Сагайдачний

VII

Про повстання Косинського, про заняття Бiлої Церкви та пограблення княжого добра дiйшла до князiв Острозьких вiстка, як вони вертали з елекцiї з Кракова.

Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на свiтi.

Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Рiч Посполита.

Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речi Посполитої i вийде з цього приватного непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землi Речi Посполитої. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмi князь. А що й король послухається ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг числити.

Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився.

- Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те стане.

Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi. Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.

Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш.

Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата.

- I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

- Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу.

- Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн, забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого добродiя.

- Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

- То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського по-княжому винагородити.

- То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.

О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

- I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде. Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!

- Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко же i ми оставляємо должникам нашим.

- А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i його добро грабити?

- Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.

- Як нiкого? А князя Януша?

- Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.

- Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!

- Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.

- Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати?

- Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.

- Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?

- Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на католиковi.

- Як смiєш! - крикнув князь i затиснув кулак.

- Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi;

- Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях, з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину, але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.

Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як, як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин.

В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.

- Ти куди?

- Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається?

- Чи до Косинського тобi спiшно?

- Авжеж…

- Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш покинути.

О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:

- Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй добрiй славi була би ганьба.

- А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.

Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже:

- Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав вiн надiї, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив.

- Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв? Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.

- Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо -його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до князя i проси про прикази для тебе…

Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до згоди мiж князем i козацтвом.

Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.

На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини: Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили приятелi старого князя: князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:

- Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити…

- Невже ж так писав? - питає Вишневецький.

- Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi, щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти.

- На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба. За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому її обороняти. Замок пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у воєннiм ремеслi лицарство.

Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як i українського своєвiльства.

- Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи, що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi! Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi.

- А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? - втрутився котрийсь з присутнiх.

- Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я. Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо, - каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.

- Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю говорити.

- От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.

За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;

- Ваша голова, милостивий князю!

- З яким дiлом приходиш, пане Северине?

- Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете, ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?

На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.

- Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?

- Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду…

- Таж козаки - твої брати.

- А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.

- А нема в твоїх словах якої хитростi, бо самим словам вiри не йму?

- Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга вашої милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милостi наперед. Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати людей, узброїти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без вiйни, як риба без води, жити не можуть.

Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.

Князь Костянтин каже:

- Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тiм походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобi дозвiл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю.

Наливайко вклонився й вийшов.

- Це певний чоловiк i певно нашої справи не зрадить, - каже Вишневецький.

- Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, - По-перше, то справний ватажок i вмiє орудувати гарматою.

- I розумiв козацьку тактику.

- На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян.

- Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемностi. Щоб тiльки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.

- Не втратиш, увесь свiт дiзнається, яку ти козацтву прислугу зробив.

- Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi свої послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дiється Божа воля!