Сагайдачний

VI

Як Сагайдачний приїхав на Сiч, пiшов зараз до кошового.

- Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

- Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.

- У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:

- Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворiти тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!

- Ще не одружився, а лише що по заручинах.

- Так значиться, що ще на весiллi погуляємо.

- Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.

- Гаразд! А тепер поговоримо про iнше дiло. Отож, мiй козаче, тобi негайно у Київ їхати треба. Пiдеш прямо до отця архiмандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взиває i листа менi написав. Чи ти його знаєш?

- Нi, навiть не знаю, хто є в Лаврi тепер архiмандритом.

- А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь знає, i пише до нас на Сiч, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькiй школi вчився. Писав менi ще, що це якесь полiтичне дiло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти. У тебе є свiй розумець, i ти вже там на мiсцi змiркуєш, що тобi зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно вiн про це не пише. Може, лише тобi самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архiмандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й двi i - в дорогу. Пiдведе тебе десяток товаришiв. Вiд пограничного старости вже є дозвiл, i вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

- Сотник, коби здоров, обдарував мене i виправив гарно, мов рiдного сина, - не з порожнiм клунком. Є в мене i кунтуш новий оксамитовий, i кожух гарний, i одежа на будень.

- Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Києвi, перед чужими людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають пани, що запорожцi то не старцi, а багатирi. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не женихайся, бо сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка. Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.

Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi товаришi вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з України повтiкали.

Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.

- А де твiй лук, Петре?

- Лук справдi був гарний, та я вже його, либонь, нiколи не побачу. Певно, сам хан з нього стрiляти буде. На ньому срiбла було за кiльканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на конi i там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранцi довiдався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товаришi на Сiч, а там-то вже Марко ним буде пiклуватись.

Вiдколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товариствi панiв. Та треба було привикати i помиритись з цiєю думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед, у вищий свiт.

Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали на байдаки, котрими треба було плисти проти води.

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матерi руських городiв, заволодiло невиясненне почування мiж радiстю i побоюванням.

На пристанi показав Петро стражникам старостинський дозвiл, i їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвiсної йому дотепер новини. Йому треба було пiти у Києво-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали дорогу дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли у Лавру. Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив Петро тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.

- А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.

- Це я вже сам скажу їх милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петровi, щоб йшов за ним, i повiв його вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келiї. Монах пiшов всередину, а Петровi казав тут пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келiї. За столом сидiв над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.

- Слава да будеть вiчному Богу! - сказав Петро i низенько вклонився до образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.

- Слава вовiки, а на землi мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? - каже, беручи в руку письмо вiд кошового.

- Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

- Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут бiльше з наших.

- Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Українi такими славними людьми пособляє.

- У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архiмандрит Києво-Печерської лаври.

Вiн довго читав листа вiд кошового.

- Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?

- Бiльш як чотири роки.

- Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець Дем'ян Наливайко багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.

- Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров'я, многих лiт дожити.

- Чому ти ранiше не приїхав? Менi тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мiй план не попсувався.

- Я довго нездужав, преосвященний отче. У походi проти татар над Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi люде не дали загинути.

- Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають. - А по хвилi каже: - Знаєш, Петре, на що менi тебе треба?

- Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий казав менi, щоб у всьому вас слухати.

- Я не хочу вiд тебе силуваної слухняностi, а таки добровiльної. Таке дiло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопцi, їм треба якраз вчителя, i я за порадою отця Дем'яна призначив тебе за вчителя.

Петро узявся за голову:

- Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.

- Що забув, то собi пригадаєш. Це мусить бути, i я iнакше зробити не мiг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються. I то виручаються в таких справах, як виховання православної молодi, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнiв та яничарiв. Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на Русi заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд батькiвської православної вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв, той i для народу пропав навiки. Патри єзуїти всюди швендяють i на вчителiв пхаються по великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого єзуїтського лiцею. З тяжкою бiдою я його вiд цiєї думки вiдвiв i переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати. А Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи i мене ураз не засоромити.

- Я справдi боюся, чи цьому дам раду.

- Петре! Щоб учень Острозької школи не вмiв учити двох панських жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свiй народ. Нам унiя i латинство грозять, розумiєш?

- Чи унiя уже заведена? Я той увесь час жив далеко вiд свiту серед козакiв i дуже вiдстав вiд цього, що у свiтi робиться. Серед воєнної метушнi мене мало це захоплювало.

- То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi руки, всi вiд малого до великого, до завзятої боротьби в оборонi батькiвської церкви i народу. Ти, може, i не знаєш добре, що це унiя i до чого вона нас веде? В книжцi воно називається з'єднання православної церкви з римською i пiдчинення обох церков римському папi. Нашi деякi владики дались вже до унiї заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують вiд пониження i занепаду. Вони зробили це, не питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви вiд занепаду. Треба над цим працювати у її серединi. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на дiлi, то унiя має бути тим помостом, через котрий православ'я має перейти у католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися. Унiя, то лише форма одежа, а одежу можна легко змiнити. От бачиш, де небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi єзуїтами i польським урядом, йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви на свої, загортають пiд себе церковне майно, усюди наставляють своїх ксьондзiв. Коли спорожниться православний владичий стiлець, то вже православному його бiльше не бачити. Скiльки я мушу вести процесiв i боротьби, обороняючи монастирське добро вiд напастi? А хто ж менi у цьому поможе? Нашi пани? Вони з магнатами з Польщi кумаються i пропадають. Народ? Господи! Хто той бiдний темний народ? Це ж або пригнiченi мiщани або мужики, невольники, прикованi до панського лану. Вони не смiють голови пiднести. Лишаються нам козаки. Та їх треба для церкви приєднати, щоб вони справу православної батькiвської церкви вклали у свою козацьку справу. Я їм побожностi не вiдмовляю, але їх треба конче вивести з тої байдужостi для вiри i церкви, в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.

- Це свята правда.

- От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемiнити це, що б там не було. Ти маєш працювати над цим мiж козацьким лицарством, а я тут, серед православної церкви, а тодi обидвi сторони подадуть собi руки, от так, як ми собi тепер подаємо.

Архiмандрит наставив Петровi свою суху слабу руку, на якiй виднiли синi жили. Петро її з пошаною поцiлував.

- Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би виходило, що моє завдання мiж козацтвом, а не мiж вельможами, з котрими я i говорити до ладу не вмiю.

- Ти мене за слово не хапай, а краще ти сiдай тут бiля мене, а ми як добрi земляки ще потолкуємо. - Вiн посадив Петра на стiлець побiч себе i говорив далi: - До цього завдання, яке ти сповнити маєш мiж козацтвом, ти ще гаразд не пiдготовився. Тобi треба побути трохи у городi i придивитися, як живуть православнi i чого нашiй церквi треба. В Острозi ти цього не бачив, бо там нiхто православної церкви не гнiтить, не нiвечить. Побудь ти трохи тут, придивися, побудь мiж православним панством, придивись i прислухайся. А при тiм ти ратуй двi молоденькi душi перед упадком i затратою. Ти будеш моїм частим гостем. Не одне я тобi ще маю сказати. Не одне ми враз обговоримо i обмiркуємо. Ти мусиш у те все вжитися, захопити цим усю свою душу. Поки що ми поговорiмо тепер про буденнi вещества. Є у тебе яка пристойна одежа?

- У мене є все, своє, що i на княжому дворi не треба соромитися.

О. архiмандрит подзвонив у маленький дзвiночок, що лежав на столi, i зараз з'явився у келiї iнок:

- Принести сюди їсти для пана Конашевича. За твоїх товаришiв ти не турбуйся, їх угоститься, i вони вернуться, - каже до Конашевича. Петро остався в монастирi на обiдi.

За той час перевдягся у кращу одежу, яка його цiлком перемiнила. З убогого подорожнього козака став гарним молодим запорожцем в кунтушi i сап'янцях, з гарною шаблею при боцi.

- Добре так, хай знають наших, - говорив архiмандрит, любуючись поставою Петра.

Обiзвався серед монастирських мурiв дзвiн, скликаючи до трапезницi на обiд. Петро йшов з архiмандритом. По дорозi стрiчали монахiв з похиленими головами у каптурах. Всi покiрно кланялися своєму настоятелевi i не могли вiдгадати, якого то знатного гостя веде обiдати з ними. Трапезниця стала наповнятися монахами, аж зароїлося вiд ряс i каптурiв.

Архiмандрит сiв на першому мiсцi i посадив коло себе Петра. Один з монахiв прочитав уголос молитву, i всi посiдали.

Петро не мiг з дива вийти, що у монастирi, де убожество належало до монашеських правил, давали обiльнi вибагливi страви i пили добрi вина та меди. Петро не менше дивувався, що архiмандрит не їв разом з другими. Йому подавали убогi страви окремо. Петро пив дуже мало. По обiдi мав стати перед вельможного i хотiв мати ясну тверезу голову.

По обiдi архiмандрит приказав запрягти повозку i поїхав з Петром у город до пана суддi Аксака.

Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домi. Вiн був дуже багатий i мав у Київщинi розлогi посiлостi. Його економiї приносили йому великi рiчнi доходи, i мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя i держав багато служби.

Слуги оповiстили приїзд гостей, i пан суддя вийшов гостям на стрiчу. Звiтався з архiмандритом i поглянув уважно на Петра.

- Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я вашiй милостi мав честь говорити. Приїхав прямо iз Запорожжя.

Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав радше на козацького сотника, чим на вчителя.

Аксак попросив гостей у покої, а по дорозi подумав собi, що з цього, певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я з ним коротко справлюся, - подумав Аксак, - а тодi i отець архiмандрит переконається, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита сiдати, а до Петра каже:

- Nosti linguam latinam?

- Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat iubere me huc e Zaporogie venire.

- Tuum responsum acre et ineptum est, - говорячи це, Аксак поморщив чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i вiн жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися i з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Вiн вклонився Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв:

- Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo" guod vero dokumentum non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris nesciens responder potest.

Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:

- Дуже добре. Подобаєшся менi, вашмосць, лишаю тебе в моєму домi та поручаю виховання моїх хлопцiв.

Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому лакеєвi, що на цей знак явився, казав привести хлопцiв i попросити ясновельможної панi.

По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти i дванадцяти лiт.

Конашевич i о. Плетенецький встали i вклонилися, а Аксак представив жiнцi нового вчителя.

Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона вiдклонилася головою i привiталася з о. архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний вчитель, з яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому i канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтушi i по багатiй шаблi, - неабищо.

- Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра розпочнеться наука, а тепер можете вiдiйти.

Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима.

- Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра.

О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з достоїнством i повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi.

- Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак.

- Полишаю це вашiй милостi, - каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на головi. - Я мушу поперед усього показати, чи я вiдповiм моєму завданню на такому почесному становиську, а потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните.

Це дуже Аксаковi подобалось.

Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'їхав, а прощаючись з Петром, каже:

- Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не забувай на мене. Твiй клунок то я тобi ще нинi пришлю.

Петровi визначили гарну кiмнату в Аксаковiй палатi, з виглядом на Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко i шафа. Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв'язав його i став складати у шафу свої статки. За слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору, узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв на стiльцi, висунувши далеко на кiмнату ноги.

- Вашець, будеш тут учителем?

- Побачиш, - каже Конашевич, не перепиняючись у роботi.

- Я хотiв вашецi сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш, мов вiвця. Ми тепер оба тут служимо, i я, як старший товариш, вважаю за свiй обов'язок зi всiм тебе познайомити, увi всiм тебе поучити. Гадаю, що згодом ми будемо приятелями. Наш пан - великий дук, ну, вельможа. Вмiє нагородити, але i покарати знає. Тут одного вчителя - то приказав таки канчуками вибити i до льоху замкнути. Вельможна панi, як собi якого подобає, то йому добре. Хто у її ласку попаде, то щасливий i може собi вiдтак не на одне позволити, до чого iншому зась. Вашець гарний хлопець, i можеш подобатися. Попробуй, а буде тобi добре життя, а тодi i менi, i другим слугам мiг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто паничi, пустi, як звичайно панськi дiти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним панством нiколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собi морочи голову їх наукою. Правду кажучи, на якого чорта їм наука? Вони будуть багатi, а цього їм досить, що будуть i мудрi. От так щось зверха полизати, та й годi. Тут був такий один вчитель, що хотiв поробити з них Соломонiв, а вони йому кiлки на головi тесали. Вiн якось раз всердився i сiпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезiї! Панi такого бешкету наробила, плакала - я чув усе з другої кiмнати - i пан мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчукiв дiстав, всадили на одну нiч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало що я не забув. Є тут ще на респектi у вельможної панi стара панна Зося. До неї також добре пiдлобизатися, бо вона у вельможної панi має слово. А цю цяцю найлегше взяти на гарнi словечка, бо вона у великих претензiях i здається їй, що кожний мусить в неї влюбитися. А то таке старе опудало, що аж гидь дивитися. Впрочiм, сам побачиш, їй безвпинно голова болить i з носа капає. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У неї вiчно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так її прив'яжеш до себе, що з руки їстиме i зробить тобi, чого ти захочеш. - Лакей говорив це, показуючи свою вищiсть, яку панськi лакеї так по-мистецьки вмiють показувати супроти рiвних собi або нижчих.

Конашевич робив свою роботу i лише посмiхався, слухаючи цього базiкання.

Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра по плечу i каже:

- Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець i можеш жiнкам подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi вiдразу все вичитати, мов з книжки.

- Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi такi теревенi плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа спухне. Розумiв? На те тебе панство годує, щоб ти пiдслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо як тобi дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звiдсiля i пришли менi послугу.

При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив рот iз зачудування. При другiм словi вiн випрямився в струну, а при послiднiм вже був при дверях.

"Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, - поводиться, мов пан, а то собi простий козак. Що вiн собi думає мене так зневажати? Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю. Буду по кожному кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв би в його лабети попастися. Мiг би мене скривдити, бо йому все одно. то зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку. Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам". Льокай усмiхнувся, що знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу.

Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався.

"Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцевi архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим козацтвом, загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред тих лежнiв, дармоїдiв, лакеїв, що за панє-брацє до мене сунуться? Цих годованцiв держить пан i грошi на них витрачає лише для своєї примхи, щоб показати, що ось-от вiн великий пан i служби у нього багато. Менi здається, що я тут довго мiсця не зiгрiю."

Тепер вiдчинились дверi i в кiмнату ввiйшов невеличкий, може п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов кочерга. Вiн склонився своєю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога.

- Чого тобi, синку, треба?

- Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги.

Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста.

- А що ти вмiєш робити?

- Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в печi вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме зробити, то будуть бити.

- А як тебе кличуть?

- Антошком.

- А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли?

- Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину розбив. А мене привезли з панської економiї, я пiдданець. - Хлопець понизив голову i мовчав. Вiн боявся, чи не забагато говорив, i знову битимуть.

- А твої батьки живуть?

- Повмирали. Батько робив панщину; по смертi батька маму з панської хати прогнали, а другого там посадили. Потiм мама ходила на заробiтки, поки не вмерла.

- А в тебе нема нiякої рiднi?

- Була сестра старша, та теж вмерла.

"Однакова доля цiлого українського народу чи у польського пана, чи у православного вельможi", - думав собi Конашевич.

- Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити порядки, я покажу тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий.

Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять.

- Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю.

В очах хлопця заяснiла радiсть:

- Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду?

- Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку маєш, i заходи сюди надвечiр.

Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки.

Петро знову остався сам i не знав, що з собою робити. Аж вiдчинились дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан i вклонився.

- Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до служби у вашмосцi.

- Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я за одну рiч попрошу. Пан Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього пiдовчу.

- Навiть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його знаєш?

- Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та казав собi прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з кухнi, засмоленого, мов кочерга, i брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, i вiн понятливий. Отож я хочу пану Станiславу показати, що коли той Антошко вмиється i прибереться, а при менi якийсь часок побуде, то стане таким самим лакеєм, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.

- Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав хотiв, певно, вашмосцi показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв, як вони вмiють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно, i тому вашмосць його прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.

- Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не сказав, бо не смiв би.

- Але я вже сказав слово i його не заверну. То шельми. Пiдслухувати, обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що їх годують, до того вони мистцi. Коли б це в моїй силi, я це дрантя понаганяв би на усi чотири вiтри, та годi. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби крутилося, ми є невольниками свого стану i публiчної опiнiї. Не треба ще чогось вашмосцi?

- Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є якi книжки?

- Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якiсь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.

Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".

Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ: Станiславовi всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка i послати на послугу до пана вчителя.

Конашевич сидiв у своїй кiмнатцi, як прийшов якийсь iнший лакей i попросив до столової обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовiй пристойно одягнений.

Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба i вусики i пiшов за лакеєм в столову, яка мiстилася на долинi. Столова нiчим так дуже не рiзнилася вiд столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як та.

Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi стояли вже тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними панна Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша дiвчина, суха, мов скiпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кiнчастим носом. Вона кивнула Петровi головою на привiтання, зложивши блiдi уста до любої усмiшки, котра виглядала на якийсь внутрiшнiй бiль. Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи вона цiлувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не втерпiла i заговорила:

- Чи пан вчитель знає Київ?

- Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець, а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.

- Я чула вiд вельможної панi, що пан був у походi на татар i там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв. Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у гарем, продають, мов скотiв.

Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся, та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би турецького гарему, певно не побачила".

Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможної, поправляючи щось на її одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.

Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом. Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.

Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.

Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При їдi не говорилося нiчого. Всi мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможнi це завважали.

- Чому вашмосць так мало п'є?

- Не привичний до напиткiв.

- Я чував, що козаки чарки не цураються.

- Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою.

- Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.

- Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.

Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро i заговорив до них:

- Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже панi:

- Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися, щоб потiм не було непорозумiння.

Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують".

А панство говорили мiж собою про Петра таке:

- Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.

- Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.

- Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.

- Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.

- А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав.

- Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.

Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки.

- Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

- Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.

- Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти своєму добродiєвi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити.

Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.

Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.

Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце.