Сагайдачний

IХ

То був останнiй похiд старого князя Костянтина. Вертався до свого Острога з великим трiумфом, як побiдник. Тих усiх, що йому помагали, нагородив по-кня-жому. Пороздавав їм рiзнi надання в своїх посiлостях. Северин Наливайко не хотiв такої нагороди прийняти.

- Такий непосидющий дух, як я, - говорив князевi, - не може придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина.

Князь нагородив його золотом i гарною шаблею з своєї зброївнi, подарував йому гарного коня з багатим сiдлом.

На приїзд князя роблено в Острозi великi приготування, в яких брала участь i княжа школа. Скомпоновано канти й вiршований привiт. Петровi Конашевичевi припала честь вiтати князя вiршованою промовою, в якiй величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому. День був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих, якi мали звiщати, коли княжа коляса приблизиться.

Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля школи. Як князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич приступив до княжої карети й виголосив смiло похвальний вiрш, який князевi дуже подобався.

- А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене на замок.

Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи й смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi славу князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi.

Одна лише душа була, що не веселилася тої днини: Северин Наливайко. Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, якої дiзнав вiд старого сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.

Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було:

- Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя цього нiколи не вибачить.

Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом.

О. Дем'ян його заспокоював:

- Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш їм гарний подарок, i все забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив єси гарне дiло. Раз, що добрi вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд неминучої смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки вiн жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер вiд нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн слабкого здоровля.

По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя Костянтина.

Петро Конашевич дiстав вiд князя гарної роботи срiблом кований лук i тридцять київських стрiл. Стрiли київськi, були на той час дуже вартною рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi один човен солi.

Розумiється, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то були нагi подiї. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з своїм побратимом Марком.

- Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що за причина?

- Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.

- Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.

- То був грабунок.

- Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж ним i князем.

- Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що заризикували своїми головами за його справу.

- То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не йшли, як показується, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi. Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв народу з iнтересами дуки…

- Воно виходить на бунт.

- Так i менi здається. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили в Самбiрщинi. Пес не втiкає вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий, третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине…

- Ми князевi обов'язанi…

- Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.

- Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти своїх.

- А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими очима, як перше.

- Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братiв розриває.

- Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозi милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi їх виголосити. Менi б кожне слово в горлi заков'язло.

Вiд тої хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених, покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн став мiркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситнi i яку тому раду дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив своєму братовi на таке грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?

Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиляється, може, так мусить бути? Вiн своїми думками грiшить проти князя, свого добродiя.

Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшої вдачi. Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.

Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi науки, що їх вчено в Острозькiй академiї. Їх зачали помалу вживати до лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд князя.

А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.

Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це їх дуже збентежило. Iз того їх побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем Грицьком, та Господь знає, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiякої вiстки про нього, нi про рiдну сторону.

Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це дуже людину дратує й вiдбирає охоту до всякої працi. Хлопцi дуже посумнiли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у свiт, та не мали вiдваги отворити власною силою тої золотої клiтки, в яку їх судьба замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них i не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту.

Х

Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь їх вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив їх з тої хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у синiх капотах звернули на себе очi усiєї школи, вiн їх не злюбив i не ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм пiдставити ногу.

Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав i о. Дем'ян.

Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби i гайдукiв як для своєї оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi виїзди князя траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм виїздi в Острозi наче б усе перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутнiстю в Острозi вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.

Отже, сталося так, що однiєї ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi, як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.

Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено покарати рiзками.

Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:

- Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться.

Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.

Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.

Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:

- Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене?

- Бо то була справа вашої милостi.

Смотрицький каже:

- Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.

Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.

- Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують.

- А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.

Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод.

- Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?

Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.

- Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.

- То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.

На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:

- Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що?

- Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?

- Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?

Ректор чимраз бiльше гарячився.

- Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.

Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.

Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча.

Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.

Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка.

- А це що? - питає грiзно.

- Це ректор посилає за терпеливiсть.

Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.

- Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi?

Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi.

- То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне.

- Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря.

- Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе.

Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде.

Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.

- Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!

Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.

- Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!

В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:

- Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?

Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.

- Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так?

- Петра хотiли бити…

- То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати.

Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.

- Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.

- А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.

Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопцi розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.

Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися.

Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година.

Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.

Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.

"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї нежданої появи, що трохи не крикнув.

- Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.

Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою.

- Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.

Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров.

Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра:

- Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!

Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.

Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер є.

- Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!

Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.

- Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.

- Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв.

- Де ж вiн тепер?

- Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш.

- Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.

- Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї слави.

- Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба.

Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога.

Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далi робити. Марко не в силi був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами. Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:

- Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерiєю i перескочив сам. Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у вулицю Татарську, до ворiт города.