Сагайдачний

I

Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо його молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив мало. Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру то не мiг й подивитися. Курiннi товаришi знали причину його смутку i спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.

Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв їсти, хоч оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i помарнiв, та втiкав вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i тут сiдав пiд тою вербою, де першi його сльози пролились. Тут сидiв цiлий день в тяжкiй задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востаннє попрощався з Марусею, i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно Марко i Антошко, та Сагайдачний їх не помiчав. Вечером Марко забирав його у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився i слухав голосу Марка, наче дитина своєї пiстунки. Товаришi стали побоюватися, що Сагайдачний збожеволiє. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили козаки мiж собою.

Так тривало цiлий тиждень.

Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав рано, умився, поснiдав з товаришами i проговорив:

- Ну годi! Живий живе гадає, треба за роботу братись.

I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.

Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i вiдповiдно до того дiлив їх на сотнi i чети та наставляв їм старшину. До того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.

Зразу вiн говорив до них так:

- Будемо вас вчити воєнного ремесла. Не думайте собi, що робимо це для примхи, що нам так подобається. Нам немало прийдеться намозолитись з вами, поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у бiй, а не знатимеш, як зброєю орудувати i куди повертаться, то тебе i баба переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi така користь, що не будеш даром хлiба їсти i опiсля будеш обороняти її, нашу матку, i нашу церкву, i наш український народ, з котрого ти вийшов, i ту землю, з котрої тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому, що тебе до того силують, лише з доброї волi, що так треба. Коли б це кому не подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi, а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю вiд вас слiпої безумовної слухняностi старшинi, i за непослух строго буду карати. Без старшини нема вiйська.

Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за валами, i на березi Днiпра, бiльшими i меншими гуртками. При кожнiй сотнi були вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили вмiти пiшу i кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i списом, кидати на вiддаль ножами. Кожна сотня мала своїх розвiдникiв, котрi вмiли довгi простори повзанути по землi, мов гадюки.

Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi козаки дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж ними чоловiк, що хоче других навчити. За їх часiв було iнакше, вони самi просили других, щоб навчили.

Сагайдачний працював вiд рана до ночi i всiх пiдганяв. Потомленi вправами йшли вiдпочивати, на їх мiсце виходили другi, а Сагайдачному не було спочинку.

У тiй працi вiн потонув усiм своїм єством i шукав в нiй забуття.

Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубової редути. Для всiх i для себе був суворий, строгий, не пропускав нiкому провини. У нього з Касяном були схожi причини смутку, тiльки що Касян усе воркотiв, усiх лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був для кожного привiтний, приступний i кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.

До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав вiн ще одну, тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури з довгими драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб їх пiднести i до стiни приставити.

Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв i пов'язав з них мотузянi драбини. Одним кiнцем така драбина була прив'язана до округлого дерева, на котрому звивалася. На другому кiнцi були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Двоє людей брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору. Гаки зачiпали за стiну, i драбина розвивалась вниз.

Зразу Сагайдачний не хотiв нiкому сказати, на що воно є, поки не випробував цього з Марком. Вони пiшли оба на вали, перепливли човном рiчку i тут стали перед стрiмким берегом. Узяли драбину i викинули вгору. Дерево, летючи вгору, зачепило гаками за берег, i зараз дерево стало спадати вниз i розвинуло драбину. Гаки зачепились за камiнь на березi, i тепер обидва сюди повилазили. Попробували так кiлька разiв, хоч не раз з драбиною треба було поїхати вниз, бо гаки не попали на тверду почву i не мали сили вдержати тягару чоловiка.

По такiй удалiй пробi Сагайдачний дуже оживився.

- Се лише початок. Таких драбин ми зладимо бiльше i навчимо козакiв ними орудувати. Тодi здобування мурiв не пожре стiльки людей, що досi. Зараз треба се старшинi показати, а тодi подумаємо про решту. Ми, здається, весною пiдемо в похiд…

- На ляхiв?

- Хiба що нi. Ми до цього ще заслабi будемо. Нам треба зразу попробувати на турках i їм пригадатися. Вони далi i забудуть, що козаки ще живуть на свiтi,

Перед старшиною вийшла проба добре.

- Менi здається, що такими драбинами ми випередили всiх на свiтi, бо я не пам'ятаю, щоб у якiм вiйську такi драбини були. На дерев'яну драбину влiзе десяток людей, а її можна дрючком додолу скинути, а тодi скiльки-то люду нiвечиться.

- Нiчого говорити, - каже кошовий. - Така драбина - то собi хитра штука, треба таких наробити про запас.

Вiдтепер Сагайдачний заходив часто в майстерню, де сплiтали мотузи, стругали щаблi i кували гаки. До того вигадав Сагайдачний легкi вiзки на двох колесах, якi можна було пiд мур фортецi пiдвезти. Сагайдачний вибрав на робiтникiв кремезних i сильних людей.

Вони вправлялися цiлими днями, викидали драбини на скелю i лiзли туди. Показалося ще, що коли на драбинi заважить здолу, то дуже важко приходилось поскидати згори гаки.

Сагайдачний думав все над тим, щоб теперiшнiй спосiб воювання улiпшити, i все, що вигадав, виходило гарно. I так вигадав вiн скорострiльний, рушничний, бiй. Вибирав справних стрiльцiв, якi кулею на льоту птицю трафляли. Вони сiдали на землi, загнувши ноги по-турецьки, за ними сiдало кiлькоро звичайних людей з мушкетами, якi безвпинно лаштували рушницi i передавали стрiльцевi. Вiн брав одну рушницю по другiй, стрiляв миттю i подавав поза себе, а брав налаштовану.

Таким способом можна було в однiм мiсцi прибiльшити вогонь до небувалої швидкостi, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на конi чи пiшки.

В недовгiм часi став Сагайдачний душею усiєї Сiчi.

Всi його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж i на новикiв, котрi його подивляли i слухали. Старi сiчовi дiди говорили, що за їх пам'ятi такого запорожця на Сiчi не було. Йому ворожили, що вiн кошовим буде, а тодi не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з України всiх ляхiв i жидiв.

Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн своєю важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшинi вiн уступався, давав їм зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер робить, все лише для добра i слави сiчового товариства.

Його молодi сотнi робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив свою питому команду, яку всi мусили знати, позаводив знаки сурмою, ракетами i iншi, котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний витворив з сiрої юрби збiгцiв справжнє вiйсько, вишколене i карне.

Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме посольство привезло з Києва iкони, ризи i всi церковнi потреби. О. архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i прислав своє архiєрейське благословення.

Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з своїми сотнями в порядку на майданi бiля церкви. На це свято поз'їздилися на Сiч знатнi товаришi з паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби.

На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько було у зразковому порядку. Зброї було доволi, байдакiв повнiсiнько довкруги Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були уїждженi, пороху i куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi, що весною пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв.

Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою так:

- При Божiй помочi ми стали на своїх ногах так, як ще нiколи. Тепер пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало своїх сил. Може бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або добавити, а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гадаєте?

Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом є єднiсть, не боявся жодних партiй.

- На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту.

- Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом…

- На ляхiв, на ляхiв, вигнати псубратiв-кровопийцiв з нашої України геть у Польщу.

Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав поважно з своєю довгою бородою.

- Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить.

Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.

- Панове старшино, отамання i ви, мої товаришi та брати! Iз душi вийняв менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти, щоб помстити кривди цiлого народа та освободити його з панської єзуїтської та жидiвської кормиги. Там народ нiвечиться, i треба йому помогти. Я знаю добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло, як знаєте, я вложив цiлу свою душу.

- Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти.

- Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його обов'язком є робити по своїх силах для товариства, я робив по моїх силах i не вважаю сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi повiрили, що я найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат… Усе ми робимо у нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо.

- Ми їх здобудемо.

- Певно, що їх здобути мусимо, бо нiхто нам їх не подарує, але тепер я вас питаю, де їх здобути?

- На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього добра - хоч греблi гатити…

- Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до бою вони ледачi. У панських замках i городах гармати лихi, що шкода на їх здобування втрачати сили. Добрi гармати найшов би, може, в Польщi, та заки ми до них доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще мiсце, де є добрi гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися козацьким способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це вдасться, i ми цього доконаємо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та християнське дiло…

Усi знаємо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто допече, то вiн втiкає вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно восьмеро доб'ється до нас, у Сiч. Але гiрша неволя вiд панської, гiрша мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах на турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних льохах. Спитайте тих, що там побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти.

- Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.

- А втеча звiдтам тяжча, як вiд ляха з України, а скiльки-то християнських душ пропадає через те, як не може видержати знущання i збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно було гарно, коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили ще яку сотню-двi християнського люду з турецької неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути…

- Добре говорить, йдiмо на турка…

- Нi, краще ходiмо на ляха.

- Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав.

Кошовий каже:

- Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку!

Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий пiднiс булаву вгору.

- Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить…

- Тепер подавайте, товаришi, голоси, кому бути наказним у тому майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не можемо йти, пiдемо усi на турка, то тут нам татарин на шию влiзе.

- Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла не зробить, як вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько…

- Славно, Сагайдачний, бери булаву!

Сагайдачний кланявся на всi сторони.

- Панове товариство! Є старий сiчовий святий звичай, що вибраний старшина до трьох разiв вибору не приймається, аж доки його до сього не вислухають. Я клянусь моєю козацькою честю, що не для поведенцiї i звичаю не приймаю сеї честi, а лише для того, що я такого дiла не подолiю. Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду на пiвшага. Мав би я моїм недосвiдом загирити сiчове вiйсько i споганити мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б я оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз кат одрубає голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не вмiю i не буду.

Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.

- Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось вам вкажу такого отамана, якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука. В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд знає, хай же його пiзнає i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе у божий час отаман Жук.

По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.

- Гаразд! На Варну йдемо i вибираємо Жука. Де вiн? Давай його сюди…

Юрба стала Жука випихати на пiдвищення.

- Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу знаєш добре.

Отаман Жук не сподiвався, що дiло туди повернеться. Вiн був такої думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра слава, що такий славний козак iз куреня вийшов.

Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi було все обдумати i приладити до походу…

- Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку тяжку вiдповiдальнiсть звалив? - говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що йому така честь припала.

- Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу.

По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн розв'язав мiшок i вийняв з нього звичайну пращу, себто кусок шкури з двома мотузками, i кiлька куль завбiльшки з диню. То були кулi з соломи, помiшаної зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напоєний порохом.

Сагайдачний запалив кресивом шнурочок, поклав кулю на пращу, розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i лежала, поки шнурок згорiв. Опiсля стрiлило, куля розпуклася, куски розлетiлись i стали горiти.

- Тож вже знаєш, що в сих кулях є, i нащо вони?

- Ти сим хочеш кришi запалювати?

- Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна.

- Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн не запалився?

- Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього шнурок i обвив клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох висох, щоб мiг загорiтись, то i смола застигла.

- Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук. - Коли пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити у пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали.

Жук наставив Сагайдачного своїм обозним. Пiд ним стояло усе пiше вiйсько, гармата, могильники i драбинники.

Тепер вони заходились обидва запопадливо коло влаштування морського походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн хотiв усе зараз обдумати.

Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час побував у турецькiй неволi. Вiн там втратив своє здоров'я i силу. Був дуже немiчний, не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись руки. Не мiг нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не жалували хлiба-солi i слухали їх мудрої ради.

Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував про Варну. Нетопа побував там довший час i знав її добре; знав вiн i стан Варнянської фортецi.

Вона славилась своєю недоступнiстю.

Дiд виложив свiй погляд, що Варну можна взяти лише, як здобудеться фортецю, а до неї можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур, дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'єш, а на нього хiба драбиною дiстанешся.

Зараз пiд самим муром стоять будiвлi, сюди замикають на нiч невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий, що по ньому перейде двоє, а то i троє людей. Йдучи муром, приходиться до дверей башти, що стоїть над воротами фортецi. У тiй баштi стоїть замкова сторожа, з яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт. Ворота засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.

Iншого входу i виходу нема, є хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн цього не знає.

Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i не затривожила вiйська, що стоїть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити ворота i впустити через них козакiв, тодi було б гаразд.

Сагайдачному тепер стало все ясно. Треба лише подумати, як це все зробити.