйовдженій бороді.

— Зрозуміло, о шляхетний поціновувачу мужності, із цим я легко впораюся, — мовив він. — Але чи самоцвіт розважливості не зробить таку ласку і не повідомить нікчемному малювальнику, навіщо йому знадобилися всі ці чоловічі портрети?

— А для чого аметистові мольберта це знати? — дещо налякано запитав Абдулла.

— Безумовно, провідник покупців зрозуміє, що цьому скрюченому хробакові слід знати, який матеріал для роботи вибрати, — відповів художник. Насправді йому було страшенно цікаво, для чого знадобилося таке дивне замовлення. — Крім того, те, чи я малюватиму олійними фарбами на полотні або дереві, чи я малюватиму пером на папері або пергаменті, чи я малюватиму фреску на стіні — усе залежить від того, для чого перл серед меценатів забажає використовувати ці портрети.

— А! На папері, будь ласка, — поспішно сказав Абдулла. Йому зовсім не хотілося розповідати про зустріч із Квіткою-в-Ночі. Абдулла нітрохи не сумнівався, що її батько — надзвичайно багатий чоловік, який неодмінно заперечуватиме, щоб молодий торговець килимами показував його дочці портрети інших чоловіків, — звісно, окрім очінстанського принца. — Ці портрети — для одного каліки, який ще ніколи в житті не виходив із дому.

— Тоді ти ще й поборник милосердя, — визнав художник і погодився намалювати портрети за несподівано низьку ціну.

— Ні, ні, о обранцю долі, не треба мені дякувати, — заперечив він, коли Абдулла спробував висловити свою вдячність. — Я маю на те аж три причини. По-перше, у мене зберігається безліч портретів, які я робив для власного задоволення, тож стягувати з тебе повну плату за них було б нечесно — адже я б однаково їх намалював. По-друге, твоє завдання вдесятеро привабливіше від моєї звичайної роботи, яка полягає в малюванні портретів юних дівчат, їхніх наречених, коней або верблюдів — і щоб усі вони виходили красивими, незалежно від того, як воно є насправді; або, для різноманітності, в зображенні рядочків замурзаних дітлахів, чиї батьки бажають, щоби вони виглядали справжніми ангелами, — і знов-таки незалежно від того, як воно є насправді. А по-третє, мені здається, що ти божевільний, о найблагородніший із покупців, тож скористатися з цього — значить накликати невдачу на свою голову.

І майже блискавично весь Базар облетіла новина: молодий Абдулла, торговець килимами, зійшов з глузду і купує кожен портрет, який йому запропонують.

Це завдало Абдуллі чимало клопоту. Решту дня йо‑го постійно відривали від справ різні суб’єкти довгими квітчастими розповідями про портрет бабусі, з яким вони змушені розпрощатися під тягарем крайньої нужди, чи про портрет улюбленого бігового верблюда самого султана, який випадково випав із візка, або про медальйон із портретом їхньої сестри. В Абдулли пішло доволі багато часу на те, щоби випровадити усіх їх геть, хоча у кількох випадках, коли на портретах було зображено чоловіків, він їх усе-таки придбав. А це, звичайно, аж ніяк не віднадило наступних відвідувачів.

— Тільки сьогодні! Моя пропозиція дійсна тільки сьогодні до заходу сонця! — заявив нарешті Абдулла юрбі, яка зібралася перед його наметом. — Нехай кожен, хто має на продаж зображення чоловіка, прийде до мене за годину до заходу сонця, і я куплю картину. Але тільки у цьому разі!

Це дало Абдуллі кілька більш-менш спокійних годин, які він присвятив експериментам із килимом. Тепер він знову засумнівався, чи його візит у сад не був усього лише сном. Адже килим не рухався. Зрозуміло, відразу після сніданку Абдулла знову випробував його, попросивши піднятися на два фути — просто щоб упевнитися, що килиму це до снаги. Але той так і залишився лежати на підлозі. Повернувшись із намету художника, Абдулла ще раз випробував його, але і тепер килим не поворухнувся.

— Напевно, я погано поводився з тобою, — сказав Абдулла до килима. — Ти залишився зі мною з чистої довіри, попри всі мої підозри, а я віддячив тобі тим, що прив’язав до жердини. Чи стане тобі краще, друже мій, якщо я покладу тебе на підлогу? Я вгадав?

Він залишив килим на підлозі, але той однаково не хотів летіти. Килим нічим не відрізнявся від першого-ліпшого старого підніжного килимка. Абдулла поміркував ще трохи — у проміжках між напливами людей, які надокучали йому пропозиціями купити портрети. До нього знову повернулися підозри щодо незнайомця, який продав йому килим, і страшенного гармидеру, який спалахнув у Джамала якраз тоді, коли незнайомець повелів килиму летіти. Абдулла пригадав, що бачив, як ворушилися губи незнайомця, але розчув далеко не всі слова.

— Ось воно що! — закричав Абдулла, вдаривши кулаком по долоні. — Перш ніж килим полетить, треба сказати таємне слово, а цей чоловік з якихось причин — поза сумнівом, вельми підступних — приховав його від мене. Зловмисник! А уві сні я, мабуть, випадково якраз потрібне слово і вимовив.

Абдулла кинувся углиб намету по подертий словник, яким він користувався ще в школі. Потім Абдулла встав на килим і закричав:

— Абажур! Злети, будь ласка!

Нічого не сталося — ні після слова «абажур», ні після всіх інших слів, що починалися на «А». Упертий Абдулла перейшов до «Б», а коли і це не допомогло, продовжив далі — й поступово дійшов до кінця словника. Оскільки Абдуллі раз у раз заважали продавці портретів, часу йому на це пішло чимало. Проте до вечора він добрався до «ящірки». За весь день килим ані не ворухнувся.

— Значить, це слово вигадане — або ж воно іноземною мовою! — вигукнув Абдулла, обливаючись потом. Доводилося повірити або в це, або в те, що Квітка-в-Ночі була всього лише сном. Але навіть якщо вона існувала насправді, шанси змусити килим віднести його до неї з кожною хвилиною ставали дедалі меншими. Абдулла стояв на килимі, вичавлюючи із себе різноманітні дивовижні звуки, а також намагаючись вимовити всі відомі йому іноземні слова, проте килим, як і раніше, не ворушився.

За годину до заходу сонця Абдуллі знову довелося відволіктися: біля його намету зібралася величезна юрба зі згортками і сувоями паперу, а також із великими і малими пласкими пакунками. Художникові з папкою малюнків довелося розштовхувати її ліктями. Наступна година була для Абдулли страшенно клопітною. Абдулла вивчав картини, відкидав портрети тітусь і мамусь і, торгуючись, збивав непомірні ціни, призначені за недоладні зображення племінників. Відтак за годину він придбав не тільки сотню чудових малюнків, які приніс йому художник, а й вісімдесят дев’ять інших картин, медальйонів, ескізів, і навіть шматок стіни із написаним на ньому чоловічим обличчям. При цьому він витратив майже всі гроші, які у нього лишилися після придбання килима-самольота — якщо це, звичайно, та‑ки справді був килим-самоліт. Коли Абдуллі нарешті вдалося переконати чоловіка, який стверджував, начебто живописний портрет матінки його четвертої дружини достатньо подібний на зображення чоловіка, що ця картина йому не потрібна, і виштовхати його з намету, вже зовсім стемніло. Абдулла так втомився і засмикався, що йому навіть їсти не хотілося. Він, напевно, пішов би спати, якби не Джамал: той з величезним прибутком розпродав усю свою їжу юрбі з портретами, а тепер прийшов до Абдулли зі шматком найніжнішого смаженого м’яса просто на сковорідці.

— Не знаю, що в тебе вселилося, — вимовив Джамал. — Мені завжди здавалося, що ти сповна розуму. Але незалежно від того, чи ти звихнувся, чи ні, їсти однаково треба.

— Божевілля тут ні при чому, — втомлено відповів Абдулла. — Я просто вирішив розширити свою торгівлю і зайнятися новим напрямком.

Однак принесене Джамалом м’ясо він усе-таки з’їв.

Врешті-решт Абдулла зміг поскладати всі сто вісімдесят дев’ять малюнків на килим. Сам він влігся поміж ними.

— Послухай-но, що я тобі оце скажу, — звернувся він до килима. — Якщо завдяки якомусь щасливому випадку я вимовлю вві сні чарівне слово, негайно віднеси мене в нічний сад Квітки-в-Ночі.

Це було, мабуть, єдине, що він міг зробити. Заснути йому вдалося не відразу.

Прокинувся він від ніжного аромату нічних квітів, та ще від того, що чиясь рука обережно торкнулася його плеча. Над ним схилилася Квітка-в-Ночі. Абдулла побачив, що вона ще гарніша, аніж йому запам’яталося.

— Ти й справді приніс картини! — захоплено вигукнула Квітка-в-Ночі. — Який ти люб’язний!

«Вдалося!» — переможно подумав Абдулла.

— Так, — сказав він. — У мене тут сто вісімдесят дев’ять різних чоловіків. Думаю, це допоможе тобі скласти бодай загальне уявлення про них.

Він допоміг дівчині зняти з кущів трохи золотих ліхтариків і розставити їх півколом на траві перед пагорком. Тоді Абдулла показав Квітці-в-Ночі всі портрети, спочатку підносячи кожен до ліхтарика, а потім опираючи на схил пагорка. Він став почувати себе вуличним художником.

Квітка-в-Ночі уважно вивчала зображення кожно-го з чоловіків — усі портрети, які їй приніс Абдулла, — вивчала абсолютно безпристрасно і дуже зосереджено. Потім вона взяла ліхтарик і заново передивилася всі малюнки, зроблені художником із Базару. Абдуллі було дуже приємно. Художник виявився справжнім майстром. Він намалював якраз такі портрети, як і замовляв Абдулла: від величного героя, явно скопійованого з якоїсь статуї, до горбаня, котрий чистив на Базарі черевики. Серед малюнків трапився навіть автопортрет художника.

— Так, я вже бачу, — сказала нарешті Квітка-в-Ночі. — Чоловіки дійсно дуже різні, як ти і казав. Зовнішність мого батька зовсім не типова — і твоя, безумовно, теж.

— То ти визнаєш, що я не жінка? — поцікавився Абдулла.

— Змушена з цим погодитися, — відповіла вона. — Вибач за помилку, — і вона пронесла ліхтарик уздовж пагорка, щоби вже втретє передивитися декотрі із портретів.

Абдулла дещо занепокоєно відзначив, що вона виділила портрети найвродливіших чоловіків. Він дивився, як вона напружено вглядається в них, злегка наморщивши чоло, як на ці її зморщечки падає неслухняний темний локон… Абдулла запитав себе, що ж за кашу він заварив.

Квітка-в-Ночі зібрала всі малюнки й акуратно поскладала їх на купочку біля пагорка.

— Так я і думала, — повідомила вона. — Ти подобаєшся мені більше, ніж будь-який з цих портретів. Одні чоловіки здаються мені занадто самозакоханими, а інші — егоїстичними й жорстокими. А ти добрий і скромний. Я маю намір попросити батька видати мене за тебе, а не за очінстанського принца. Ти не проти?

Сад так і закрутився навколо Абдулли вихором золота, срібла й темнавої зелені.

— Я… По-моєму, з цього нічого не вийде, — нарешті промимрив він.

— Чому? — запитала Квітка-в-Ночі. — Хіба ти вже одружений?

— Ні, ні! — злякався Абдулла. — Річ не в цьому. За законом чоловікові можна мати стільки дружин, скільки він може утримати, але…

На чоло Квітки-в-Ночі знову набігли зморщечки.

— А скільки чоловіків можна мати жінці? — поцікавилася вона.

— Лише одного! — ошелешено відповів Абдулла.

— Разюча несправедливість, — зауважила, трохи подумавши, Квітка-в-Ночі. Вона сіла на траві й замислилася. — Як ти думаєш, в очінстанського принца вже є інші дружини?

Абдулла дивився, як зморщечки в неї на чолі стають дедалі глибшими, як тоненькі пальчики її правої руки роздратовано перебирають травинки. Тепер він знав, яку кашу заварив. Квітка-в-Ночі виявила, що її батько навмисно приховував від неї деякі важливі речі.

— Якщо він принц, — дещо схвильовано сказав Абдулла, — то, я думаю, цілком може бути, що в нього багато дружин. Авжеж.

— Значить, він скнара, — вирішила Квітка-в-Ночі. — Ти зняв камінь із мого серця. А чому ти вирішив, що нам з тобою не вдасться одружитися? Адже вчора ти сказав мені, що і сам ти — також принц.

Абдулла відчув, як щоки в нього запалали, і прокляв себе за те, що вибовкав свої найзаповітніші мрії. І хоча він раз у раз повторював собі, що, говорячи про це, мав усі підстави думати, що все це сон, легше йому від того не стало.

— Це правда. Але ж я розповів тобі також і про те, що загубився, що живу далеко від мого королівства, — відповів він. — Як ти могла здогадатися, мені доводиться вести життя простолюдина. Я продаю килими на Базарі в місті Занзібі. А твій батько — явно дуже багатий чоловік. Навряд чи він вирішить, що я гідна пара для тебе.

Пальчики Квітки-в-Ночі обурено забарабанили по землі.

— Ти говориш так, начебто це мій батько збирається з тобою одружитися! — розгнівалася вона. — У чому річ? Я тебе люблю. А ти мене любиш?

Із цими словами вона глянула Абдуллі в очі. Він у відповідь також подивився їй в очі — у бездонно глибоку вічність її величезних чорних очей. І почув свій же власний голос: «Так». Квітка-в-Ночі усміхнулася. Абдулла усміхнувся. Минуло ще кілька вічностей.

— Коли ти вирішиш іти звідси, я піду з тобою, — сказала Квітка-в-Ночі. — Оскільки те, що ти говориш про бажання і наміри мого батька, швидше за все, правда, нам треба спочатку одружитися — і тільки після того повідомити про це моєму батькові. Тоді він уже нічого не зможе сказати.

Абдулла, який мав дещо інший досвід спілкування з багатіями, на жаль, не здатний був розділити таку її впевненість.

— Може виявитися, що все це зовсім не просто, — заперечив він. — Взагалі, тепер мені здається, що єдино правильне для нас рішення — взагалі покинути Занзіб. Це буде неважко, оскільки сталося так, що я володію килимом-самольотом — ондечки він, на пагорку. Я прилетів сюди саме на ньому. На жаль, щоби він полетів, треба сказати чарівне слово, яке я, очевидно, вимовляю лише уві сні.

Квітка-в-Ночі взяла ліхтарик і високо підняла його, щоби уважно роздивитися килим. Абдулла дивився на її постать, захоплюючись грацією, з якою вона схилилася над килимом.

— Видно, він дуже старий, — сказала вона. — Я читала про такі килими. Чарівне слово, ймовірно, — якесь дуже звичайне, тільки треба вимовляти його у старовинній манері. З моїх книг випливає, що такі килими у разі небезпеки приводяться в дію надзвичайно швидко, отже потрібне чарівне слово навряд чи якесь особливе. Чому б тобі не розказати мені докладно все, що ти про нього знаєш? Разом ми, можливо, зуміємо що-небудь придумати.

Із цих слів Абдулла зробив висновок, що Квітка-

в-Ночі (якщо не брати до уваги очевидної прогалини в її знаннях) і розумна, і пречудово освічена. Він відчув, що захоплюється нею ще більше, ніж до того. Абдулла розповів їй усе, що знав про килим, у тому числі й про переполох у крамничці Джамала, через що він не розчув чарівне слово.

Квітка-в-Ночі слухала його і кивала голівкою.

— Отже, — сказала вона, — не варто дошуковуватися причин, які спонукають продати килим-самоліт таким чином, щоби покупець не зміг ним користуватися. Це настільки дивно, що, як мені здається, нам краще обміркувати це насамкінець. А спочатку подумаємо про те, що цей килим робить. Ти говориш, він спустився, коли ти йому звелів. А от чи незнайомець у цю мить щось говорив?

Розум у неї був гострий і логічний. Абдулла подумав, що воістину натрапив на перлину серед жінок.

— Я абсолютно впевнений, що він нічого не говорив, — відповів він.

— Тоді, — зауважила Квітка-в-Ночі, — чарівне слово потрібне тільки для того, щоби змусити килим піднятися в повітря. У такому разі, як мені здається, є тільки дві можливості. Перша — килим робитиме те, що ти звелиш, доки де-небудь не торкнеться землі. А друга — він буде коритися твоїм наказам, доки не опиниться в тому ж таки місці, звідки і почалася його дорога…

— Це легко перевірити! — сказав Абдулла. Від її логіки йому аж голова пішла обертом. — Думаю, правильна друга можливість.

Він вистрибнув на килим і вигукнув:

— Піднімайся і лети назад у мій намет!

— Ні, ні! Не треба! Стривай! — закричала Квітка-

в-Ночі.

Та було пізно. Килим злетів у повітря й помчав так швидко і несподівано, що Абдулла спершу перекинувся на спину, аж йому перехопило дих, а потім виявив, що наполовину звисає з обтріпаного краю килима, судячи з усього, на жахливій висоті. Не встиг він відсапатися, як знову задихнувся: цього разу від швидкого польоту. Абдуллі залишалося тільки відчайдушно вчепитися за китиці на краю килима. Та не встиг він підповзти ближче до середини килима (не те що навіть заговорити), як килим рвонув униз, залишивши подих, який щойно повернувся до Абдулли, високо в небі, увірвався в намет, розсунувши заслони і мало не скинувши ними Абдуллу, і приземлився м’яко — і якось дуже вже остаточно — на підлогу.

Абдулла лежав долілиць, віддихуючись, і в голові в нього мерехтіли уривки невиразних спогадів про башточки палацу на тлі зоряного неба, які були промайнули повз нього. Усе сталося так швидко, що спочатку Абдулла здатен був думати лише про те, яким несподівано коротким виявився шлях від його намету до нічного саду. Коли ж Абдулла нарешті зміг перевести дихання, йому захотілося надавати собі стусанів. Яких же дурниць він наробив! Треба було принаймні почекати, поки Квітка-в-Ночі теж ступить ногою на килим. Але тепер логіка Квітки-в-Ночі підказувала йому, що в нього є лише один спосіб повернутися до дівчини — знову заснути, сподіваючись, що вві сні йому ще раз вдасться вимовити чарівне слово. Оскільки Абдуллі вдалося проробити це вже аж двічі, він не сумнівався в тому, що й тепер йому пощастить. Крім того, він був упевнений, що Квітка-в-Ночі все чудово зрозуміє, а відтак дочекається його в саду. Вона ж бо просто втілення мудрості — перлина серед жінок. Вона чекатиме на нього приблизно через годину.

Через годину поперемінного самобичування і вихваляння Квітки-в-Ночі Абдулла зумів нарешті заснути. Але, на жаль, прокинувшись, він побачив, що, як і раніше, лежить долілиць на килимі посередині свого намету. Зовні гавкав пес Джамала — саме від його гавкоту Абдулла і прокинувся.

— Абдулло! — почувся голос сина брата першої дружини його батька. — Ти вже прокинувся?

Абдулла застогнав. Тільки цього йому бракувало.