Сагайдачний

ХV

Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.

Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не договорився. Касян все розводив руки i говорив:

- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.

- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками? Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?

- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi хулиш…

- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi, що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. - Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може, вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! - Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий, карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть, мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.

I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його нiхто не сподiвався.

I вдалося йому.

Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може, шестилiтнiй хлопчик.

- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, - а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.

- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру. Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

- Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi вороги.

- Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я сильнiша за Iвася.

- Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше…

- А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.

Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.

- Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, - ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.

Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.

"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє, мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов. - Сотник вiдiйшов зворушений, не показуючися Касяновi. - Не треба старого соромити. Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".

- Петре, заходь до мене, дiло є.

Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.

- Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?

- Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.

- Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.

- Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.

- А ти знаєш яка?

- Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.

- Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.

- Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

- Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й старого не обидити.

- Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд…

- Цiкавий я - як?

- Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою. Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.

- Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.

- Чого самi? Хiба в нас нема козакiв? А ще й iншi прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хiба самi козаки поженяться й заживуть на слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти над його розумом i статочнiстю.

- Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

- Та як будуть вiнчатися без попа?

- Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.

- I гадаєш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою i зi всiма порядками?

- Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi вольнi люде, козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися грамоти. Тодi Чубiвка стане славна на всю Україну.

- Коли ти так видумав, то даю тобi вдасть. Орудуй всiм i роби, як знаєш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки, може, нам сил, робучих рук не стане.

- Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями i ночами будуть працювати.

- А ти вже любив яку дiвчину? Признайся!

- Моя дiвчина ще в попелi грається, а тут її нема.

- Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нiчого не вдiємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.

- Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо пiдземний льох аж до самої редути. Розумiється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Сiч, а вiдтак котрий верне, одружиться тут i заживе спокiйно, не знаючи нi холоду, нi голоду. Iз тої Чубiвки буде колись оселя, славна на цiлу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нiчого не вдiє.

- То правда. Мала сила козакiв добре узброєних поб'є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лише у великiй купi небезпечна. Татари зле уз-броєнi. Шаблю мав в них хiба десятий, а то все ломаки, кiнськi черепи на дрючку, лук й стрiли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними треба би раз зробити порядок.

- Як?

- Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумiєш? З Криму вся бiда йде. Ногайцi i буджацькi татари не були б страшнi, якби в Криму хан татарський не сидiв.

- А що сiчовi товаришi на те?

- Вiдкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарськi та турецькi землi набiгають тiльки. Татари їм вiдплачуються тим самим i так зволiкається, мiсто зробити вже раз путнє дiло й - кiнець.

Петра мов запалив до давно придуманого дiла. Не раз хотiв поговорити з сотником, та вже настiльки познайомився з козацькими звичаями, що не слiд молодому старого розуму вчити. Вiн не смiв перший заговорити, i тому радий був, що так воно до ладу склалося, що мiг сотниковi розкласти та пояснити.

Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан i тут об'явив народовi, що сотник задумав:

- Слухайте, товаришi! Заснуємо тут зараз пiд редутою слободу, покладемо село, а тодi, кому охота, нехай жениться i хазяйнує.

- Славно! Ось далебi добре!

- Але треба багато працi, бо нiхто нам не поможе, хiба один бог; треба буде добре чуприну нагрiти, щоби до осенi бути зi всiм готовим. Я розмежую, помiряю мiсце, а з недiлi зачнемо рубати дерево в лiсi й хати ставити.

- Будемо працювати день i нiч, дай боже здоровля пану сотниковi, що таке видумав.

Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.

"З того хлопця щось велике буде. Розумний до бiса, як старий. I я певний, що вiн дiло виведе на чисту воду. Тодi слава наша пiде гомоном по всiй Українi. То буде Чубiвка, а я тут буду собi таким самим паном, як князь у своїм Острозi або кошовий на Сiчi. Тiльки, що мене нiхто не скине".

По тiм всiм каже Марко до Петра;

- Чого ти менi того всього не сказав?

- А хiба ж ти не довiдався тепер, як вже всi знають? Впрочiм, не було ще часу, бо це все зробилося нинi рано.

- Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.

- Анi не думай про те. Як лише дiло покiнчу i заведу лад, ми їдемо на Сiч. Грiх би, коли б ми, покiнчивши Острозьку академiю, засидiлися за пiччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучнiсть. Ми для України маємо щось бiльше зробити, чим заснувати одну Чубiвку.