Сердечна терапія

16

— Вадику, ти щось зовсім запрацювався, не заходиш, не телефонуєш. То хоч було зрозуміло, що особисте життя заважає, — дорікала Антоніна синові по мобільному.

— Мамо, ну ти знову? Я трохи зайнятий, зателефоную ввечері, добре? Чи кажи швиденько, що хотіла?

— Та я хотіла сказати, що ми з батьком зустрічаємо Новий рік удома, ну, як два старих пенсіонери, — з олів’є і перед телеком. Тому, якщо в тебе немає власних планів, можеш розбавити нашу компанію. Це якщо коротко.

— Добре, ма, я подумаю. Планів і правда поки що немає. Може, й завалюся до вас. Вибач, у мене обхід, я зателефоную пізніше, окей?

— Ну, окей, — зітхнула Антоніна і вимкнула мобільний.

Не те щоб їй аж так уже кортіло поратися коло плити з усіма традиційно-новорічними наїдками. Але цікавих запрошень на саму новорічну ніч не надійшло, до себе кликати когось не хотілося, та й не було у них тут таких близьких друзів, з ким варто було б розділити підбиття підсумків та зустріч, хоч і умовного, але все ж таки нового етапу в житті. Колись зі Львова вони переїхали до Києва, потім жили по закордонах, поверталися сюди і знову залишали столицю. Були співробітники Ігоря, їхні дружини (перші, другі, треті...), були сусіди, з якими існували майже віртуальні стосунки, а справжніх друзів так і не надбали. Крім того, настрій в Антоніни останніми днями був дуже нестабільним. То її, мов у юності, затягувало в нову пригоду — дзвінки, SMS’ки від Романа, феєрверк його компліментів та жартів піднімали тонус. То знову думки про нахабну дівчинку в білому фартушку та підступного чоловіка зривали їй дах, змушували калатати серце, яке гнало хвилі гарячої крові вгору до щік так, що аж у вухах стугоніло від гніву.

Ось, наприклад, сьогодні, поки Ігор їздив в інститут, Антоніна виловила в його пошті нового листа від цієї курви. Вона цікавиться, які у нього плани на новорічні вихідні, чи не тягне його, наприклад, до зимового Львова. Зітхає, сволота, мовляв, розуміє, що він не вільний, але хай би приїхав хоч і з дружиною, котра теж місцева, може, хотіла б згадати колишнє. А затим таки можна було б вилучити годинку-дві, щоб зустрітися за кавою. А то, пише, могла би запросити його і з дружиною на обід...

«Знаємо ми цю каву! — шаленіла Антоніна. — Зараза! Ще й на обід нас хоче запросити! Бачили таке?! Придивитися хоче, хто з нас краще зберігся за ці роки, а кого час не пожалів... Така цікава чи така впевнена у своїх чарах? А світлину, стерво, й досі не вислала, на що перетворилися ті щічки з ямочками та тугі коси! Джульєтта підтоптана!»

Антоніна задихалася від гніву, сердито міряла кроками квартиру, пила серцеві краплі, виходила на балкон палити, потім знову перечитувала лист від Соні. Потім, відчуваючи втрату чергової порції сил, линула думками до Романа, перечитувала його SMS’ки і готова була згодитися на найнепристойнішу його пропозицію, аби взяти реванш і хоч заочно, але відшмагати чоловіка своїми вчинками за його ретроспективу.

Роман не забарився. Він взагалі ніби якимось дивом вловлював Антонінині посили «в ефір» і часто-густо набирав її номер чи надсилав SMS’ки саме тоді, коли вона активно про нього думала. Власне, робила це вона тепер майже постійно, ніби таку гойдалку собі влаштувала — від гніву до захоплення.

Тож дзвінок Романа із пропозицією повечеряти сьогодні в ресторані упав на плодючий ґрунт. Він казав, що за два дні їде до Москви, до доньки від першого шлюбу та онуків (як виявилося, мав уже там аж двох малих хлопців), і повернеться лише після свят. Тож висунув пропозицію зустріти Новий рік достроково.

— Чом би й ні?! — не змусила себе вмовляти Антоніна, і за три хвилини було визначено час і місце сьогоднішньої зустрічі.

«Дограєшся! Ой, дограєшся мені!» — просичала вона, коли розмову було завершено, і ввійшла до Ігоревого кабінету. Лист від Соні вона вже давно хитрим маневром повернула у первісний «непрочитаний» стан, а тепер лише вимкнула комп’ютер і критично оглянула свої нігті.

— Уперед, наводити красу! — енергійно скомандувала сама собі і за кілька хвилин домовилася по телефону і про манікюр, і про зачіску.