Сагайдачний

II

За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на Варну, заборонив кошовий кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти за рiчку. Треба було держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо тодi усе пiшло б внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi купи татар, котрi слiдили пильно за тим, що на Сiчi робиться.

День походу проголошено попереднього дня. Шiстдесят п'ять байдакiв, навантажених усяким добром, харчами i всякими воєнними припасами, стояло на припонi на Днiпрi. Крiм того, було багато порожнiх суден на всяку потребу. У цей похiд йшло двi тисячi вибраного лицарства.

Раненько того дня вiдслужив сiчовий пiп службу божу, ходив вiдтак i благословив вiйсько хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.

Мов духи, виходило козацтво з сiчових ворiт i сiдало на байдаки. Уся Сiч вилягла на валi i прощалася з вiдпливаючими, викидаючи вгору шапками.

Повiдпинали байдаки i вдарили веслами. Попереду помчали два невеличкi човни, котрi мали розглядати рiчку. За ними у вiддалi плив байдак отамана пiд малиновим стягом. Тут був i Сагайдачний з Марком i Антошком, котрий вiд свого пана не вiдступав.

Отаман Жук зняв шапку i перехрестився на сiчову церкву, другi зробили те саме. У Сагайдачного забилось сильнiше серце. Це його перший морський похiд. Вiн горiв з нетерпячки побачити те все, переконатися наглядно, чи його зусилля покажуться корисними.

- Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, i дай, Боже, щасливо повернутися! - молився Жук.

До лиману мали заплисти вночi. Там стояла турецька залога з гарматами, котра мала не допустити козакiв на море. Наближаючись до лиману, козацький флот роздiлився i плив двома шнурками, судно за судном попiд береги. Пiд нiч сходились i пливли серединою. Прикази отамана розвозили розсильнi малими човнами.

Наприкiнцi отаманського судна стояла бочка, у якiй держали козаки пiвня. Вiн мав їм звiщати день i був у великiй пошанi. Тут, на отаманському суднi, був ще i секстант - голка, бо без цього не можна на море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:

- Чи ти, товаришу, знаєш Варну?

- Я там ще не був. Коли її здобудемо, тодi i пiзнаю.

- Так ти послухай мене i поглянь, чого я в школi про Варну навчився i чого вiд людей довiдався.

Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком i, показуючи пальцем, так пояснював:

- На Чорне море ти краще дорогу знаєш, бо ти перепливав його не раз. Будеш i се знати, кудою плисти пiд береги Болгарiї. Ось тут - гирло Дунаю, з його семи рукавами, а тут лежить Варна, як кажуть бувальцi, славна неприступна турецька фортеця. Перед нею - морська пристань, де стоять турецькi галери i байдаки. Ось тут замок. Нам поперед усього треба його здобувати, та вiн, як бачиш, подальше вiд моря. Попри його впливає до моря невеличка рiчка Девна. Пливе попiд сам мур. На цей мур дiстанемось нашими мотузяними драбинами, дiстанемось з байдакiв, якими треба вночi непомiтно пiдплисти в рiчку. Цього муру дерев'яними драбинами не вiзьмеш, бо нема берега i нема на чiм їх поставити. Дерев'янi драбини держаться в долинi, нашi мотузянi держаться гаками на горi. Тепер ти, отамане, розпоряди i прикажи, що кому треба робити.

- На те ще буде час, коли ми туркам попiд Очакiв на море перекрадемось. Там чатують турки днем i вночi; цiла штука в тому, щоби турецьких сторожних собак перехитрити…

Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи ночi. Тодi рушили тихесенько попри Очакiв. Треба було плисти так тихесенько, щоб навiть веслом по водi не плеснути, бо вiд того усе залежало, щоб в Очакiвськiй фортецi нiхто їх не помiтив. Перепливали так цiлу нiч, поки усi байдаки не переплили. В очакiвськiй фортецi блимало свiтло.

Коли стало заноситися на свiт, усi байдаки були вже на повному морi. Усi хрестилися i дякували Богу. Залунали по байдаках козацька пiсня, забринiла бандура.

Взялася напрочуд гарна днина. Вiд сходу зарожевiло небо, а далi цiле запалало. Мiльйони огняних стрiл височiли з моря вгору, i випливло велике червоне сонце, котре пiдносилося щораз вище i вище i заяснiло такою яснiстю, що аж слiпило очi. Байдаки зiбрались вкупу довкруги отаманського судна. Отаман зняв шапку i став голосно вiдмовляти молитву. Вiн тепер був i духовником запорозькiй братiї. По козацькому звичаю, то коли по морю прийшла скрутна година, козаки навiть сповiдалися перед отаманом.

Потiм запалили по байдаках огнi на широких кам'яних плитах. Над огнями позавiшували казани на тринiжках. Воду возили з собою бочками. Усi байдаки були пообшиванi очеретом, щоб не потонути, коли б у байдаки багато води набралось.

Поживилися i попливли далi. Байдаки згуртувались в чотири лави. Довкруги цiлого флоту пливли таким пiвколесом малi прудкi човни.

- Тепер маємо свобiдну голову i можна зараз цiлу рiч добре спокiйно обмiркувати, - каже Жук, - покажи менi ще раз сей папiрець, бо я тебе лише одним ухом слухав. У мене була iнша турбота на головi. - Вiн став придивлятися нарисовi ситуацiї i поводив по ньому пальцем.

- Як же ти думаєш, Петре?

- На мою думку, нам би пiдождати на морi, щоб нiкому не лiзти в очi, або ховатися десь пiд болгарським берегом i пiдождати до ночi. Вiдтак поплисти пiд Варну до пристанi i запалити турецькi судна. Вiд цього цiла Варна заворушиться. Дамо їм трохи роботи i вiдвернемо увагу вiд того, що я маю зробити. Я запливу у Девну пiд замок, його треба буде вмить здобути, там, либонь, сидить уся варнянська залога. Там сидять узапертi християнськi невольники. Туди заганяють у спокiйний час i тих невольникiв, що по галерах мучаться. Тут ховається турецька каса, i вся гармата, та багато воєнного добра. Коли б тобi, отамане, яка гармата в руки попала, то бери її без лафети. Це забирає багато мiсця на суднi; а лафету то ми собi у Сiчi доробимо. Добре було б захопити кiлька менших суден, таких, щоб у Днiпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так знай, що ми замок взяли i пiдпалили.

Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У своїй уявi вiн бачив зараз того малого Петруся з Кульчиць, коли разом на оболонi пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не змарнувався серед сiрої селянської маси в буденщинi пiд солом'яною стрiхою або мiж книжками та паперами.

Мiж козацтвом було весело. Море було спокiйне, сонце свiтило ясне, не стрiчаючи по своїй дорозi нi одної хмари.

По чистому рiвному морському плесi лунала козацька пiсня.

Не було поки що нiякої небезпеки. Нiде нi слiду ворожого судна. Байдаки держалися берега на таку вiддаль, щоб їх з берега не можна було помiтити.

Минули Хаджi-бея i наблизилися до гирла Дунаю. Тепер треба було поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальськi судна, а мiж ними i турецькi. Вiдразу замовкла пiсня.

Задержалися тут у комишах i чекали ночi.

Сагайдачний зараз вiддiлив свої судна, щоб у слушний час вiдплисти на своє мiсце.

З того, що кiлька днiв була гарна погода i сонце нагрiвало, назбиралося пiд вечiр у повiтрi багато пари, яка затягла туманом i море, i його берег.

Це було якраз на руку козакам, бо могли непомiтно плисти. Жук розвинув свої судна в довгу лаву i, коли настала темна нiч, пiдплив до пристанi.

Розвiдчi човни закралися передом до пристанi всередину i донесли отамановi, що там стоїть багато турецьких галер i суден, на яких не чутно нiякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях, а людей там дуже мало.

Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цiлу пристань, особливо вiд Царгорода, щоб туди нiяке судно не перекралося. Другi байдаки запливли у пристань.

На них заблищали iскорки вiд кресива, яких прислоняли до пристанi полою, i смолянi галушки посипались на помости турецьких суден. За хвилю почулося в рiзних мiсцях трiскання лускаючих куль, куски гарячої смоли розлiталися по смоленiм помостi. За часок усе те спалахнуло ясним полум'ям, судна зачали горiти. Вiд них займалися й тi, що не досягла їх смоляна куля. В цiлiй пристанi постав великий пожар. Тодi козацькi судна повтiкали на море i стали поруч других у колесi.

Цiла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспiшали до пристанi. Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, якi ще були цiлi, i поспiшали ви-дiстатися з вогню на море. Та тут натрапили на ланцюг козацьких суден, козаки зачiпали втiкаючих гаками, вскакували на судна i вибивали усiх впень, а судно -забирали. Тепер турки догадалися, хто їм запалив флот.

А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристанi вчинився пожар, заплив зi своїми суднами у лиман Девни i поплив горi рiчкою. Звiдсiля побачив вiн, яке пекло зчинилося у пристанi. Сагайдачний пiдплив аж пiд мур замку. Тут було темно, свiтло пожару туди не доходило. Кiльканадцять мотузяних драбин загурчало в повiтрi. Гаки позачiплялися за вершок муру.

Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руцi полiз перший по драбинi, слiдом за ним полiз Антошко з ножем в зубах.

Вiдразу показалося кiльканадцять голiв. На вершку муру вже було ясно вiд полум'я. Сагайдачний бiг муром до дверей башти над воротами.

Зараз при самiм фортечнiм мурi стояли вiд середини будiвлi. Їх кришi сягали боком аж до вершка муру.

Нiхто не звертав увагу на тi тiнi людей, що бiгли здовж муром.

Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по кришi, а далi впало на подвiр'я. Вiн оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав хлопець та ще бешкету нам наробить".

Вiн тепер пустився бiгцем, щоб чимшвидше взяти башту.

Зараз з муру вели дверi до башти. Крiзь щiлину побачив Сагайдачний свiтло. Вiн заглянув туди, всередину. На столi блимав каганець, хитаючи своїм малим свiтлом. Було тут кiлька туркiв. Один, старший, сидiв на помостi i курив свiй чубук. Один проходжувався мовчки по хатi, а кiлька спало на своїх лежанках. Вони не показували по собi, щоб пожар у пристанi їх турбував. Впрочiм, їх дiло було сторожити на баштi, а не в пристанi.

Сагайдачний стояв з кiлькома козаками пiд дверима. Вiн порозумiвся з ними шепотом, i кiлька дужих козакiв пiдперлися плечима пiд зачиненi дверi. Потиснули з цiлої сили i виважили iз бiгунiв. Дверi впали, а козаки кинулись на збентежених туркiв i порiзали всiх в один мент, що i крикнути не було коли.

Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей, побачив на кiлочку великий ключ.

- Пiти до наших, щоб Марко мерщiй пiдступив з вiйськом пiд ворота. Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу.

Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз. За ним пiшли козаки.

Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся на якогось лежачого чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепiт:

- Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв.

- Де вартовий вiд ворiт? - питає Сагайдачний, шукаючи замка.

- А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я пiдступив непомiтно i зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони, клятi, не даються.

Сагайдачний перекрутив ключем замок i при помочi козакiв вiдсунув великого засува, що заходив через цiлi ворота у дiру в мурi. Тепер вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i всипались на подвiр'я.

- Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу.

Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, i криша зайнялась та стала горiти.

Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з своїх домiвок, на майданi стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарiв з шаблями. Яничари не могли очуняти i гинули на козацьких шаблях. Та яничарiв виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися.

З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв:

- Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.

- Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять.

Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали покованi в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у iнших будiвлях. Вони вхопили велику колоду i гатили в дверi, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв.

Мiж яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнiм дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i стали завзято вiдбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловiк з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами, що небезпечно було до них пiдступити.

Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву i стали штовхати у яничарiв, мов тараном:

- Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.

Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарiв, котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд тих ударiв трикутник розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.

Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов макiвки тим, що на нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.

- Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй. Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.

Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.

Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.

- Живого берiмо, - кричали козаки.

Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, i голову вiдрубав одним махом.

Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:

- Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.

- Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли б менi шаблю з руки вибив.

- Як ми того потурнака Iбрагiма пiймаємо, то спалимо його живим.

- Шукаймо за ним, братики!

Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.

На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.

- Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.

Вели його попри Сагайдачного.

- Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.

- Вiн наш, ти до його не маєш нiякого права, - кричали розбiшенi невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.

- Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.

- Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не помогло, вiн став бити плазом по спинах.

- Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi визволили?

До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали Iбрагiма з-посеред розбiшеної товпи.

Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:

- Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.

Сагайдачний поступився назад i плюнув:

- Не каляй моїх козацьких нiг твоїм потурнацьким язиком. Вставай i вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться упiрнi невольники?

- Я покажу.

- Де скарбниця твого пашi?

- Покажу.

- Де зложена зброя i воєннi прибори?

- Усе покажу.

- Де палата твого пашi?

- В городi над морем. Там його статки i гарем.

- Гаразд! Тепер поведеш моїх людей i все покажеш, а коли збрешеш, то вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.

Сагайдачний прикликав одного свого сотника.

- Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi, де що є, поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн…

- Я маю ключi, - каже Iбрагiм.

- Опiсля забрати все, що має для нас вартiсть, i перенести на нашi судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього потурнака бережи менi, мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його опiсля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще… Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден, бо на свої ми усього не заберемо… Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у город, треба трохи туркiв у городi поскоботати i палату пашi вичистити… Щоб було все виконано, як я запорядив…

Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали втiкаючi турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут здобули вже кiлька турецьких воєнних суден i поставили позаду своєї лiнiї. До нього добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався, як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.

- Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!

Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.

Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пiшли другi. Вже її загачили i дерлися на стiни. Яничари стали оборонятися i стрiляли з рушниць.

Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.

Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.

Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Вiн проговорив тiльки:

- По менi Сагайдачного вибирайте…

I сконав.

Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх до одного, а галеру пустили на дно.

Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товаришi його лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.

Тепер не було вже туркам пощади.

Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.

На них стали нагружати здобуте добро.

- Тепер у город, голуб'ята, - розпоряджався Сагайдачний, - лише не рушайте менi християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.

У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого бiльше бити. Тепер виводили з льохiв нещасних невольникiв, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки пiд'їздили, забирали i виїздили на море.

Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали собi очi i ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба їх було вести пiд руки.

Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало грабити турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.

- Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?

- Здобули не одну. Там сам отаман пильнує…

- Отож везiть це добро i передайте на галери. Лише вибирайте самi легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i вертайте швидше сюди. А поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють…

Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про геройську смерть Жука.

Сагайдачний зняв шапку i перехрестився.

- Вiчная йому пам'ять!

Вiн послав зараз за Жмайлом.

- Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi ракети вiд моря, то звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нiкого. Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих.

- Хлопцi! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.

Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його байдаку сидiв на помостi, зiгнувшись удвоє, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав своєї долi. Знав вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав нiчого доброго для себе.

Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море.

На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi галери. По водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева.

Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього.

Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном. Малиновий прапор знову пiднесено вгору.

Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися.

- Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю. Повеземо його тiло на Сiч i там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.

- Нiчого нам вибирати, бо покiйник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний.

- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiднiмаючи шапки вгору. - Отамануй нам i веди до слави.

Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони, взяв в руки булаву, поцiлував її з пошаною, а вiдтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.

А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго нагруженi всячиною.

На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.

Марко Жмайло, упоравшися по вiд'їздi Сагайдачного з фортецею, пiшов у город. Тут козаки аж прiли при роботi.

Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi. Визволенi невольники показували дорогу. По дорозi один невольник знову пригадав Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.

- А хiба ж я пашу вбив?

- Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.

- Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.

- А це на що?

- От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник, - i не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить сам на ньому повiситись.

Прийшли пiд величаву палату при затишнiй вулицi. Це була поверхова мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд вулицi були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi грубi кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно було високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему пашi.

Як Жмайло прийшов, то кiлька козакiв розбивали дверi сокирами i келепами. Дверi не подавались. Хотiли дiстатись вiкном, ставали один другому на плечi, та лиш котрий пiдвiвся, то до нього крiзь вiкно стрiляли. Кiлька козакiв полягло.

Жмайло крикнув:

- Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося пiд мурами, i стрiли замовкли.

Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на мур огорода. Марко полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.

У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орiєнтальна фантазiя могла видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли вгору, розставляючи свої гiлки на усi сторони. На землi повно стежок рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники з рiвностриженою травою, а далi квiтники з заморськими квiтами, що розносили усюди свої пахощi. Посерединi стояла криниця з водограєм. Тонкою цiвкою стрiляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини, котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Вiд цього над криницею стояла чарiвна радуга. У басейнi плавали, переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками i хробачками, якi тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним рiвчиком у другий, бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад. Пiд ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i порушало рiзними гарними фiгурами. Два трачi рiзали пилою дерево; один стояв нагорi, другий - внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Такої чудасiї було тут бiльше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-iталiєць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це поставити в цiм садку на втiху своїм жiнкам гарему. По боках стежок i пiд кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше козакiв перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно, i нiхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

- Хлопцi! Всередину i вибити усiх!

Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали євнухiв, що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли козаки, що на улицi пiд муром ховалися.

Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.

Палатна сторожа, дiзнавшись, що в городi скоїлося, позаганяли всiх жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут було кiлька євнухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, їх вибили вмить. Прийшов сюди i Жмайло. Вiн забрав у вбитого євнуха колiсце з ключами i став вiдчиняти дверi.

В першiй кiмнатi сидiли старi баби, поганi, мов вiдьми. Це були невольницi, що послугували гаремовим жiнкам. Вони стали верещати i попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу i, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якiсь слова, чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув її набiк i пiшов у дальшi дверi. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i адамашки, з золотими прикрасами на головi i шиї, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд другої. Всi були одягненi в широкi штани та убутi у гаптованi золотом черевики.

Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити, бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки стали заслонювати собi лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

- Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарнi дiвчини, а одна заговорила по-українськи:

- Ми християнськi невольницi. Ми двi з України, а це ляшка, визвольте нас…

- А цi другi?

- Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть, то собi пошукають iншого пана…

- Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан i так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.

- В саму пору ми упорались.

Сурмачi сурмили збiр.

Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на байдаки.

Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили собi турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити козакiв, щоб їх забрали з собою.

- Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди i прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.

Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на послiдньому. Поплили до Сагайдачного.

- Чи всi вже тут? - питає Сагайдачний.

- Я вiдчалив послiднiй.

- Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.

Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi байдаки зi здобутими галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.

Звiдсiля вже i Варни не було видно.

Козаки дуже радi були, що похiд так гарно повiвся. Варна довго попам'ятає таку гостину.

Сагайдачний пересiвся на одну з галер, i там застромили отаманський прапор. За ним повели Iбрагiма i три християнськi невольницi. Вони понадягали на себе киреї i подобали на монахинь.

На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.

- Хто ти?

- Я потурнак Iбрагiм.

- З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?

- Я з України, але мого роду й iмення не скажу.

- Чому?

- Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти тим страшним поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рiдня згадує, що я загинув, полiг. Хай i плачуть за мною. Легше їм буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довiдатись, що я поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.

Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не такий вiн поганець, коли шанує свiй рiд i ймення".

- Що тебе спонукало, що ти потурчився?

- Отамане, батьку! - крикнув несамовитим голосом потурнак i впав навколiшки. - По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелi, коли настане скрутна година, тодi отаман каже: "Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому, з усiх своїх грiхiв". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму i спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же менi хоч трохи на душi полегшає. Я не смiю вимовити божого iмення, такий я грiшник.

Вiн просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить прощення у матерi.

- Говори! Я слухаю.

- Я потурчився не для користi для себе. Коли б я був мав користь на думцi, то я при моїй освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками. А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони надi мною знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину i хотiли мене для себе приєднати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти на себе руки i зробити моїм терпiнням край. Та я цього не зробив, надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород i замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у старшини, вiдцурався Христа i признав Магомета моїм пророком. Мене заставили турки плювати на хрест i я, окаянний, це зробив… - Iбрагiм став себе бити кулаками в груди, по головi, дряпав нiгтями своє лице, вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав не своїм голосом, що усiх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки успокоївся i говорив далi:

- Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там є те, що тої хвилi в моїй душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна собi з'ясувати, як грижа нечистої совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в душi i день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з чистою совiстю не пойме, не зрозумiє того. I так воно буває в окаянних, проклятих вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донинi в моїй душi горить…

Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив їхню долю. Тепер я був в болотi, а вони чистi. Я їм завидував, i це мене злило i дратувало, чому вони не такi самi, як i я? Я хотiв їхню долю з моєю зрiвняти i потягнути їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i другого на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн. Тому-то я вигадував для моїх колишнiх братiв рiзнi муки i шукав забуття, насолоди для себе в їхнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило, що вони до християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i я їх хотiв змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i Каїна в однiм тiлi. Я продав Христа i убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть мене мiж цих невольникiв, яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в море.

Козаки, слухаючи тої сповiдi, хрестилися. На них напав жах на спогад цих мук, якими ця людина мучилася.

- Та перед смертю одно дiло добре зробив, що помiг вам, козакам, перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити мучених по льохах невольникiв. Менi здається, що вiд цього менi трохи на душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке болото загнали… Не довго вже мого життя… Я пропащий, окаянний. Але я хочу вам ще одне добро зробити… Хотiв би я вас хитро перевести попiд Очакiв. Це буде нелегка для вас справа, бо вашi судна навантаженi з добичею. Як вважаєте, якби я вам мiг придатися, то пощадiть мене до тої хвилi, коли будете безпечнi. Я знаю всi турецькi звичаї, яких ви не знаєте, а коли мене ощадите тепер, то буду мати двi потiхи, що знову помщуся на турках та що моє ледаче тiло з'їдять хробаки на рiднiй Українi.

Сагайдачний подумав хвилю i каже:

- Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що козацтво тобi простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi грiхи свiта. Бог був би помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу.

- Лише не козацьку, бо я недостойний її носити.

В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долонi до рота:

- Отамане! З полудня якiсь судна показуються. - Усi поглянули у той бiк, прикриваючи долонею вiд сонця.

На це схопився з землi потурнак i, мов кiт, полiз на щоглу галери, звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак зiсунувся на помiст i каже:

- Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю i повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати, бо з погруженими добичею суднами не устоїтесь.

Сагайдачний крикнув:

- Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому!

- Моя думка iнша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять i розiб'ють, їм на пiдмогу надпливуть судна з Хаджi-бея, а очакiвськi заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода вашої працi i такої добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити.

- Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть?

- Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити.

Така порада подобалася всiм.

Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:

- У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки!

Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Iбрагiм полiз знову на щоглу.

- Це воєннi турецькi судна з гарматою. Видно турецьку коругву з пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили.

Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i з морем ознайомлена людина, котра тепер може їм стати у пригодi. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика вiдповiдальнiсть на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але i козацьку славу. Шкода стiльки працi, стiльки зусиль, такої гарної побiди. Турецький флот непремiнно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цiєї топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Вiн каже до потурнака:

- Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а Бог тобi простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю.

В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд цiєї сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн ще спокутує свiй грiх… Вiн осмiлився спитати Сагайдачного:

- Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?

- Звiдкiля це знаєш?

- По твоїй ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все здається, що впадеш… Чи так?

- Нiде правди дiти…

- Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого робити, як земля пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж i впоперек i з козаками, i з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобi, мiй спасителю, тепер стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй муцi зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування мого життя, що ти менi пообiцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити.

Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди.

- Та ти мене, небоже, переоцiнюєш, тобi треба знати, що не я сюди вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн полiг пiд Варною лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради i що усе козацтво, i здобич, i слава наша потоне в морi.

- Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успiємо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли. У Днiстровiм лиманi лежить гарний острiвець не менше Малої Хортицi. Там є багато i звiра, i риби, i дерева.

- Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька тисяч, а все хоче їсти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.

- Будемо ловити рибу, полювати звiра…

- Я клопочу собi голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Сiч через татарськi степи, через стiльки рiк.

- Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже моя голова. - Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини поспiшають, що прийдеться їх гарматою здержувати.

Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер можна було вже i людей на палубi побачити.

Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.

- Ще одного ворога матимемо, - каже.

- А це що?

- Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi маленькi хмарки що поперед сонця шниряють… Дивись, як море непокоїться, як знiмаються хвилi. Це признаки недалекої бурi. Наше море дуже химерне, i коли розгуляється, то усе блискавкою пiде шкереберть.

Сагайдачний дивився на небо.

Зразу пливло кiлька облачкiв по небу, бiлих, мов лебедi. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер, що роздував вiтрила i гнав бистро байдаки вперед. Тi облачки стали густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз сильнiший. А далi тi облачки стали звиватись у хмару, а тодi вже i вiтер не вгавав. Хвилi здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.

- Вiтер байдаки повивертає, - зауважив Сагайдачний.

- Нi, цього не буде… Вiтер вiє байдакам в потилицю, а у той бiк байдак не вивернеться, хiба його водою заллє, але байдаки обшитi комишем, то не потонуть.

Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотiли. Хвилi йшли щораз вище. Пiдносили на своїх, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а потiм скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.

Сагайдачний хитався, трохи не впав, його пiддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.

- Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та держись обiруч цього колiсця, а то вода тебе у море змиє.

В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу галери i розколов її. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю небезпечно пiд щоглою стояти.

Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов горiховими лушпинами. На свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.

Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.

- Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.

Остались обидва на помостi, держачись з усiєї сили колiсця. Вода кiлька разiв їх заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно били, iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказiв не можна було давати, коли нiхто не чув свого слова. Тим бiльше не можна було приказу виконати, бо нiхто його не чув.

- Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригодi, щоб уйти вiд турецької неволi.

Байдаки i галери гнали стрiлою у Днiстровий лиман. Де були тодi турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.

Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морi завелось пекло. Сагайдачному зацiпенiли руки, котрими держався колiсця. З вихру прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову - звiрячий рев. Та не зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, i тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадцi.

Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi, невиспанiй ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колiсця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостенiла.

Нiхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.

Iбрагiм каже:

- Менi здається, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуляє.

Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося.

- Так воно i буде, - говорив потурнак. - Ми вже, певно, не на морi. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я пiду пiд палубу галери, та, може, знайду яку ракету…

Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрiм ковзкiм помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там молились козаки та гребцi, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревiв за паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати.

- Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило i льотку, менi здається, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету пiдпалити.

Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась.

Тривало довго, поки знайшли ракети. Пiд палубою було темно, мов у льоху.

Iбрагiм полiз з тим нагору, роздививсь на секстантi, помiрив глубiнь. Тепер повиходили i другi. Iбрагiм приказував усе iменем отамана. Сагайдачний задеревiв i не мiг з мiсця рушитися, його пiдвели пiд руки i завели пiд помiст. Там його треба було передягти у сухе.

Iбрагiм закинув якiр, бо днiстрова вода пхала галеру взад, до моря.

Тепер запалено ракету. Вона стрiлила високо вгору, полишаючи за собою огняний слiд.

Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.

Морськi хвилi кидали байдаками, мов лушпинкою на всi сторони. Хвиля води позаливала судна. Люде, стоячи у водi, мусили держатись цупко борту, щоб їх вода не змила у море. Про веслування не було мови. Лише деколи керманич справляв кермо так, щоб судно не стало до хвилi боком. Кiлька суден розбилося через те, що одно ударило друге. Люде плили по водi, держачись плаваючих дощок, поки не потонули. Нiкому було потопаючих рятувати. Кiлька суден кинула вода на галеру, i вони теж порозбивались зовсiм. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цiлим судном у лиман.

Побачивши ракету на отаманськiй галерi, усi охнули з радостi i стали хреститися та дякувати Богу за врятування з цього пекла вiд неминучої смертi. Судна, наповненi по край водою, плили з натугою у те мiсце, де вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдакiв чим попало.

На свiтi ставало щораз яснiше, хоч сонце давно зайшло.

Вiд моря доходило гудiння б'ючих хвиль. Iнколи хвиля порушувала воду аж у лиманi, i вiд цього судна колихались.

Сагайдачний вийшов на палубу галери i приказав плисти далi горi водою. Козаки черпали далi воду i робили веслами, пливучи проти води.

Порушались черепашиним кроком цiлу нiч. Судна були тяжкi i неповороткi, бо годi було усю воду з них вичерпати.

Вже стало свiтати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.

Острiв забовванiв здалека, i козаки добували останнiх сил, щоб до нього добратися.

На островi, цiлком пустiм, щойно пробудилось життя, защебетали птицi, заколихались високi дерева. Судна причалили до острова, i козаки стали виходити на берег. Кожний стрясував з себе воду, а далi пороздягались догола, i пiшли з сокирами в лiс за паливом та стали волокти до берега сухi зломи та галуззя. На березi запалали яснi огниська. Повиносили з суден казани, порозвiшували на тринiжках над огнем i стали варити кашу. Пожива була захована в бочках, i тому вона не замокла. Тепер стали викручувати одежу з води i сушили бiля вогню.

Знайшовся на байдаках великий волок, його затягли у воду i набрали стiльки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з ножами i келепами, щоб побити пiйману рибу. Пiймали тут сомiв, i осетрiв, i багато дрiбнiшої риби. Витягнули кiлька човнiв на берег, обернули горiдном i на цiм справляли рибу, мов на столi, рубали на куски i кидали у казани.

За той час походжав Сагайдачний по острову i промишляв, як би тут переждати час, поки буде можна вiдплисти додому. При ньому держався Антошко i потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранцi, бо вони все ще дивились на нього бiсом.

Сагайдачний приказав Жмайловi почислити втрату, оглянути байдаки i поправити, що треба, оглянути мунiцiю i зброю. Вiн наставив Марка обозним.

Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голоднi i знеможенi. Щойно, як кухарi зварили їжу, як повиймали з байдакiв коритця i всипали вареної страви, тодi в кожного душа вступила.

По обiдi поклались на травi вiдпочити, опiсля, як просушилась одежа, i поодягалися. Тодi розпочалось стукотiння коло направи байдакiв.

Сагайдачний послав Жмайла з кiлькома човнами розглянути край моря. Треба було незамiтно пiдглянути, де дiлись турецькi судна, чи сторожать лиману, чи, може, пропали в часi бурi.

Жмайло плив, криючись у прибережних очеретах, аж на кiнцi лиману помiтив турецькi галери. Козацькi човни ховалися в очеретах i пiдпливали далi плесами, якi тут були.

Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено на воду човен, в який залiзло двоє гребцiв i двоє туркiв. Вони поплили горi водою.

- Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.

Турки минули козакiв i плили далi. Тепер за ними стали козаки пiдкрадатися, все ще ховаючись помiж трощею. Як вже вiдплили вiд моря шматок дороги, Жмайло каже:

- Чого нам тепер їх соромитися, ми їм тепер заступимо дорогу i - на аркан.

Козацькi човни виплили на чисту воду i подались за турецьким судном, поспiшаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що це турецьке судно. Лише як наблизилися, пiзнали помилку. Вони завернули свiй байдак, думаючи втекти. З турецького човна показались два дула рушниць. Та в тiй хвилi один весляр пiдняв весло i вдарив турка по головi, а другого штовхнув веслом в груди так, що вiн впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярi стали кликати до козакiв:

- Ануте, брати, до нас! Ми турецькi невольники.

Жмайло кликав до них:

- Витягнiть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути…

А турок, що упав у воду, вхопився руками за човен i хотiв його вивернути. Гребцi не давались, поки надплили до них козаки. Пiймали турка за шиворот i витягли до себе. Вiн був мокрий i дуже задихався, ледве дух переводив.

- Ви пливiть за нами, - каже Жмайло, - а коли б тамтой очуняв, то привезiть його живого теж.

- Що привезли? - питають козаки, як Жмайло приплив до острова.

- Гостинця вiд султана.

Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За товмача став Iбрагiм. Вiн став його розпитувати.

А турок - нi словечка. Стоїть i дивиться з погордою i страшною лютiстю на козакiв.

Треба його було припекти. Сагайдачний обiцяв йому, що коли скаже правду, то його помилують. I турок послухався та розказав таке:

- Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти з пристанi до Бургаса. Паша вирядив зараз погоню з двадцяти воєнних кораблiв, котрi в пристанi були пiд рукою. Турки думали, що ще застануть козакiв у Варнi. Але приплили запiзно i пустилися здоганяти. I були б, певно, здогнали, бо поставили по двi пари веслярiв до одного весла, щоб гребли наперемiну. Та їм перебила буря. Чотири кораблi потонуло. Осталось ще шiстнадцять, i тi розставились при кiнцi лиману так, що нiкуди козакам перекрастися. На кораблях є гармати. Кораблi стоять на якорях боком з налаштованими гарматами. А щоби пливуча з рiки вода не пообривала якорi, то поприпинано їх збоку, ще й вiд рiки. Вони там можуть стояти хоч би мiсяць, бо харчiв у них доволi. Паша, висилаючи флот на козакiв, загрозив ватажковi, що коли б козакiв не розбив i не знищив усе вiйсько, то немає чого вертатися, бо жде його неперемiнно смерть. За пiдмогою послав ватажок до Хаджi-бея i до Очакова, i нi одна козацька голова звiдси не втече.

Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далi робити, щоб звiдсiля видiстатися? До цiєї пори зробив добре, що потурнака в усьому слухався; коли б не сховалися у лиман, то досьогоднi турки були би їх розтрощили. Тепер хiба знову в потурнака ради питати? Нi, треба щось путнього самому видумати. Годi все робити чужою головою, а потiм зiбрати признання за те, що другi зробили, i стати мальованим отаманом.

Отож перша рiч - виплисти на море i або перехитрити туркiв, або таки в одвертiм бою їх поконати, i то ранiше, чим наспiє їм пiдмога з Хаджi-бея.

Однiй половинi вiйська сказав спочивати. Другiй частинi приказав рубати в лiсi великi дерева, пообчимхувати гiллячки i на мотузах пускати на воду.

Застукали в лiсi сокири, i повалилися столiтнi велети, здавалося, що цього лiсу не ткнула ще сокира, як довго вiн є. Багато лежало зломiв i гнило на мiсцi. То був пралiс.

Частини мiнялись. Уставляли на галерах найтяжчi гармати, котрi забрано з Варни.

Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки пiдганяли до роботи однi других. Сагайдачний пiшов на часок на свою отаманську галеру припочити, як почув на галерi в комiрчинi стони. Вiн устав, i пiшов на те мiсце, та слухав. Стони повторялися. Вiн хотiв вiдчинити дверцята, та вони були замкненi, i ключа не було. Шарпнув з цiлої сили i виважив дверi: там лежали усi три турецькi бранки, майже неживi. Про них цiлком забули, замкнули дверi на ключ. Вони були наляканi, голоднi, що ледве дихали.

- Що з вами, дiти?

- Ми не знаємо, - говорила одна слабким голосом, - даремно ми кричали i плакали, нiхто до нас не приходив…

- Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу.

Сагайдачний приказав Антошковi принести їм їсти.

- Гарну вони свободу здобули, голод був би їх зморив. Та годi, серед такої метушнi можна було про три красавицi забути…

Сагайдачний заповiв, що перед досвiтом рушають в дорогу. Запорядив отаманам таке:

- У першiй лавi йдуть галери з великими гарматами i бiльшi козацькi судна. Кожна галера i бiльше судно держатиме на мотузах по кiлька зрубаних велетiв, наче гончих собак на припонi, їх пустити на воду передом. На даний знак треба випустити з рук бервена, вiдв'язуючи або вiдрубуючи мотузи. Тодi треба галери i судна веслами здержати на мiсцях, чекаючи знову знаку.

Усi прикази переходили вiд судна до судна.

В другiй лавi стояли меншi судна з гаками i мотузяними драбинами, котрi мали поспадати на турецькi галери, загачувати i здобувати.

Як же рушили з мiсця, говорив потурнак до Сагайдачного:

- Ти, отамане, гарно обдумав дiло. Коли усе виконається як слiд i добре розмежиться час, то туркiв чорти вiзьмуть.

Усi завважали, що на Днiстрi прибуло води. Вона була жовта i каламутна. Десь в Галичинi великi дощi впали. Сагайдачний знав добре свою рiку.

Тепер при першiм свiтi побачили на обрiї турецькi кораблi.

Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже цiлий лиман загородили. Турки завважили козакiв теж. На палубах заметушились люде i накликали себе.

Коли зблизилися на вiддаль стрiлу з гармати, судна задержалися i попускали бервена.

Наче гончi собаки, коли їх попускаєш з припону, рушили велети наперед прямо, мовби їх з лука вистрiлив. Вода була така рвучка, що треба було з цiлої сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не вiдводив ока вiд турецьких суден, цiкавий, як поведеться його штука.

Вода несла бервена з великим розгоном. Турки цього не помiтили, бо жовта, каламутна вода закривала все.

Аж вдарила з великою силою в турецькi кораблi, ломлячи боки. Вони задрижали i обертались, крутились, зразу придержуванi якорями. Деякi, дiставши дiру в боцi, набирали води i стали потопати.

Тодi пiднiс отаман булаву i крикнув:

- Рушай!

Пiднеслись вгору весла i байдаки рушили вперед.

- Пали!

Заревли гармати i важкi залiзнi кулi попали в бажану цiль. I знову поцiленi кораблi стали набирати води. Мiж турками настала метушня.

Кiлька кораблiв пiшло на дно. По водi плавали люде, чiпляючись чого попало.

- Рушай! - гукав Сагайдачний.

Друга лава суден поплила бистро наперед та стала окружати великi турецькi кораблi. Зачалась козацька робота. Пiдносилися вгору гаки, фурчали у повiтрi мотузянi драбини.

Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик i рукопашня. Турецькi кораблi, тi, що уцiлiли, не могли з мiсця рушитись, бо не було часу стягнути вгору якорiв.

Особливо завзятими показались визволенi бранцi. Вони не прощали нiкому, а рiзали усiх впень.

Не минуло години, а козаки здобули усi тi судна, якi не потонули. Усе перерiзали, що не осталось живої турецької душi. Невольники сидiли, прикованi ланцюгами при веслах, їм зараз порозбивали кайдани.

I весь час того бою Сагайдачний стояв на своїй галерi пiд малиновим прапором i видавав прикази.

Козаки славно побiдили.

До нього пiдступив Iбрагiм.

- Не дай, отамане, здобутих кораблiв нищити. Вони будуть потрiбнi пiд Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранцiв, а на наших суднах вже i мiсця не буде. Гребцi остануться на своїх мiсцях. Не дай теж кидати у воду побитих туркiв з одежею. Вона нам теж пригодиться. На кораблях поставити наших людей. Всi вони хай зараз перевдягнуться за туркiв. Для мене прикажи принести з варненської добичi турецьку одежу, та неабияку, а знатну. Я тепер мушу стати важною особою, щоб очакiвському пашi туману пустити.

Сагайдачний зрозумiв тепер, куди потурнак мiрить. Вiдразу на турецьких кораблях i галерах зароїлось вiд перевдягнених по-турецьки козакiв. На щоглах замаяли турецькi прапори з пiвмiсяцем. Iбрагiм перевдягся на знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пiзнав.

- Тепер, отамане, я буду ватажкувати над турецькими суднами. Очакiв минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю не дамо ради. Тобi треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку чалму. З твоєю бородою, то подобатимеш на турка, як нiхто.

- Отамане! - гукали козаки. - Якась флотилiя пливе вiд пiвночi…

- То iз Хаджi-бея пливуть на пiдмогу, - говорить Iбрагiм. - Ну нiчого. Хай прийдуть, а ми околимо їх i вiзьмемо. Видно, що нам таланить. Господь нам помагає…

Iбрагiм замовчав на словi i вдарив себе в губи.

Та тi новi турецькi сили змiркували вiдразу, що прийшли запiзно. Коли б не те, то не браталися б козацькi судна з турецькими кораблями. Тут вже по всьому.

Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькi судна ховались за кораблi, флот завернув зараз додому.

- Шкода, - каже потурнак, - та непорядно нам ганятись за ними. Ми попливемо своєю дорогою…

Мiж козаками було дуже весело. Вони радiли з такої великої побiди. Старi досвiднi сiчовики говорили, що такого вдатного морського походу ще Сiч не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись, що його слiдуючим разом кошовим виберуть, а тодi козацтво стане славним i зможе з ляхами помiрятись.

Вже сонце заходило, як приплили пiд Очакiв. Козацькi судна остались геть позаду. Здобутi кораблi i галери заступили їх перед турецьким оком. Вони вплинули всi до пристанi в Очаковi i загородили собою виїзд звiдсiля.

Iбрагiм злiз з корабля i, взявши з собою кiлька бранцiв, що вмiли по-турецькому говорити, приказав завести себе до очакiвського пашi. Iбрагiм поводивсь так достойно, що всi вважали його за якогось великого царгородського старшого i низько йому кланялися. Очакiвський паша вийшов до нього назустрiч, йому донесли, що приплила до Очакова знатнiша турецька флотилiя. Вiн дуже налякався, аж дрижав. Вiн дiстав був приказ виплинути з очакiвським флотом на допомогу проти козакiв пiд Днiстровий лиман, а вiн цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це ув'язнити i до Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим словом i бакшишем. Але хто його зна… Треба братись за дiло хитро…

Стрiнувши їх перед конаком, вiн вклонився перший Iбрагiмовi. Приклавши праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землi, привiтав:

- Салем алейкум!

- Алейкум салем! - вiдповiв Iбрагiм, кланяючись теж.

- Яке велике щастя для мене, мiзерного твого слуги, повiтати перед моєю домiвкою такого достойного гостя i славного побiдника джаврiв на Днiстровiм лиманi. Будь свiтлом моїх очей та повелителем моїх думок i приказуй, чим вашiй свiтлостi можу служити…

- Веди мене, пашо, до своєї домiвки. Непристоїть так достойним правовiрним розмовляти в присутностi чернi.

Iбрагiм поглянув на пашу грiзно, а цей волiв краще пiд землю провалитися. "Пропав я, - подумав, - може, вiн менi вже i шовковий шнурок привiз вiдразу".

Пiшли мовчки у конак, i паша повiв Iбрагiма у гостинну кiмнату.

- Слава Аллаховi! - сказав Iбрагiм, ввiйшовши сюди. Гостинна кiмната була пишно прибрана i застелена дорогими турецькими килимами.

- Позволь менi, достойний гостю i великий витязю, позамiтати чолом порох з того мiсця, на якому зводиш ласкаво сiсти. Твоя побiда над шайтанами-козаками притьмила своєю свiтлiстю промiння сонця…

Посiдали зараз на низеньких софах. Iбрагiм дививсь суворо. Паша плеснув у руки i зараз вiдчинились дверi, i два чорномазi хлопчики внесли на пiдносi чарки з кавою, солодощi та велику общеську люльку, завбiльшки церковної кадильницi з двома бурштиновими чубуками…

- Перше обговоримо дiло, - заговорив суворо Iбрагiм, - а опiсля гостина.

Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.

- Називаєш мене, пашо, витязем з Днiстрового лиману, а я спитаю тебе, чому не подiлив ти зi мною тiєї слави? Ваша милiсть, поступаєш так, що мусиш стягнути на себе гнiв нашого пана i повелителя падишаха. Вiн, свiтло свiтлостей, син сонця, пан цiлого свiту, зiрниця i розум усiх правовiрних, ставляє на важких мiсцях свого безмежного царства своїх урядовцiв не на те, щоб вони ледачiли i не пильнували свого уряду. Ваша милiсть поставлений пашею на тiм важнiм мiсцi головно на те, щоб пильнував i не перепускав шайтанiв-козакiв на море. Перед кiлькома днями вони таки туди перейшли без перешкоди, а ваша милiсть тодi в гаремi женихався. I ти тодi веселився, коли Варна горiла i правовiрних мордовано. I тодi ти, ледачий, не рушився, як приказано тобi вiд мене поспiшати на допомогу пiд лиман. I коли б флот з Хаджi-бея не був впору наспiв, не були би ми тут сьогоднi разом сидiли.

Заки його султанський маєстат о тiм твоїм злочинi довiдається, я iменем падишаха - бодай би Аллах дав йому тисячу лiт прожити - арештую тебе, пашо, i везу в Царгород…

Паша, почувши такi грiзнi слова, одну ясну точку бачив у цьому нещастi, а iменно, що падишах ще того всього не знає, i можна буде вiд бiди вiдкупитись.

- Я винуватий, ваша милiсть, остiльки, що тодi занедужав i повiрив моїм пiдчиненим переїзду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нинi прикажу їх повiшати.

- Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська через те недбальство. Обов'язком коменданта є наглядати пiдвладних, i недуга його не виправдає. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на невiрних помстити, i сюди трудитися, ваша милiсть, пригадати його обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранцi вiдпливаємо.

- Слава хай буде вашiй милостi, - говорив паша, кланяючись. - Ваше славне iмення буде виписане пламенними буквами у сьомому небi пророка, а на землi останеться вiчна дяка вашiй милостi вiд усього мусульманського свiту.

- Подяка належиться Аллаховi, не менi, але, ваша милiсть, не заговорюй i будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постатi шовкового шнурочка.

Iбрагiм устав i хотiв вiдходити. Тодi паша заступив йому дорогу i впав ниць на землю, повзучи до його нiг.

- Не губи мене, ваша милiсть, повiк за тебе молитись буду.

- Молитись - то я сам буду за себе. Молитви негодяїв Аллах не приймає. Менi того мало, а вашiй милостi грозить шнурок…

Паша став стогнати i дрижав, мов у лихорадцi.

- Я винагороджу всi труди вашої милостi, лише не губи мене, а рятуй… я скажу по-нашому: скiльки твої труди цiнуєш?

- Скiльки твоє життя варте?

- Тисячу цехiнiв дам зараз, - каже паша, пiдводячи очi вгору.

- Мало ти цiнуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я цiную його на п'ятнадцять тисяч.

Паша застогнав.

- Не маю стiльки. Моя позицiя тут не така свiтла, якби се здавалося.

- Не говори! Те, що ти рiчно недоплатиш своїм пiдвладним урядникам Високої Порти та жовнiрам, приносить тобi гарний дохiд. Козаки тобi також досить пiд-платили, заки ти заплющив очi, як перекрадалися…

- Нiчого! Хай мене Аллах вб'є, коли брешу…

- То твоє дiло, а менi таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кiлька днiв помандрувати до геджени. Ти подумай, що цi грошi не пiдуть для мене. Треба i великому вiзировi, i султанським достойникам чимало перекинути, щоб дiло зам'яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нiчого не робиться.

- Не можу стiльки, - стогнав паша.

- То надiйся шовкового шнурочка. Вiн такий нiжненький, що шиї тобi не подряпає.

- Змилуйся, не губи мене, дам десять…

- Нi одного менше, я знаю, хто скiльки вартий, знаю наших людей.

- Дам дванадцять…

- Торгуєшся, мов за козу на базарi. Або давай зараз, а нi, то тебе беру на корабель, - говорив потурнак грiзно,

- Аллах, хай буде менi ласкавий, - простогнав паша, встаючи з землi. Узяв ключ i пiшов до скринi, що тут стояла, i став вибирати грошi з мiшечками.

Iбрагiм прикликав одного з своїх людей i приказав по-турецьки перечислити грошi та винести на корабель.

- Це його милiсть дає до Високої Порти зiбрану дань; берегти менi цього скарбу добре, - каже Iбрагiм до переодягнених козакiв.

Козак вклонився по-турецькому i мовчки вийшов з грiшми.

- От бачиш, що можеш, - каже Iбрагiм, як козак вiдiйшов. - Коби лише добра воля. З тими грiшми прийдеться менi легше твоє дiло в Царгородi придавити. Моє слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам звiт, що я тебе на пiдмогу зовсiм не кликав.

Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на мiсцi, а пiти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним дiлом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю вiд бранцiв, що на Варну пiшли майже всi козацькi сили. На Сiчi осталось трохи. Тепер найкраща пора пiти Днiпровим лиманом на Сiч i задавити решту. До помочi прикличу татар. Висилаю зараз гiнця до перекопського мурзи, щоб зiбрав усi сили, якi має, i йшов до мене. А коли Аллах допоможе менi у цьому благородному дiлi, - потурнак пiдвiв очi вгору i так завернув, що аж бiлки попiдходили, - тодi не мине мене ласка падишаха i вiзирство.

Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання шиї на першому ступнi.

- Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi твої, судна, якi маєш, пiд мої прикази. Менi треба бiльшої сили на кожний припадок… Козаки множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки їх тепер на Сiчi може бути…

- Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода…

- Нi? - крикнув люто потурнак. - Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах.

- А мої грошi?

- Чи тобi заложило, що не чув, що тi грошi - то дань, яку ти для Великої Порти зiбрав i вiдсилаєш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i вiн це засвiдкує, де буде треба, коли б тобi захотiлось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш…

Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.

- Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милiсть, судна, яких тобi треба…

- От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i добра обслуга… Усе має бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечнi ланцюги з води, щоб завтра не гаятись…

- Там ланцюгiв нема…

- Так?! То ти навiть i цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не буде… Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.

- Пропав я, - застогнав паша, - тепер-то вже менше маю, Як убогий дервiш…

- Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервiш, чим повиснути. Давай грошi…

Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав потурнак i сховав при собi.

- Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свiжої кави i чубук. Тепер погостимось.

"А щоб ти подавився тiєю кавою, щоб тобi внутренностi спалила", - проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу.

Потурнак курив чубук i попивав каву.

"То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кiл посадили, щоб перед тобою райськi ворота нiколи не вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi шкiри. Вiн, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша.

- Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав судна на ваш приказ.

- Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв…

- Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника?

- Нi. У вашої милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб не заспати… впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж своїм вiйськом. Прощай…

Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку.

Потiм прикликав своїх пiдручних i видав їм потрiбнi прикази.

Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже:

- От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно, з цього походу не верне i в'язи собi скрутить. - Паша бажав йому цього з цiлого серця.

По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту.

Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з Сагайдачним, та розповiв йому все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака.

- Це, безперечно, твоє золото, - каже Сагайдачний.

- Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам, щоб менi простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехiнiв - то вже гостинець гарний.

- Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.

- Очакiвський флот тепер, отамане, пiд моєю владою. У лиманi я все потоплю, мов котенят. Тобi, отамане, не можна поки що на помiст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем, щоб вночi перейшли попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це заплатив менi паша окремо п'ять тисяч.

Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний вiд отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не застрягнуть на мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна пiдпалити.

Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько, що в Очаковi нiхто цього не помiтив.

В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.

- Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не береться.

- Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стiльки робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.

- Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не в силi. Мою душу якийсь несупокiй огортає. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю вiд себе як можу…

- Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобi вiд серця простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський флот вже пропав. Очакiв останеться без флоту. Тепер можна буде Очакiв легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiдається, як хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над турками повинна тебе заспокоїти i вдоволити…

- Моя совiсть не зараз ще заспокоїться. Я в десятiй частi не висповiдався перед тобою з моїх грiхiв. Вони дуже тяжкi.

- Знаєш, Iбрагiме, що не без цього, що провидiння нарошно спрямувало твої кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi моря, стогнав би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не побiсурменився, не навчився турецьких звичаїв i мови, не узяв би торбу очакiвського пашi. А коли Господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волi, то вiн тебе i простить, i ти знову будеш добрим козаком i не раз обороняти будеш батькiвську вiру.

- Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща вода, гоять рани моєї душi.

Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував. Сагайдачний почув на своїй руцi сльозу.

- Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Київ висповiдатися. Там, у Києво-Печерськiй лаврi, при мощах святих угодникiв божих шукатиму заспокоєння i прощення моїх грiхiв, там i до смертi покутувати буду.

- Не треба тобi i у Київ за цим ходити. У нас на Сiчi є своя церква i свої попи, люде розумнi i благочестивi.

- Невже ж є? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому хто вiдкрите небо показав. - Вiдколи ж воно так?

- Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили i свою сiчову парахвiю завели…

- Догадуюся, що се твоя робота, отамане.

- Моя не моя, я церкви побудувати не годен.

- Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав.

- Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш, хто ти? Звiдкiля ти латину знаєш? У якiй школi ти вчився?

- Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хiба що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти зачав, то я кiнчив.

- Скажи ж менi твоє iмення…

- Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти мене не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як Юду i Каїна в однiй особi, а тодi п'ятно з мого iмення могло б i мiй рiд споганити… I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив, прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха…

- Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других а се вже не грiх.

- Я се зробив останнiй раз…

- Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною дiла з турками не покiнчили… Тiльки я не можу собi нi раз нагадати, чи я тебе в Острозi знав…

- Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу…

Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст i тут поклався, лелiючи рожевi надiї, що грiхи будуть йому прощенi.

Як лише стало свiтати, потурнак вже був на ногах i видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв не було. Прикликав до себе на помiст до свого боку одного очакiвського бiм-башу на свого прибiчного.

Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав плисти передом.

Коли вже було далеко вiд Очакова, Iван прикликав на помiст Сагайдачного.

Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руцi, в козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк не хотiв надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив.

- Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець, то чому ж при зброї?

- Заспокойся. Се козацький отаман цiлого того флоту, а ти мiж козаками… у гостях…

- Так то була зрада! - крикнув бiм-баша i скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки випав на помiст.

- Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив…

Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили бiм-башу до щогли.

- Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише воєннi хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпiння i муки у вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам вiдплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся i про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений i, мов собачка, за нею бiжить? Вiн призначений для тебе. Коли ми дiло зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму пашi, щоб на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап та що його цiлий розум - у великому животi.

Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так боїться, певно, його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм лиманi, якому обiцяв отаман свободу.

Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки…

- Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на мiлi засiли. Давай ти своїм знати.

Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти. Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна i робили багато шкоди.

Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у лиманi, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на малi байдаки, а сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.

Як тiльки Сагайдачний став розбивати туркiв гарматою, з усiх бокiв випливали козацькi судна i обскакували турецькi кораблi, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав пальбу i козаки з великим криком кинулись на туркiв. Зачiпали гаками, кидали мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i просили пощади. Та їм нiхто не давав прощення. Вибили всiх, розкували гребцiв з кайданiв i перебрали на свої судна.

Переносили на байдаки все, що було їм потрiбне. Сагайдачний пiдплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.

- Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.

Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.

На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.

- Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i не забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.

Його розв'язали i спустили на човен. Зараз привели i другого турка. Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.

Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.

Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.

Позакидали якорi i спочивали на мiсцi. Їх тепер ждала велика тяжка праця - веслувати горi рiкою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радiв усiєю душею.

- Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!

Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.

Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення, захоплення силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною рукою. Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.

Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос думу про похiд на Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часi рiйки.

Пiсня лунала по Днiпровому лиману:

Ой в недiленьку та пораненьку

Зiбралися громадоньки

До козацької порадоньки,

Стали раду радувати,

Вiдкiль Варни дiставати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з рiчки-невелички?

Бiжать, пливуть човенцями,

Поплескують весельцями.

Ударили з самопалiв,

Пiвсоткою iз гармати

Стали її добувати,

Стали турки нарiкати,

Тую рiчку проклинати,

Бодай рiчка висихала,

Що нас, туркiв, в себе взяла.

Була Варна здавна славна.

Славнiшiї козаченьки,

Що тої Варни дiстали

I в нiй туркiв забрали.