Сагайдачний

I

Запорозька Сiч лежала тодi на невеличкiм днiпровiм островi, Малiй Хортицi. Вiд заходу, вiд України, обливав її Днiпро, вiд сходу сонця плив його рукав, що вiддiляв Малу Хортицю вiд Великої, яка лежала мiж старим днiпровим рiчищем i новим днiпровим руслом. На Великiй Хортицi рiс великий дубовий лiс з прогалинами всерединi, далi, вниз, стояли малi ставки, а потiм простягались мокляки.

Пiд ту пору українське козацтво проживало важкi хвилi свого занепаду i пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все. Пани трiумфували. Жолкевський за своє криваве дiло був обожаний мiж українською шляхтою. Вiн вирiс на спасителя Речi Посполитої i українського панства, як польського католицького, так i православного. Пани успiли розбити всю козацьку органiзацiю. Козацьких старшин з Наливайком повезли в Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам нi одної гармати, забрали коругви i клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву, знущалися в страшний спосiб. Народ був наляканий, i нiхто не посмiв пiднести голови, а не було нiкого, хто би мав силу взяти дiло в свої руки i проти панiв стати. Тих козакiв, що остались живими, повернено в пiдданство. Пани вважали себе з боку українського поспiльства цiлком безпечними. Тепер можна було необмежене панувати i багатiти, коли українське хлопство буде слухняне. Тепер i з Туреччиною буде спокiй, бо ж поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною буде спокiй, то i татарська орда не буде їх чiпати.

На цiлiй Українi заповiдалося панське раювання. Одне лише осталось болюче мiсце в панському тiлi, котре, мов загоєне терня, вiд часу до часу болюче вiдзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дiбратися i яке нi раз не хотiло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася вiдтяти Запорожжя вiд усiєї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нiкого нi сюди, нi туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густi сторожi, котрi ловили збiгцiв, а так само запорожцiв, що на Україну переходили, i люто їх за це карали, одних i других. Та цi способи не могли вповнi своєї цiлi осягти. Гноблений панами i державцями народ втiкав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свiй захист. Продирався там усiма можливими дiрами i щiлинами, наче вода iз розсохлої бочки. Одного пiймали, а десять iнших таки перейшло.

Запорожцi знову вмiли то цим, то тим дiйти до ладу з пограничними старостами, i таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.

Не зважаючи на занепад, на Запорожжi безупинно велися великi приготування до того, щоб можна було невдовзi виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помiрятись з панами на Українi за свободу українського хлопа. Завзяту агiтацiю у тому вели тi численнi хлопськi втiкачi, оповiдаючи про жорстокiсть панського володiння.

Через брак свобiдної сполуки з Україною на Запорожжi ставало тiсно. Там наче в горшку кипiло, i мусив наспiти час, коли та вся енергiя молодої, живої та здорової республiки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправдi Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та вiн не посмiв там показатися, а запорожцям анi снилося його слухатися, i вони вибирали правильно свого старшину i зi всiх розпорядкiв панського старшого глузували.

Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Сiч, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили iнакше, нiж собi це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величi, якої тут надiялися.

Значний простiр землi на Малiй Хортицi обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попiд валами iзсередини великi будiвлi городженi хворостом та обмащенi глиною, вкритi комишем, або кiнськими шкурами. Таких будiвель було багато. То були куренi, названi вiд знатнiших городiв України. Посерединi - великий майдан, а на ньому - невеликий домик для сiчової старшини i на сiчову генеральну канцелярiю.

По майданi проходжувалися купками запорожцi.

Пугач привiв пiд домик старшини чубiвцiв. По дорозi сiчовики його поздоровляли. Пугач пiшов з Петром Конашевичем до кошового.

В свiтлицi пiд образами сидiв кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були двi найстаршi особи на Сiчi.

Пугач, ввiйшовши, поклонився кошовому:

- Вашi голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Сiч одну вишколену чету вiд старого Чуба з поклоном i поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.

Петро вклонився i передав кошовому список:

- Нас приїхало сорок людей.

- Здоровi були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?

- Постарiвся та зимовиком живе.

- Менi дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелi були.

- Вони зовсiм не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував бiля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.

- Ще старий Чуб на старостi лiт здурiє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на мiсце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.

- Ця слобода - то його дiло, - каже Пугач, показуючи на Петра, - неабияка голова, нiде правди дiти, в Острозi вчився.

Кошовий став пильно Петровi придивлятися:

- Ну, гарно, йдiть тепер в сiчову канцелярiю, хай вам пан генеральний писар курiнь покаже, до якого вас припише, а завтра пополуднi ти, Конашевичу, заходь до мене.

Вони вклонилися i вийшли. Зараз через сiни була сiчова канцелярiя. Стояли тут довгi столи, а за ними сидiли пiдручнi писарi. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярiї.

Вже вечорiло, i всi заворушилися вiдходити.

Як ввiйшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них i спитав:

- А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! - каже писар, пiзнавши Пугача. - 3 яким дiлом приходиш?

- Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловiк. Призначи нам, пане писарю, курiнь, а то прийдеться хiба на майданi на морозi ночувати.

- Iз Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товаришi. Так йдiть, небожата, у Переяславський курiнь. Там найбiльше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добранiч вам!

Як козаки вийшли до сiней, Пугач каже:

- Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, i земляка свого Павла Жмайла. Може, вiн який родич твого побратима Марка.

Чубiвцi передали коней новикам, що тут з'явилися, i пiшли гуртом до Переяславського куреня.

Нiчого тут замiтного не було, бо всерединi курiнь був такий, як у Чубовiй редутi, хiба що бiльший. Було тут кiлька огнищ, на яких горiв вогонь i огрiвав усю хату.

Наприкiнцi куреня, за столом, сидiв курiнний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув вiд порога:

- Здоров будь, батьку отамане, здоровi братики! Усi оглянулися, як в курiнь ввiйшла цiла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очi долонею вiд свiтла.

- Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пiзнав. Отаман каже:

- Не пiзнав Пугача?

- Справдi не пiзнав, - каже Жмайло i встав вiтатися. Жмайло був вже старий i сивий козак.

- Слухай, осавуло, - каже Пугач. - Приводжу тобi когось, що буде тобi, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, - каже до Марка.

Марко виступив пiд свiтло, та осавул його не знав.

- Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи вiн рiдня тобi, то самi потолкуйте.

- Ти звiдки, козаче?

- Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

- Рiдний, мiй, рiднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рiд?

- Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вiсточки з рiдного краю.

- Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

- Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.

- Я тобi стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

- А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.

- Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?

- Поляг, ще як я дитиною був.

- А вибач менi, товаришу, - каже осавул до Жука, - я на радощах i козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi куреня.

- Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубової редути приходимо, ми - козаки.

- Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю, бо у мене своїх людей доволi.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешнiй запорозький звичай, i чи знають, що їм на таке вiдповiсти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись курiнному отамановi, каже:

- Я говорю iменем усiєї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобi, батьку, вiд старого сотника Чуба i прошу: прийми нас, сирiток, у свiй славний курiнь, а ми дякуватимемо i, як старий звичай каже, вкупимось.

- Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого не рiшаю, хай старшина скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.

- От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

- Хай вкупляться, - каже кухар.

- Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всiх золотого кладу. За решту вибачайте, ми вiдслужимо.

- Ну, що ж, панове, зробимо? - питає Жук.

- Приймемо, - каже кухар, - у нас харчiв доволi, а коли б негарно велися, так проженемо.

- Ну гаразд! - каже Жук. - Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб для всiх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжi у куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар на Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було не лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про одежу для всiх, вiв курiнну касу i з усiх видаткiв мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

- А що з нашими кiньми станеться? - питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За конi подбають другi, а ви, повечерявши, вiдпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Сiчi.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубiвцi ще спали. В куренi за той час козаки повставали, вмивалися i мимрили молитви, снiдали i розходилися, куди кому було призначено. Чубiвцi, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в куренi було тьмаво. Через малi вiконцята i пiхуревi оболонки доходило сюди мало свiтла. Старий Жмайло вже ждав на них, i як прочуняли, водив їх по Сiчi i все показував та пояснював.

На сiчовому майданi роїлося вiд людей. Вони, мов мурашки, переходили в рiзнi сторони. В одному кiнцi майдану вчилися молодики воєнної штуки. Однi їздили на конях, iншi - таки пiшки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Iншi стрiляли у цiль, хто з рушницi, з пiстоля, хто - з лука. Пiд одним острiжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, вiдпинали переднi колеса, прицiлювалися, лаштували, припинали знову перед i закочували в iнше мiсце. Робилося це пiд командою старшого гармаша та пiд оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.

Тепер повiв Жмайло землякiв до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була сiчова майстерня. Простора будiвля з великими вiкнами. Звiдсiля розходився рiзноманiтний стукiт i гамiр на всю Сiч.

Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залiзо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблi, ножi та рушницi. В однiм кутi пiд вiкном сидiли кравцi, шевцi та шаповали.

Усе тут робилося для сiчового товариства про запас.

За куренем рiзали трачi дерево на дошки, довбали i випалювали колоди на байдаки. Другi збивали байдаки, забивали щiлини клоччям i заливали смолою. Тут горiв великий огонь. Робiтники пороздягалися до сорочок.

Над кожною партiєю був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемiрював дерево i наглядав за роботою.

- У нас, на Сiчi, робиться усе власними силами, хiба залiза купуємо.

- А порох?

- Порох ми вмiємо такий робити, як нiхто другий, Он там за валами нашi пороховi млини, бо тут небезпечно через те, що вiд того треба з огнем здалека.

- А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? - питає Марко.

- Куди кого старшина призначить, i хто до чого вдався.

- Я би мав охоту в майстерню пiти, - каже Петро.

- Го-го! Не сюди тобi, небоже. Ти пiдеш чоботи шити, а швець пiде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди пiдеш.

- А ну же, дядьку, ходiм мiж лучникiв, я зараз мiй лук принесу i зараз вернуся.

За хвилю вернув Петро з луком i стрiлами.

- Ну-же, панове товариство, приймiть мене до гурту.

- Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.

- То княжий дар. Пустiть мене, хай спробую. Показали йому цiль. Петро зложив, i три стрiли попали близь себе.

- Ти, небоже, неабиякий лучник, - каже отаман. - Такого ще тут не було, хiба покiйний Байда, що про нього думу спiвають.

- Сагайдачний, та й годi, - каже один козак до гурту.

- Петре, - каже старий Жмайло, - ось вже тобi й iмення приложили, вже тебе до смертi Сагайдачним звати будуть.

Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цiлiй Сiчi, мов полум'ям пiде.

- А що ж, - каже Марко, - воно непогано прозвали.

- Не iмення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, i годi з цим перечитись.

Кошовий довiдався про мистецтво Петра i казав собi цю штуку показати.

- Ти будеш тут молодикiв вчити, а у вiльну хвилю пiдеш пiд руку пана генерального писаря в канцелярiю. Пiд вечiр, як я вже вчора говорив, зайди до мене.

Як вечором Петро зайшов до кошового, вiн спитав:

- Чи довго ти вчився в Острозькiй академiї?

- Бiльш чотирьох рокiв. Був би там ще богзна-як довго сидiв, та лучилася така пригода, що треба було академiю покинути.

- На це я не цiкавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латинi, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть якi посли з далекого свiту, то зараз i тебе покличено на товмача. Трапляються такi люди, що годi з ними розмовитись. А чи i твiй побратим Жмайло розумiє латину теж?

- Усi ми там цього добра вчились однаково.

- А Київ ти знаєш?

- Нiколи там не бував.

- Як буде нам яке дiло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, якi важкi хвилi ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо мiж двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого - татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та помiж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.

- Коли вже про татар мова, то я дещо довiдався по дорозi вiд полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не вiдзивайся.

- Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припiкай.

- Тож-бо й є, що вiн по-доброму сам виговорився iз вдячностi, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.

- Такий, може, i правду сказав. Що ж вiн тобi говорив?

- Вiд'їжджаючи вiд мене, вiн говорив таке: "Бережiться, козаки, з весною пiде на вашу землю велика орда. Сам Менглi-Гiрей поведе її". Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але вiн, з приязнi до мене, то i кари тої не лякається.

- Добре i те знати. Ми гаразд дiло обмiркуємо, та може, ще щось бiльше довiдаємося. От добре, що ти це сказав.

Опiсля Петро вклонився i вийшов

- Чого тебе кошовий кликав? - питали Петра чубiвцi, як у курiнь вернувся.

- Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латинi iржати. Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо менi справдi чогось весело помiж вами.

Подали бандуру. Петро заграв дрiбненького та став приспiвувати, а козаки вдарили гопака, що аж стiни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.

- А знаєш, товаришу, яке тобi iмення приложили?

- Коли вже гарне, то завтра вам кiлька вiдер горiлки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду.

- Гарне, їй-богу, гарне, твою горiлку то так начеб вже й випили.

- Коли випили, то й закусiть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.

- Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всi так розвеселились.

- Як розвеселились, то буде з вас на сьогоднi, не об'їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дiдовi горохiв'янкою постоли з лопуха шила.

- Чому горохiв'янкою?

- Бо ниток не було.

I так минали весело вечори в Переяславському куренi кожної днини. Пiшла слава про Сагайдачного по всiй Сiчi, i з других куренiв стали вечорами козаки сюди сходитись.

Петра вiдразу всi полюбили. Вiн був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тiм хлопець наче мальований. Розумiється, що вiдтепер звали його Сагайдачним. Життя на Сiчi йшло одноманiтно з дня на день, Але усi бачили, що на щось готується, хоч нiхто не вгадав, що воно буде. Нiхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстернi йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав i наганяв до поспiху. З Великої Хортицi привозили коней i об'їздили та пiдучували.