Сердечна терапія

33

Коли цього разу Антоніна поїхала з дому, Ігорю чомусь було зрозуміло, що сьогодні вона вирушила саме до Кіри, а не у справах наміченої помсти. Кажуть, що інтуїція краще розвинена у жінок, але якимось невизначеним внутрішнім пристроєм Ігор це відсканував, відчув, а потім усвідомив. Як відчував зовсім протилежне тоді, коли дружина «з Кірою ходила в театр». Цей внутрішній барометр, показавши сьогодні «гарну погоду», все ж таки не потішив Ігоря, адже всередині у нього все одно щось тріснуло, надломилося, почало охолоджуватися. Потім запустилася реакція перегляду власного життя на тверезе око, без ілюзій. Щось зламалося.

Він уже зовсім не був упевнений у своєму бажанні привернути увагу Антоніни через ревнощі до вигаданої Соні, та й взагалі сумнівався, що йому необхідна така випрошена у неї увага. І навіть не міг напевно сказати, чи йому все ще потрібна сама Антоніна, хоча за майже третину століття їхні долі, здавалося, були сплетені нерозривно. Він завжди так думав. Але тепер ніби багаторічна пелена спадала йому з очей, і хотілося виговорити всі свої думки, відчуття та почуття з цього приводу комусь, хто зрозуміє, чи навпаки — виписати їх на папері, перечитати й спалити, щоб ніхто ніколи не прочитав...

Ігор одного разу зробив спробу обговорити це з єдиною людиною, яка не з його подачі виявилася дотичною до їхньої з Антоніною ситуації, — з Яною, але... Мабуть, він хороший учений, відомий фізик-атомник, але поганий сценарист. Щось того дня знову пішло не за його сценарієм, вислизнуло і стало небуденно-казковим у давньому храмі. Дивна була Янина терапія. Чи багатьох своїх пацієнтів водила вона до Софії? Хоча, здається, сама сказала, що давно вже там не була... Йому направду стало легше. Помалу вгамувався душевний біль, без видимих причин врівноважився схвильований стан, хоча так і не відбулося ніяких розмов ні про Антоніну, ні про Соню, ні про нього самого з його переживаннями, сумнівами та тривогами.

Ігор постійно повертався думками до цієї дивної дівчини, молодої жінки, яка, мабуть, була ледь старшою за Вадика, і вже не хотілося йому говорити з нею про Антоніну. Прагнув просто ходити разом цим містом, можливо, тримати її за руку, чи сидіти десь удвох, пити каву і мовчати. Здавалося, що між ними і слів не потрібно. Дивні, давно забуті почуття ворушилися в його грудях. Але... Хто він їй? «Татусь», який хоче поплакатися в жилетку і поскаржитися на дружину, бо та в гніві вирішила наставити йому роги чи взагалі поставити на ньому хрест? Кепська репутація для знайомства з молодою жінкою! Перспективна...

Ігор тріпнув головою, посидів іще якийсь час, вдивляючись, як за вікном концентруються ранні сутінки, потім узяв мобільний і набрав Янин номер. Вона збиралася на свята в Карпати. Може, й не сама? Але привітати з Новим роком — то просто чемний жест...

— У лікарні?! Як апендицит?! То ви в Києві в лікарні чи в Карпатах?!

— У Києві, та не переживайте, все добре. Нічого страшного, правда...

— Якщо ви дозволите... Я приїду вас провідати. Може, чогось привезти?

— Ні-ні! Не дозволю. Вибачте. Ще не вистачало — приймати таких солідних гостей у лікарняній палаті! — категорично відмовилася Яна.

— Але ж я не в гості, може, вам щось потрібно... Ото вже Новий рік! Нічого собі жарти — новорічний апендицит!

— Буває, — всміхнулася Яна, — все минає. Сподіваюсь, я тут ненадовго.

— Ну, хоч дозвольте мені вам телефонувати? — з надією спитав розгублений професор Соломатін.

— Дозволяю! — відповіла Яна і вимкнула слухавку.

Ще добу тому Яна пакувала валізу і мріяла про засніжені гори, спускання на лижах, свіже повітря, нові враження. Наче і не було для неї новиною, що не завжди наше життя — це чітке дотримання власних планів, але такого облому аж ніяк не очікувала. Ну, що ж, значить так. Буде що згадати. Аби тільки не затриматися тут надовго. Он у сусідки температура піднялася, хоч мала би спадати, адже її прооперовано на добу раніше. Мати непокоїться... А за Яну і хвилюватися нікому. Хіба що виникли звідкись чужі люди, чомусь небайдужі до неї: Шура, з якою вони інколи перетиналися вечірніми годинами в дитсадку і розмовляли про життя, Ігор, котрого вона сама «вирахувала» на сайті однокласників, проаналізувавши розповідь Антоніни...

Раптом під благенькою казенною ковдрою, під футболкою, під її шкірою та грудною кісткою ворухнулося щось невловиме, ніби хтось пройшовся там сонячним зайчиком, зігрів і полоскотав потаємне, приховане від усіх. Яна відчула це, щасливо примружилася й одночасно стривожилася. Не перший рік вислуховуючи чужі історії, вона розуміла, що пропускати їх через себе, «вмикатися» в них особисто — не можна. Лікар не мусить хворіти на всі недуги пацієнтів, щоб їм допомогти. Але чому, чому цього разу вона порушила своє правило? Перетнула межу, пішла далі, ніж її просили, створила «власні стосунки»... Хіба мала на це право? Та яке вона взагалі має право на подібну приватну практику? Хто вона така? Психотерапевт-самоучка? Проте вона нікому і не нав’язувалася. Не рекламувала себе і не виставляла ціни. До неї йшли ті, кому допекло. От і Антоніна прийшла.

Чи було їй шкода цієї жінки? Чи хотілося допомогти? Змішані почуття виникли в Яни після її першого візиту. Особливо коли на сцені несподівано виникла ще й Олександра. Хоча, звісно, кожному своє болить найбільше. Одному руку відтяли, а другий обпікся краплею гарячої олії з пательні... Але ж болить! І який сенс розповідати Антоніні, як виглядає збоку її проблема: чоловік, котрий через тридцять із гаком років віртуально «загуляв» зі своїм першим коханням... Як виглядає вона, котра перевіряє його пошту, стривожена, що може несподівано втратити свій «депозит», який вважала стабільною гарантією спокійної старості... І чи почула б ця жінка сенс питання: «А ви його кохаєте?» І чи могла «пацієнтка» уявити, що після своєї розповіді вона не викликала у Яни однозначної симпатії та жіночої «колегіальної підтримки»?

— Роздягайтеся. Розслабтесь! Лікар — істота без статі! — задекларував учора той самий черговий хірург.

Мабуть, і в своїй дивній практиці, де відсотків дев’яносто історій звучало з вуст жінок, Яна все ж таки не мала права на особисто-жіноче ставлення до «пацієнта» та його проблеми, на яке так часто сподівалися дами. «Не мала права...» А хіба вона мала право докопуватися до подробиць чужої історії?! Чи нехай так, хіба мала право, дізнавшись правду, звернутися не до Антоніни, а до Ігоря? Ось вона — відправна точка її непрофесійності, її провини! Чому, чому, коли та «Соня» луснула, мов мильна булька, Яна не повідомила про це пані професорову, щоб заспокоїти?! Адже всі «пацієнти» прагнуть саме відновлення втраченої ними душевної рівноваги.

Яна лежала із заплющеними очима у великій лікарняній палаті й картала себе, доскіпуючись чесної відповіді. Вона дошукувалася моменту, коли відчула спочатку віртуальну, а потім і реальну симпатію до цього дивного однолюба, який прожив понад тридцять років під прицілом пильної жіночої оптичної гвинтівки. Його завжди готова до війни дружина твердо знала, що всі мужики козли і що свого козла треба годувати вдома капустою досхочу, аби його нудило від вигляду капусти за парканом. Чи міг сучасний чоловік бути настільки сліпим і таким відданим одній жінці? Невже він за стільки років не відчув фальші в стосунках? Чи просто вірив у те, в що хотів вірити, як більшість «пацієнток», у яких раптом відкрилися очі, і в одну мить обвалився весь звичний світ, світ їхніх ілюзій...

Після такого суворого допиту себе самої Яна вже не мала сумніву, що пан професор Ігор Соломатін дуже і дуже їй симпатичний. І як людина, і як мужчина, і як те, чого в її житті ніколи не може бути.