Сагайдачний

IХ

Чотири днi побував Сагайдачний у Кафi, стiльки було тут роботи. До повороту через ворожий край треба було добре пiдготовитись. Тепер, лiтом, серед великої спеки, могли татари запалити степ. А тут така велика сила народу. Визволенцiв нарахували дванадцять тисяч. Були мiж ними мужчини, жiнки i дiти. Усе народ здоровий, призначений на продаж.

Якраз, перед чотирма днями, Iскра вiдплив з козацьким флотом, забравши частину добичi i невольникiв на море. За той час Сагайдачний спорядкував своє вiйсько до походу. Найтяжча рiч була перебратися через гори. Розiслав стежi на всi сторони i вже мав i сам рушати, як причвалував до нього козак вiд задiв з докладом, що Iскра знову повернув до пристанi у Кафському заливi.

Сагайдачний поспiшав до моря.

- Недобре, отамане, великий турецький флот поплив пiд Очакiв. Нам неможливо тепер тудою перебратися.

- Значить, що морем нам немає вороття?

- Так воно i є.

- Як турки довiдаються вiд татар, що ми у Кафi, то невдовзi сюди за нами наспiють…

- У пристанi я їх не боюсь, витягнемо гармати на берег, окопаємось i нiчого нам не зроблять.

- Поки не прийде їм у помiч новий союзник, - каже Сагайдачний.

- Кого ти думаєш? Який союзник?

- Голод… Знаєш, скiльки у нас людей, а кожному їсти хочеться. Нашi харчовi припаси вистануть на три мiсяцi найбiльше. У Кримi не поживимось, бо все повтiкало нам з дороги, а опiсля татари запалять ще й степ… Ти знаєш, що воно значить…

- Так, нам не лишається нiчого кращого, як перейти з суден до табору з усiм добром, судна попалити, а ми всi пiдемо перебоєм через Крим…

Сагайдачний подумав хвилю, а потiм каже:

- Краще грати у двi карти, чим на одну все ставити. До того ще ми всiєї здобичi на вози не заберемо, бо стiльки возiв не маємо, а тi, що є, то так нагруженi, що ледве їдуть. Покидати стiльки добичi шкода, а коли б ми її покинули, то не заберемо тих харчiв, що на суднах зложенi, а сих вже нiяк нищити не можна… Знаєш, Iване, що ми поплинем такою дорогою, якою запорожцi ще нiколи не плили… Поплинемо в Азовське море, а звiдтiля рiкою Мiусом вгору, поки буде можна. Вiдтак перетягнемо судна до рiки Самари i тодi ми вже вдома.

Iскра узявся за голову:

- Що ти загадав? Степом, та ще мочаристим, човни перетягати? Та чим? У нас нема нi волiв, нi коней… Хоч менi голову вiдрубай, я за таке дiло не вiзьмусь, бо не втру цьому носа.

- А я втру, i будеш менi помагати. Не маємо нi коней, нi волiв, але є люде. Переточити човни - не така велика штука. Зробимо так, як роблять на Сiчi, пускаючи готовi судна на воду…

- Воно справдi, може, далось би так зробити, та ось новi труднощi. Мiж моїм козацтвом пiшло луною, що вертаємось через Крим. Не знаю, чи тепер схотять… У них i тепер думка, щоб судна з усiм потопити.

- У мене бунту, непослуху не смiє бути, - говорив твердо Сагайдачний. - От я зараз вернуся, лише у таборi запоряджу, що треба… Чепеля поставлю на моє мiсце - то досвiдний ватажок… Пiдожди таки тут, я зараз…

Сагайдачний почвалував до табору. Зараз поскликали старшину, i Сагайдачний пояснив у чiм дiло.

Козаки не були цьому радi, що Сагайдачний їх лишає, але таки признали полковника Чепеля отаманом.

- Робiть так, як дотепер робили. Йти табором вкупi, не розбiгатися, на нiяку добичу не лакомитись, хiба яку отару овець забрати, щоб прохарчуватись.

Отамана у всiм слухатися, як би й мене. Та коли б я дожив, а стрiнувся з яким неслухняним, то досi йому й жити. Ти, Марку, остаєшся i далi обозним, держись добре i слухайся досвiдної козацької голови. Як менi поталанить прибути на Сiч ранiше, то будьте сього певнi, що зараз поспiшу вам на виручку. Я вас не оставлю в тiснотi, бо я за вас вiдповiдаю моєю головою… Ну, прощавайте, товаришi, дай Господи здорово побачитись… Та ще одне: дайте менi трохи визволенцiв, що на морi бували. Менi треба на суднах здоровий рух та досвiдних голiв бiльше…

Зараз на перший поклик зголосилося бiльше, як двi сотки визволенцiв. Вони почували себе на морi безпечнiшими.

А тим часом гурт козакiв повилазив з суден на берег i обступили Iскру.

- Що ви врадили з отаманом? Коли зачнем судна палити?

- Пiдождiть, - каже Iскра, - зараз верне Сагайдачний. - Iскра помiркував, що цi, якi сюди вийшли, жартiв не знають, i готовi на все.

- Ми се i без нього зробимо, - каже один, дивлячись грiзно на Iскру.

- Досить нам сiєї морської волокити. Ми тут з суднами возимось, а там здобича паювалась.

- Ви знаєте, що добича буде паюватися аж на Сiчi…

- Ми знаємо, та ще хочемо її бачити… Та здобича, що на суднах, пiде на дно моря, а ми i до сiєї маємо право…

- Схаменiться, товаришi!.. Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете проти старшини?

- Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш у морi скупатися, нам тепер на морi ватажка не треба.

До цього гуртка стало прилазити бiльше козакiв. Очевидячки, що вони бунтувались…

В ту хвилю причвалував Сагайдачний з своїми розсильними.

Гурток покинув Iскру i пiшов йому назустрiч. Сагайдачний приказав своїм козакам держати мушкети напоготовi.

- А ви куди мандруєте, прочани?

- Йдемо до табору, - каже переднiй, той, що так гостро поставився до Iскри, - не загибати ж нам на морi. Морем на Україну вороття немає…

- Я кажу, що є вороття i морем, i я туди вас поведу…

- Йди собi сам, коли воля, ми до табору йдемо…

- Зараз завертати до суден на свої мiсця! - крикнув Сагайдачний сердито, показуючи булавою.

- Ми раз сказали, що не вернемося, уха тобi позакладало? - крикнув сердито переднiй козак. - Чорт нам з такої старшини, що заморити нас хоче.

Сагайдачний не дав йому докiнчити, вихопив пiстоль з-за пояса, гримнув стрiл, i козак, поцiлений в саме чоло, розвiв руки i впав на землю.

Всi збентежились. Дехто, отямившись, хотiв хапати за зброю, та ось з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями, готовi до стрiлу, їх старшина крикнув:

- Хто з вас ворухне рукою, пiде чорту в зуби…

- Привезти сюди з табору чотири гармати з усiм… - приказав Сагайдачний до посильного козака… - А вам, собачi сини, за непослух i бунт зараз тут буде i амiнь…- Обертаючись до старшини з свого почту, каже: - Двох iз них пусти, а прочих поведи над берег моря i кожному кулю в лоб… Слухай, дiдоводе, один з другим, - каже до тих, що їх помилував, - скачiть до суден i скажiть тамтим, що жоден до табору не смiє йти. Жодне судно не смiє бути затоплене. А коли зачнуть далi бунтуватися, то я ось зараз затоплю судна сам гарматою, але враз iз ними, i з вас нi одна душа не вийде на берег…

До моря стали наближатися двi вибранi сотнi визволенцiв з рушницями. I ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грiзно ставилась, тепер посмирнiла, мов ягнята, збилася в купу.

- Пiдожди ще хвилинку, я тобi дам бiльше сього чортового м'яса, - каже Сагайдачний, - на суднах ще є бунтарi, тих ми ураз з другими покараємо…

Тодi виступив Iскра i став Сагайдачного просити:

- Сагайдачний! Пожалiй їх та вибач їх дурному розумовi. То добрi козаки-лицарi; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде iз твоєї школи…

- Тим гiрше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики якi-будь.

- Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене i прости…

- Правда, ти менi врятував життя, то для тебе я i прощаю… Рушай один з другим на судно i не показуйся менi на очi…

Козаки побiгли на берег i поскакали до суден, радi з того, що їх Iскра своєю просьбою вирятував…

Сагайдачний передав коня одному з посильних i вiдправив до табору, а сам пiшов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пiшов Iскра. Вiн каже:

- Якби ти, Петре, був не приїхав, зi мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли i втопити вiдгрожувались… Одна iскорка - i порох був би спалахнув… Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очi звичайно такi лагiднi, тепер стали страшнi. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу iстоту повернути в камiнь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледенiла вiд того погляду…

- Треба хотiти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив iнакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманствi, а може би, вже й не жив…

Отаман дав знак, i вдарили веслами з усiєї сили. Зараз помiркував Iскра, що судна пливуть на полуднє.

- Отамане, не туди дорога у Керч…

- Туди дорога у Синоп, - каже Сагайдачний. - Вони нас там якнайменше сподiваються. Треба i їх навiдати за одним заходом…

- Де ж ми сю добичу заберемо? - клопотавсь Iскра.

- Тим разом обiйдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи невольникiв визволимо. I козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою, щоб їм джмелi з голови викурити.

Погода була гарна, i море спокiйне. Висланi на стежi судна, котрi плили великим колесом, нiде не запримiтили ворога.

У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гiсть.

Синоп - це велике торговельне турецьке мiсто, стоїть у близьких зносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.

Козаки увiйшли у город вночi, не стрiчаючи жодного опору. Стрiтили трохи турецької мiлiцiї та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили в кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий страх. Кожний забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов божевiльнi, бiгали серед пожежi i гинули на козацьких шаблях. Тiльки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставникiв i єдналися з козаками.

- Збирайтесь, братчики, до пристанi, - гукали козаки, - скликайте усiх, розбивайте льохи i тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо i над раном вiдплинемо. Почуєте голос сурми - то буде знак, що незадовго нас тут не буде.

Цiлий город перемiнився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.

Усi, почавши вiд такого бувалого козака, як Iван Iскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пiєтизмом. Всi свято вiрили, що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побiдити. Такого ватажка не можна не слухатися. Тi, що хотiли пiд Кафою бунтуватися, тепер тяжко каялися. Сагайдачний вiднiс велику побiду не лише над турками. Вiн побiдив душу козацтва, яка покорилась його талантовi i стала вiдтепер слiпим знаряддям у його лицарських, умiлих руках.

Як вже були на морi, каже до нього Iскра зворушеним голосом:

- Вибач менi, отамане, що я дотепер не знав тебе оцiнити як слiд. Ти незвичайно щасливий чоловiк, до чого тiльки возьмешся, тобi таланить…

- Я тобi зараз усю тайну вiдкрию, чому менi дотепер таланило. Бо я поки до чогось вiзьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не подiбний до попереднiх наших козацьких проводирiв. Вони ризикували. Я ризикую хiба в остаточностi, коли нема виходу. Вони ризикували вiдразу, не почисливши своїх сил. Я, обдумавши добре, зараз берусь до дiла, коли знаю, що вдасться. Коли ж нi, то навiть не показую по собi, що у мене така думка була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки того не сподiвались, щоб ми по Кафi зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить туркiв у тому, що нас усюди можуть сподiватися. Тому кожний приморський город не випустить своїх сил на море, а держатиме для своєї оборони… Коли б у мене були легшi судна, не так нагруженi, я, може би, з ними помiрявся. Тепер годi на таке пускатися, бо се було б вже ризиком. Ми пливем на Керч…

Та незадовго приплило стежне судно з докладом, що вiд заходу пливе великий флот.

- Тепер треба поспiшати. Вiзьми, Iване, секстант i покажи найкоротшу дорогу на Керч.

Гребцi вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Iскру на розслiди. То був справдi турецький флот з великими кораблями. Iскра вимiркував, що вiн пустився козакiв доганяти. Вiн, либонь, догадувався, що козаки плистимуть довкруги Криму.

- Вони дурнi, - каже Iван смiючись, - аж тодi помудрiшають, коли напевне дiзнаються, що ми на Керч пливемо.

- Коли б вони догадувались того зараз, непремiнно заступили би нам дорогу i були би ранiше пiдплили туди, нiж ми.

Козацька флотилiя заплила по заливу, i Сагайдачний, щоби пiддурити туркiв, вигадав ще одну штуку. Назбирали комишу, пов'язали шнурами i пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклiв, пороблених теж з очерету, понав'язували рiзних шмат. Здалека виглядало це, начеб плили човни з людьми.

Цей дурман повiвся добре, бо турки, наблизившись, стали стрiляти з гармат.

- Не вадить, що собi напсують пороху i куль, а ми тим часом будемо у лиманi Мiуса, а там вже вiдпочинемо безпечно по трудах.

Вже були в лиманi, як iзгук турецьких гармат доходив ще до їх уха.

Вiдпочивали тут два днi, виспались i поживились, заки поплили далi горi рiкою, аж поки не доплили до того мiсця, де вже човном, та ще й нагруженим, годi було плисти. Тепер зачалась тяжка робота витягати судна на берег i перетягати їх до Самари.

Тут була пустiль, поросла густими острiвцями старих, споконвiку не рубаних дерев. По розпорядковi Сагайдачного нарубали дерев i приладили їх на округлi валки, котрi треба було пiдкладати пiд судно, i так їх посувати далi.

Козаки подiлились на гуртки до кожного судна.

Була тут дуже непривiтна, багниста сторона, поросла комишем i трощею. Треба було шукати сухiшi мiсця, а то скiльки суден загрузло в болотi, що з бiдою їх можна було витягати.

Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не треба було бiльше дороги промощувати, як для одного судна.

Вiд сонячної лiтньої спеки видобувалися задушнi смороди з гниючого в мочарi комишу, що не можна було дихати i люде душились та кашляли. Вночi не було краще. До цього з'являлись цiлi хмари кровожадних i влiзливих комарiв, що обкушували людей до кровi. На землю насiдала густа мряка, що на кiлька крокiв не було нiчого видно.

Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться вiд цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видiстатися.

Вiн пiдганяв людей до поспiху:

- Поспiшайте, товаришi, бо се багно нас усiх заморить.

Незважаючи на свiй високий уряд, вiн знiмав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вiльно було сiдати або лягати на землю, не вiльно було пити зеленої води з багниська. Пiд нiч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що вiдганяв комарiв. Козаки сiдали вiдпочивати на човни.

Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присiла, вiн лежав цiлими днями в байдаку у великiй гарячцi.

Нiхто не ремствував проти старшини, бо всi вiрили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всi невпинно, бо отаман працював з ними i не щадив себе.

Сагайдачний силою своєї твердої волi не пiддавався недузi, хоч не раз було таке, що аж умлiвав з утоми. При помочi свого секстанта витичив собi дорогу на Самару, i туди невпинно прямував. Ця мандрiвка так усiм надоїла, що iнколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути i втiкати. Та нiхто не посмiв такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.

По довшiм часi такого страждання видiстались з багнистого мiсця на узгiр'я, поросле лiсом. Всiм аж полегшало на душi. Тут було цiлком краще. Повiтря було чисте i здорове, натрапили на гарну рiчку, що плила до Мiуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафi на човни в бочках, вiд гаряча була тепла i вже стала теж псуватися.

У Сагайдачного була ще одна жура. Вiн поспiшав добратись до Сiчi. Хто зна, яка доля стрiнула ту частину вiйська, що пiшла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тiм мiсцi вiдпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з нiг збивала. Сагайдачний мав з собою цiлий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришiв, яким нiчим було помагати.

У тiм мiсцi багато було усякого звiра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свiжого м'яса. В лiсi були цiлi пасiки диких бджiл у дуплах дерев, а меду стiльки, що плинув дiрами, мов потiчки iз джерела, i застигав на вiтрi. Сюди сходились рiзнi звiрi та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лiсi було багато ягiд.

Сагайдачний пiдтримував того бадьорого духу, який запанував тепер мiж козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забринiла бандура, залунала весела пiсня.

Тепер не можна було у Сагайдачнiм впiзнати того суворого ватажка, що не знав жартiв. Хоч страшний бiль голови морочив йому свiт, вiн не давався. Зараз послав досвiдчених козакiв розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже мiсце, щоб попускати на воду судна.

Вони повернули третього дня з доброю вiстю, що Самара вже недалеко, i добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козакiв i заговорив:

- Знайте, товаришi, що ми при божiй помочi перебули бiльшу небезпеку, як велика баталiя з турками. У сiй проклятiй сторонi ми могли усi загинути вiд гнилої пропасницi. Сiєї дороги нi я i нiхто з вас не знав, та що я вас туди повiв, то не винуйте мене за се, бо як самi здоровi знаєте, iншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. I хоч я, як дуже радий i вдячний небесному богу i святiй Покровi, що ми два днi вiд Самари i невдовзi побачимо Днiпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, - що з нашими сталося. Нам, товаришi, треба поспiшати додому. Тому берiмось зараз до роботи. Спасибi вам, панове товариство, що мене слухалися, i я гадаю, що й далi так буде.

- Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло пiдемо, бо ти поведеш нас до побiди…

Узялись жваво до працi. Судна пiшли в рух.

I справдi, третього дня добрались до Самари i поспускали судна на воду. Вдарили веслами, i судна помчали стрiлою униз Самари.

А коли заплили в Днiпро, кожний вмочав пальцi у днiпрову воду i хрестився, наче на йорданському водосвяттi.

Х

На Сiчi нiхто не знав, як повiвся похiд. Коли вже мiркували, що пора було вернутися, огорнула усiх нетерплячка. Стали непокоїтися. I було чого, бо у похiд пiшов сам цвiт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тодi надовго Сiч не пiднесеться з свого упадку. Дехто поплив далi Днiпром назустрiч, та вертався нi з чим.

Аж ось вiд Черкас пiдплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрiлами.

- А се ж що? - питали на Сiчi. - Хiба ж Днiпро другим кiнцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?

Уся Сiч вийшла на вали, не вiрили тому, що власними очима бачили.

Напередi плив Сагайдачний.

На валах Сiчi гримнули гармати на повiтання.

- Чи се ти, чи твiй дух? - говорив з валу кошовий до Сагайдачного. - Хiба що ви вмiсто у Крим поплили на прощу в Київ.

- Далекою дорогою треба нам було об'їздити… А Чепiль вже вернувся з вiйськом?

- Не було нiкого…

- Або пропало вiйсько, або десь по дорозi загрязло i вiд татар вiдбивається, - говорив Сагайдачний, а на серцi у нього аж похололо.

Сагайдачний вийшов на берег i розповiв кошовому, що сталося.

- Гарно воно пiшло, - каже кошовий, - та погано скiнчитися може. Вони вже повиннi тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобi. Коли б, не дай боже, вiйсько пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш…

- Скiльки може бути на Сiчi вiйська, готового до походу?

- Не бiльш двох тисяч… Прочi порозходились коло хлiба робити.

- Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо мiж моїми знайду охочих та й здорових - багато нездужає вiд пропасницi - i поспiшаю на виручку. Кожна втрачена година дорога… Лише треба менi байдакiв добрих, бо мої трохи понiвечились…

- Добре, я ще нинi запоряджу, що треба, а ти вiдпочинь…

- Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепiль не дав себе в торбу взяти. Там є бiльше, як двi тисячi неабиякого вiйська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнiшим ворогом буде голод i спрага.

Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе вiйсько вернеться.

Сагайдачний приказав брати на судна якнайбiльше харчiв. На другий день вранцi пiшло шiстсот кiнноти правим берегом Днiпра, а пiхота з гарматами, харчами i таборовими возами поплила долi водою…