Сагайдачний

III

Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлiї, околений довкруги великими лiсами, лежав Острог - столиця першого руського вельможi князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського воєводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення притемнювало в життi України на той час значення самого золотоверхого Києва. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана; державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не лише православнi заживали повної свободи вiри. Жили тут i католики; протестанти i арiяни могли по-своєму молитися. Тут навiть i магометанам вiльно було свобiдно до аллаха молитися.

Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно служити i в разi потреби ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би вiн не був. Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором свого величезного майна. Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною. Його рiчнi доходи обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини: княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.

Замок стояв на узгiр'ї, з трьох бокiв облитий водою. Пишався на всю околицю, i здалека було його видно. Складався з двох поверхiв i пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя: бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним золотом i срiблом, дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i убори на коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям мешкала княжа служба. Тут були також кiмнати для приїжджих: шляхти, державцiв i прихильникiв князя, якi частенько навiдувалися до Острога "бити князевi чолом". Бо князь Костянтин вважав себе независимим нi вiд кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: "З божої ласки князь на Острозi".

З великих сiней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Мiркуючи по зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося б, що в княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство. Хто так думав, мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося налiво з сiней. Яка ж простота на перший погляд! Кiмната невелика, з двома вiкнами, з скляними оболонками, великий дерев'яний стiл, а побiч нього дерев'яне крiсло з поручами, вибиване чорним сап'яном. Пiд стiною просте лiжко, вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi - одна iкона, а пiд нею - княжа шабля. В кутi - боката присадкувата кафлева пiч з комином, на якому горiв безустанку вогонь, бо в мурах було холодно i сиро. Крiм княжого крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вiльно було в присутностi князя сiдати.

З тої княжої кiмнати, яка була заразом його спальнею, вели дверi до дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.

По правiй руцi сiней входилося до їдальнi. Тут стояли довгi та широкi дубовi столи з стiльцями. Пiд стiною стояла великих розмiрiв шафа, креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стiнах висiли портрети родини Острозьких у золочених рамах.

Звiдси вели дверi до заупокiйної кiмнати. Тут складали тiла померлих князiв, поки їх зложено на вiчний спочинок до родинної гробницi.

Ця заупокiйна кiмната притикала до замкової церкви Преображенiя. Аж тут можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто золочений, прегарно рiзьблений iконостас з iконами перворядних малярiв. Князь, який звав себе "богомольцем", хотiв таким побитом пiдкреслити рiзницю межи маєстатом божим i туземним княжим i для того на вивiнування церков не жалував нiчого.

А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя небесного, так знову знав вiдрiзнити себе вiд iнших мирян. У кожнiй його церквi стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка з княжим ковпаком i гербом зверху. Там засiдав князь в часi служби божої i виходив звiдсiля аж по скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися, як князь земний поклоняється князевi небесному.

Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики з спiвом i молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав собi за велике щастя, коли мiг своїми устами доторкнутися княжої одежi.

Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо вгору i цiлiй околицi показували, до якого могутнього пана цей замок належить.

Про те все, про князя Костянтина i його багатства, довiдалися кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки доїхали до Острога, як лише довiдався, що вони їдуть до князя з письмом вiд владики, показував їм свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжої милостi i був усiєю душею князевi вiдданий. Повторював все, що хто раз покаже князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним, що князь нiколи його не лишить i з усякої бiди вирятує. Оповiдав таке, що князь посилав татарвi значнi окупи за своїх вiрних слуг, якi попали в ясир.

До Острога приїхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.

Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в Острозi.

Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'ї, де кому трапилось. На Застав'ї мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний батько князя, великий гетьман литовський, Костянтин Iванович, спровадив їх iз своїх численних татарських походiв i тут їх поселив. Татарам жилось тут добре, нiхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися крамарством, хлiборобством, а князевi платили невеликий чинш i зобов'язанi були в потребi ставати пiд зброю "козацьким способом" пiд княжою рукою. Тi татари перемiнилися на супокiйних людей, були добрими сусiдами, а за князем були би пiшли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'ї своїх кровних i туди повiв кульчичан на нiчлiг.

Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота, i туди в'їхали вози, що учора вернулися зi Львова.

Плескачева оселя стояла при вулицi Литовськiй. Таких вулиць було в Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.

Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi. З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних. Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Києвом. Туди вiн розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.

З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з пошаною в руку.

В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другої кiмнати виглядали непричесанi ще голiвки численної дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сiм'я Плескача була письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла не цурались.

Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли i як говорити.

- Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема вiдповiдної одежi, то я вам визичу.

- У нас є своя одежа в скриньцi.

- Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож iдiть собi до отсеї кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам на замок буде пора.

Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб їм послужив.

Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої синi капоти i причепурились.

Плескач оглянув їх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам їх поведе.

- Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.

Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило. Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода було такий далекий свiт їхати. Але вороття вже не було, i треба було йти. От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:

- Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.

Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.

З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.

Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу i чую".

Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий, почувши, з чим тi люде приїхали, дививсь на них ласкавiше.

Услiд за ними закликав Плескач:

- А заходьте до мене обiдати.

На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук перевiв їх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Вiн повiв їх сходами на поверх.

Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю приказав князь впустити їх.

Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.

Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всi науки Плескача, гукнув:

- Слава Йсусу Христу!

- Слава вовiки! - вiдповiв князь i простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкає в золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.

Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.

- Не треба, - каже князь. - Навколiшки стається лише перед Богом, а я грiшний чоловiк, як би i ви, - вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого дiдуся… Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було… Скiлькi вашому дiдусевi лiт?

- Перейшла сотка, прошу вашої княжої милостi, я його внук, а то - правнук.

- А цей другий, то не твiй син?

- Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми, кульчичане, вiд татарви вiдбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.

- Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, - чи ти при тiй справi був?

- Як же би ми самого дiдуся пустили?

Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це подобалося i вiн був вдоволений

- Ви гарнi люде i подобаєтеся менi.

Тi слова осмiлили Степана, i вiн став оповiдати про їхню пригоду в дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповiв, як Петро ватажковi сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.

- То ти, синку, такий проворний? - князь погладив його по лицi, пiдвiв голову вгору i дивився йому в очi. Петро дивився своїми синiми, мов незабудьки, очима в княже лице. - Розумнi в тебе очi, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, - князь плеснув у долонi, i зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга. - Оцих хлопцiв заведи до ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?

- У цехмiстра Плескача.

- Гарно. Коли вiд'їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для твого дiдуся i для церковної школи в Самборi.

Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна i поцiлували одежу.

Слуга повiв їх до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою особою в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу й друкарню в Острозi i дав їй початок до дальшого розвитку, уходив помiж тодiшнiми українцями за великого чоловiка i вченого. Заживав у всiх великої поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий учений кружок, де згуртував найкращi українськi сили. Кружок той видав при помочi княжої друкарнi багато книжок.

Як княжий слуга привiв до нього тепер хлопцiв i заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймається. Вiн став випитувати про все Степана Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не йшли добре вiдповiдi наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким педагогом i потрафив з них видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре, ректор похвалив їх i зараз послав їх з дияконом у бурсу.

Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила молодь, вiддана його опiцi.

Бурса - то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такої одної повiв їх диякон.

Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках - лежанки для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i їдальня, i тут вони вчилися.

У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць, мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За своє удержання платили невеликi оплати, а багато їх було-таки на вдержаннi князя.

Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'їздилися бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.

Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'єднав собi його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.

На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'ї, до обiду. Даскал показав хлопцям їх мiсця.

По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися, кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.

- Цiкавий я, - питає один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмiєш?

- Я вмiю на шаблi битися.

- У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.

- Я також залiзної шаблi не вживаю.

- Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiряєшся.

Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу затихло, i всi сюди позбiгалися.

- До кiлькох разiв маємо складатися? - питав Семко.

- Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.

- Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?

- Хай буде по трьох.

Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiєї сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став так хутенько нею колувати, що Семко не мiг її висвободити. Потiм зiгнув нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетiла понад голови окружаючих.

Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова була до трьох разiв.

Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер ще скорше його поконати.

- Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.

Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.

Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи йому руку, каже:

- Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.

- Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi, поцiлуйтеся i будьте приятелями.

На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними познайомитися.

- А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали, показуючи на Петра.

- Вiн також мистець, але вiд лука.

- Давайте лука! - кричали спудеї.

Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в руцi й спитав:

- Куди маю стрiляти?

- Цiли в турка, он там, на огорожi.

Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою, та ще з файкою в зубах.

- Де цiлити?

- Кажуть тобi, в турка, не бачиш?

Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?

- Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у голову.

- Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.

Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову усi охнули.

- Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.

Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.

- Господи, а це що? - питали спудеї, зачудованi.

- Бiса iмiєт! - каже один.

- Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук i прицiлився.

Стрiла попала турковi в око.

Спудеї кинулись до фiгури.

- Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:

- Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.

Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.

- Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть! - ворона летить! - Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.

Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:

- Тихо, його милiсть iде!

Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.

- Чого ви такi веселi? - князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла. - Хто її вбив? - питає

- Оцей новик! - закричали всi, показуючи на Петра. - На лету поцiлив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

- А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.

Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в дошку.

- Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.

Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.

- Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? - питає князь, звертаючися до Марка.

- Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.

- Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.

Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.

- Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився, взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде, але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:

- Я не смiю. - Вiн став плакати.

Князь був тим вдоволений.

- Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог благословить.

- Чи екзамен пiшов добре? - питав князь ректора.

- Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися в малiй церковнiй школi.

- Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.

Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.

Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до науки грецької мови.

Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiється, пiд наглядом даскалiв та дияконiв.

Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися їх повороту. Їх забирали до своїх домiв мiщани i сито їх угощали. Крiм того, їх обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на цiлий тиждень. Тепер завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двоє-троє хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своєю школою i дуже любили хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Києвi, де бурсаки дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали їх курохватами i дуже їх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти, лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з доброї волi.

Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де їх гарно угостили. Плескачам, як їм розповiли про ту честь, яка їх сьогоднi стрiнула, здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.

Плескач говорив:

- Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю: поки не скiнчите науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до нiякої сваволi, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайковi. Вiн добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн уже не одного бурсака пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те я ще поговорю з його братами.

- Хiба ж його брати тут живуть?

- Авжеж. Старший є протопопом при Онуфрiївськiй церквi в Острозi. Це отець Дем'ян Наливайко, дуже ревний в благочестi. Це сповiдник князя. Велика це честь. Говорять, що сам патрiарх новгородський, який тут у князя гостював, довiв це дiло до ладу. Велика то при князю особа. Це запам'ятайте собi, хлопцi. А другий - це тутешнiй мiщанин, кушнiр. Йому теж добре живеться.

Стара Плескачиха наклала школярам повнi кишенi пряникiв, медiвникiв, яблук та груш, коли вiдходили.

В бурсi гомонiло, мов в улiю. Хлопцi мiняли мiж собою те, що поприносили з города. При вечерi нiхто не хотiв їсти.

На другий день при'йшлось зараз зрана розстатися з домашнiми капотами, їм поприносили бурсацькi жупани i казали перевдягтися. Всi бурсаки одягались однаково.

Степан забавився в Острозi цiлий тиждень. За той час навiдав обi церкви в го- родi, Благовiщенську i Онуфрiївську, оглянув базари, накупив гостинцiв для рiднi.

В недiлю довелось йому бути в замковiй церквi на обiднi. Такої величавої вiдправи вiн ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди - золота, аж за очi хапає. Княжий хор спiвав, мов ангельський. Князь сидiв у своїй позолочуванiй будцi, мов у сповiдальницi. Коли виходив iз церкви, попи його супроводжували спiвами, а народ кланявся, аж до землi припадав.

Як прийшов час вiд'їзду, Жмайло пiшов на замок поклонитися князевi. Князь прийняв його дуже ласкаво, обiцяв хлопцями заопiкуватися, дав мiшечок з дукатами на Самбiрську школу. Старого Грицька казав поздоровити i передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патрiархом.

Степан Жмайло попрощав хлопцiв, всунув у руку ще одного дукача даскаловi. Плескач не хотiв узяти вiд нього грошей за те, що його i наймита годував цiлий тиждень. Степан виїхав з Острога дуже вдоволений.