Сердечна терапія

13

Вадим не поспішав повертатися додому. Його невеличка, але загалом симпатична двокімнатна квартирка, не в центрі, але біля метро, останнім часом перетворилася на нічліжку, куди молодий лікар повертався, виключно щоб відіспатися після важких операцій та чергувань. Відтоді як виїхала Анжела, стало там якось зовсім порожньо та незатишно. Хоча раніше вона часто телефонувала на мобільний і сварилася, що робота йому дорожча, що кохана дівчина вештається тут сама, «як ідіотка», «тупо сидить в інеті» чи видзвонює подружок, щоб розважитися, ходить десь «повисіти» з ними. Анжела все частіше нарікала, навіщо їй такий мужчина, якого вона майже не бачить. Хай би ще, мовляв, був такий зайнятий якимось великим бізнесом, але захоплено різати немовлят за зарплатню, не брати хабарів, не мати ніколи часу на кохану жінку — то просто абсурд!

Не сказати, щоб зарплатня у Вадима була мізерною, це ще з ким порівнювати. Але «мазераті» він поки що купувати не планував, та й на Мальдиви не збирався, хоч і міг би вибратися раз на рік, поставивши собі те за мету. Але навіщо йому ті Мальдиви, якщо він і там буде постійно думати про клініку, про нові технології лікування та оперування серцевих патологій у малюків, яким без втручання київських лікарів не вижити?

Усе частіше йому здавалося, що вони з Анжелою ніби живуть у якихось різних площинах, хоч і мешкають в одній квартирі та сплять в одному ліжку. Ніяких конкретних пропозицій щодо свого бачення спільного майбутнього дівчина не озвучувала, але невдоволеності сьогоденням не приховувала. Може, ще не вигадала, яке б нове Вадимове втілення її влаштувало, чи по-жіночому відчувала, що змінюватись він не збирається, і поки просто краяла його «тупою пилкою». А це її вкотре повторене «різати немовлят» саме й допекло Вадима до живого і стало зрештою камінчиком, який покотився з гори, потягнувши за собою цілу лавину. Рішучі слова було промовлено в неділю ввечері в Макдональдсі на майдані Незалежності, куди вони зайшли не поїсти, а просто заскочили в туалет, як це робить будь-хто, викручуючись у нашому недолугому сервісі навіть у центрі міста. А потім несподівано присіли «на каву» і погрітися.

Місце було гамірне, за Анжелиними мірками, несимпатичне і «повний відстій», і вона не приховувала роздратування. Слово по слову заново вилила на Вадима усі свої «марні сподівання», претензії та невдоволення його роботою, яка складала ефектній білявці непоборну конкуренцію. Вадим теж дедалі більше відчував утому від цих стосунків та постійних претензій. Щодня, повертаючись додому, він знав наперед, що його знов у чомусь звинуватять. А може, то такий був у Анжели метод маніпулювання: прищепити комплекс провини і грати на ньому до скону, нещадно пиляючи за «погані вчинки», а «хорошу поведінку» підкріплюючи апетитним сексом.

Вадим направду не вважав себе таким уже недолугим. Але часом не мав сил і бажання сперечатися чи не прагнув підкидати дрова у вогонь Анжелиного хронічного невдоволення, або ж просто не хотів відволікатися від своїх важливих справ і думок на це безглузде протистояння. Тож він здебільшого займав пасивну позицію, і білявка виходила переможницею, хоч і не отримувала повного задоволення від односторонніх військових дій.

Але якось воно накопичилося, втомило, переповнило обох, і те саме, у черговий раз промовлене, «ріжеш немовлят» подіяло на нього, мов червона шмата на бика. Не дослухавши Анжелин монолог, Вадим рубонув:

— Не підходжу? Не твій фасон?! То я нікому не нав’язуюся! А дітей я не ріжу. Я їх рятую. Шкода, що ти й досі цього не второпала.

Підвівся, поправив свій картатий шарф і рушив до виходу.

Минуло від того часу близько місяця. Тепер він ішов вечірнім зимовим містом, грів руки в кишенях пальта і думав, як давно вже не гуляв пішки, не блукав нічними вулицями, все поспіхом, на машині... Сьогодні, вийшовши з роботи, побачив, що виїзд його машині наглухо перекрив якийсь УАЗик із обласними номерами. Походив навколо, попитав людей — ніхто не знав, чия то машина. Спочатку Вадим розсердився, адже міг спізнитися на концерт, але раптом побачив, що зі стоянки вирулює машина знайомого лікаря, махнув рукою і побіг до нього:

— Підкинете до метро?

Так і став на добу пішоходом. Але воно було того варте. Переживши такий несподівано щирий вечір, Вадим ішов від метро додому, поглядав на прикрашені по-новорічному вітрини, згадував рік, що минув, і підбивав підсумки. І мусив визнати, що вагомих результатів на роботі було набагато більше, ніж в особистому житті. Пригадалася та вирішальна розмова з Анжелою. Накипіло. Переповнило. Пішло через край її тупе небажання хоч якось зрозуміти його життя та цінності. Чи шкодував він про це зараз? Певне, що ні. Але повертатися в порожню квартиру все одно було незатишно. Вадим усміхнувся, згадавши, що саме того дня біля Макдональдсу він зустрів Олександру. Точніше — спершу наполохану тендітну дівчинку Стасю, малу балерину, яку збили хлопці на скейтах. А вже потім не менш перелякану її маму. І нічого він не бачив неймовірного в тому, що викликався допомогти їм і відвіз до дитячої лікарні у травмпункт, дочекався там висновків чергового травматолога, підтримав їх, як міг. А Олександра мало не героя з нього через це зробила!

Вадим знову розплився в усмішці. Взагалі, він чомусь завжди мимоволі всміхався, коли згадував їх обох — малу балерину та цю дивну жінку, до якої ніяк не припасовувалися ні торгівля на базарі, ні проживання у дитсадку. Про це вона несподівано розповіла сама, поки вони сиділи в невеличкій кав’ярні в підземному переході під Майданом. Навіщо? Ніби й не виправдовувалася, просто на старті розставила крапки над «і». З одного боку, така відвертість дещо здивувала Вадима, з іншого — навіть стривожила, адже ця маленька сильна жінка видалася йому надто незахищеною у великому місті. Страшно навіть уявити собі таку комбінацію! Чого лише не трапляється з людьми у столиці... А на перший погляд і не скажеш, що так людину закрутила доля... Симпатична, вихована, з якоюсь непровінційною елегантністю, Олександра, ніби побившись об заклад, тимчасово грала не свою роль у житті. Невимовно разючим контрастом було те, що він побачив уперше на Майдані та нишком розглядав сьогодні у філармонії, із тим, що несподівано уздрів на морозному ринку. Хоча кому, як не кардіохірургу, знати, що головне знаходиться у людини всередині... Як казав мудрий Лис у казці Сент-Екзюпері про Маленького Принца: «Головного очима не побачиш. Зряче тільки серце!»

Так розмірковуючи, він уже хотів звернути з вулиці у двір, коли від автобусної зупинки відділилася згорблена чоловіча постать і непевною ходою рушила назустріч. Між ними було метрів п’ять, і Вадим нутром відчув, що матиме пригоди. Він озирнувся навкруги — ніде нікого. Вулицею зрідка проїжджали автівки, але пішоходів не було. Вадим завмер, тримаючи руки в кишенях пальто, і дивився на чоловіка, що сунув на нього. Якщо зараз побігти, той точно б його не наздогнав, адже навіть ішов, докладаючи зусиль. Але Вадим стояв, мов паралізований. Він розумів, що міг би якось упоратися з одним нетверезим, якщо, звісно, не вискочать з підворіття його дружбани. Колись на військовій кафедрі, а потім у таборах їх навчали основним прийомам рукопашного бою. Звісно, який із нього боєць, але руки-ноги, мабуть, щось би згадали. Руки... От їх украй небажано було б травмувати — ламати чи ранити, адже від них залежали чиїсь життя...

Усе це промайнуло у Вадимовій голові за кілька секунд, поки перехожий наближався до нього. Він зупинився на відстані менше метра, хитнувся, і Вадим розгледів його неголені щоки, каламутний погляд, ледь відкритий рот, зсунуту набік трикотажну спортивну шапку, яка ніяк не пасувала до «дутого» пуховика, що робив фігуру кремезною. Запаху алкоголю не відчувалося. Вадим лікарським оком визначив: «Наколотий!» Ще не маючи уявлення, як далі розвиватимуться події, лікар на всяк випадок витяг із кишені одну руку.

Несподівано перехожий тупо, але доброзичливо всміхнувся і взявся рукою за Вадимове плече:

— Братело! Чуєш, а як ти думаєш, хто буде наступним президентом Америки на Марсі?

Лікар із полегшенням хмикнув, повільним рухом зняв чужу руку зі свого плеча і відповів:

— Думаю, підійшов би Дункан Маклауд.

Зависла пауза. Перехожий насупив брови, і його обличчя відобразило пригальмовану роботу мозку.

— Горець? Безсмертний?! — Він змахнув обома руками, мов крилами, реготнув, раптом незграбно ковзнув ногами і приземлився п’ятою точкою на засніжений тротуар. — Братело, ти правильний чувак!

У цю мить за спиною Вадима пригальмувала автівка. Скло передніх дверцят поповзло донизу.

— Проблеми? — спитав хлопець, що сидів біля водія.

— Та ні, дякую, все під контролем, — відповів Вадим, роздивляючись згори вниз персону, стурбовану майбутнім людства.

У машині приглушено, але наполегливо зазвучав жіночий голос, увімкнулися і замигали фари аварійної зупинки, і за мить із водійського місця вибралася струнка дівчина в короткій курточці та джинсах. Слідом за нею вийшов і хлопець. У його руках була відеокамера. Пара рушила до тротуару. Вадим упізнав їх і здивовано спостерігав, а наколотий «філософ» сидів на снігу, ніби й не помічаючи нових дійових осіб.

Хлопець вправно поставив камеру на плече, а в руках у дівчини з’явився мікрофон:

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — несподівано промовила вона і тицьнула мікрофон Вадиму до обличчя.

Хлопець із камерою стояв на відстані, а дівчина зайняла позицію на тротуарі. Але не встиг Вадим усвідомити, що саме відбувається і зметикувати, що б таке відповісти, як дівчина зойкнула, хитнулася, теж махнула руками, мов крилами, і всілася на сніг поруч із «філософом».

— Дебіл! Ти чого смикаєш?! — крикнула вона і вдарила наркомана по голові мікрофоном так, що шапка його злетіла у сніг. — Жеко! Що ти знімаєш?! Дай руку!

Вадим оговтався, сам простягнув дівчині руку, але наркоман обійняв її за плече і миролюбно проспівав:

— Я знаю, що таке ЩАСТЯ! Я розкажу!

Дівчина зиркнула в бік оператора, махнула рукою на камеру, миттю всілася граційніше і піднесла мікрофон ближче до опитуваного:

— Що ж таке щастя, на вашу думку?

— ЩАСТЯ... Це не допускати до ломки, мала! І ще — щоб у Америці нарешті був хороший президент! А особливо — на Марсі! — Він мляво помахав рукою оператору, повернувся до дівчини і зробив спробу обійняти її обома руками, але та миттю повторила прийом «мікрофоном по голові», а Вадим нарешті допоміг їй підвестися.

— Ну і робота у вас! Я в захваті від вашої рішучості, — поаплодував він обом.

— Буває. А ви таки щось про щастя скажете, чи як? — не втрачала професійного азарту опитувачка, яка не впізнала Вадима.

Вона зробила кілька кроків убік, Вадим відійшов за нею.

— А що про нього говорити? Воно ж не в словах.

— Ну, а як ви, наприклад, визначаєте, що ви щасливі? — не відступалася дівчина. — Ось нам один дідок учора сказав, що щастя — то тимчасовий стан. Але ж він якось визначається самою людиною?

— Мабуть. Знаєте, коли я щасливий, у мене душа всміхається. І мабуть, це віддзеркалюється на обличчі.

Дівчина ворухнула бровами, всміхнулася, опустила мікрофон і махнула рукою оператору:

— Жеко, знято!

За хвилину ця пара вже вмостилася в машині і рушила далі.

«І чого це вони поночі сновигають містом?» — подумав Вадим.

Він глянув на «марсіанина», який сидів на снігу, хитаючись із боку в бік, жестикулював і блаженно щирився.

— Чуєш, може, ішов би ти додому? Допомогти піднятися? — спитав Вадим.

Але той лише заперечно замахав руками, уповільнено, мов у кіно, і знову поринув у власний світ, де йому було добре, де панувало його власне щастя. Вадим знизав плечима і повернув від вулиці у двори до свого будинку. У кишені запікав мобільний. Це була есемеска від Олександри: «Дякую за чудовий вечір! »

Він прочитав текст, супроводжуваний смайликом, усміхнувся і прискорив крок.