Повітряний замок

Розділ п’ятий,

— Ну й день видався, нівроку! — мовив до себе Абдулла, опинившись нарешті у своєму наметі. — Мені так не щастить, що я вже не здивуюся, якщо так і не зможу підняти килим у повітря!

«А може, — подумав він, вкладаючись на килим, як і був, у своєму найкращому вбранні, — може, у нічному саду виявиться, що Квітка-в-Ночі розсердилася на мою дурість минулої ночі і більше мене не кохає. Або кохає й далі, але вирішила не тікати зі мною з дому. А може…»

Заснути Абдуллі вдалося не відразу. Однак коли він прокинувся, все знову було чудово. Килим саме м’яко знижувався, наближаючись до залитого місячним світлом пагорка. Тому Абдулла зрозумів, що зрештою йому вдалося вимовити чарівне слово, і сталося це зовсім недавно, аж він майже запам’ятав його. Але за мить воно геть чисто стерлося з його пам’яті, тому що з-поміж білих пахучих квітів і круглих жовтих ліхтариків до нього вибігла Квітка-в-Ночі.

— Ти тут! — кричала вона на бігу. — Я так хвилювалася!

Вона не гнівалася. В Абдулли заспівало серце.

— Ну що, готова? — крикнув він у відповідь. — Заскакуй сюди, до мене!

Квітка-в-Ночі радісно засміялася (це було ніяке не хихотіння) і перебігла галявину. Мабуть, місяць саме в цю мить зникнув за хмарою, тому що Абдулла побачив постать дівчини у світлі самих лише жовтих ліхтариків — золоту, поривчасту і стрімку. Він підвівся і простягнув до неї руки.

І в цю мить хмара, яка була заступила місяць, спустилася ще нижче і потрапила у світло ліхтариків. Стало видно, що це ніяка не хмара, а величезні чорні шкірясті крила, які безшумно змахували. З тіні крил з’явилися дві такі самі шкірясті руки з довжелезними пазурами — і вони зімкнулися навколо Квітки-в-Ночі. Абдулла бачив, як дівчина сіпнулася, коли ці руки не дали їй бігти далі. Вона роззирнулася навколо, а тоді поглянула вгору. Те, що вона там побачила, змусило її закричати. Це був протяжний, дикий, розпачливий крик, який обірвався, коли одна зі шкірястих рук затулила їй рот пазуристими пальцями.

Квітка-в-Ночі била по руці кулачками, копалась і відбивалася, але все дарма. Потвора підняла її вгору — маленьку білу фігурку на тлі нічної пітьми. Величезні крила знову безшумно змахнули. Гігантська ступня з такими ж пазурами, як і на руках, прим’яла траву приблизно за ярд від килима, на якому Абдулла ще не встиг як слід підвестися, на величезній гомілці здулися м’язи, й істота — ким би вона не була — рвонула вгору. Якусь мить Абдулла вдивлявся в моторошну шкірясту морду з кільцем у гачкуватому носі та з вузькими розкосими очима — глибоко посадженими й жорстокими. Істота на нього й не глянула. Вона переймалася лише тим, щоби піднятися в повітря разом зі своєю жертвою.

Наступної миті чудовисько злетіло. Ще якусь секунду Абдулла бачив його над головою — величезного летючого дива, в руках у якого висіла маленька, тендітна і страшенно бліда дівчина. Потім чудовисько зникло в пітьмі. Усе це відбулося неймовірно швидко.

— За ним! За дивом! — наказав Абдулла килиму.

Здалося, килим його послухався. Він піднявся із пагорка. Але тієї ж миті знову опав і завмер, так ніби хтось віддав йому інший наказ.

— Ах ти ж пожерта міллю циновка! — закричав на нього Абдулла.

Удалині в саду пролунав чийсь голос:

— Люди, сюди! Кричать десь отам!

На протилежному боці галереї Абдулла помітив відблиски місячного світла на металевих шоломах і — що ще гірше — золотаві зблиски смолоскипів на мечах і арбалетах. Він не став чекати, коли йому доведеться пояснювати цим людям, чому саме він кричав, отож він припав плазом до килима.

— Назад у намет! — шепнув він. — Скоріше! Будь ласка!

Цього разу килим послухався — так само, як і минулої ночі. Він блискавично шугонув з пагорка, метнувся вбік і перелетів через неприступно високу стіну. Абдулла лише краєм ока встиг помітити чималу групу найманців із північних земель, які розсипалися по освітленому ліхтарями саду, а за мить він уже летів над дрімотно притихлими дахами й посрібленими місяцем вежами Занзіба. Абдулла ледве встиг подумати, що батько Квітки-

в-Ночі, напевно, навіть багатший, ніж він собі думав, тому що далеко не всі можуть дозволити собі утримувати так багато найманців, до того ж, північні найманці були найдорожчими, як килим шугнув униз і плавно ліг разом з Абдуллою якраз посередині намету.

У наметі Абдулла дав волю відчаєві.

Квітку-в-Ночі викрав див, а килим відмовився його переслідувати. Абдулла розумів, що в цьому немає нічого дивного. Усі мешканці Занзіба чудово знали, що дивам підвладні безмежні сили неба і землі. Цей див, безсумнівно, виявив передбачливість і наказав усьому, що перебувало в саду, не рухатися, поки він утікає з Квіткою-в-Ночі. Див, можливо, навіть не помітив ані килима, ані Абдулли на ньому, просто слабесенькі чари килима підкорилися наказові дива. Отак див викрав Квітку-в-Ночі, яку Абдулла любив понад життя, викрав саме у ту хвилину, коли вона бігла до нього, щоби кинутися в його обійми, і нічого тут, як видно, він зробити не міг.

Абдулла заплакав.

Потім він присягнув собі викинути всі сховані в кишенях гроші. Тепер вони були йому ні до чого. Але перед цим він знову віддався відчаю і жалю, як то прийнято в Занзібі: нарікав на долю, голосно ридаючи, і бив себе в груди. Трохи пізніше, коли заспівали треті півні й з’явилися перші перехожі, Абдуллу охопив глибокий мовчазний відчай. Йому не хотілося навіть ворушитися. Нехай інші метушаться, посвистують, нехай гримлять відрами — усе це більше ніяк не стосувалося Абдулли. Він лежав скулившись на килимі-самольоті і шкодував, що досі живий.

Йому було так погано, що він навіть не подумав про небезпеку, яка могла спіткати його самого. Відтак він не звернув уваги на те, що гамір Базару раптово стих, як замовкають у лісі птахи з появою мисливця. Він і справді не зауважив ні важкої розміреної ходи, ні монотонного — брязь-брязь-брязь — брязкоту зброї найманців. Абдулла не підвів голови, навіть коли біля самісінького намету хтось гаркнув: «Стій!»

Він підвів голову тільки тоді, коли обидві заслони намету шумно впали додолу. Абдулла знехотя здивувався. Він примружив заплакані очі — світло здалося йому все ж таки занадто яскравим — і без особливого інтересу запитав сам себе, що робить у його наметі загін найманців з півночі.

— Це він, — сказав якийсь чоловік у цивільному, котрий цілком міг виявитися Хакімом, і розсудливо зник, перш ніж Абдулла встиг його роздивитися.

— Ти! — гаркнув командир загону. — Ходи. З нами.

— Що? — перепитав Абдулла.

— Беріть його! — наказав командир.

Абдулла був приголомшений. Він мляво протестував, коли його поставили на ноги і стали викручувати руки. Він далі протестував, коли його швидкою військовою ходою — брязь-брязь-брязь — повели з Базару в бік західних кварталів. Незабаром він почав протестувати вже досить рішуче.

— У чім річ? — видихнув він. — Я вимагаю… як громадянин… куди ми… йдемо?!

— Мовчи! Побачиш! — відповіли йому найманці. Вони були добре треновані, тому зовсім не захекалися від швидкого напівбігу.

Невдовзі вони, не стишуючи ходи, затягли Абдуллу під масивні кам’яні ворота, складені з брил, які біло зблискували на сонці, у внутрішній двір, де на п’ять хвилин зупинилися коло схожої на піч кузні і скували Абдуллу ланцюгами. Він запротестував ще сильніше:

— Навіщо це? Де ми? Я хочу знати!

— Мовчи! — звелів йому командир загону. І звернувся до свого заступника, вимовляючи слова з варварським північним акцентом: — Вічно ці занзібчики скиглять. Не мають жодного уявлення про гідність.

Поки командир загону це говорив, коваль, теж занзібець, шепнув Абдуллі:

— Тебе хоче бачити султан. Думаю, нічого доброго тебе не чекає. Останнього з тих, кого я закував так, як тебе, розп’яли.

— Але я ж нічого не зро… — запротестував Абдулла.

— Мовчати!!! — визвірився командир загону. — Готово, ковалю? Добре. Бігом — руш!

І вояки знову потягли Абдуллу через залитий сон-

цем двір, у величезний палац, який виднівся углибині.

Абдуллі хотілося сказати, що закутому в ланцюги неможливо навіть іти, не те що бігти, такі вони важкі. Але виявилося, що людина, яку супроводжують суворі й рішуче налаштовані найманці, воістину здатна на чудеса! Абдулла біг — дзінь-брязь, дзінь-брязь, брязь, — аж поки нарешті, втомлено брязнувши ланцюгами востаннє, не опинився перед підніжжям величного трону, оздобленого зимно-блакитними й золотими плитками й увінчаного горою подушок. Тут усі найманці опустилися на одне коліно — на поштивій відстані, як то завжди роблять найманці з півночі перед особою, яка їм платить.

— В’язень Абдулла, пане султане, — доповів правителеві командир загону.

Проте Абдулла не став на коліна. Він, за звичаєм Занзіба, упав ниць. До того ж, він дуже втомився, отож повалитися зі страшним гуркотом долілиць йому просто було легше, ніж зробити будь-що інше. Викладена плитами підлога була чарівно, блаженно прохолодною.

— Нехай цей син верблюжого лайна встане на коліна, — сказав султан. — Нехай ця тварина подивиться нам у лице. — Голос у нього був стишений, але аж тремтів від люті.

Один із найманців потягнув за ланцюги, а ще двоє шарпнули Абдуллу за руки, так що, зрештою, він устав перед султаном на коліна, зігнувшись у дві погибелі. Найманці підтримували Абдуллу в такій позі, і він цьому радів. Якби не це, його би пройняв жах. Чоловік, що розвалився на викладеному плитками троні, був жирний, лисий і з густою сивою бородою. Він немовби ліниво, хоча насправді люто поплескував по подушці якоюсь білою бавовняною ганчірочкою з помпончиком. Оця-от ганчірочка з помпончиком і показала Абдуллі, як сильно він вляпався. Це був його нічний ковпак.

— Що скажеш, собако з гнойовища? — запитав султан. — Де моя дочка?

— Поняття не маю, — гірко відповів Абдулла.

— Не станеш же ти заперечувати, — продовжував султан, хилитаючи ковпаком так, ніби це була відрубана голова, яку він схопив за волосся, — не станеш же ти заперечувати, що це твій нічний ковпак? Всередині на ньому вишите твоє ім’я, о жалюгідний гендлярику!

Я знайшов його — ми особисто зволили його знайти! — у скриньці з дрібничками моєї дочки, а також вісімдесят два портрети простолюдинів, що їх моя дочка сховала у вісімдесят дві схованки. Не станеш же ти заперечувати, що пробрався у мій нічний сад і подарував ці портрети моїй дочці? Не станеш же ти заперечувати, що після цього ти викрав мою дочку?!

— А от і стану! — сміливо вимовив Абдулла. — Чого я дійсно не заперечую, о найдостойніший захиснику пригноблених, то це того, що це справді мій ковпак і що портрети подарував я, хоча мушу сказати, що твоя дочка ховає краще, ніж ти шукаєш, о владарю безмежної мудрості, бо насправді я подарував їй на сто сім картин більше, ніж ти виявив, — однак я не викрадав Квітки-в-Ночі. На моїх очах її викрав величезний огидний див. Про те, де вона зараз, я маю не більше уявлення, ніж твоя небесна світлість.

— Нічого не скажеш, правдоподібна історія! — сказав на це султан. — Див! Теж мені! Брехун! Нікчемний хробак!

— Клянуся, це правда! — закричав Абдулла. Його охопив такий розпач, що він перестав зважати на слова. — Дай будь-який священний предмет, який хочеш, і я на ньому заприсягну, що це таки був див! Зачаруй мене так, щоби я міг говорити тільки правду, і я скажу те ж саме, що й зараз, о могутній нищителю злочинців! Тому що це — правда! А оскільки втрата твоєї дочки стала для мене, можливо, значно більшим ударом, ніж для тебе, о великий султане, о славо нашої землі, благаю негайно вбити мене, звільнивши від нестерпно гіркого життя!

— Я охоче звелю тебе стратити, — погодився султан, — але спочатку скажи мені, де вона.

— Але ж я сказав тобі, о диво світу! — простогнав Абдулла. — Я не знаю!

— Заберіть його! — дуже спокійно наказав султан найманцям. Вони тут же підхопилися з колін і поставили Абдуллу на ноги. — Випитайте у нього правду за допомогою тортур, — додав султан. — Коли ми її знайдемо, можете його вбити, але доти нехай животіє. Думаю, очінстанський принц візьме за дружину навіть і вдову, якщо збільшити посаг удвічі.

— Ти помиляєшся, о правителю над правителями! — видихнув Абдулла, коли найманці із брязкотом потягнули його по викладеній плитами підлозі. — Я не знаю, куди полетів див, і те, що він викрав її, перш ніж ми отримали хоч якусь можливість одружитися, — найбільше моє горе!

— Що?! — заверещав султан. — Ану тягніть його на-

зад!

Найманці негайно притягли Абдуллу разом з усіма ланцюгами назад до викладеного плитками трону, з якого султан, нахилившись, люто дивився на бранця.

— Чи ж моє чисте вухо осквернили твої брудні слова, що ти, покидьку, насправді не одружений з моєю дочкою?! — запитав він.

— Саме так, о могутній правителю, — відповів Абдулла. — Див з’явився, перш ніж ми встигли втекти.

Султан дивився на нього згори з виразом, найбільше схожим на вираз жаху.

— Це правда?

— Клянуся, — сказав Абдулла, — що я навіть не цілував твою дочку. Я збирався розшукати відповідного чиновника, щойно ми опинимося якнайдалі від Занзіба. Я знаю, що личить порядній людині. Однак я подумав, що мені, як порядній людині, треба спочатку з’ясувати, чи справді Квітка-в-Ночі хоче вийти за мене заміж. Мені спало на думку, що її рішення випливало з цілковитого невідання, незважаючи на всі сто вісімдесят дев’ять портретів чоловіків. Даруй мені ці мої слова, о покровителю патріотів, однак твій спосіб виховувати дочку геть поганий. Коли вона побачила мене вперше, то подумала, ніби я — жінка.

— Виходить, — замислено сказав султан, — коли я вчора ввечері послав сторожу в нічний сад із наказом упіймати й убити незваного гостя, це могло мати катастрофічні наслідки. А ти, недоумок, — звернувся він до Абдулли, — раб і байстрюк, ти ще насмілюєшся робити мені зауваження! Звичайно, я мав підстави виховувати дочку саме так, а не інакше! У віщуванні, яке я отримав відразу після її народження, говорилося, що вона вийде заміж за першого ж чоловіка, крім мене, якого побачить!

Хоч і закутий у ланцюги, Абдулла випрямився. Уперше за цей день йому сяйнув проблиск надії.

Тим часом султан поринув у задуму, блукаючи поглядом по розкішно оздобленій і викладеній плитами палацовій залі.

— Це віщування мене цілком влаштовувало, — сказав він. — Я вже давно обдумую союз із північними державами, бо зброя в них краща, ніж у нас, а деякі види цієї зброї, як я розумію, насправді чаклунські. Однак домогтися чогось від цих очінстанських принців дуже непросто. Отож мені залишалося, як я думав, всього лише позбавити дочку всілякої можливості бачити чоловіків, а у всьому іншому, безумовно, дати їй щонайкраще виховання, щоби вона вміла і танцювати, і співати, і догоджати принцові. І коли дочка досягла шлюбного віку, я запросив принца відвідати нас із офіційним візитом. Він повинен був прибути сюди в наступному році, завершивши підкорення якоїсь країни, завойованої за допомогою тієї ж таки чаклунської зброї. І я знав, що варто лише моїй дочці глянути на нього — і, завдяки пророцтву, він буде мій! — султан кинув на Абдуллу зловісний погляд. — А тепер мої плани зруйновано такою нікчемною комахою, як ти!

— На жаль, це так, о найдалекоглядніший із правителів, — погодився Абдулла. — Скажи мені, а чи часом цей очінстанський принц не старий і бридкий?

— Думаю, він такий самий жахливий, як і ці найманці, — сказав султан, і Абдулла відчув, як солдати, переважно руді та веснянкуваті, напружилися при цих словах. — А чому ти про це запитуєш, собако?

— Тому що, якщо ти зволиш пробачити мені цю критику твоєї безмежної мудрості, о вчителю народу, — це трохи непорядно стосовно твоєї дочки, — зауважив Абдулла.

Він відчув, як найманці витріщилися на нього, вражені його зухвалістю. Та Абдуллі вже було байдуже. Він майже не мав що втрачати.

— Жінки — не люди, — сказав султан. — Тому поводитися з ними непорядно просто неможливо.

— Я не згоден! — заперечив Абдулла, і найманці витріщилися на нього ще дужче.

Султан пропік Абдуллу поглядом. Його міцні руки скрутили нічний ковпак так, ніби це була шия Абдулли.

— Замовкни, хвороблива жабо! — просичав султан. — Бо інакше я забудуся і звелю негайно тебе стратити!

Абдуллі трішки відлягло від серця.

— О вседержителю, я благаю тебе стратити мене цієї ж миті, — відповів він. — Я згрішив, я переступив межу, я пробрався у твій нічний сад…

— Цить, — наказав султан. — Ти чудово знаєш, що я не можу вбити тебе, поки не знайду дочки та не простежу, щоби вона вийшла за тебе заміж.

Абдуллі відлягло від серця ще більше.

— Твій раб не здатний осягнути величі твого розумування, о скарбе справедливості, — заявив він. — Я ви-

магаю негайної смерті.

Почувши це, султан лише фиркнув.

— Якщо ця сумна історія й навчила мене чогось, — сказав він, — то це того, що навіть я — я, султан Занзібський, — не можу обдурити Долю. Я вже збагнув, що це віщування так чи інакше справдиться. Тому, якщо я хочу зробити мою дочку дружиною очінстанського принца, спочатку мені доведеться вчинити згідно з пророцтвом.

Абдуллі відлягло від серця вже майже повністю. Сам-то він зрозумів це уже давно, але йому треба було, щоби й султан також здогадався. І султан здогадався. Квітка-в-Ночі явно успадкувала свій логічний розум від батька.

— То де моя дочка? — запитав султан.

— Я вже сказав тобі, о сонце, що осяює Занзіб, — відповів Абдулла. — Див…

— Я ні на мить не повірю ні в якого дива, — перебив його султан. — Це занадто зручна відмовка. Ти, мабуть, десь її сховав. Заберіть його, — наказав він солдатам, — і зачиніть у найнадійнішій нашій в’язниці. Ланцюги хай залишаються. Щоби проникнути в сад, він, очевидно, вдався до якихось чарів, тож якщо не вжити належних заходів, він зуміє скористатися ними і тепер.

При цих словах Абдулла не стримався й здригнувся. Султан це помітив. На його обличчі з’явилася злісна посмішка.

— А потім, — продовжив він, — огляньте дім за домом. Як тільки знайдете мою дочку, допровадьте її в темницю для шлюбної церемонії, — тут султан знову замислено поглянув на Абдуллу. — А тим часом задля розваги я буду винаходити нові способи, як тебе вбити. Наразі я схиляюся до думки посадити тебе на сорокафутову палю і напустити хижих птахів — нехай роздзьобують тебе шматочок за шматочком. Але я можу й передумати, якщо додумаюся до чогось іще жахливішого.

Коли найманці поволокли Абдуллу геть, він знову мало не впав у розпач. Він подумав про віщування, зроблене, щойно він народився. Сорокафутова паля — це ж також непоганий спосіб піднести його понад усіма мешканцями цієї країни.