Сагайдачний

VIII

В Бiлiй Церквi все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з мiщанами в згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут укладали план дальшої вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й взивав козацтво єднатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелiв, писав до московського царя.

Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настрої духа. Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на Українi заведеться новий лад без хлопа i пана.

Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси товаришiв, каже:

- Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподiваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець.

- I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий.

- Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав вiстку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збирає на нас козацтво.

У всiх, що те чули, наче б громом вдарило.

- Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп на славу доброго козака.

- Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди. При князевi стоїть i його брат, пiп Дем'ян. А вони оба нерозлучнi, як можна було на нього надiятися?

- Обiйдемося без Наливайка, - каже Косинський,- я теж потрафлю орудувати гарматою.

- Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надiєшся i на московського царя, i на орду, а з того пуття не буде. Цар тодi вмiшається в наше дiло, як побачить у тiм свою користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб собi за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нiкому я не вiрю, нi на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю.

- Так, по-твоєму, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому?

- Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче.

- Ми замок Бiлоцеркiвський приведемо до ладу i можна буде довго оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi.

- Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати вiйну проти панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани вiдтак нiде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам'ятайте, товаришi, з ким граємо, - то неабиякий шляхетка, то - Острозький. Вiн лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiряється, не то що. Я кажу так: Бiла Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час збирати сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панiв, де вдасться, а цiлої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побiдимо.

- На твiй резон, сотнику, то нам нiколи не доконати великого, задуманого дiла.

- Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане дiло? Нi! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколiнням, анi ми, анi тi, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.

- А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзивається Павло Жук. - Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас, худопахолкiв, король посилає.

- Кого?

- Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде i наш паперовий гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали.

- А йде за ними вiйсько?

- Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це дiло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи i добре. Нам леда день сподiватися письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку не буде.

- Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли. Я знаю вiд своїх людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони би окопувались у Фастовi…

- А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило.

- А куди б ти гадав?

- Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та мунiцiю. Зайняли Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство?

- Авжеж, що згода!

I Трипiлля зайняти не було великої штуки, бо нiхто не хотiв його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.

Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi, що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiлої Церкви. Не довго ждали, як тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом вiд пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим вiйськом писав:

"Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час.

Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними i королевi, пановi своєму, i менi самому, забувши свою присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я розумiю, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй, i думаю, що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися i трудно б було вам обiйтися без Польщi, котрої вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою з людьми королiвськими буду мститися над вами".

- Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, помiримось, хоч би й зараз.

Комiсари, не дiставши вiдповiдi, пiдступили справдi з невеличким вiйськом пiд Трипiлля.

- Пiддайтесь, панове запорожцi, нам, комiсарам його королiвської милостi, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тодi не мине вас королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв.

- Краще буде, як самi сюди прийдете, то поглядаєте собi мiж нами всiх бунтарiв. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового вiйська.

- Покайтеся, бо година помсти близька!

- За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської мами, бо зараз привiтаємо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий не вийде.

Що було робити! З такою малою силою годi здобути фортецю. Комiсари взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду, якої козакам анi снилося додержати. Вони обiцяли бути послушними i бiльше нiколи Косинського гетьманом не вибирати. Нiхто не вiрив у тривалiсть такої угоди, але комiсари мали чим похвалитися, що без проливу кровi покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речi Посполитої, а гордого князя Острозького.

Косинський оставався далi в Трипiллi, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали i пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини i Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ… на послушенство своє примушаютъ".

Тi жалоби мали такий наслiдок, що король приказав шляхтi з тих воєводств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зi своєї байдужостi до козацького руху.

Костянтин Острозький змобiлiзував сили i своїх приятелiв: Претвича, Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду своєму синовi Янушевi.

Косинський сидiв тодi в маєтностi князя в Острополi. Та це мiсце не видалось йому певним. Вiн пiшов далi на схiд i окопався пiд П'яткою близько Чуднова. Вiйсько князя пiдступало не разом, а частинами. Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було, коли наспiла головна сила. Це було 23 сiчня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський вдарив смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися.

- Побiда! - гукали козаки i перли за втiкачами, добиваючи їх серед глибокого снiгу. Косинський радiв, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за втiкачами, порозбiгалися. Усе пiшло шкереберть. Малi козацькi конi западали в глибокий снiг, в якому легше було повертатися великим панським коням. Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв вдалося втекти за вали П'ятки i тут замкнутися.

Пiд час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який нарочно сюди приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снiгу нiяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмiє.

I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх братiв.

- Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось.

Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Вiн послав свого довiреного з листом до князя Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво.

Вишневецький прочитав листа князевi, а цей каже:

- Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi.

- Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячностi стати приятелем.

- Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гнiздо?

- Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це є ласка вашої милостi для всiх обложених.

- I ти тої самої спiваєш?

- Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi до розпуки, усi вигинуть до одного, а не здадуться, анi свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо.

- Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь.

- Стiльки кровi християнської православної поллється. Ворог уже впокорений, а того лише вашiй милостi було треба.

Князь задумався, ходячи по кiмнатi.

- Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю їм. Пiдеш до них на переговори.

- По приказу вашої милостi пiду зараз.

Наливайко взяв iз собою сурмача й пiдступив пiд вали. Його зараз пiзнали козаки.

- З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!

- Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв.

Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем.

Шило каже:

- Не подам тобi, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого iншого послати?

- Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за вами всiма, бо вас усiх мали саджати на колi. Ось спитай присутнього тут пана Претвича.

Претвич потвердив це.

Княжi посли поставили умови мира подiбнi до трипiльських. Але козаки тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства i нiколи його не вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi посiлостей тих панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонiя. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами.

По тiй понижаючiй церемонiї усiх козакiв враз iз Косинським випустили на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.

Косинський закипiв ще бiльшим гнiвом на князя. Прямо з-пiд П'ятки подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшої боротьби.