Сердечна терапія

46

Вже досить давно жили вони у Києві, не настільки богобоязному, як Львів, а перед цим ще не один рік роз’їжджали по закордонах. Це помалу стирало первинні ритуали родини Соломатіних і, зрештою, після відмежування Вадика, релігійні свята стали швидше приводом зустрітися за столом, ніж несли в собі автентичний сенс. От і сьогодні ввечері Ігорю подумалося, що зараз його рідним містом ходять вертепи, сповіщають радісну новину про народження Христа, колядують, а вони тут матимуть цілком світську нагоду познайомитися за вечерею та кутею з потенційною невісткою... Він іще не знав, радіти тому, що син доволі швидко знайшов заміну Анжелі, чи перейматися цим, але то його життя, йому й розбиратися.

Так міркував Ігор Соломатін, мовчки допомагаючи Антоніні виносити з кухні у вітальню страви на дорогих сучасних дизайнерських тарілках. І тільки кутя була у глибокій глиняній розписній мисці зі вставленою в неї дерев’яною ложкою. Та ще узвар Антоніна налила у старий керамічний глечик і поставила поруч із мискою. Якусь хвилину вона прискіпливо роздивлялася стіл, потім зітхнула, ледь помітно махнула рукою та знову пішла на кухню. Ігор почув, як рипнули там балконні двері, а незабаром у відкриту кватирку вітальні потягло з вулиці цигарковим димом.

Зовсім холодно стало у них вдома. Ніби нічого й не сталося, а просто ніхто більше не напружувався, щоб удавати «комільфо». Хіба що сьогодні для сина. І чи надовго цей цирк? Покотилося їхнє спільне життя з гори, мов снігова куля колись у дитинстві: вона котиться-летить, набирає ходу, а ти дивишся, і серце завмирає, і тільки диво може її врятувати. Але навіщо? Щоб знову котити її вгору та пускати ще раз? А чи варто?

Олександра причесалася перед люстром у коридорчику Вадимової квартири, підфарбувала губи і помітила, що він із усмішкою спостерігає ззаду за цим жіночим ритуальним дійством.

— Не хвилюйся. Ти їм сподобаєшся!

— Та вже не знаю... Кожна мати думає, що її дитина варта найкращого. А я навряд чи найкраще, що можна було виловити у великому місті, — всміхнулася йому в люстро Олександра, не озираючись.

— Я не дитина. І, власне, не надто залежу від їхніх оцінок. Це моє життя! — спокійно, але твердо промовив Вадим, зробив крок і обійняв Олександру.

— Ну, дивись. Щоб потім не скаржився. Бачили очі, що купували? Їжте, хоч повилазьте! — взялася теплими долонями за його руки жінка.

— Головного очима не побачиш! — прошепотів їй на вухо Вадим.

— Ото ж. «Зряче тільки серце!»[3], — продовжила цитату Олександра.

— Ну, то що, поїхали?

— Зараз, хвилинку, ще Стасю наберу!

— Ну, давай, я піду прогрію машину.

— Давай, я швидко.

Вадим прихопив пакунок із подарунками і вийшов. Олександра взулася, накинула куртку, дістала з кишені мобільний і послала сигнал далеко додому, до найрідніших людей, які сьогодні всідалися за різдвяний стіл без неї.

— Стасю, дитинко, як ви там? Не ображайся, сонечко, не змогла я приїхати. Ось щойно з роботи. А завтра знову зранку... Ти ж розумієш. Але я ж тобі розповідала — скоро все зміниться! Ще трошки — і піду на нову роботу. Все буде чудово. Як ви там?

— Та ми не ображаємося. Шкода тільки, що ми тут разом, а ти там саменька, — зітхнула Стася.

— Я... Та я не сама, не переживай. Мене запросили в гості, — всміхнулася Олександра.

— В гості? — здивувалася донька. — Оце так! Класно. А до кого це?

— Їдемо до родичів лікаря Вадима, — відповіла мати і раптом побачила в люстро, як спалахнули її щоки, — тільки ти, мабуть, поки що не говори бабусі та діду, а?

— Ого-о-о! — проспівала Стася, і мати миттю уявила, як та розпливлася в усмішці. — То у тебе чудова компанія! Передавай лікареві мої вітання!

— Неодмінно, моє мишенятко! Ну, смачної куті вам! Я наберу тебе завтра. Будь чемною дитиною! Допоможи щось дідусю й бабусі, порозважай їх, вони так за тобою сумували! Люблю тебе!

— І я тебе! Ти теж будь чемною! — засміялася Стася і цьомкнула маму через слухавку.

Мелодійно тенькнув дзвінок. Вадим, стоячи перед броньованими дверима батьківської оселі, стиснув у своїй долоні Олександрині пальці і підморгнув їй. Першим на порозі прочинених дверей з’явився батько — підтягнутий і ще зовсім не старий, він усміхався добрими очима через окуляри.

— Коляд-коляд-колядин! Я у батька один! — раптом заспівав Вадим і зробив крок уперед, а батько відступив назад.

Олександра теж зробила крок уперед і побачила в коридорі чималої, сучасно відремонтованої квартири жіночий силует.

— Добрий вечір! — привіталась Олександра, з першого погляду помітивши родову подібність батька та сина.

— Вітаю, проходьте, прошу! Роздягайтеся! — подав гості руку для вітання господар.

— Вщипніть мене, може, я сплю?! — раптом голосно пролунало з-за його спини, і перед гостями з’явилася господиня. Мати. Антоніна. — Олександре, це ви?!

Вадим завмер із пакетом з гостинцями в руках, не розуміючи, що відбувається. Професор Соломатін розумів іще менше. Гостя заклякла, розстібаючи верхній ґудзик, і дивилася на господиню великими очима. Слова вітання завмерли на її вустах.

— Мамо, я наче попереджав, що прийду не один. Це — Олександра, дуже хороша і близька мені людина, — першим схаменувся Вадим і представив свою супутницю батькам. — А ви хіба знайомі?

— Дуже приємно, — відгукнувся на синів погляд батько.

— Що вже приємно, то факт! Сюрприз, гідний першого квітня, а не Різдва! — по-простецьки взяла руки в боки завжди елегантна Антоніна. — Лише вчора я рекомендувала вас на роботу до салону моєї приятельки, а сьогодні навіть не здогадувалася, для кого готувала різдвяну вечерю! І подумати не могла, що так скоро сидітимемо за одним столом у мене вдома, та ще й у нових стосунках! Стрімкий прогрес!

Олександра мовчала, вона похапцем складала в голові пазли з відомої їй інформації про цю родину. І те, що чула тоді зі своєї комірчини з вуст самої Антоніни, і що казала потім Яна, і те, що Вадим, хоч і коротко, розповідав про своїх батьків. Порожнини заповнювалися, мов у прискореному кіно, і ось вона — картина! Професор, що завів собі для душі віртуальну колишню однокласницю, Антоніна, яка біситься з відчаю, ходить виливати душу до Яни, жадає помсти чоловікові, а швидше за все, вже втілює у життя власний план. І вона ж, виявивши співчуття і добру волю, протегує провінційну майстриню-невдаху в дизайнерський салон своєї подруги. Вадим — син цієї парочки, чоловік, з яким її звів Господь у той день, коли Стася впала і забила руку. Чоловік, котрий чомусь «увімкнувся» в їхнє життя і вирішив для себе, що далі вони мають іти разом. Чоловік, який щодня рятує чужі маленькі серця і якого батьки тих малюків запрошують бути хрещеним... Чи щаслива вона була, що Доля звела їх разом? Так. Чи готова була його втратити? Ні. Тільки не це.

Олександра опанувала себе і прямо глянула у вічі Антоніни. Головою розуміла, що в усвідомленні цієї ситої пані вона є мало не найгіршим, що міг знайти у великому місті син: приїжджа, з дитиною, без найменшого власного кута у столиці, продавчиня на базарі, що миє підлоги та живе у дитсадку, — хіба це пара для її Вадима?! Яка це взагалі партія?! Хіба на таку невістку чекали в професорській родині?!

Але раптом Олександра ніби вловила своїм жіночим радаром тінь не гніву, а остраху, що промайнула обличчям Антоніни (надто багато гостя знала зайвого!), і молода жінка тваринно відчула свою силу і перевагу.

— Я здивована не менше за вас, Антоніно! — всміхнулася вона і простягнула господині руку для вітання. — Я дуже вдячна вам за вчорашню протекцію. Вадику, ти навіть не уявляєш, як усе сплелося! Учорашній похід до салону, про який я тобі розповідала, виявляється, влаштувала твоя мама!

Вадим із батьком дивилися на жінок, які потисли одна одній руки, і дуже мало розуміли. Хіба що одне: Київ — велике село.

— То ви запросите гостей до господи чи так і будемо тупцятися у дверях? — засміявся Вадим і рушив на кухню зі своїм пакунком. — А ми ще тортик принесли, фрукти і шампанське!

Батько пішов слідом за сином, а жінки ще якусь мить роздивлялися одна одну, не знаючи напевне, як поводитися та чого чекати далі одна від одної.

— Ходімо вже до вітальні! — зітхнула і вимушено всміхнулася Антоніна, показуючи рукою на широкі подвійні двері з вітражним склом.

За столом чоловіки спочатку кидали насторожені погляди на жінок, але ті дотримувалися етикету та умовно-світської бесіди «взагалі», і були в тому подібні якщо не на подруг, то на добрих знайомих. Тож після кількох чарок перша реакція Антоніни на випадкову появу знайомої їй раніше Олександри у статусі потенційної нареченої сина почала здаватися чоловікам реакцією на несподіванку, й аж ніяк не особистою неприязню чи антипатією.

Процедура за столом ішла своїм звичаєм: салати, вино-коньяк, нарізка, «гаряче», яким виявилося рагу з телятиною, коньяк-вино, мисливські ковбаски, облиті спиртом та підпалені на тарелі, блакитний вогонь над ними й відчуття Олександрою цілковитої нереальності того, що відбувалося тієї миті навколо неї у чужій квартирі серед чужих заплутаних стосунків, нещирих слів та посмішок. А може, це вино вступило їй у голову після довгого робочого дня на морозі, але з мріями про таке вже близьке нове майбутнє, про зміни на краще і в роботі, і в особистому...

Перед солодким зробили перерву, батько покликав Вадима у кабінет, щоб той поглянув на комп’ютер, у якому «злетіла якась програма», а жінки почали відносити брудний посуд на кухню, замінюючи його на чистий під наступні наїдки.

— Чуєш, — несподівано перейшовши на «ти», тихо промовила Антоніна до гості, — версія нашого знайомства така: маємо спільну знайому, перукарку з салону краси.

— Ми з вами відвідуємо різні салони, — всміхнулася Олександра і поставила тарілки у мийку.

— Та це без сумніву, але чоловіки на цьому не розуміються. А посуд, до речі, у мене миє посудомийна машина, — вказала вона пальцем на вбудовану техніку поруч із мийкою.

— Бог у поміч! — знизала плечима Олександра і рушила до вітальні.

Антоніну дратувала несподівана врівноваженість цієї особи в її хаті. Здавалося б, мусить зрозуміти, що вона тут не до речі, хоч і шкода її. Адже абстрактно пожаліти — то одне, а мати її за невістку «без роду, без племені, без колу, без двору», як кажуть, та ще й з дитиною... Хіба такого вона бажала синові? Ото вже поміняв... От Анжела взяла б його міцно в руки, і йшов би він життям, куди потрібно. А ця що ж? Але ж і заїдатися з нею не можна — треба ж було такому статися, що все зійшлося на Яні, й Олександра тепер знає стільки зайвого?! Хоч би не вдалася до шантажу...

Прощалися коректно і навіть полюбовно, Антоніна втрималася від зайвих запитань, хоч і свербіло їй дізнатися, чи новоспечена претендентка на звання невістки все ще живе у дитсадку, чи вже перебралася зі своїм скромним гардеробом у Вадикову квартиру. Що ж, як показало життя, хлопці Соломатіни здатні підносити сюрпризи...