Сагайдачний

IV

Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок i грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця чоловiковi кровi прибуває. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно сiдала бiля нього, i любенько собi розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав Марусi, хто це грає?

- Хiба ж вiн грає? От йно що вчиться.

- А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а вiдтак став спiвати. Маруся задивилась на нього i слухала.

Петро, спiваючи пiсню, дуже зворушився. Йому зашумiло в головi, потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:

- Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс кухоль води i став Петра тверезити.

- Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуняє.

Петро справдi очуняв.

- Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш, то спiвай собi, скiльки тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiваєш, то в мене в пасiцi краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набiжить, а для голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.

Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд Онисько говорив i просив Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.

Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала оподалiк з якою мережанкою i пiсеньок спiвала.

За той час йшла весна цiлою силою. Дерева вкрились бiлим та рожевим цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i не тямили серед любої розмови нiчого, забули про свiт божий.

Часом прибiгала Горпина, пожартувала, посмiялась; заходила i Настя, Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.

Старi догадувались, що мiж молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.

Сотничиха говорила до чоловiка:

- Менi здається, Iване, що мiж молодими вже любов скоїлася.

- Менi не здається, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так є справдi. Козак мало не з'їсть дiвчини очима.

- Що ж нам на це сказати?

- А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю i такому бравому, статечному козаковi дiстанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - має освiту, що набув у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.

Вiн не п'є, значиться, що не проп'є долi, не заспить, а все на час буде на своєму мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як вiн тверезо на все дивиться, як вiн розумiє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ - до визволення. Кажу тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не величається, цiлком не чванькiв синок. Кажу тобi, жiнко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

- Чи вiн тобi що говорив?

- Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити про весiлля чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але я мiркую, що слiд би нам рушники ладити та весiлля готовити. А весiлля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

- Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще знає, чи з того що буде.

- Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я тобi кажу, жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращої пари їй i не ждати. Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.

- Але з походу може й не вернути.

- Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.

Сотник був дуже радий i веселий. Навпаки, сотничиху облiтали сумнi думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i скiльки разiв Iван iшов у похiд, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всiм хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусi:

- Я не можу так дармувати, треба менi конче до якоїсь працi взятись. Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмiшив би.

- А до якої ж роботи тобi братися, як сили у тебе немає? Пiдожди, аж подужаєш.

- Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була менi по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

- Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi панянки в городi, а я собi проста сiльська дiвчина, козацька дитина. Моє дiло в хазяйствi.

- Попри хазяйство добре i грамоту знати.

- Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?

- Усяке написано, i те, що було i те, що тепер є. Писано там науки божi, про зорi i такого багато дечого.

- Я усього того не можу зрозумiти.

- Зрозумiєш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого не вдiю.

Маруся лише поглянула на Петра. Самi її очi говорили: "Хiба ж ти думаєш, що я можу не хотiти того, чого ти бажаєш? Хiба ж я можу твоїй волi спротивлятись?" I сотник на те згодився.

- Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, її не можна буде покiнчити, бо як йно подужаєш, тобi на Сiч пора.

- На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голiвка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:

- Її дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє дiло, мiй обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якiсь панянки та городянки з книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.

Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi робити. Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн Марусю iншим способом, без книжки, й оповiдав їй багато про те, що у свiтi робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала i все запам'ятовувала. Як йно Петро почув себе в силi, узявся до господарства. Якраз йшло тепер лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла. Петро був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумiється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небi свiтить бiлолиций, мерехтять зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.

Раз Петро каже:

- Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?

- А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.

- Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?

- Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мiй соколе сизий, усе село про це знає, що ти менi небайдуже. Вiд першої хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мiй Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.

- От дiвчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнiмаючи її за стан; без великих слiв так i змовились до ладу. Вони обнялись i поцiлувались перший раз.

- А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш нi мого роду, нi села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли травою та терням. Я - круглий сирота без роду.

- Твоя батькiвщина - уся Україна-мати. Ти менi про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, i вже тепер пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе, Петрусю, i хай тобi це вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе єдиний.

- Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.

- А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.

Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав когось за чуприну.

- Ти хто?

Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов клiщами, i витягнув з малинника на свiтло мiсяця.

Маруся його зараз пiзнала.

- Чого ти, жиде, шляєшся та пiдслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком в потилицю та так вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.

- Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

- Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.

- Хто це такий? - питає Петро Марусi.

- Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усi його Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi валяється та вiвцi помагає пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати, лише менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека через його нехарнiсть i навiть до одного стола їсти не пускали, вiдганяли, мов собаку.

Срулько справдi другої днини, стрiнувши сотника, сказав:

- Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:

- А тобi, ледаре, яке дiло до моєї доньки? Хто тобi казав пiдглядати? Коли ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.

Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був собi дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони i вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв бiля нього йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.

Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з вiдразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно цiлувати.

- Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:

- Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди, хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.

Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько. Маруся, пiзнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.

- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.

Сотник узяв себе за голову:

- Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не розумiю.

Як вислухав старого Ониська, каже:

- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.

- Що тут сталося? - питає сотник.

- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.

- Що вiн їй зробив?

- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.

- Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.

- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.

Панас повторив козакам сотникiв приказ.

- Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ проженемо.

- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.

- Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.

Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.

Панас не втерпiв i прибiг сюди:

- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.

Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

- Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi собаки знають.

- Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.