Сагайдачний

ХII

Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання у садку, нi ранiшньої метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн зайшов сюди i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла Артимиха i тягла його насилу геть.

- Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не даєш пановi спати.

Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував вiдразу, де вiн. У нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви i посадив на свої груди:

- Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю, а особливо таке дрiбне гарне козацтво.

Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усмiхнулась i пiшла до своєї роботи.

А Микола був теж з цього радий. Вiн став пригладжувати Конашевичевi вуса.

- Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?

- Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.

- Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру плавати, а опiсля.

- А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, - хлопець став показувати руками, яке море велике. - Мама напече нам бубликiв i медяникiв, i ми попливемо, а опiсля я мамi привезу велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що за морем живе.

- То ти i до султана в гостi вибираєшся?

- Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.

- А хто тобi таке розказував?

- Козаки розказували. До нас iнодi козаки заходять i таке менi розказували.

- Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти пiдожди трохи, менi вставати пора.

Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.

- Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.

- А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй одежi мiж людей показуватися. Хай знають, хто ми.

Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса i чуба, i став одягатися по-празничному, та прип'яв шаблю.

Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства. Побачивши Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:

- Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.

Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.

Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.

Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зрадiла. У неї аж очi горiли:

- Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.

- От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати не будемо, аж по службi божiй. Надще краще молитися.

Вони пiшли у церкву. Артим ступав побiч Конашевича, на котрого ззиралися всi стрiчнi, котрi їх поздоровляли. Конашевичевi показували велику пошану.

Так само було i в церквi. Благочинний став зараз правити. Конашевич змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався, що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.

Воно так справдi було, i одне, i друге. Те саме розповiв Артим i благочинному. О. архiмандрит був у великiй пошанi у православного духовенства на Українi. О. архiмандрит не без причини так тим Конашевичем пiклується.

Iз цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi пiшов Конашевич до благочинного привiтатись, а вiн запросив його до себе у гостi. Розумiється, що запрошено й Артима. Хоч вiн був простим собi козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворнiсть i лисячу хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не вмiв їх так перехитрити, коли треба було подати яку вiстку у Київ або на Запорожжя.

Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде ждати зi снiданням на гостя.

В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якiй так дуже загрожує унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження унiї, вiдбирання церковного майна, на єпископiв-зрадникiв. Усiх очi зверталися на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi стали прямо питати, що каже на це о. архiмандрит Плетенецький.

Конашевич, як звичайно, був мовчазливий i прислухався, яка думка у других. Тодi каже:

- Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i коли б так усе мало бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думцi ляхiв i їх дорадникiв-єзуїтiв, унiя має бути тим мiстком, котрим мають перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам змiркував, але змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався ще в Острозькiй академiї. I коли я опiсля жив у Києвi, то я побачив наглядно, що це правда, що говорили мої колишнi вчителi.

Я не берусь говорити про те, яка вiра краща: наша благочестива чи латинська, але я те знаю, що наша вiра для нас найлiпша, бо то церква українська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе - то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в головi; коли вона пропаде, то пропадемо i ми всi, цiлий наш народ. Ця оборона приходиться нам важко, бо ми розбитi. У нас нема єпископiв. Польща не допускає до того, щоб у нас були єпископи добрi, яким лежало би на серцi добро церкви. Бачите i знаєте, що дiється у нашiй столицi, у золотоверхiм Києвi. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревностi преславного отця архiмандрита Єлисея Плетенецького. Нашi владики, тi, що ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви знаєте, що яка голова церкви, така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву пiддержати. Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не має волi. Наше козацтво замало церквою iнтересується. Як товариш Запорозького вiйська мушу сам це признати.

Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всi повиннi згуртуватися пiд стягом православного благочестивого хреста, всi - вiд пана до послiднього мужика. Ми повиннi сказати собi тверде слово, що церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов залiзо. У тiй нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освiта, вишколення, освiчення борцiв за церкву i народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смiє бути одної закутини, де би школи не було. Вiдтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопцiв у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти. Коли капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити дiру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у нас мало. Школа в Острозi так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли вiн замкне очi, то його зляшений синочок Януш за пiдшептом єзуїтiв цю школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати потреби Галичини. Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цiлу Україну. За це подбає отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед українського народу, це зоря, яка свiтить на цiлий український свiт. Це пророк, якого пiслав нам господь, щоб вивести український народ з кромiшньої темряви. Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших силах, бо коли б через нашу байдужiсть не повезло йому перевести цього великого дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.

Конашевич говорив з таким жаром, що случахi захоплювались, вони були прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли, начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.

- От що, мої брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчiй нагодi вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв гостинця на київську школу.

Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.

Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик i передав Артимовi.

Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:

- Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба менi пана Конашевича перевезти.

- Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Києва вернутися. За той час я вiзьму його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.

Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:

- Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша i господаря, коли б вiд нього перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.

- Як же там може бути свобiдно, як там двоє малих дiтей?

- Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому здоровi ростуть.

Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв на радощах. "От щира козацька душа, - подумав, - що не цурається нашого брата".

Вже було до заходу сонця, як гостi вiд благочинного порозходились. Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.

- От спасибi вашмосцi, що не кидаєш моєї вбогої козацької домiвки - говорив Артим по дорозi. - Коли б ти справдi був перейшов жити до благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би собi подумав, що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.

- Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмiєш байдаком та веслом орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти одне знай, що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без других не могли б жити.

На базарi покупив Конашевич медiвникiв, бубликiв, овочiв, розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистiлку i гарну шовкову хустку.

- На що, вашмосць, це купуєш?

- А що? Гратимусь, коли не буде iншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.

Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окрiп кинув. Снiдання пропало, обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до шинку забрели? Дiстане вiд мене Артим на горiхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться".

Та вони вернулися. Обидва були тверезi, i це Настi вiдняло охоту докоряти.

- Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.

- I я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, поїмо завтра, а вiдмовитись було годi.

- На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тодi менi вiддаси. Це скинулись гостi у благочинного на велику школу у отця архiмандрита.

Бiля Настi стояв, держачись фартушини, Миколка. Вiн, видячи такого важного пана, не мав уже такої смiливостi, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисцi.

Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Настi дiсталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала i повертала на всi боки, а далi не втерпiла, пов'язала на голову i стала придивлятись до малого дзеркальця.

Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв. Одного зараз встромив в ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.

- Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це все зараз поломить.

- Я не поломлю, - каже Миколка.

- Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось, анiчичирк.

Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на колiна:

- Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?

- Люблю.

- Покажи, чи дуже мене любиш?

Хлопчина обняв його рученятами i тиснув з усiєї сили. Не треба говорити, якi були радi з цього батько й мати.

- Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за своїм дiлом. А увечiр - то вже потолкуємо, як тебе повеселити.

- Можна вiдпочити, а увечерi ти мене заведи до якого важнiшого мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.

- Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.

Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та Миколка не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз города йому принiс. Конашевич лiг спати.

Канiвський вiйт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював його син. Вiн сам займався купецтвом.

На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий з самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати.

Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного познайомився. Прийшов i благочинний з двома попами. Завелась балачка. Конашевич спитав:

- А школа у вас є, панове?

- Така то школа, як би i без неї. Немає у нас доброго вчителя.

- То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городi, як Канiв, не було доброї школи. Хiба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогоднi тут зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.

Нiхто не посмiв перечити. Конашевич пiддав думку, щоб при церквах позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства матимуть обов'язок удержати школи, скiльки їх буде потреба. Цю думку усi прийняли.

Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг собi сказати, що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".

У Каневi побув Конашевич три днi. Його запрошували усюди i угощали. Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч мiсцеве, не велике, а важне дiло. Конашевич познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж iншими було вирiшено, щоб держати готовi списки людей, здiбних до зброї. Вони мали гуртуватися у сотнi, приладити зброю i ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали ставати пiд прикази виборних старшин. Про це воєнне дiло мали подбати товаришi сiчового вiйська, котрi жили сiмейно в Каневi. Тодi просили канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськової органiзацiї. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн не смiє поза Сiччю жити. Це дiло вiн предложить старшинi на Сiчi до вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно їхати.

Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас.

Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то ляхи у Києвi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого побоюється. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братовi своєї жiнки Панасовi Крутовi, а вiн його проведе далi.

Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старостує великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.

- А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч?

- Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам їхати тепер не можу. Вашмосць надто важна особа, щоб на небезпеку пускатися.

- Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я собi такий самий козак, як i другi.

- У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не має на це грошей у тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для вашмосцi, i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подбає про все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заорудує, як я. В Черкасах не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.

Перед вiд'їздом перевдягся Конашевич у буденну одежу i виглядав на худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але канiвцi зiбрались над берегом рiки його попрощати.

Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його клунки. Вiн вiдпочив i добре вiдживився, бо Настя годувала його добре.

Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi:

- Вертай до нас козацьким гетьманом.