Сагайдачний

VI

Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв, часами посилали вони письма до своїх рiдних. Але про це, щоб деколи самi тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скiнчиться, то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те нiхто не знав, нi вони, нi їхнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзної схоластичної мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за очi.

Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко, а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу, щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися.

Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми. Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рiдне село.

При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його велич.

Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку.

До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того, належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.

На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв, випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне.

В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих, прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.

Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.

До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.

Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.

Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання.

За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.

Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.

Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв.

На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.

- Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого, якого ми не приймаємо.

- Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею.

- Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?

- Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не приймаємо.

Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:

- Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють…

- Не дiждуть!

- Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна.

На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.

Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.

- За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?

На те казали приклонники Косинського:

- Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих. Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.

Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу. Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили.

- Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так панам подобалось.

До них писав Косинський:

"Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас поспiшайте".

Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану), а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.

Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький, де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.

- Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.

Тодi Косинський пiддавав їм:

- Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках.

Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво.

Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш.

В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.

Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.

- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався.

- Я це знаю, - каже Вулика.

- Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись, каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже йде тяжче й повiльнiше.

- А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.

- Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi.

Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.

- Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту має.

- Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.

- Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.

- За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене виступить, то я i йому не поступлюся.

- Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i охорона нашої церкви.

- Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду.

- Князь дає на церкви, на школи.

- Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його - грошi, нажива…

- Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.

- Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю, золото i за них усе куплю, навiть Бога… Такий той твiй богомолець, як цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на боже… Тьфу!

- Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всiй Українi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому не спростаєш.

- Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид поконав Голiята…

В хату ввiйшов козак.

- Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять…

- Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую. Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде…

Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини.