Сагайдачний

VI

Сагайдачний поклав собi їхати у Чепелiв хутiр. Вважаючи це за довг своєї душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись мощам своєї єдиної дiвчини.

Старий Чепiль зразу не похочував, вiдкладав з дня на день. Навiщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з собою кiлькох козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.

По дорозi розказували собi те, що за той довгий час переживали. Сагайдачний мав старому оповiдати, а той слухав з великою увагою. Особливо цiкавився походом на Варну i жалував, що його там не було.

- Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похiд, то пiду i я. Може, легко забудеться моє горе.

- А який я буду з того радий, коли матиму при собi такого досвiдного чоловiка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь радитись менi не ялось, i сам собi радити мушу, хоч дрижу на саму думку, що може з того вийти лихо, а тодi козацтво пропаде, а з ним i моя добра слава… Та ось батьку, що я тобi скажу: я задумую з весною великий похiд на Кафу… Поки що не треба про це говорити, аби татари не довiдались…

- Аж так далеко?

- Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими татарськими чамбулами або татарськими конокрадами - се не для мене робота. Менi припали на долю великi, широко закроєнi завдання, про якi свiт мусить заговорити. Таких думок у мене кiлька. Коли поживу, то, може, їх i виконаю. Тiльки я се тобi одному говорю, як рiдному батьковi, бо се менi душу розпирає. Другi з мене, може б, за се посмiялись, на глум взяли мою зарозумiлiсть, а менi не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися. Через такi бiльшi походи козацтво набере сили i самопевностi себе, i тодi можна буде справдi щось великого, хосенного зробити для церкви i народу. Тодi всi, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами вiзьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тiєї боротьби треба нам добре пiдготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з унiятами по Українi, се пiдбурить народ до краю, ненависть до панiв поглибиться. Ми не можемо зачинати сiєї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом мусить стати увесь народ, вiд великого до малого, а тодi певно побiда буде за нами, i ми запануємо на своїй землi.

Поки що я бажаю собi спричинити вiйну мiж Польщею i Турцiєю. Тодi прийдуть до нас ляхи з поклоном, тодi буде нам право збирати по Українi вiйсько. Та ми, зiбравши його раз, не розпустимо i не дамось розiгнати, а скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собi самi вiзьмемо". Хоч ми не зараз з Польщею розрiжемось, то все-таки жити будемо не пiд Польщею, а побiч Польщi.

На хутiр Чепеля їхали тою самою дорогою, якою їхали звiдтiля на Сiч. Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч їхали степом, де не було на чiм оковi спочити.

Аж здалека побачили високi тополi, а далi купки меншої деревини. На обрiї помiж деревами показалися дими з хат:

- Невже ж там село?

- Так, се село, - вiдповiв сумно Чепель.

Сагайдачним заволодiло якесь дивне почування. Почував у серцi якусь нiжнiсть i розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному мiсцi пiд самiтною грушею. Злiз з коня, припав до землi i став її цiлувати. По його лицi плили гарячi сльози.

- Що тобi, Петре?

- На сiм мiсцi я востаннє прощавсь з Марусею, до того мiсця вона мене супроводжала… Тепер вже їдьмо далi.

Наближалися до села. У них забилося живiше серце. На вигонi за селом пасли недолiтки товар. Вони придивлялись подорожнiм. Аж одне хлоп'я скрикнуло до товаришiв:

- Та ж це наш пан сотник.

Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збiгались у купу i пхались до Чепеля, щоб поцiлувати його в руку.

- Здоровi були, дiточки! Що у вас у селi доброго чувати?

- У нас все гаразд…

Поїхали далi. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хлiб. Бондаренко стояв лише в сорочцi на стiжку i складав снопи, якi йому з возiв угору подавали. Заслонивсь долонею вiд сонця, та й зараз пiзнав свого добродiя.

Миттю зсунувся з стiжка i побiг до гостей.

- Слихом слихати, видом видати, якi любi гостi! Вiтайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопцi! Вiзьмiть вiд гостей конi.

Чепiль скочив з коня i став Бондаренка обнiмати.

- Горпино! А чи є ти там? Бiжи сюди гостей вiтати…

З кiмнати вибiгла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочцi та спiдницi, її фартушини держалось двоє бiлявих дiток. Вони дивились несмiло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.

- Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродiй. - Вона вiдняла рученята дiтей вiд фартушини i побiгла з рундука гостям назустрiч.

- Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?

- Славити Господа, гаразд. Боже мiй, а ми при роботi так замарались, загавились, що я нi себе, нi дiток не прибрала, нi хати не припрятала…

- Я з сього бiльш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку в садочку, - хто дбає, той має…

- А хто ж це? - питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на Сагайдачного.

- Не пiзнаєте мене, добрi люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала бути дружкою на нашiм весiллi з Марусею… Здоровi будьте! - Вiн поцiлувався з Остапом i Горпиною. - Вiтай, щира подруго моєї незабутої Марусеньки! - У нього тремтiв голос.

Тепер прийшла черга на дiток. Мама заохочувала їх, щоб привiталися.

Сагайдачний узяв обох на руки i став цiлувати та голубити. Вiн аж просльозився… Можна здогадатися, про що вiн думав.

Пiшли в хату. Тут нiчого не змiнилося: Бондаренки нiчого не переiначували, начеб вони тут на часок, поки самi господарi не вернуться, прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком i нагадав усе вiдразу, що тут було. Тут вiн Марусю посватав, тут вiдбулися заручини, тут началось i тут завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кiмнату покiйної Марусi. За ним пiшла Горпина. I тут було все по-давньому, навiть такi самi квiтки стояли у горнятках на вiкнi.

- Спасибi, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибi… Дивишся, так тобi здається, що те все дiялось лише вчора, що от-от вiдчиняться дверi i увiйде покiйниця така, якою вона була за життя…

- Хiба ж я менше Марусю любила, як ви всi. Вона менi з думки не сходить… От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся була моєю подругою, i мiж нами не було нiчого тайного.

Пiшов вiдтак у садочок, у пасiку, згадав старого Ониська, а опiсля став у великiй задумi проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь з любою дiвчиною. Нагадав i препоганого Срулька i жалував, чому вiн його тодi не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це мiг вiдгадати?

Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.

Остап вийшов до челядi, що пiд розлогою грушею обiдала. Горпина оповiдала сотниковi, як вони живуть, що за той час у селi сталося, хто вмер, а кому вродилась дитина.

Вернув потiм Остап у хату. Вiн знову розказував сотниковi за свої господарськi турботи, начеб гостевi, як своєму господаревi, здавав iз усього звiт.

Сагайдачний пiзнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, бiльш пристає душею до хлiборобства. Але таких треба Українi теж.

Поживившись, пiшли обидва на кладовище. Воно лежало при старiй дерев'янiй церковцi, докруги окопане ровом, над котрим росли старi розлогi липи та берези. З-помiж високої пожовклої вiд сонця трави стирчали на могилках низькi хрестики. На липах та квiтах серед трави бринiли мухи, в травi вiдзивались цвiркуни. Сонце дуже пригрiвало. Видно було, як у променях сонця дрижало повiтря.

Обидвi могилки стояли бiля себе з низькими кам'яними хрестами. Були рiвно обгорненi та обсадженi зеленим барвiнком i такими самими квiтами, як тi, що росли пiд вiкном у Марусi. У головах Марусi росла червона калина.

- Оце Марусина могилка, - каже Чепiль. Сагайдачний припав до неї лицем i став сердечне плакати, потiм пiдвiвся навколiшки i довго молився. Опiсля присiв на бережку могилки i важко задумався.

Здається, що був би так пересидiв цiлу нiч, аж Чепiль узяв його за плече.

- Годi, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого не воскресиш, та лише бiднiй душi муку завдаєш. Вона з того дуже сумує. Ходiмо.

Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцiлував ще раз могилку i зiрвав собi кiлька квiток, якi сховав за пазуху. Вертаючи до хутора, не говорили до себе нiчого. Сонце вже зайшло. З пасовиська вертав у село товар, розлягались по тихому селi спiви дiтвори, що з товаром верталася додому.

Горпина ждала гостей з вечерею. Жiнки ладили пiд грушею для челядi вечеряти. Остапа ще не було в хатi. Вiн кiнчив завершувати стiжок з хлiбом. Увiйшов у хату, цiлий зiпрiлий сiв на лавi i став оповiдати гостям про свої господарськi справи:

- Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не було нi каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то б увесь стiжок пропав…

По вечерi каже Горпина:

- Мої любi гостi спати будуть на своїх мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй кiмнатцi, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.

Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою, що висiла над постелею, i гаряче молився за її душу…

Надворi заходила пречудна українська лiтня нiч. З садка заносило пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання птицi замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця. Iнколи загавкала собака, так, вiднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка…

Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по однiй…

Вiн роздягся i лiг у постелю. Вiкно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не мiг заснути, був дуже зворушений усiм тим, що сьогоднi пережив. В головi перебiгали роєм рiзнi думки, рiзнi спогади з недавнього минулого.

На небi зiйшов ясний мiсяць. Сагайдачний помiтив, як увесь садок вiдразу засiяв срiбним сяйвом.

Сагайдачний заплющив очi i силувався заснути пiд ритмiчний голос цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки

У хатi стало щораз бiльше яснiти, начеб у хату сонце засвiтило. Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i знову їх заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око до цього свiтла не привикло. Та зараз побачив щось таке, вiд чого серце перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.

Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережанiй сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на шиї коралi з золотим хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна бiленька, мов снiг, хустина…

Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг очей вiдвести. Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав…

Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською усмiшкою i поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила нiжно, наче мати до малої дитини.

- Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзнаєш своєї Марусi? Мiй любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити…

Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший раз у своїй немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"

Вiд тих м'яких, нiжних слiв вiдразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила очей, не ослiплювала, i вiн мiг тепер в її лице дивитись.

- Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе у сiй самiй кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив… Правда, Петрусю?

- Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи менi, як тобi живеться на тамтiм свiтi?

- Не скажу тобi сього, бо не зрозумiєш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з матiр'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас ранiше, на тебе треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi, бо на тiм свiтi немає нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас одна вiчнiсть…

Я тебе, мiй Петрусю, заєдно бачу, хоч не вiдчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла вiдлучалась, ти тодi у Києвi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий, i я дуже з сього радiла. Я бачила, як ти з Києва утiкав, бачила твою роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав, стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямiсiнько до господа Бога. А вже найкраще твоє дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила, як його ангел-хранитель з яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа звiстити, що такий великий грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими дiлами можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що я за мого короткого життя успiла доброго зробити. Сi бiднi, немiчнi бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.

Я всi твої задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i добру дорогу. Твої замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще нiколи не було. Воно пiд твоєю рукою стане могутнє i сильне, i вороги боятись його будуть. При твоїй помочi наша церква пiднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народовi пiднести голову, але Польщi ти не переможеш. Тобi припало на долю добути вiд неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти вiд Польщi розумом здобудеш, скористає твiй наслiдник у гетьманствi. Вiн розiб'є Польщу тими засобами, якi ти придбаєш, розiб'є її так, що вона втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.

- Хто ж буде мiй наслiдник?

- Ти його не знаєш, хоч вiн вже живе. То я тобi його зараз покажу. Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною… Ходи зi мною…

Маруся взяла його за руку, i вiн устав. Десь вiдразу дiлась його сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.

- Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?

- Сього я нiколи не забуду.

- Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.

Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i вище. А далi пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом мiсяця, було пiд ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простiр. Вiн не почував жодного страху, що так далеко вiд землi вiдстав. Йому було на душi так легко, так весело, як ще нiколи досi. Розумiв, що його душа вiдстала вiд тiла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки…

- Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'ється?

- Се, либонь, Днiпро.

- Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш, i твою дорогу Сiч-матiр…

Вiн побачив, що на землi стояв ясний день, хоч сонця нiде не було видно.

Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок. А далi усi згуртувались у купу, либонь, на велику раду зiбрались. Якийсь кремезний козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.

- Що воно там робиться, Марусю?

- Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усiма єзуїтами та жидами… А сей, що насерединi стоїть, то саме твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсувається вiкова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грiм, вiд котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись i хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?

Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому йшло вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом байдаки. Iз берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег i братаються з вiйськом, що йшло степом.

- Се, бачиш, ляхи послали українцiв, мов освоєних вовкiв, щоб своїх братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не повелось. Твiй наслiдник перемовив їх, i вони з'єднались на спiльного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?

- Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний. - А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то й не злiчиш…

- То панська шляхта на козакiв зiбралась. Самi ясновельможнi пани з своїми багатствами та двiрнею…

У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.

- Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тодi i ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед небезпекою? - просив своєї товаришки.

- Не турбуйсь, тепер орда в злуцi з козаками, вони з козацтвом змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.

- Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?

- Чого ж так чудуєшся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те саме?

- Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.

- А воно так справдi буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опiсля зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз…

- Де ж се все робиться?

- Не знаєш того мiсця? А що там бачиш?

- Якiсь води кров'ю плинуть…

- Се мiсце звуть Жовтi Води, а зараз вони почервонiють вiд вражої кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.

Сагайдачний бачив усi рухи вiйська, бачив, як козаки з татарами громили ляхiв, як потiм в'язали панiв у пута i вiдвозили, як забирали панську здобичу.

Та образ пропав вiдразу, начеб його хто здмухнув. Нiчого не було видно, хiба степ широкий.

- А чи той мiй наслiдник у козацтвi визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?

- Народ послухає справдi його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки вiн з народом буде. Вiн щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати… Опiсля, може би, вiн i поставив Україну самостiйно, та вiн завчасно минеться. Його вороги отруять… Польщу вiн повалить, вона вже нiколи не буде тим, що тепер є. Але самостiйностi Українi вiн не виборе, i на це треба буде ще довго ждати…

- Боже мiй, як би менi хотiлось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду…

- Ти його пiзнаєш. Вiн пiд твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш i нiчого не вдiєш, бо того, що провидiння боже для України призначило, жоден чоловiк не перемiнить. Та ти знай i запам'ятай собi, що Україна не загине, хоч як її вороги угнiтати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблi, бо не встоїш, i славу свою запропастиш, i козацтво пропаде. Вихiснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщi, а багато вiд неї видреш… Вертаймося в село, бо й менi пора до себе вертатися…

Завернули в село.

- На розставаннi ще тобi одне скажу, - не побивайся за мною нi ти, нi тато. Я щаслива, i на землi не було б менi так добре. Тепер прощавай, мiй вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!

Вона пустила руку Сагайдачного, i вiн став на землi. Хотiв її ще раз пiймати за руку, та вона пiдiйшла вже високо. Вiн бачив, як вона звернена була ангельсько-яснiючим лицем, поки не зникла з очей. На тiм мiсцi осталась ще яснiсть, яка щораз погасала.

- Марусю! - скрикнув Сагайдачний i вiд свого власного голосу прокинувся зi сну. Його обливав гарячий пiт, i серце дуже билося. Якраз свiтив йому мiсяць i вiчi своїм бiляво-мертвецьким лицем. За вiкном було тихо, мов у могилi. За пiчкою цвiрiнькав свою одноманiтну пiсеньку цвiркун. Над постелею по стiнi трiпотiла крильцями якась велика нетля… - Свят господи! - хрестився Сагайдачний. - Оце був сон…

Вiн став нагадуватися, що в тiм чарiвнiм снi чув i бачив. Переповiдаючи це в пам'ятi, запам'ятовував собi кожну подробицю.

- Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля мене. Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.

Вiн устав зараз i одягнувся. Узяв свiй короткий кинджал на всякий припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок i виписував дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь у дуплi верби вiдзивалась сова, а решта - мертвецька тишина.

Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусi. Тут було тихо, мов у домовинi. Вiн не прочував жодного страху. Прикляк бiля могилки, заложив руки, як до молитви, i говорив стиха:

- Марусенько, дiвчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навiки. Та сей чудовий, чарiвний сон навчив мене, що ми нiколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш менi провiдною зiркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, пiду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви i українського народу. Коли я пiд твоєю опiкою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобi дяка вiд мене, що до мене з'явилася та вiдкрила менi таке, чого я не знав. Нiчого менi плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер менi ясно стало, що усе на свiтi марниця, суєта, а наша мета по тiм боцi у горнiм Єрусалимi. Ми тут мiзернi подорожнi-слiпцi. Та я почуваю себе щасливим, що менi Бог послав таку провiдницю, як моя агельська Маруся. Вiчна тобi пам'ять, моя незабута…

Вiн устав. Почував себе веселим i бадьорим. Узяв грудку землi i пов'язав у хустину. Вернувся тiєю самою дорогою додому i зараз крiпко заснув…