Сагайдачний

XVI

Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав i обмiркував, то мусив перевести в дiло, щоб не знати якi перепони стрiнув на дорозi. Так було й тепер. Сказав слово сотниковi, що заснує слободу, i на це видавав усю свою енергiю.

Порозумiвшися з Касяном, котрий за цей план аж вицiлував Петра, вiн подiлив козакiв, новикiв i бранцiв на партiї i призначував їм роботу. Однi йшли своїм звичаєм робити в полi, iншi йшли до лiсу рубати та возити дерево на будiвлi. Навiть жiнки мусили помагати - мiсити глину, витинати хворост на огорожу, суши- ти очерет на стрiхи. Петро сам розмiряв з Марком мiсця, де мали стати будинки, стодоли, стайнi та клунi. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгiший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалiсть, лiнивiсть карав власною рукою дуже болючо.

Сотник говорив до Касяна:

- З нього кошовий буде, побачиш.

- Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потiху…

Старий Касян не менше других радiв з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то вiн страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Вiн бачив той непорядок, який тут завiвся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, i всiх бранцiв повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. I старий укладав плани на той час, як воно буде, коли вiн стане непотрiбом. Тодi заживе в хатi своїх дiточок, буде їх голубити, Поки господь не покличе його до себе.

- Господи небесний, - говорив собi Касiян у молитвi, - дав ти менi дожити на склонi мого вiку щастя, яке менi i не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер пiслав господь ясний промiнь. Слава тобi, боже, i дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву i свого попа. Коли-то я в церквi був? Вже й не пам'ятаю.

Касян змiнився до непiзнання, наче вiдмолодiв, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сирiток. Робив це явно, на очах усiх. Старий радiв, що малого Iвасика саджав на коня наперед себе. Дiти, що не мали нi батька, нi матерi, прилягли до дiдуся цiлою душею. Усюди за ним ходили.

Продумав Петро цiлий план села. Вiдзначив мiсце на майдан. Там мала стати церква й попiвство. Хати були довкруги, усi до сонця. Коло кожної хати - огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

- Пане сотнику! До осенi я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Нiхто цього ще не знає, i нiде правди дiти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навiть того не знаю, в якiй околицi я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

- Вона називається Україна, а те мiсце - Чубiвка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дiзнаються про нашу слободу, то вiстка пiде, як по степу огонь.

Так воно i сталося. Роз'їхалось кiлькоро людей на Вкраїну, i пiд осiнь стали люде стягатися.

Мiж iншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на конi. Вони принесли сумну вiдомiсть, що цього року панськi вiйська розбили цiлком вiйсько Косинського, i сам вiн полiг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собi Косинський, заманив його пiдступом у город Черкаси, i тут його вбито. Його вiйсько, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались iз халепи, взяли хворого товариша й пiшли в свiт за очi. Щасливо натрапили на Чубiвку.

- Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний i легковiрний. Тому i згинув марно, хоч до великого дiла був призначений, - говорив сотник. - Буде це наука для грядущого поколiння: не знаючи броду, годi лiзти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками мiрятися.

Пiд саму осiнь покiнчено оселю на сто домiв. Кiлька хат поставлено на запас, бо стiльки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотниковi, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звiдкiлясь привести.

- Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога… - каже Петро.

- Що то за один? - питає сотник. - Чи то яка рiдня тому зрадниковi Наливайковi?

- То рiдний брат Северина.

- Я його й знати не хочу. Вiн зрадив запорожцiв i станув проти них на сторонi пана. Того йому запорожцi нiколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби вiн їм у руки попався.

- Вiдкiля, пане сотнику, знаєш про те?

- Хiба ж у мене запорожцi не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжi робиться?

- Отець Дем'ян, певно, тому не винен, - виправдував його Петро. - Северин був придворним у князя Острозького i мусив слухатися. Отець Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, i за нашу православну церкву дав би душу.

- Я того всього не знаю, який вiн для церкви, але його браток - то поганець, який не варт козаком називатися, i тому я про нiякого Наливайка чути не хочу.

- Я би таки рад, щоби зачинати з богом.

- I я того хочу, а хiба нема попа крiм Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.

- Як не готова?

- А образи де? А iконостас? А дзвони? Навiть кадильницi не придбав… Я гадаю так. У мене є в Уманi - до Уманi ближче нам, як до Острога, - знакомий пiп, Юрко Книш, гарний чоловiк, i гарно спiває. До нього напиши вiд мене листа, щоб або готових образiв нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всi образи до церкви вималював, якi треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цiлу зиму. Отож з твоїм святом треба пiдождати на рiк.

Петро схопився за голову:

- Хiба ж тi бранцi будуть зимувати в редутi? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолi печi поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хлiб?

- Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собi їх хоч би зараз на слободу, а з попом то вiдложим справу на рiк…

Нiчого було говорити, коли не можна iнакше. Сотник прийшов у свiтлицю, як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:

- Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звiдсiля, за хлiб та сiль дякуємо.

- А ви куди?

- На Сiч йдемо або свiт за очi…

- Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?

- Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редутi завелось таке, що сором козаковi тут пробувати. Говорилося, що Чубiвка - то мала Сiч, i сiчовий закон тут є. I так воно тут було, поки чорт бабiв не наслав. Тепер тут не Сiч, а бабський кагал. Козаки нiвечаться, бабiють, мiсто козацького ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дiвками, а старий Касян дiтей няньчить…

- Та хiба ж ви не бачите, що всi тi люде пiдуть у село жити, а тут заведеться старий сiчовий порядок?

- Бодай так пси траву пасли! Хлопцi забiгати будуть на село до дiвчат, нiкому буде в редутi службу робити. Зле ти, пане сотнику, дiло обдумав, нам того не треба було.

- Пождiть ще зо два днi. Я обдумаю дiло ще iнакше.

- Нiчого не продумаєш. Один вихiд: вiдiгнати слобожан куди-iнде.

Сотник узявся за голову. Справдi, старшi козаки, по примiру Максима, порозлiтаються, останеться сама молодь, а тiй все зелено в головi.

Сотник покликав Касяна:

- Що будемо робити, старий товаришу? Ми собi бiду напитали, козаки старшi ремствують i втiкати збираються вiд нас. Ось тiльки що Максим з Ониськом подякували за хлiб та сiль.

- Хай iдуть з богом, я вiдсiля не рушуся i моїх сирiток вiд себе не дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже пора дати старим костям одпочити.

- Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редутi осавулом буде?

- А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.

Якраз надiйшов Петро.

- Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втiкають? Ось Максим нагородив менi сiм мiхiв полови.

- Боже мiй! Та зараз нинi забираю всiх слобожан на село.

- Вiн каже, що хлопцi до дiвчат забiгатимуть, а в редутi собаки сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свiй дозвiл дав?

- Пане сотнику, таке можуть говорити старi дiди, яким заздро, що нiяка дiвчина їх не хоче. Але свiт для молодих. Коли б свiт так робив, то би рiд людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителiв: "Ростiте i множiтеся, iсполняйте землю…"

- Але через бабу й Адам в раю не вдержався, -' докинув Максим, що збоку прислухався тiй розмовi.

- А господь казав ще iнакше, - говорив Петро - "Не добре єсть чоловiку єдиному бути, сотворiм єму человiчицу".

- До чорта зi всiма чоловiчицями, тьфу, - сказав Максим i хотiв вiдходити.

- Пождiть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Сiчi жiнкам пiд карою смертi не можна жити, бо такий закон.

- Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.

- Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, i знаєш, що на Запорожжi, поза Сiччю, живуть жонатi козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то кожний вилазить iз запiчка, хапає за шаблю i - знову козак, ще може завзятiший, чим той нежонатий, бо вiн стає в оборонi своєї небоги та дiточок, правда, що так?

- Ну i що з того?

- Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редутi, то наша Сiч, а там, за редутою, то наше село. А те, щоби молодi козаки не нiвечилися, на це в рада; закон. Не вiльно виходити, та й годi. А хто не послухає закону, то зробиться з ним те, що й на Запорожжi. Не бiйсь, у старого Касяна тверда рука.

- Нi, синку, - каже Касян, - твоя рука твердiша, i я саме говорив сотниковi, щоби тебе на моєму мiсцi поставив. Менi вже час спочити та за пiччю галушки жувати.

- Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашiй Сiчi. Порядкування села передай твоєму побратимовi Марковi, а ти заводи тут порядок, як знаєш

- Це для мене велика честь по старiм козарлюзi Касяновi тут осавулувати, та я ще замолодий.

- Пiшла би я, та боюся, - говорив Касян, - не вiдмовляйся, тебе Ще кошовим не вибирають, а слухай, що старшi говорять.

Петро став осавулом у Чубовiй редутi. Проголосив це сотник усiм, що зiбралися обiдати. До них говорив Петро:

- За вас, товаришi, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебi так випарю, що йому бiс присниться. У цю недiлю вiдправимо молебень, i всi слобо-жане пiдуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по коровi i хлiба стiльки, щоби перезимував, а про все iнше треба самому промишляти. Кожний дiстане i зброю. У вiльних хвилях вiд роботи, коли сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара i раз, i другий не поможе, тодi зi слободи проженемо на чотири вiтри. Жiнкам до редути пiд карою смертi приходити невiльно. Село має собi вибрати свого старшину, котрого всi мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут проголосив, такий буде наш закон козацький. Розумiли?

- Добре, того будемо держатися.

- Пам'ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого добра. Пiд боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усiх забере, як кури з-пiд стрiхи, i в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто вибрав собi дружину, хай тебе запишу у реєстр.

Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з дiвчиною, а хто з молодицею.

Надiйшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вiсiмнадцять лiт зi старшою молодицею, лiт понад сорок. Всi стали смiятися, а Петро, оглянувши їх, каже;

- Ти, Климе, хочеш з нею жити?

- Так.

- Пiдожди, я тебе зараз звiнчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття i став з цiлої сили парити прутом та по кожнiм ударi приговорював:

- Беру собi тебе за жiнку, а iж тебе не опущу. Ось тобi, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-пiд носа не висохло, а вiн женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобi шлюб… - Iз бабою зробив те саме. - Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш менi хлопця-молокососа баламутити… Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлiбi й водi…

Усi страшно смiялися, а сотник на рундуку аж присiдав зi смiху.

Максим каже до Ониська:

- А що, товаришу, йдемо?

- Нi, лишiмся, той дасть собi раду, i буде порядок. Такого не сором i старому слухати.

I справдi, вiдтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пiшли на село жити. Кожний порався пiд зиму в хатi й коло хати дороблював, чого йому не ставало.

Петро часто скликував слобожан у редуту, i тут зарядив вправи вiйськовi. Першого, що спiзнився, вибив. Показалося, що Петро строгiший був, чим Касян. А мимо того всi його любили, бо й порядкувати любив, i оповiв щось цiкавого, i на бандурi заграв та заспiвав.

Сотник послав з листом до Уманi по образи й за те заплатив червiнцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегiдь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, i повiнчати слобожан. Коли це буде, сотник опiсля дасть йому знати.

Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:

"Ваша милость, благочинний отче!

Я, товаришь славного сечового Запорожского войска i наказний сотникъ Иванъ Чубi на козацкой редутЬ тогож имене надь рiкою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкiй запорожскiй слободу Чубiвку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити нашi новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитiю, ибо священника не было доселЬ, то жиченiемъ нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитанiе учинити соблазны избЬженiя ради. Такожде было бы желанiемъ нашемъ приобрЬсти нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохiю имЬ л и для насъ богослуженiе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.

Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрi Конашевичъ".

Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi всяким добром для протопопа Книша.

У той час приїхав до Уманi о. Дем'ян Наливайко. Вiн був з о. Юрком добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати. Якраз пiд ту пору приїхали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i передав його о. Дем'яновi.

- Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий гарний писар знайшовся, ось глянь.

О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати собi, а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:

- А я по ньому вже й панахиду вiдправив…

- Хто ж то такий?

- А ось тут пiдписаний Петро Конашевич, колишнiй спудей Острозької школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.

Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав оповiдання козака, щораз бiльше цiкавився о. Дем'ян. Був дуже радий, дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.

- То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян до о. Юрка, - там, в бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм одної ночi, серед лютої зими, пропали оба хлопцi, а з ними й диякон, Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг стаяв, знайшли диякона неживого пiд бурсовою огорожею. Усi догадувалися, що хлопцi помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не мiг вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив i великi надiї на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони там у пошанi. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, вiзьмемо зараз i монаха з якогось монастиря, а може, якого iншого попа маєш, i там впорядкуємо їм парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був дуже до церкви прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльтаїв побачити.

- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони такi добрi.

- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.

- Той пiп жонатий.

- То й лiпше. Знаєш, що нашi люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.

- Я мушу їхати, бо сотник мiй приятель i благодiтель моєї церкви. Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.

О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.

Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.

На однiм возi їхали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника, котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i проти них воював.

Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз того догадався.

- Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповiдатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про непослух проти його волi.

"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм…"

Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о. Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна дивився, як на незнайомого.

- Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? - каже о. Дем'ян.

- Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?

- А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

- Давно його знаю, ще зi школи Острога.

- Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.

О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.

- Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

- Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже, дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на носi собi грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника Чуба не видiв ще.

Тепер вмiшався о. Юрко:

- Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей пристало, а все виясниться.

- Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, - каже сотник.

- Поперед усього брат за брата не вiдповiдає…

- Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата Северина вiдповiдаю.

Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:

- Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi, бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.

- Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з Косинським були.

Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:

- Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу недiлю. За той час гостi оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро i пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.

Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i Петра:

- Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка. Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог тобi помагати буде на славу вольного козацького народу…

I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотiло в повiтрi й надлетiла чапля. Вона летiла низько, не лякаючись людей.

Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi. Усi брали це за пророцтво i аж ахнули з дива.

В тiй хвилi подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився i говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум'я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо, аж до гетьманської булави вiн i думкою не сягав. Петро впав навколiшки, закрив лице долонями i заплакав. Вiн сам повiрив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить, опустить її, а тодi треба буде перед Богом тяжко вiдповiсти, коли почує слова: "Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з льоху кiлька бочок меду, i народ веселився.

Сотник говорив весело:

- Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.