Сагайдачний

II

Якось в половинi марта приїхало на Сiч одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримськi крамарi їздять. Вони обмiнялись з сторожею кличем i зараз пiшли до кошового. То були переодягненi козаки, котрi добре говорили татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.

Зараз кошовий скликав сiчову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довiдались. Показалося правдою те, що Сагайдачний вiд Ахмета довiдався.

Вони переїхали цiлий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусiв, заходили до їхнiх мечетей i враз з другими до аллаха галайкали.

Орда поклала собi з весною рушити на Україну з великою силою, як лише веснянi затопи минуться. Козаки довiдались, котрим шляхом татари пiдуть. Козаки говорили їм, що козакiв на Сiчi небагато, i нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Днiпро, Iнгулець та Iнгул, i всю Україну.

Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свiй шлях справити i, заступивши їм дорогу, розгромити.

Тепер стало вiдомим, що орда, перейшовши Днiпро, пiде помiж рiчками Дрiмайлiвкою i Бургункою. Понад цими рiчками стояли два великi лiси, i на тiй прогалинi поклало собi козацтво помiрятись з ордою.

Кошовий предложив на радi такий план. Часть козакiв пiд проводом курiнного отамана Жука мала бити татар на Днiпрi при переправi, та потiм розступитися i йти слiдом за тими татарами, якi успiють перебитися через козацьку лiнiю. Друга частина пiд проводом сотника Чепiля мала стати над Iнгулом i доконати решту недобиткiв так, щоб цiлу орду знищити.

Той план кошового був прийнятий, i зараз взялися за його виконання.

Кошовий розiслав гiнцiв по усiх козацьких паланках i зимiвниках, щоб козацтво негайно збиралось на Сiч до походу. Тепер показалося, що те, що через зиму було зроблено, було дуже потрiбне. Усього було доволi. Сiчове вiйсько вмiло до походу як слiд приладитись. Пiд той час Чепеля на Сiчi не було. Вiн був жонатий i жив у паланцi. Та вiн на перший заклик прибув на Сiч з своєю сотнею сiмейних козакiв. Тепер обидва з Жуком стали порядкувати та дiлити помiж себе вiйсько пiсля того, що хто мав у походi виконати. Чепiль забрав переважно пiше вiйсько, гармату i вози. Жук забрав кiнноту, кiлька легких гармат, вози з харчами i мунiцiєю.

За той час щодня розсилали з Сiчi в сторону татарщини роз'їзди. Вони мали, помiтивши татар, оскiльки-мога не показуватись i в сутички не заходити. Цiла штука була з тому, щоб орда не змiркувала, що козаки про все знають.

На Сiчi усе було готове до походу. В Сiчi мав остатися кошовий з старими дiдами i молодиками.

Третього дня великоднiх свят причвалав посильний козак од одної стежi з вiсткою, що орда рушила з Перекопу i прямує до Днiпра.

Вранцi засурмили сурми. Кожний поспiшав на своє мiсце. Насамперед вийшов Чепiль з своєю армiєю двох тисяч козакiв. Вона мусила поспiшати, щоб випередити татар i засiсти на своєму мiсцi над Iнгулом.

За два днi опiсля вийшов Жук зi своїми. При ньому були обидва кульчичане, Петро i Марко.

Вали Сiчi вкрилися тим козацтвом, що осталося. I прощаючи своїх, вигукували та вимахували шапками.

Не одному защемiло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.

Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус. Не диво: виправляв своїх рiдних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була одна жура на думцi: як би воно було, коли б орда розгадалася i пiшла iншою переправою? Тодi треба би їх заходити не знати звiдки, треба би повiдомити Чепеля, а заки вiн з своїм тяжким табором i пiхотинцями зможе заступити ордi дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Українi меншими загонами.

Жук був з тої причини дуже схвильований i цiлу дорогу нiчого не говорив.

Його вiйсько йшло правим берегом Днiпра. Рiчкою послав вiн кiлька байдакiв, обшитих комишем так, що здалека нiхто їх не мiг помiтити.

Вони мали держатися правого берега i зорити за татарвою, а коли змiркують напрям, в якому пiде орда, мали про це отамана повiдомити, поховати судна пiд берегом i вертати. Жук перейшов Бургунку i став обозом, ждучи на вiстi. Ждав три днi, поки принесли вiстку, що справдi орда йде цим шляхом, як було зразу намiчено.

- Слава господовi небесному! - Жук зняв шапку i перехрестився. - Зачинається добре, а тепер, хлоп'ята, до працi. Сотник Галан i сотник Чепiга з своїми сотнями пiдуть до лiсу по обох боках шляху i пороблять засiки. Могильники (сапери) загатять обi рiчки при Днiпрi, щоб багато води зiбралося по самi береги. Як сюди орда зайде, а ми на них наскочимо, щоб не порозбiгалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тодi як татари перейдуть на цей бiк.

- А коли б вони не туди пiшли, - завважив Сагайдачний, - то що ми зробимо?

- Еге! Дивись, якраз проти нашого мiсця лежить на Днiпрi бiльший острiвець. Це мiсце добре для переправи, на острiвцi можна вiдпочити. Я певний того, що пiдуть туди. Тепер, хлопцi, нашi вози i гармату пообчiпляти лозиною i галуззям так, щоб нiхто не змiркував, що воно є. Хай татари думають, що це кущi. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи, Сагайдачний, зi мною.

Над самим берегом Днiпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва попрямували i повилазили на нього високо. Звiдсiля було видно далеко на другий бiк Днiпра. Далеко на обрiї зачорнiла велика плахта. Вона посувалась до рiчки.

- Бачиш? Гостi йдуть, - каже Жук до Петра, - буде кого бити.

- Така сила, що самою вагою може нас роздавити.

- Певно, коли б дiстатися їй пiд ноги. Та ми того не зробимо.

Жук був веселий i радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе нiяково. У нього билось серце сильнiше. От перший раз побачив таку велику ворожу силу. Чим воно скiнчиться? Та на Сiчi мав Жук славу небуденного ватажка, йому можна повiрити. Якщо йому кошовий таке дiло поручив i наставив його наказним, то не на те, щоб козацтво знiвечити.

Орда щораз наближалася. Тепер можна було пiзнати обриси коней i їздцiв.

- Скiльки їх може бути?

- На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не бiльше. Буде з нас. Тепер я вертаю, а ти останься тут i зори за ними далi. Як орда стане над берегом, ти злазь непомiтно i бiжи до мене. Лише не показуйся, хоч би прийшлось i по землi повзнути.

Жук зсунувся з дуба i пiшов до своїх. Петро зорив далi за ордою, котра щораз ближче пiдходила до Днiпра.

"Безпечнi вражi сини, навiть роз'їздiв не висилають, а галайкають, мов пси до повного мiсяця", - думав собi Петро.

Та воно так не було. В цю хвилю кiлька татарських чет вiдлучилося вiд гурту i почвалувало до рiчки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з коней i стали роздягатися. Петро цiкавий був бачити, як вони через воду переправляться будуть. Було їх тут бiльше двох сотень. Кожний в'язав свою одежу i зброю в узлик, котрий прив'язував собi на головi. Вiдтак, держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кiнськi голови, що пригали в водi, i татарськi голови з клунками. Плили прямо до острiвця. "Я тут задовго сиджу", - думав Петро i миттю зсунувся з дуба. Нiхто його через берег не побачив. Вiн побiг до своїх.

- Що нового?

- Пане отамане, передня сторожа вже на острiвцi спочиває. Буде їх зо двi сотнi. Орда в тiй хвилi вже, певно, над берегом.

- Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки. - Здається, що в рiчках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопцi, сидiть за возами i гарматами i не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди i назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цiлком безпечними. За ними пiде уся орда. Нiхто не смiє стрiляти, поки я не дам знаку i стрiлю перший.

В цю хвилю стали показуватися з-пiд берега голови коней i людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посiдали на коней i рушили широкою лавою, розглядаючись на всi боки. Але не помiтили нiкого.

Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарськi орди переїхали спокiйно аж по кiнець обох лiсiв i звiдтам звернули до Днiпра. Тепер розмовляли мiж собою голосно, нiчого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через рiку до тамтих.

Iз-за рiки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цiлої татарської армiї. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, i нiхто бiльше на цiм березi i не показувався. Вже i вечорiти стало, а галас не вгавав, i нiкого не було видно.

- Що воно, до бiса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, пiдiйди до берега i роздивись.

Петро пiдкрався до берега та йому аж в очах замерехтiло. На тiм боцi Днiпра горiли великi огнi, а помiж ними сновигали, мов у муравельнику, чорнi татарськi постатi. За хвилю загорiли огнi i на цiм боцi Днiпра.

"До бiса! I цi безпечнi. Коли б так уночi до них добратися, то нi один не вийшов би живий", - думав Петро, вертаючись до своїх.

- Ти менi нiчого й не кажи, бо я вже знаю, - каже Жук до Петра. - Татари там, де стали, там i ночувати будуть.

- Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дiбратися до їх та зробити їм криваву купiль.

- Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу i тамтi, дiзнавшися, що ми тут є, пiшли би на iнший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обiрванцiв перерiзати, а на те, щоби цiлу орду знiвечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хiба що огнiв розводити не будемо.

- А щоб їм всячина! - нарiкали козаки. - Треба буде уночi мерзнути.

- Завтра буде гаряче, аж попрiємо.

Жук приказав вiдвести коней у лiс, щоб не зрадились чим.

Як лише на свiт заноситися стало, на тiм боцi Днiпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над рiчкою залiг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней i позапрягали у вози та гармати.

Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бiк рiчки. Повдягались i посiдали на коней. Опiсля рушили в порядку помiж лiси.

Iз-над рiчки насунула i сюди густа мряка i заступила свiт божий. Тут лиш тiльки видно, що вiд берега щось клубилось в густiм туманi i розходився гамiр.

"От коли б так вiтрець подув, - думав собi Жук, - та годi на це довго ждати. Благослови, Боже, на велике дiло, та поможи християнському мировi побiдити".

Жук узяв вiд гармаша льонт i пiдпалив першу гармату. Залунав стрiл i вiдбився могутнiм гомоном по лiсi.

- Ану же, хлопцi, одна за другою, а потiм чергою.

Настав страшний рев вiсьмох гармат, котрi були з Жуком. На той гук почулись густi рушничнi стрiли по обох боках шляху i лiсу.

Мiж ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку не бачили, звiдкiля на них напасть iде.

Жук розпочав стрiльню тодi, як послiднi татарськi чети на цей берег рiки виходили.

Татари роздiлилися на два фронти по обох краях шляху i стали вiдстрiлюватися. Цiлi хмари стрiл випустили на обидва лiси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повiяв вiтер вiд лиману i розiгнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засiдку, їх взяла розпука. До Днiпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.

Одна частина пiшла перебоєм вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.

Татари загадали обiйти другим боком поза лiс, та тут натрапили на рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не йшли, побоюючись нової засiдки. Вони почвалували шляхом помiж лiсами наперед.

Вiдразу замовкли гармати, лише рушничнi стрiли з лiсiв заєдно тарахкотiли.

- Дотепер все пiшло добре, - каже Жук. - Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза лiс щосили, може, ще їх перебiжимо. На конi!

- Не знать, що сталося з нашими у лiсi? - каже Сагайдачний.

- Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лiсi безпечний, як у себе в хатi.

Жук погнав з кiннотою поза лiс та прийшов запiзно. Вже послiднi татарськi чети виїздили з-помiж лiсiв. Зачiпати не було безпечно, бо коли би i другi, що вийшли першi на них, обернулися, то, певно, не встояли б. Гармати йшли позаду, поволi, i не зараз наспiють. За лiсом татари згуртувались i подались на Iнгулець. Тепер стали козаки виходити з обох лiсiв гуртками. Вони вели з собою пов'язаних кiлькох татар i багато пiйманих коней.

- Добре ми дотепер справились, - каже Жук, - тепер поховаємо полеглих товаришiв, ранених вiдiшлемо на Сiч i пiдемо услiд за ордою. Забагато їх вирвалось з нашої петлi. Ми подiлимось на гуртки по двiстi-триста людей. Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того, щоб цiла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки ми припочинемо, а опiсля - в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю i рушай у божий час та покажи, чого тебе старий Чуб навчив. Усi гуртки зiйдуться над Iнгульцем.

Вiдпочивши, рушили далi по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули до Жука роз'їзнi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i розтаборилась по тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла догнати орди.

Вже стемнiло, як козаки опинились над Iнгульцем. З того боку рiки горiли густо татарськi огнi в таборi.

- Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки, - якi вони безпечнi.

Тепер Жук роздiлив своє вiйсько на три частi. Одна мала остатися при ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'їхати колесом татарський табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою бiля Жука мали з двох бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали вийти зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.

Жук не спав нi трохи. Зараз по пiвночi роз'їхались. Жук пiдступив потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував свої гармати на берег.

Виждали тут часок, поки висланi частини перейдуть рiчку. Тодi стали стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.

Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.

На той знак почувся могутнiй бойовий козацький клич. З обох бокiв наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.

Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки не стрiлила вгору огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати. Козаки завернули до рiчки i стали переправлятися. Татари пустилися за ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.

Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'їздитися козаки з обох бокiв. Показалося, що цiєї ночi багато козакiв у рукопашному бою полягло.

Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.

Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари. Треба було йти за слiдом.

- Здається, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не вiднайде.

Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:

- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.

Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.

Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цiлу ватагу татар.

Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили їх з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.

- Нiхто не смiє втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.

Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до одного вибили.

- Цим разом чорт не вспiв їм помогти.

- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.

- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiтає. Вони, щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири гуртки. Кожний має їхати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш. Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд другої купи. Тi, що на нас наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.

Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.

- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пiшла туди, де ми її стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо. Оцей шлях показує на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?

- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до Петра. - Не дай заскочитися; як їх буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на переправi, там, може, їх переможеш.

Петро зiбрав своїх людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.

Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар,

- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.

Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що їх окружили, обернулися на них.

- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле їм пiдмогу.

- До купи, товаришi, не розбiгатися!

Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй лавi. Вiн не тратив надiї, що переб'ється. Аж ось задуркотiв у повiтрi аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi робиться.

Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали сирiвцями руки. їх посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з коней i, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука i розповiли, що сталося.

- То все так буває, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. - Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одної зiрки. Петро лежав горiлиць i думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товаришi перешiптувалися мiж собою. Їм всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.

Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.

- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?

- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долi було написано, а долi конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.

Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало. Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.

- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.

- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе, i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного ватажка.

На те обiзвався козак, що з Петром ходив:

- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.

- Може, й так, але пропав сам, та й годi.

Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став їх пiдмовляти до поспiху.

- Братики мої, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще виручимо.

- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспiху користi не буде.

Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'їзди згуртувались i поїхали. З одним поїхав i Марко.

Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла чоловiча постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:

- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет, твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.

Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет шептав далi:

- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе аллах береже!

- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:

- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би менi бiльше додому i не побачити мого улуса i моїх дiток.

Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:

- Веди нас до коней.

Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.

Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землi.

Петро каже до товаришiв:

- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками, щоб жоден не крикнув.

Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.

Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв виїхала непомiтно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бiк, нiхто не знав. Нiч була темна, нi одної зорi. Петро питає Ахмета:

- З котрого боку Днiпро?

- Ось з цього.

- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. - Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий, якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмiє вiддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втiкали щосили. До того ще їх мучив голод i спрага, бо вже стiльки часу не подав їм нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тiльки швидка втеча.

- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.

Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.

- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.

- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, - говорили другi, - бо голодом заморимось.

Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побоєвищi шукати за тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:

- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.

Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищi, перешукуючи трупiв за їжею i добичею.

- А ви, диявольськi сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? - Петро ганявся по побоєвищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i кинулись на Петра.

- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?

Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував києм по руцi, що аж шабля йому з руки випала.

- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти шаблю пiдносиш?

Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:

- Ось тобi бунт, гiльтаю!

Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.

- На конi!

Всi мовчки повсiдались.

- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!

Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.

- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.

- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.

Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети i до Петра:

- Проти нас йде якась чета.

Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:

- В лаву! Ти вертай до своїх. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.

Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали шапки вгору i вигукували:

- То нашi, нуте тепер скоком!

То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'їзди. Коли зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збирається на Україну.

Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.

Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'їздiв була така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.

Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то її не спинить пiти на Україну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею стрiнутися.

Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.

Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.

- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за всяку цiну дорогу заступити.

Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.

Жук їхав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.

По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. Їхали цiлу нiч. Над раном стрiнулися з першим татарським загоном.

Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головної орди i тут звiстила, що вiд пiвночi стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.

- Маємо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн їм вже всипле бобу та гороху.

Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути назад, звiдки прийшла.

Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.

- Чуєте? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.

Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв Жук з своєю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi своєю четою у найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю. Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.

Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли, пропали в степу. Козаки вiднесли повну побiду. Отаман Жук з Чепiлем обнялися.

- Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночуємо тут, поховаємо наших лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там дiється? Може, якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйнує її. Тепер, хлопцi, порахуйте себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати маємо.

Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.

- Марка Жмайла бачив я на побоєвищi, - каже один козак, - вiн там свiтить вiхтем трави i побратима шукає.

- Годi нам, хлопцi, гаятись. Свiтiть смолоскипи i перешукайте та позбирайте ранених товаришiв. Грiх їх так, безпомiчних, оставляти.

Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники, розбрелись по побоєвищi. Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з розбитою, скривавленою головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на божевiльного. Заходився коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.

Козаки поклали напiвмертвого Петра на кобеняк i обережно понесли в табiр. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою бiдою спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього було ще зламане ребро.

- Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. - Треба дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.

- Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене є жiноцтво, то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч їхати, бо треба з весною поле обробити.

Здається, що орда по такiй прочуханцi цього разу сидiтиме тихо. Оцим Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.

А на те каже Марко:

- Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй хутiр, я без побратима жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.

- Ти вертаєш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд старшини дозволу на хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там є такi, що краще про нього подбають.

Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.

По побоєвищi роїлося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр i тут їх перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою степовою травою, i тут їх складали.

Для полеглих викопали могильники велику яму i сюди поскладали їх обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i присипали землею. Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.

Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки їхали разом з Чепелем, Марко, сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою його бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.

Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з своїми козаками до свого хутора.

Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов рiдна мати.

Опiсля сiв на коня i почвалав за своїми. Його серце мов клiщами стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу…