Повітряний замок

Розділ сімнадцятий,

Серед залишків вечері на столі стояв кошик з подушкою. На одному з ліжок виднілася вм’ятина, над якою клубочилася хмарка тютюнового диму, так ніби ще мить тому солдат лежав там і палив люльку. Вікно було зачинене. Абдулла кинувся до нього, збираючись відчинити його й визирнути назовні — без жодної особливої причини, а просто тому, що нічого іншого йому не спало на думку — і спіткнувся об блюдечко, повне вершків. Блюдечко перекинулося, жовтувато-білі вершки довгою смугою хлюпнули на килим-самоліт.

Абдулла вражено завмер, дивлячись на нього. Принаймні килим на місці. Що б це могло означати? У кімнаті не було ні сліду солдата й, поза сумнівом, ні сліду голосистого малюка. А ще, зрозумів Абдулла, оббігши очима всі закутки кімнати, які тільки могли спасти йому на думку, у кімнаті не було ні сліду пляшки з джином.

— О, ні! — вигукнула Софі, з’явившись у дверях. — Де ж він? Він не міг зайти далеко, адже килим залишився тут!

Абдулла пошкодував, що не може відчувати такої ж упевненості.

— Я не хотів би непокоїти вас, о мати найпрудкішого з малюків, — сказав він, — однак мушу зауважити, що джин, очевидно, теж зник.

Чоло Софі прорізала зморщечка подиву.

— Це ж який такий джин?

Поки Абдулла згадував, що коли Софі ще була Північчю, вона начебто взагалі не помічала джина, у дверях з’явилася й Летті, яка важко сапала і трималася за бік.

— Що сталось? — видихнула вона.

— Їх тут нема, — відповіла Софі. — Думаю, солдат відніс Моргана до господині. Вона мала би краще знатися на немовлятах.

Почуваючи, що чіпляється за соломинку, Абдулла запропонував:

— Я сходжу дізнаюся.

«Цілком імовірно, що Софі має рацію, — подумав він, збігаючи першим прольотом. — Саме так повелися б більшість чоловіків, опинившись зненацька сам-на-сам із розплаканим немовлям, — якщо би, звичайно, в іншій руці в цього чоловіка не було пляшки з джином».

Нижній проліт був запруджений людьми, що піднімалися, — людьми у важких чоботях і якихось мундирах. Їх вів хазяїн, примовляючи:

— На третьому поверсі, панове. Чужокрайнієць відповідає вашому опису, якщо припустити, що він відрізав кіску, а той молодший хлопець — явно його спільник, про якого ви говорите.

Абдулла повернувся й навшпиньках побіг нагору, перестрибуючи через сходинки.

— Повна катастрофа, о найчарівніші із сестер, — захекано випалив він Софі й Летті. — Хазяїн — підступний трактирник — веде сюди поліцаїв, щоб заарештувати мене і солдата. Що ж нам тепер робити?

Настав час передати командування рішучій жінці. Абдулла виявився невимовно радий, що Софі — саме така. Вона почала діяти негайно. Перш за все Софі зачинила двері й засунула засув.

— Позич-но мені хустинку, — сказала вона Летті, і коли та дала їй хустинку, Софі стала на коліна й витерла вершки з килима-самольота. — Ходіть сюди, — звеліла вона Абдуллі. — Сідайте зі мною на килим і накажіть йому перенести нас туди, де зараз перебуває Морган. Летті, ти залишишся тут і затримаєш поліцію. Не думаю, що килим зміг би тебе підняти.

— Чудово, — погодилася Летті. — Я однаково хочу повернутися до Бена, перш ніж король висуне йому обвинувачення. Тільки спочатку я вправлю цьому трактирнику мізки. Буде добра розминка перед зустріччю з королем.

Летті була не менш рішуча, ніж її сестра, — вона розпрямила плечі й розставила лікті. Її впевнена поза не віщувала нічого доброго ні хазяїну, ні поліції.

Абдулла був радий і за Летті. Він припав до килима й тихенько зашепотів до нього. Килим затремтів, але якось знехотя.

— О казкова тканино, о карбункуле і хризоліте серед килимів, — сказав Абдулла, — цей жалюгідний незграбний селюк принижено молить дарувати йому прощення за те, що він пролив вершки на твій безцінний ворс…

У двері важко загупали.

— Іменем короля, відчиніть! — закричали зовні.

Часу на те, аби й далі підлещувати килим, не залишилося.

— Килиме, благаю, — шепнув Абдулла, — перенеси мене і цю пані туди, куди солдат забрав маля!

Килим роздратовано здригнувся, проте послухався. Він метнувся вперед у звичайній своїй манері — прямо крізь зачинене вікно. Цього разу Абдулла був напоготові і встиг помітити скло й темний перепліт рами, що мигнули перед ним, немов водяна гладінь, і тут же вони пролетіли крізь вікно й здійнялися над срібними кулями, які освітлювали вулиці. Однак Абдулла не мав певності, чи бачила це Софі. Вона обома руками вчепилась йому за плече, тож він схильний був припустити, що очі в неї міцно заплющені.

— Не зношу висоти! — сказала вона. — Хоч би це було недалеко.

— Цей надзвичайний килим, о найшановніша відьмо, понесе нас із усією можливою швидкістю, — відповів Абдулла, намагаючись одночасно переконати в цьому й Софі, і килим. Він не мав певності, чи це справило враження хоч на когось із них. Софі і далі боляче чіплялася за його плече і час від часу налякано зойкувала, а килим жваво промайнув понад самими вежами й вогнями Кінгсбері, тоді зробив різкий розворот над куполами, які, як можна було судити, належали палацу, і зайшов на нове коло над містом.

— Що ж це він робить? — видихнула Софі. Видно, вона таки не до кінця заплющила очі.

— Тихіше, о найхолоднокровніша з чаклунок, — заспокоїв її Абдулла. — Він усього лише кружляє, щоб набрати висоту, як це роблять птахи.

У глибині душі він був упевнений, що килим збився зі сліду. Але коли вогні й куполи Кінгсбері пронеслися під ними втретє, Абдулла зрозумів, що його припущення випадково виявилося правдою. Тепер вони летіли на кількасот футів вище. На четвертому колі, яке було розлогіше від третього, хоча настільки ж стрімке, Кінгсбері перетворилося на купку вогників-самоцвітів далеко-далеко внизу.

Софі глянула донизу і тут же втягнула голову в плечі. Вона ще міцніше вчепилась в Абдуллу, хоча за мить до того йому здавалося, що міцніше вже нікуди.

— О страхіття небесні! — ойкнула вона. — Ми досі піднімаємося! Цей мерзенний солдат напевно потяг Моргана в погоню за дивом!

Вони піднялися вже так високо, аж Абдулла почав побоюватися, що Софі може мати рацію.

— Не сумніваюся, що він бажав урятувати принцесу, сподіваючись на щедру винагороду, — сказав Абдулла.

— А от не треба було тягти із собою мою дитину! — заявила Софі. — Хай-но він мені попадеться! От тільки як йому це вдалося — без килима?

— Мабуть, він наказав джинові нести його за дивом, о місяцю материнства, — пояснив Абдулла.

Софі знову перепитала:

— Якому такому джинові?

— Запевняю вас, о найпросвітленіша чарівнице, що мені належав не тільки цей килим, а й джин, хоча ви, здається, жодного разу не звернули на нього уваги, — відповів Абдулла.

— Вірю вам на слово, — сказала Софі. — Говоріть, говоріть, інакше я подивлюся вниз, а якщо я подивлюся вниз, то впаду, я знаю!

Що ж до Абдулли, то, оскільки Софі не ослабляла мертвої хватки, він знав, що в такому разі впаде разом із нею. Кінгсбері перетворилося на затягнену імлою яскраву крапку, що виринала то з одного боку килима, то з іншого, в міру його невпинного руху вгору по спіралі. Решта Інгарії простиралася навколо, немов величезна темно-синя таріль. Від думки про падіння з такої висоти Абдулла перелякався майже так само, як і Софі. Він став поспішно оповідати їй про свої пригоди — як він познайомився із Квіткою-в-Ночі, як султан замкнув його у в’язниці, як люди Кабула Акби (які насправді були ангелами) виловили пляшку із джином з озерця в оазі та як важко виявилося вигадати бажання, яке підступний джин не зміг би обернути на зло.

На цей час Абдулла вже побачив і пустелю. Вона здавалася блідим морем на південь від Інгарії, хоча килим уже піднявся так високо, що майже нічого внизу не можна було розрізнити.

— Тепер я розумію: солдат погодився, що я виграв заклад, бо хотів переконати мене у своїй чесності, — зажурено сказав Абдулла. — Думаю, він весь час хотів украсти джина, та й килим, мабуть, теж.

Софі зацікавилася. На превелике полегшення Абдулли, вона навіть трохи послабила хватку.

— Не можна винити цього джина за те, що він усіх ненавидить, — сказала вона. — Просто згадайте, як вам було, коли вас кинули в підземелля.

— Але солдат… — почав було Абдулла.

— А це зовсім інша річ! — обурилася Софі. — Постривайте лише, ото вже я до нього доберуся! Ненавиджу людей, які розчулюються над тваринками і водночас прагнуть обвести навколо пальця кожного стрічного! Але повернімося до того вашого джина, — скидається на те, що див сам підлаштував так, щоб цей джин опинився у вас. Чи не здається вам, що все це є частиною тієї схеми, за якою ображені наречені викрадених принцес мають допомогти диву позбутися його брата?

— Думаю, так, — відповів Абдулла.

— Отже, коли ми доберемося до замку в хмарах — якщо, звичайно, ми прямуємо саме туди, — міркувала Софі, — то могли б розраховувати на цих інших ображених женихів, які поспішають визволяти своїх коханих…

— Не виключено, — обережно відповів Абдулла. — Однак, о найдопитливіша з кішок, я собі пригадую, що як тільки див заговорив, ви негайно втекли в кущі, а крім того, сам див дав зрозуміти, що чекають у замку тільки мене.

Проте він таки поглянув догори. Ставало дедалі холодніше, а зірки тепер здавалися настільки близькими, що від цього робилося якось незатишно. У темній синяві неба прорізався срібний відтінок — мабуть, звідкись намагалося пробитися місячне світло. Це було надзвичайно красиво. Абдуллі солодко защеміло від думки, що він, можливо, і справді вже на шляху до порятунку Квітки-в-Ночі.

На жаль, Софі теж глянула вгору — і з новою силою вчепилась Абдуллі в плече.

— Говоріть! — попросила вона. — Мені так страшно!

— Говоріть тоді й ви, о хоробра заклинателько, — відповів Абдулла. — Закрийте очі й розкажіть мені про того

очінстанського принца, з яким заручена Квітка-в-Ночі.

— Не думаю, що вона справді з ним заручена, — пролепетала Софі. Їй було по-справжньому страшно. — Королівський син ще немовля. Щоправда, у короля є ще й брат, принц Джастін, але він начебто мав одружитися з принцесою Беатрисою Чужокрайнійською — якщо не зважати на те, що вона не хотіла про це навіть чути й утекла. Як гадаєте, може, див і її викрав? Думаю, вашому султанові просто кортіло роздобути зброю, яку виготовляють наші маги, і це був для нього єдиний вихід. Адже найманцям, які вирушають на південь, заборонено брати з собою цю зброю. Взагалі-то Хаул каже, що й самих найманців теж посилати не слід. Хаул… — її голос заламався, руки на плечі Абдулли затремтіли. — Говоріть! — прохрипіла вона.

Ставало важко дихати.

— Навряд чи зможу, о міцнорука шахине, — насилу видихнув Абдулла. — Думаю, тут надто розріджене повітря. Але чи ж вам не до снаги начарувати, щоб ми мали чим дихати?

— Мабуть, ні. Ви от усе називаєте мене чаклункою, тоді як насправді для мене все це — новина, — заперечила Софі. — Ви й самі бачили: коли я була кішкою, то тільки й могла, що більшати. — Проте вона на мить відпустила плече Абдулли, щоби виконати над головою кілька коротких різких рухів. — А й справді, повітря! — заявила вона. — Ганьба тобі! Доведеться тобі зробити так, щоб нам дихалося бодай трішки легше, ніж зараз, інакше ми довго не протримаємося. А ну згустися й дай нам тобою подихати! — і вона знову вчепилася в Абдуллу. — Ну що, так краще?

Повітря й справді стало начебто більше, зате ще сильніше похолоднішало. Абдуллу особливо вразило, що спосіб, яким Софі насилала чари, виглядав напрочуд нечаклунським: загалом, він не надто відрізнявся від того, як Абдулла вмовляв килим літати, хоча не можна було не визнати, що він подіяв.

— Так, авжеж. Щиро вам дякую, о заклинателько!

— Говоріть! — заволала Софі.

Вони злетіли так високо, що внизу вже геть нічого не було видно. Абдулла чудово розумів, чому Софі так страшно. Килим плив темною порожнечею, дедалі вище й вище, й Абдулла подумав, що якби він був тут один, то неодмінно би закричав.

— Говоріть краще ви, о могутня володарко магічного царства, — тремтячим голосом вимовив він. — Розкажіть мені про цього чарівника Хаула, вашого чоловіка.

Зуби Софі клацали, але вона гордо відповіла:

— Він найкращий чарівник в Інгарії й найкращий чарівник узагалі. Якби він мав час, то неодмінно здолав би того дива. А ще він хитрий, самозакоханий і бундючний, як павич, він боягуз, його неможливо змусити зробити хоч що-небудь…

— Правда? — запитав Абдулла. — Дивно, що ви, о найбільш любляча серед жінок, з такою гордістю оголошуєте цей перелік пороків…

— Чому ви називаєте це пороками? — сердито перепитала Софі. — Я просто описую вам Хаула, який він є! Розумієте, він із зовсім іншого світу, який називається Уельс, і я відмовляюся вірити, що він загинув… Ой!

Її промова урвалася зойком, бо килим у своєму русі догори ввігнався у щось схоже на тонку і прозору вуаль хмари. Усередині хмари ця її прозорість виявилася крижаними пластівцями, які обсипали Абдуллу і Софі різнокаліберними градинами, немов у грозу. Їм перехопило дух, і коли килим нарешті здійнявся ще вище й вилетів із хмари, вони стали важко віддихуватися.

І тут їм знову перехопило дух — але вже від захвату.

Вони опинилися в новій незнаній країні, залитій місячним сяйвом — сяйвом, що несло в собі золотий відтінок осінньої повні. Але коли Абдулла на мить відволікся від споглядання цього видовища, щоби знайти очима місяць, то так його ніде і не побачив. Здавалося, це сяйво променить із самого сріблисто-синього неба, всіяного величезними золотими зорями. Однак відволіктися Абдуллі вдалося тільки на цю мить. Килим виринув біля імлисто-прозорого моря й полетів уздовж м’яких бурунів, що розбивалися об хмарні скелі. Незважаючи на те, що крізь хвилі було все видно, немов через зеленувато-золотий шовк, їх вода була справжня, мокра і загрожувала захлиснути килим. Повітря потеплішало, а в килим, не кажучи вже про їхній одяг, понабивалося градинок, які тепер почали танути. Перші кілька хвилин Софі й Абдулла потратили на те, щоби поскидати градинки у півпрозорий океан, де вони впали в небо під водою й зникли.

А коли килим ще трішки піднявся й Абдулла із Софі змогли краще роззирнутися, їм іще раз перехопило дух. Навколо простиралися острови, миси й бухти тьмяного золота (це їх бачив колись Абдулла у світлі призахідного сонця), вони розбігалися навсібіч, у срібну далечінь, де висіли — нерухомі, тихі, зачаровані, як видіння самого раю. Прозорі хвилі билися об хмаристий берег із легесеньким шепотом, який, здавалося, лише посилював тишу.

Говорити в такому місці здавалося святотатством. Софі лише штовхнула Абдуллу й показала рукою. Там, на найближчій хмарі-кручі, височів замок — скупчення гордовитих летючих веж, у яких видніли тьмяно-сріблясті вікна. Замок був із хмар. Просто на очах у них декілька високих веж розповзлися в боки і зникли, а інші вежі тим часом то неймовірно зменшувалися, то роздавалися в ширину. Замок розрісся в них перед очима, немов мокра пляма на тканині, перетворився на могутню похмуру фортецю, а тоді знову почав мінятися. Але при тому всьому він залишався на місці, залишався замком, і килим, судячи з усього, прямував саме туди.

Килим летів жваво, але обережно, тримаючись берегової лінії: видно, йому зовсім не хотілося бути поміченим. За хвилями здіймалися хмарні чагарники, облиті червоно-сріблястою барвою, немов по них пройшов захід сонця. Килим ховався під їх прикриттям точнісінько так само, як ховався поміж деревами на кінгсберійській рівнині, і, огинаючи затоку, наближався до кручі.

Перед подорожанами відкривалися все нові види на золоті моря, у яких вдалині пропливали туманні плями — чи то кораблі, чи то хмарні тварини, що рухалися кудись у своїх власних справах. У все тій же абсолютній шепітній тиші килим вибрався на височину. Чагарі тут скінчилися. Тепер килим скрадався понад самою імлавою землею, точнісінько так, як зовсім недавно — понад кінгсберійськими дахами. Абдулла не міг його винити.

Замок перед ними знову змінив подобу — цього разу він розповзся в боки і перетворився на величний павільйон з колонами. Коли килим влетів у довгу алею, що вела до його входу, над павільйоном почали здійматися і набухати куполи, а тоді прорізався тьмяно-золотий мінарет, ніби для того, щоби спостерігати за їхнім прибуттям.

Обабіч алеї височіли імлаві фігури — вони теж, здавалося, спостерігали за їхнім прибуттям. Фігури здіймалися із хмароземлі так, як із суцільної маси хмар здіймаються окремі купки імлистих завитків. Однак, на відміну від замку, форми вони не змінювали. Усі вони як один гордовито тяглися вгору, трохи схожі чи то на морських коників, чи то на шахових коней, з тією лише різницею, що їхні обличчя, облямовані якимись хвилястими звивистими пасмами, які не були, проте, ні хмарами, ні волоссям, виглядали значно пласкішими й невиразнішими, ніж кінські морди.

Софі окидала кожну наступну фігуру дедалі презирливішим поглядом.

— Як на мене, він геть позбавлений смаку у скульптурі, — зауважила вона.

— Тихіше, о найкрасномовніша пані! — шикнув Абдулла. — Це не скульптури, це дві сотні ангелів-служників, про яких говорив див!

Їхні голоси привернули увагу найближчої хмарної фігури. Вона поворухнулася легким туманним вихором, відкрила величезні мармурові очі й нахилилася, щоб роздивитися килим, який прокрадався повз неї.

— Навіть не думай нас зупиняти! — заявила фігурі Софі. — Ми тут тільки для того, щоб забрати мою дитину!

Гігантські очиська кліпнули. Ангел явно не звик, щоб із ним розмовляли настільки неґречно. За спиною в нього почали розгортатися хмарні білі крила.

Абдулла поспішно схопився на ноги й поклонився.

— Вітаю тебе, о найшляхетніший небесний посланцю, — сказав він. — Те, що трохи грубувато повідомила тобі ця жінка, — правда. Молю тебе, пробач їй. Вона з Півночі. Однак вона, як і я, прибула сюди з миром. Диви доглядають за її дитиною, а ми тут лише для того, щоб забрати немовля і передати їм нашу щонайсмиреннішу і щонайщирішу подяку.

Ангела ця промова виразно зм’якшила. Його крила знову сховалися в імлисті боки, і, хоча дивовижна голова повернулася вслід за килимом, зупинити їх ангел не намагався. Зате розплющив очі ангел навпроти, та й двоє наступних теж повернулися подивитися на прибульців. Абдулла не насмілювався сісти. Він злегка зігнув ноги для рівноваги й кланявся кожній парі ангелів, повз яку пролітав килим. Це було непросто. Килим не гірше від самого Абдулли знав, наскільки небезпечними бувають ангели, і рухався усе швидше й швидше.

Навіть Софі зрозуміла, що дещиця ввічливості таки придалася б. Вона кивала кожному ангелу, повз якого прошмигував килим.

— Добрий вечір, — говорила вона. — А гарний сьогод-ні захід. Добрий вечір.

На більше їй не ставало часу, бо на останньому відрізку алеї килим промайнув вихором. Добравшись до замкових воріт — зачинених — килим пірнув у них, як пацюк у стічну трубу. Абдуллу й Софі залила мрячна вогкість, а тоді вони вискочили на спокійне золотаве світло.

Вони опинилися в саду. Тут килим безвільно хляпнувся на землю, ніби ганчірка для посуду, та так і залишився. По ньому пробігав слабкий дрож: чи то килим у такий спосіб тремтів від жаху, чи то він так по-своєму відхекувався від утоми, чи то і те, й інше.

Оскільки земля в саду виявилася твердою і зовсім не виглядала на хмару, Софі й Абдулла обережно ступили на неї. Під ногами виявився щільний дерен, порослий сріблясто-зеленою травою. Удалині, серед підстрижених кущів, струменів мармуровий фонтан. Софі подивилася на нього, роззирнулася на всі боки й насупилася.

Абдулла нахилився й запобігливо згорнув килим, погладжуючи його й заспокійливо примовляючи:

— Ти показав справжню хоробрість, о найвідважніший із паласів. Ну, ну. Не бійся. Я не дозволю жодному диву, хоч який там він могутній, завдати шкоди жодній ворсинці з твоєї дорогоцінної тканини, жодній ниточці на твоїй облямівці!

— Ви говорите точнісінько як солдат, коли він учинив гармидер навколо Моргана, як той іще був Дряпчиком, — зауважила Софі. — Замок он там.

Вони вирушили до замку. Софі уважно роззиралася навколо і раз чи два тихенько фиркнула, а Абдулла акуратно ніс перекинутий через плече килим. Він час від часу погладжував його, відчуваючи, як той потрохи перестає дрижати. Йти довелося досить довго, тому що сад, хоч і не хмарний, постійно мінявся навколо них; він наче розростався. Підстрижені кущі перетворилися на вигадливі зарості рожевих квітів, а фонтан, який весь час виднів удалині, став чи то кришталевим, чи то хризолітовим. Ще кілька кроків — і все навкруги виявилося заставлене вазами із самоцвітів, всюди росла лапата папороть, а по лакованих колонах вився плющ. Софі фиркала дедалі голосніше. Фонтан тепер, наскільки можна було роздивитися, став срібним і всипаним сапфірами.

— Цей див дозволяє собі надто вільно поводитися із чужим замком, — зауважила Софі. — Якщо тільки я не заплуталася остаточно, то в нас тут була ванна.

Абдулла відчув, як кров приливає до щік. Була тут ванна Софі чи ні, не мало значення: це були сади його мрій. Хазруель знову глузував з нього, як глузував із самого початку. Коли фонтан попереду став золотим, зблискуючи темно-багряними візерунками з рубінів, Абдулла відчув не менше роздратування, ніж Софі.

— Сад має бути зовсім не таким, навіть якщо не брати до уваги постійних змін, які лише спантеличують, — сердито сказав він. — Сад має виглядати природно, з ділянками дикої природи, зокрема — з великим полем дзвіночків…

— Саме так, — погодилася Софі. — Ви лише гляньте на фонтан! Що він собі дозволяє робити з чужою ванною!

Фонтан став платиновим зі смарагдами.

— Сміховинна пишнота! — обурився Абдулла. — От коли я планую свій сад…

Його перервав дитячий крик. Обоє кинулися бігти.