Сагайдачний

ХII

Марко став спросоння балакати:

- Господи, я ж не хотiв того… я… не хотiв його вбити.. раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповиннi побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти нi в чому не повинен… ти втiкай мерщiй, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.

- Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала дитина. - Йду вже, дiдусю, йду зараз… Тiльки з Петром попрощаюся… Дiдусю, - говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я вiкон ректоровi не вибивав, бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на той свiт?.. До Господа небесного… Не лишай мене самого… я дуже боюся…

- З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.

Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.

Хазяїн закликав Максима, що спав на лавi:

- Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.

В тiй хвилi Марко крикнув:

- Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.

- Покладь його на мою постелю.

Пiшов хазяїн, принiс липового цвiту, кинув у кипучий глечик i всипав патоки.

Марко не давався Максимовi:

- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Вiн страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:

- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм мiсцi мiж козаками.

Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав. Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

- Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:

- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе, i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому не видадуть…

Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову i груди.

Марко дихав важко й заснув.

Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на лавi, далi прилiг i захрiп.

А надворi не вгавала завiрюха.

Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче весiлля завелось там, надворi…

Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно. Петро прокинувся аж коло полудня.

Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:

- А Марко де?

- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?

Петро злiз з печi й приступив до Марка:

- Що з ним, батьку?

- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч перенесемо та добре кожухами вкриємо.

Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.

- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?

- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з шляху збилися.

- А ви ж знали шлях на Запорожжя?

- Кожна дорога веде на Запорожжя…

- Те-те-те… Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.

- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?

- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати:

- Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в себе.

- Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити? Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.

- Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так…

- Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й питає:

- Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цiкаво.

- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у гарячцi цiлу вашу iсторiю.

- Вiн не брат менi, тiльки побратим.

- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на плечах?

- Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну смерть…

- Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. - Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мiй козацький реєстр заведу.

- Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.

- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?

- Так, справдi.

- Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

- Це був рiдний стрий оцього Марка.

- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.

- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

- Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.

- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко вiдкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

- Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив його з цiлої сили:

- Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до грiха, я ще одного не спокутував… - Марко кричав.

Надiйшов сотник.

- Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.

- От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром через сiни до куреня обiдати.

Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по обох боках - лави.

Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже:

- Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра не було ложки.

- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.

- От бачите, що вмiє собi дати раду.

- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.

По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з козаками.

На стiнi висiла бандура.

- Чи можна взяти? - питає Петро.

- Як вмiєш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж жижки скакали.

- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали притупцювати i вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.

Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний, дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в турецьку неволю…

Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став позаду iнших.

Петро скiнчив сильними акордами бандури.

- Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову, - такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi, що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?

- Дуже радi! Хай здоровий буде

- Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган. Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.

- Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз Касян. - Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.

Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце, та нiхто не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не казав нiчого, лише махнув рукою.

Петро показував, що цього не бере собi до серця, та, щоби звернути бесiду в iнший бiк, каже:

- Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, - я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi їсти.

Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.

Сотник оглянув i каже:

- Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла по руках, аж дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.

- Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.

- Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами заїхати, а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.

Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'є до його беззубого рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.

Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.

- Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.

- Вiн такої вдачi, та при тiм добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.

- То лише тодi, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний, побачите.

Марко приходив помалу до себе. Дуже пiдупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попiд руку. За той час Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.

Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна з тих, якi козацтво ставило на пограниччi земель татарської орди. Вони мали на метi не лише зорити за рухами татар, але ще в разi татарського набiгу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозької Сiчi вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.

З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб. Вiн її побудував, i випосажив у всi потреби, i не хотiв звiдсiля рушатися. Навпаки, вiн завiв тут козацьку школу на подобу Сiчi. Сюди приходили молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд умiлою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжнiми козаками.

Таких вишколених у воєнному ремеслi людей посилав сотник вiд часу до часу на Сiч з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Сiч не як новик, а як козак-товариш.

Чубiвка лежала на правому березi Синюхи, що впливала до Бога. То був чотирикутник, окопаний iз трьох бокiв високим валом. З четвертого боку притикала вона до великого лiсу. З того боку була забезпечена ровами, засiками, вовчими долами i такими iншими штуками. В потребi можна було випустити з недалекої Синюхи воду, а тодi цiлий простiр мiж лiсом i редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди дорога в редуту, понастромлювано на краю лiсу на тичках черепи з татарських голiв.

На двох рогах валiв редути стояли нарiжники, де мiстились по двi гармати. Вали були порослi терниною i дикою рожею, а на верху дубовi палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в ньому застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi. В редуту вело двоє ворiт з противних бокiв, з мостами до пiдношення на ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.

Редута виглядала зверху, мов який лiс.

Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до неї куренем. Хата була широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже знаємо, була тут i комора, вiд якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його вiрний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося в таємний хiдник глибоко i далеко попiд землю - геть аж до лiсу серед великої гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.

У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й стайнi та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв своє хазяйство. Зараз за редутою, по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська для товару й коней.

В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й сторожi. Як лише сторожний козак помiчав небезпеку - давав умовлений знак. Тодi робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину редути. Пiдносили мiст i зачиняли ворота. Ця редута стояла близько буджацької орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.

Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були вкритi землею, й нiяким способом не можна їх було iззовнi пiдпалити.

Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так, стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.

Сотник Iван Чуб, чоловiк п'ятдесяти рокiв, невеликого росту i кремезний, довгi роки працював i думав над тим, як свою редуту зробити нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось нового додавав. Його зброївня мала всього подостатком, а хлiба, солоної риби, в'яленого м'яса, меду, було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.

Слава Чубової школи розходилась по цiлiй околицi. Охотникiв було стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не хотiв приймати.

Касян завiв такий порядок, що однi йшли до хазяйської роботи, других вправляв у воєннiм ремеслi: вчились їздити на конi, стрiляти в цiль, поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали Святе письмо тощо.

Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кiлька. То була незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий пес заїдав на смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нiчого не робили. За ворогiв вважали самих татар.

Сам сотник, славний низовий лицар, був м'якої вдачi. Хотiв, щоби кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би не вспiв завести воєнної карностi, якби не старий Касян. Той завжди дивився на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i других. Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян починав воркотiти, то сотник тiльки махав руками i втiкав у свiтлицю. Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не їздив на конi, хоч би який дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'їзду не провадив, язика не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний, що самого чорта б не злякався. Не завагався б пiти до самого Царгорода i висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.

Тому-то з Чубової редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали велику пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не виїздили роз'їзди.

Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збiжжя, мололи борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.

Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всi слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно або сукно - нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько Касян вийшов на двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:

- Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.

Нашi новики мусили вчитися кiнної їзди. Коли перший раз посiдали на коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.

- От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От вченi! На бандурi грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тiльки дмухне, вже тебе нема.

- Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув, то я його дмухну стрiлою - каже Петро.

- Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.

- Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.

- З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.

- Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.

На те каже сотник:

- Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.

- Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колiсце, а я потрафлю звiдсiля десять разiв.

- Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян. - Я залежуся з тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi десять прутiв на спину оцiєю рукою.

- То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося хiба вiд мене вiдiбрати прутiв на спину.

- Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.

- Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник. - Що ставиш?

- Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.

- А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.

- Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.

- Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.

- Отже, до трьох разiв. Та ба, у мене лук є, та стрiли пропали. Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчої голови.

Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i дав Касяновi на руки.

Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.

- Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл має три рази втрапити.

Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.

- Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.

А Петро каже:

- На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.

- Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.

- Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.

- Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що вiн умiє?

- Вмiє Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тiй недузi.

- Я попробую, - каже Марко.

- Виступай котрий! - говорив Чуб.

Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку, як тодi в бурсi.

- Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник. - Пiзнати птицю, з якого гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.

Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:

- Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко, так бачу, що нi… Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi їздиться.

Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди на конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було їздити всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.

Касян вчив хлопцiв щодня, й був з них вдоволений, хоч нiколи не переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всi й любив їх сотник, Касян нi в чому не змiнився й так строго й суворо поводився з ними, як i з iншими.