Сагайдачний

VII

На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили.

Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе.

- Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi має мене навчити.

Лакей повiв його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще.

Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду пiд шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенької та округлесенької руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У неї порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течi.

Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможної, а вона каже:

- Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла моєї дитини.

- Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? Є ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радiє тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.

А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який переходив її уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi.

Але їй таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово пильно вважати.

Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став їм щось дуже веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята. В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi.

Петро спитав його вiдразу:

- Як, вашець, маєш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не перебивай.

- Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за все, що тут говориться.

- Вашець моєї науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз -не перебивай менi, бо я того не люблю.

Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв:

- Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде. - При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi, небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi.

На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити.

Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з рапортом до вельможної панi i розповiв усе. Вельможна панi була подратована, що її приказiв не слухається, i пiшла зараз до чоловiка з жалобою.

- Хiба ж я тобi вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокiй, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би, щоб менi насилано до нагляду чоловiка освiтою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про це нiчого не знаєш.

Але вельможна панi не дала переконатися, її ще бiльше брала досада, що її не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч вiн i фiлософiв знає, i старi книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи, i була лиха, бо нiчого путнього не видумала.

Але вiдчинилися дверi, i в покої вбiгли обидва хлопцi. Вони були дуже радi i веселi. Зараз повисли на шиї у матерi i стали наперегони оповiдати, якi гарнi iсторiї оповiдав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала їм переповiсти те, що вони чули, i вони, то один, то другий, розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не було, щоб їй могло не подобатись.

- Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини.

- Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i вже знаю як.

- То скажи менi, - каже панi. Її гнiв уже минувся.

- Amo patrem et matrem.

Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала.

Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi i можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив їх безвпинно навiть тодi, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти пристали до Петра цiлою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичi дивувались, що може бути якась така метода учення без крику i без кари.

Надiйшов новий рiк. Петро зладив для хлопцiв невеличкi повiтання по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака. Петро привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з латинською промовою.

Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi i подарував йому дорогий перстень з камiнцем.

- Я на це не був приготований, мої любi, - каже до дiтей, - i не подумав ще, чим вас обдарувати за таку любу несподiванку.

- За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по кониковi справити, щоби вчилися кiнної їзди.

Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в руки з радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як то гарно їздити на конi. Та їх виховували по-панськи i по-городськи. Мама про те їх слухати не хотiла, щоб її сини коли-небудь були жовнiрами. А їздити на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь на королiвському дворi. Така служба може завести їх дуже високо.

Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе:

- Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники. У мене є того доволi на моїх економiях, лише вибрати.

- Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже давно хотiв поговорити з вашою милiстю на цю тему, щоби у хлопцiв перемiнити спосiб життя. Менi повiрено їх духовне образування; признаю, що дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони слабосильнi i нiжнi. Треба би рiвномiрно подбати ще про їх тiлесне виховання. Ваша милiсть мусили самi це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того на думцi, щоб їм визначити вiйськову кар`єру, але фiзичного здоров`я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне.

- Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голодує?

- Тож бо i є, що вони їдять забагато невiдповiдної для них поживи. Для них було б краще часом зголоднiти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче.

- Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дiтей їсти.

- Не з челяддю, бо челядь у вашої милостi їсть те саме, що й пани. Ваша милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей щирий. Прошу менi їх вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного столу, лише будемо їсти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу.

Аксак подумав хвилю i каже:

- Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою.

- Я лише одне повторю: на два мiсяцi.

На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить сьогоднi пiти до Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде.

О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно:

- Що ж ти собi, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе i не можу дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк на Запорожжя. Скажи менi, як тобi живеться?

- Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлiбi зледачiю цiлком.

- Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого.

- Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу.

- Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi пiд Новий рiк до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.

- Хто це вони?

- Зараз побачиш їх при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть. Мушу вести процеси в оборонi церковного майна, а це може остогиднути. Через тi процеси я занедбав мою культурну роботу.

- А звiдкiля цi галичани тут взялись?

- Я їх сюди нарочно спровадив, по найбiльшiй частi зi Львова, i спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти i не повiриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi.

- А що тепер в Острозi робиться?

- Острог вже своє доспiвує. Вiн сповнив славно свою мiсiю, а тепер його джерело висихає. Воно всюди так мусить бути, де коренем є одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би тi засоби в свої руки, якi вiн нагромадив i ними орудує, його синок зляшився i по смертi старого князя все для нас пропаде. Лише така iнституцiя може запевнити собi iснування, котра опирається на гуртi, на громадi. До такої мiсiї вибрало провидiння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашої культури. Тут мусить вона пустити сильне корiння i зацвiсти, ще заки Острог скине своє листя i зiв'яне. До того я вжию всi тi багатства, якi мої попередники нагромадили. Я ще iншi засоби до того роздобуду i прибавлю. Тут, а не в Острозi, можна знайти опору в народi, в мiщанствi, в козацтвi, в православних вельможах. Я не годен тобi це все так наприхапцi з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панськiй палатi не залежуйся, не бiльше понад сповнення твоїх учительських обов'язкiв, а заходи помiж мiщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освiдомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, мiщанство я вже гуртую. У цьому ти менi помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.

О. архiмандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тiлом. Не мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили.

- Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звiдси мусить виходити свiтло сонця України на всю українську землю й огрiвати її, розморожувати серце i душу народу. Того ми доконаємо, коли переймемося одною iдеєю, i до такого дiла подамо собi руки.

- Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде?

Плетенецький усмiхнувся:

- Це моя прибiчна гвардiя. Тi братчики - то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо бiда не спить. Мої вороги лише вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати, а тодi треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мiй славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати.

В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький повiв гостя у трапезницю, куди збиралась братiя.

Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вiтались тепер з ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий пiд той час займав мiж українськими вченими не послiднє мiсце.

По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у келiї о. архiмандрита на дружню розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Київський кружок". У ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньої української iнтелiгенцiї. Петро мав велику приємнiсть познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, i прислухуватись їх розумнiй розмовi.

Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося, що були рiзнi пекучi недомагання, котрi треба було вiдразу заспокоїти. Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того треба друкарнi, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її роздобути i де взяти на це засоби?

Предкладали рiзнi способи. Однi радили послати до Острога або до львiвської ставропiгiї i купити часть друкарнi, а решту доробити у себе дома.

О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то з монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi.

- Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество.

- Ми всi, якi тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братiя? Їх божищем - живiт, можуть пiднести бунт.

- А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо де рiч йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всi, що наша церква занепадає, що треба її пiднести, зреформувати. Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас є свiй твердий монашеський устав, якого ми держатися обiтували. А монахи що? Є мiж ними жонатi, котрi лише що жiнок у келiї не приводять. Другi удержують поза мурами монастиря любовниць i на них видають грошi, котрих монахи не повиннi мати. Тi беззаконiя i безпутствiя з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню i то не одну. А коли я, настоятель монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть це зробити i всi iншi. Зачинаємо вiд завтра. Нинi послiднiй раз, празника ради, була обiльна трапеза, бiльше я такого не хочу бачити. Кому не подобається, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i свiт про це нiчого не буде знати.

Петровi така постанова дуже подобалась. Вiн вже попереднього разу помiтив, що їдять тут i п'ють далеко не по-монашому.

Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже:

- Поправжеся, Петре, i заходи сюди частiше. Ми мусимо стояти з собою в злуцi.

Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задумує велике дiло приєднання козацтва до церкви. Треба добре обмiркувати, як до цього пiдходити. А таке обмiркування вимагає багато часу, багато дискусiї.

Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона анi чути про те не хотiла, щоб її дiти живились простими стравами. Що свiт на це скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав вiд своєї думки поступатися. Вiн мусив свого доконати, хоч би прийшлось забiгти ласки у панни Зосi.

I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива.

- Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, - покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я нинi вiд вельможної почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити не смiю.

- Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу i не втрачу, i буде так, як я хочу i як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю.

На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись у неї.

Антошко за той час, як побував пiд руками Петра, показався таким проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати.

Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить, а дiти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся.

Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався i причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного чуба i пiдкрутив вусики.

На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi рiшиться моя доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'їхати, так i я втiкаю з ним на край свiту".

Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у руку:

- Приходжу до вельможної панi з одним важним дiлом, яке дотикається дiтей вельможного панства, а моїх любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу вельможної панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Моїм учителем був славнозвiсний учений i ректор академiї, котрий вчився на славному Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила завважити, що її оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi, слабосильнi, i треба їх завчасно братися лiкувати. Вони доброї конституцiї, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi. А лiчити їх треба так, щоб не заливати їх мiкстурами, як це лiкарi роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi раду з такою недугою.

Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про недугу:

- А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають?

- По їхньому виглядi i по цiлiм їх поведеннi. У них блiдi лиця, попiд очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, їм частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i обсервує.

- Яка ж на це рада?

- Заки лiкар пiзнає недугу i подумає над лiками, мусить дослiдити недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них брак свiжого повiтря, руху i харч, який вони вживають, шкiдний. Треба змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони тепер приймають, є гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна. Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все викликає небажанi гумори i приспiшає обiг кровi, а це для дитини недобре.

- Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву поставити.

- Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б невiдповiдною для дiтей.

- Простiшої страви, як у мене челядь має, я не знаю.

Петро усмiхнувся:

- Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше.

- Але ж таке їдять мужики на селi.

- Так, i для того вони здоровi, а їх дiти розумнi,

- Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмiє.

- Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо i менi вже навкучилось за такою простою стравою.

- Щоби в моїм домi кухарка варила?

- Прошу вельможної панi, за моїх учнiв я вiдповiдаю моєю совiстю. Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна. Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не потриває довго.

- Хочеш, вашмосць, нас покинути?

- Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смiє на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиняється, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена.

- Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як знаєш. Вашмосць розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка.

За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало її душу. В її очах Петро вирiс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала.

Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на своєму, доп'яв того, чого хотiв. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до своєї волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я їм заграю".

Панна Зося вижидала Петра в сiнях.

- Пане Конашевичу, ви вмiєте чудес доказувати.

- Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.

"Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi моєї мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами".

За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала i припрошувала їсти, чого до тепер нiколи не було.

- Мої любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо їсти ми три разом окремо.

Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою:

- Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар.

- Я не хочу тим моїм знанням користуватись, i я буду радий, коли про це нiхто не буде знати.

Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жiнку на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав її упрямостi. А цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови.