Сердечна терапія

35

— Обід у холодильнику! — промовила в прочинені двері Ігоревого кабінету Антоніна. — Я їду на масаж, а потім пройдуся крамницями. Душа просить чимось відволіктися. Ти нікуди не збираєшся?

— Ні, закінчую статтю, ту, що за результатами спільних з японцями досліджень.

— А-а-а. Ну, пиши-пиши, — відповіла Антоніна, не переступаючи порогу кімнати.

— Ти хоч на вечерю повернешся? Чи, може, кудись вийдемо? — спитав Ігор, не стільки бажаючи спільного виходу, скільки перевіряючи реакцію дружини.

— Не знаю. До вечері ще далеко. Мабуть, повернуся. А тобі що? Ти ж все одно вдома, я ж твоїх планів не порушую. Я в них взагалі не вписуюся! — пішла в наступ Антоніна.

Замість відповіді Ігор знизав плечима і розвернувся до монітора. Двері зачинилися, а за кілька хвилин грюкнули і вхідні, потім клацнув механізм замка, задзижчав ліфт, і все стихло. Ігорю зараз хотілося двох речей. Чи навіть трьох. По-перше, стати невидимим і провести найближчі години біля Антоніни, щоб таки дізнатися правду і вирішити для себе, що ж робити далі. По-друге, йому раптом захотілося провести час із сином, з рідною людиною. Просто поговорити з ним про його справи, плани, погляди на сьогодення, поділитися чимось своїм, почути щось таке, що відкрилося йому з синових слів у новорічну ніч, те, чого він так і не наважився чесно сказати сам собі. Він раптом відчув, що Вадик — це ніби він. Але кращий. «Нова версія», більш «просунута» модель. А ще, тобто по-третє, йому кортіло провідати Яну в лікарні. Просто сидіти біля неї, розмовляти чи мовчати, тримати за руку і відчувати, що він комусь небайдужий і комусь потрібний.

Із цих трьох бажань реальним наразі було хіба що одне — зателефонувати синові і домовитися про зустріч. Але й тут була велика вірогідність того, що Вадим зайнятий на роботі, відсипається вдома чи має особисті справи. Ігор розумів синове захоплення роботою, адже і сам колись обрав для себе цікавий науковий напрямок, якому слідує й досі. Колись фізик-атомник вважався теоретиком, котрий займається невідомо чим. І лише після Чорнобиля широкий загал усвідомив, як потрібні люди, здатні глибоко розумітися на таких складних і небезпечних процесах.

Ігор зітхнув і знову заглибився у написання статті. Він чекав запрошення до Японії на конференцію з відвідуванням їхньої атомної станції Фукусіма, що було б неймовірно цікаво для нього як для спеціаліста. А може, якщо все добре складеться, то запросять туди й на роботу, у більш тривале відрядження. Щоправда... Щоправда, Антоніна все сподівається на повернення до Європи, а ще натякає, що і в Америці було б непогано — і нова країна, і, звісно, гроші...

Ігор знову зітхнув. Згадуючи їхні колишні закордонні роки, він тепер уже важко уявляв нові переїзди в парі. Власне, будуть навколо них інші стіни, а чи зміниться щось між ними? Він знову фізично відчув у грудях холод, яким час від часу тягло з тієї тріщини, яка виникла в душі і, здавалося, все збільшувалася.

Антоніна цього дня прокинулася рано і, поки Ігор спав, пішла перевірити пошту, подивитися новини в Інтернеті, просто повештатися різними сайтами. Це була «офіційна версія» її сидіння за комп’ютером. Направду, попри те, що її «помста» набирала обертів і затягувала емоційно та фізично в нові стосунки з Романом, все ж таки її не полишав інтерес до подій на чоловіковому фронті. Хоч як це дивно, незважаючи на новорічні свята, уже днів п’ять як листування його із Сонею завмерло. З одного боку — можна б радіти. А з іншого — досвідчена жінка не могла не відчути в цьому чогось неприродного. Адже «романтичні коханці» в останніх листах не посварилися, не попрощалися надовго, не домовилися про інші способи зв’язку, не... Тобто — відбувалося між ними щось інше, те, над чим Антоніна не мала контролю.

Варіантів у її голові було кілька. По-перше, парочка могла змінити спосіб зв’язку, вдавшись до спілкування через інші адреси, через мобільний телефон або скайп, і контроль над цим ставав майже неможливим. По-друге, вони могли з якоїсь причини посваритися і припинити спілкування. Але листів, які б це підтверджували, у поштовій скриньці Ігоря не було. Навіть у папці «Видалені». По-третє, контакти могли перейти з віртуального простору в реальний, якщо ця корова приперлася до Києва, і це ускладнювало ситуацію. Хоча Антоніна не помічала, щоб Ігор кудись надовго зникав... Обмірковування варіантів розпалювало Антонінину фантазію і дратувало її. Відомо ж, що найбільше вибиває з рівноваги незрозумілість ситуації, яка тобі небайдужа. Адже, попри появу Тарчинського, чоловікова траєкторія залишалася під її пильною увагою. Жінці однозначно хотілося, щоб Ігор рано чи пізно (краще рано!) послизнувся у танцях навколо тої кривоногої тумбочки, розпластався в дурній позі, відчув усю ницість та безглуздість свого стану, щоб Соня Тю висміяла його чи витерла об нього ноги, і він, дурник-професор, прийшов до Антоніни з повинною, посипаючи голову попелом і благаючи прощення.

Може, то виглядало трохи гротескно в її уяві, а як, скажіть, може бачити скривджена жінка перспективи людини, здатної на таку підлість?! Він думав, що вона тут сидітиме і чекатиме, коли її посунуть із законного місця?! Чи посідатиме його формально довіку, споглядаючи ці шури-мури? Ага. Не на ту нарвався!

Так чи приблизно так розмірковувала Антоніна, під’їжджаючи за адресою, яку вказав їй у есемесці Роман. Вперше він запросив її до себе, в київську квартиру, сказавши, що вже повернувся з Москви, скучив і що має до неї серйозну розмову.

У серйозність Романових розмов Антоніна не дуже вірила, принаймні які між ними серйозні справи? Якщо називати речі своїми іменами, то коханці і є коханці. Не більше, не менше. А наразі так і було.